«Вони прорахувалися з одним…»

Вечір видався на диво затишним, дарма, що за вікнами лило: ще зранку був двір, а тепер ото носа висунеш – водоспад.

Тифко нарешті заснув. Старий щуряка вже більше нагадував кругленьку диньку, аніж допитливу морквину. Однак іноді, от як сьогодні, усе ж виповзав зі свого кубельця, у якому – Бокшій був упевнений – знайшлися б не тільки нитки з господаревої опанчі або шматочки ковдри, а й чималі «цитати» з отієї вчителевої книжки, що її старий приносив на зберігання, коли в школі, де бідолаха й жив, почалася пожежа. Дорогої, до речі книжки, з золоченими картинками, про героїв минулого.

Учитель потім три тижні не вітався. А на торгу заявив, що Бокшієві конче необхідно завести кота.

Добре хоч, старий нічого не знав про Тифка. А то, мабуть, надовше горщики побили б.

У грубці злегка потріскувало. Шкарпетки на шворці здавалися вже повністю висохлими. Треба було знімати їх і нести до скрині. Але коліна під пледом пригрілися настільки приємно, а ослінчик під п’ятками був таким… Ну, яким тільки й може бути ослінчик, коли добряче набігаєшся. І при тому, що тобі не двадцять. І вже навіть далеко не тридцять.

Тож коли у двері постукали – тихенько, майже пошкреблися – Бокшій навіть розсердився, хоча зазвичай був радий гостям. Кого це нечиста несе? Із самого ранечку дощ, на подвір’ї вже, мабуть, виноград по коліна кисне, розкошує. І ночви плавають. А в них – дурнуватий безголосий півень, котрий постійно в якусь халепу втрапляє. Їй-бо, завтра доведеться того нерозважливого «мореплавця» з річки, десь біля бобрової гатки, виловлювати. Але то буде завтра.

Коло входу знову пошкреблися, і Бокшій скинувся, зрозумівши: мало не заснув. Таки не годиться примушувати гостя чекати. Це ж там хтось мокрий, як хлющ. А тут грубка.

Теплом потрібно ділитися, якщо є з ким.

Тож він почовгав до дверей, смикнув засув і навіть устиг натягнути на обличчя сяку-таку привітну мармизу.

Але вітальні слова завмерли на його губах.

Пізній відвідувач коротко посміхнувся й відсалютував, ледь торкнувши капелюха. Із широких крис на поріг навіть не закрапало – ливануло, як із ковша.

***

– Вони прорахувалися з одним…

Окрім відвару цвіту бузини – вчорашнього, вже позеленілого, хоч і хапливо розігрітого на грубці – гостя й пригостити не було чим. Після тієї п’яної вуличної бійки на Масницю, в якій безтямний Бокшій випадково зламав носа молодшій гончаревій дочці – як на лихо, вона йому ще й далекою родичкою доводилася, – удома ніякого хмельного трунку він більше не тримав. Ну, звісно, до шинку іноді забігав. Особливо коли братіки кликали відсвяткувати вдале полювання. Але вдома – ні краплини.

Гість дозволив зняти з нього капелюха та плащ, і тепер цупкі речі неохоче сушилися на мотузках біля грубки, вигнавши-таки шкарпетки до скрині.

Кухоль із золотавим напоєм парував на столі, немов сліпо сподівався розтопити напругу, яка поблискувала в очах давнього Бокшієвого товариша.

А змарнів же як! Воскові щоки туго напинали гоструваті кістки черепа. Цей Сірий і в кращі часи виглядав, немовби його безрукий підмайстер сокирою вирубав. А сьогодні й поготів… Та ще глибочезні чорні кола під очима. Кошлата борідка на допіру безвусому обличчі, що знало бритву двічі на день, навіть коли ночували в рову…

Утім, могло бути й гірше.

Як на чоловіка, якого Бокшій от уже місяць уважав померлим. Навіть записку в церкві подавав, за упокій душі. І диви ж!

Сорок людей щонеділі молилися. А не впокоївся.

Мовчанка затяглася. Бокшій напружено ковтнув клубок у горлі. Дивно, навіть перед отим гончарем не так тяжко було. Хоча й довелося його дівчині гарний посаг пообіцяти. Не повірили, то тут-таки побіг до комори, викопав горщик, куди він золото засипав. Брудне, нехороше, що його Бокшій під час осади здобув та додому приніс. Давно те було, за безголової юності.

Баби на кутку кажуть: якщо осквернені гріхами гроші на що хороше пустити, вони очистяться і не вадитимуть. А що може бути кращим за чесний шлюб? Особливо якщо в ньому багато діток народиться.

– Із чим же? – нарешті прошурхотів пошерхлими губами. І вперше пожалів, що навіть наливку – гостинець від куми з Загостя – того дурного дня взяв і на гній вилив.

Сірий розтянув губи в посмішці.

Так умів тільки він: очі холодні, роздивляються тебе, наче купити хочуть і от-от почнуть ціну збивати. А кутики губ повільне-е-есенько потягнулися до вух.

Хижувата така посмішка. Найближчі її завжди побоювалися. Навіть Бокшій, дарма, що разом із Сірим не просто з одного котла сьорбали – пройшли крізь сито і решето, та й чи ж тільки раз?

Гість торкнувся чашки, і пара миттю зникла.

Бокшієве серце пропустило удар.

Відвик.

Може, сподівався, що життя так покидає Сірого, що примусить вилиняти. Біда й не таких ламала, трощила, згинала в баранячий ріг!

А, бач, цього ні.

Навіть схожий на мерця – ба більше, на привида мерця, краще в домовину кладуть! – він продовжував залишатися тим, кого боялися, бо було за що.

Чаклуном морозу.

– У підземеллі не було ні холодно, ні волого…

«Сьорб». Може, запропонувати гостеві попоїсти? Ще десь лишалася бочечка квашеної капусти. Солонина. Хліб. Злегка покусаний Тифком, бо вдома ж усі свої.

– Звісно, вони намагалися осушувати повітря.

«Сьорб». І знову оця холодна посмішка. Яка й у серпні, мабуть, криниці по всьому селу заморозить.

Хто такі оті «вони»?

У кубельці заворушився щур, і Бокшієве серце тривожно стислося. Втім, гість не повернув голови до запічка. Ну, що він зробить тій тварині? Чаклуни з пацюками не воюють.

Але раптом?.. А то ж – єдиний товариш. На плечі спить. З його власної миски борщик сьорбає, а господар і дозволяє, ба більше – аж долоні стискає од замилування.

Скільки там того хвостатого життя залишилося; однак Бокшій іще хотів би, щоб Тифко пожив. А то що ж його – щовечора повертатися до зовсім порожньої хати?

– День і ніч гула груба… – У гостевих очах нарешті засвітилося якесь почуття. Журба. Хоч щось живе. Аж над столом потепліло. Або ж Бокшієві просто так здалося.

– Так, що в мене потріскалися не тільки губи, а й навіть шкіра на тілі, – між тим монотонно продовжував оповідати Сірий.

Бокшій скочив на ноги, підлив іще напою.

– І довго тебе там?..

– Довго, – посміхнувся чаклун. – Але вони себе перехитрили. Вепр – ти ж пам’ятаєш його, так? Пам’ятаєш, хто ж такого забуде… Так от, він настільки поспішав принести мені «радісну» новину, що бáтьків млин спалили, що кості усіх моїх предків нарешті викопано, перетворено на порох і розвіяно над урвищем, тож мого коріння в цій землі більше немає й не буде… Що забіг із вулиці в просоченій дощем киреї.

Бокшій безсило стис кулаки.

Вепр, старий дурень! Не послухав. Хлопці радили скинутися грішми, відпровадити цього кригокровного кудись до Хúзи. Бісів чаклун іще з облоги про ту академію всім вуха протер. Хай би собі навчався, а тим часом роби на цвинтарі, що хочеш. Ні! Невситимий ватаг уперся рогом, нещасного золота пошкодував. «Не за то я кров проливав, шоб на всяку нечисть утрачатися».

Нечисть? А під час осади браталися. Сірий йому навіть рану зашіптував. А оце кривава пелена страху з очей спала, осіли, почали господарювати, судитися за кращий наділ, правника викликали, і вже диви – нечисть.

Отже, таки не взяв до уваги клятий Вепр мудрих порад. Батькам сказав – на полювання подасться. А сам…

Отже, таки заманив колишнього братіка до руїн поміщицького замку. А куди ж іще? Там, кажуть, погреб глибокий. Чи навіть підземелля. І люди не ходять, бо привида жадібної економки бояться.

Але якщо Сірий тут, то тоді Вепр?..

Спиною пробіг мороз.

Отже, тепер на Великопанському Пагорбі пантрують два жадібні привиди?

Чи більше? Кого цей дурень устиг потягти за собою? Не сам же він ту грубу підкидав денно і нощно.

– Останні кілька днів я провів у безсилому маренні, але голос ворога, щасливий, радісний голос привів мене до тями. Він вигукував свої новини – а я не зводив погляду з краплі води, що повільно стікала на розлогій кишені, наміряючись капнути на розігріту підлогу. – У посмішці чаклуна блиснули зуби. В Бокшієвих очах аж потемніло. – О, я не дав їй такої можливості. І Вепрові не дав можливості навіть здогадатися про свій задум – я діяв швидко, у єдиний подих, як дідусь навчав. «Вагатимешся потім!» – кричав він, ще й палицею попід гузно прикладався. О, як я, поміркований та обережний, ненавидів того погонича і його постійні шпички! Аж тепер нарешті оцінив утовкмачені в голову знання і, якби міг, навіть вклонився б дідові до ніг. Що ж, не я перший, не я останній аж у дорослому віці зрозумів, що вчителів треба шанувати.

У грубі тріснуло, Бокшій ковтнув повітря – і втямив, що до цього сидів, затамувавши подих.

У хаті пахло сажею – ну, а хто її навесні трусив, га? І мокрою корою.

Із кутків наповзала темрява.

Господар важко підвівся, щоб запалити свічку.

А гість між тим продовжував, ніби тепло розморозило якусь внутрішню загату і йому конче треба виговоритися:

– Вдих – і вся вода втягується в легені. Моє вистраждане тіло перетворює її на кригу. Видих – і я випльовую кригу, тонку, як голка, бо не так і багато було тієї води. Але я створив крижинку, промерзлу з таким відчаєм, що, здавалося, зустрінься вона в ту мить зі стіною – і камінь би здолала. Сукно, льон, шкіра та плоть виявилися легкими бар’єрами. Вепр іще плямкав губами, пучив очі, вимахував руками, а проштрикнуте моєю ненавистю серце вже не билося.

У грубі знову тріснуло мокре поліно – голосно, мов постріл. Бокшій знервовано підскочив. Спробував було засміятися з власного недоладного неспокою – не вийшло.

– З його грудей бризнуло щедро, як ото на ярмарку чопа в винну бочку вбивають. – Бліді пальці гостя стиснули кухлика так, що дивно, як метал іще не прогнувся. – Після цього я отримав достатньо вологи. Ти знав, що коли поєднати холод і спеку, виходить вибух?

– Е-е-е, ти про ту їхню грубку?.. І про кро… кро-ов?..

Сірий хижо посміхнувся. І чомусь аж тільки тепер Бокшієві в очі впало занадто коротке волосся прибулого. І те, що його борода виявилася не просто кошлатою, а витравленою з одного боку. Вигорілою, недоладно закучерявленою по краях. Он і опік на щоці, немов тавро.

– Я не хотів тоді жити. Вириватися з в’язниці, щоб побігти… Куди, до кого? Далекі родичі відвернулися вже давно, друзі – зрадники. Єдине, чого мені тоді хотілося – знищити кляту кам’яницю разом із її катами.

Дай вгадаю – ти хочеш спитати «А як же бідолашні в’язні, котрі тижнями мучилися по темних мішках», чи не так? О, миле, добреньке дитя. Добреньке – але що ти знаєш про доброту? Чи бував ти в ситуації, коли найкращою допомогою для людини буде – милосердно добити її, швидко й без попередження?

І ту бісову в’язницю рознесло. І я не планував виживати. Бо ваш проклятий світ на той момент здавався не тим місцем, де мені хотілося б залишатися. Однак… Чув про правило дашка безпеки? Воно знайоме кожному алхімікові. Під час облоги довелося з одним таким знатися, він багато чому мене навчив. Скажімо: у дні небезпечних експериментів, коли цілісність стін під загрозою, не ховайся під стіл, дитинко, бо тонкі дерев’яні ніжки можуть зламатися, і тебе привалить. Присідай коло шафи. Коло товстої, важкої скрині. Коло найміцнішої стіни. У такому разі стеля, падаючи, спиниться на шафі, переламається – і накриє тебе, немов скісним дашком.

Також виявилося, що добра стеля, осуваючись, може обірвати ланцюги, якими прикували тебе, не дозволяючи роздерти власні вени, щоб дістатися до крові. Оглушити. Хтозна-стільки шепотіти, що ти вже в обіймах смерті, посеред чорного і порожнього нічого.

Мабуть, хтось розбирав ті завали. Кликав, шукав, а то й обчищав кишені трупів. Мабуть, поміж каменюччям іще довго кричали скалічені та конаючі. Я сподіваюсь, що вони кричали, мої кати.

Однак я опинився занадто глибоко. До мене тільки дощ дістався. Малим я його так не любив! Та й мати постійно лаялася: «Йди додому хутчіш, бо ти ж обов’язково застудишся». Ха-ха, я – застуджуся, чув? Але я вірив. І навіть дійсно застуджувався. Все дитинство зі шмарклів не вилазив. Ось який вплив має на нас материнське слово!

– Але як ти вижив? Тебе не було… Три тижні! Ба більше!

– О, ти ще спитай, що я їв! – вишкірився чаклун. – А хоча… Краще не питай. Бо я ніколи не брешу. А відповідь тобі не сподобається.

***

Бокшій таки дістав хліба. Обережно обрізав, сподіваючись, що гість не завважить обгризеної пацюком кірочки. Накраяв м’яса.

Сірий підніс скибочку до рота, довго обдивлявся. Неначе вперше в житті бачив черствий окраєць ячмінного.

Дощ за шибками шумів. Мабуть, город уже затопило. От дідько. А Бокшій же не хотів нічого садити! Втім, сусіди вийшли, за ними інші, тож він і сам не зогледівся, як дістав лопату. Тепер уся його праця намарне.

Мовчанка давила, неначе сонний параліч: навіть дихати було несила.

– І що ти тепер… Куди?

– Боїшся, що нав’яжуся? – сухувато засміявся Сірий.

– Та що ти, я ж… Ну, завжди з милою душею, братіку… Не чужі ж люди… Хата велика… Ну, цеє… Розміщайся…

– Та ти не бійся, я зараз піду. Дід завжди мріяв про Хúзу. Але родина, кляте поле, сам розумієш. Мене ж ніщо тут не держить. Єдине моє майно заживає Веприха, судитися більше немає сенсу. Дім згорів. І наші могилки… навіть мамина… Зате… – він гучно, зі зболеним схлипом, ковтнув повітря, збираючись із силами і знову вертаючись у сутінок, яким оточував себе весь вечір. – Зате я буду першим у роду, хто здобуде ґрунтовну освіту.

Бокшій не рухався, не моргав, щосили намагаючись навіть видихом не виказати щирого полегшення, яке відчув від цих слів.

– А може, тобі яблук на дорогу покласти?

– Поклади, – милостиво погодився чаклун.

***

Він таки виліз, неслух-Тифко. Пошкрібся лапками гостеві по штанях, якось доповз до свитки. І тепер сидів на його плечі, цікаво принюхуючись до крислатого капелюха. Мабуть, не був би таким гладким, то й на голову новоприбулому вибрався б. Ото сміху було б.

– А чому ти не спитав, хто був разом із Вепром? І про інших ув’язнених? – обернувся Сірий у дверях. І всміхнувся. Цього разу – стомлено. Навіть майже по-доброму.

– Про… яких… – почав було Бокшій, хоча десь у глибині душі зрозумів: відпиратися більше нема сенсу.

І не бовкнув же нічого зайвого, як завжди боявся.

Просто…

Забув здивуватися.

От і видав, що знає те, чого знати не повинен.

Ат, телепень він, та й годі.

– І давно промишляєте грабунком? – все ще по-доброму блискав очима Сірий. – Людей катуєте? 

– Ти не розумієш! – скинувся Бокшій. – Те прокляте золото!.. Ми думали – нарешті розбагатіли, от тепер заживемо! А що не купиш – усе нанівець. Корову придбав – здохла. Саджанці – не прижилися. Поле – аж там саме каменюччя. Тобі то добре, ти…

– Ага. На дідів склеп «зароблене» витратив. Майже все. Майже, але не до копійки. І ви це знали, – криво всміхнувся Сірий. Доброта з його обличчя потроху сходила. – Радість то яка, єдиного родича добрі люди без мене поховали, поки я життям по чужих землях ризикував. Із вами разом свою кров змішував. А кров людська – не водиця, чув?

– Та що ми такого… – почав було Бокшій. І осікся, таким лютим враз стало чаклунове обличчя.

– Ти хоч спускався то дого склепу, га?

– Та ні, – знітився господар, – я тільки на перехрестях хлопцям допомагав. Ну, не завжди! Тільки коли здобич обіцялася бути особливо великою, то кликали. Ну, там, руки пов’язати. На мечах іще підсобити – ти ж знаєш, це я вмію. Але суто щоб своїх захистити!

– А що вони потім виробляли, ті свої, бачив? Особливо якщо в бідолахи грошей не було, а родичі відмовлялися платити викуп? Тижнями? Тижнями! Ти чув?! Сморід крові, гною, гиді… Крики, коли вже горло ламається. І як кості ламаються. І як… Ні, я не буду це більше згадувати. Не буду!!!

Сірий коротко загарчав. Порожнє цебро, яке було притулилося біля самого порогу, гепнуло, загилене, об дальню стіну і розвалилося на обруси та дощечки.

– Коли я кажу, що милосердна смерть стала для них полегшенням страждань – повір, я знаю, що кажу.

Тифко пискнув і пірнув під широку вилогу гостевого плаща.

– Та я ж… – почав було виправдовуватися Бокшій.

– Біленький, – посміхнувся Сірий. І це була така гостра, натягнута посмішка, що нею можна було б дуби зрізати. – Чистенький. Ще й, мабуть, вважаєш себе доброю людиною. Ге? І друга не ти зрадив. Не ти ж?

– А от і не я! – чесно витріщився Бокшій. І нарешті розсердився. Тому що – та скільки можна! Він дійсно ні про що не знав. Йому не розповідали! А платили від тих оборудок копійки. І взагалі!..

– І не питав нікого, куди це колишній братік подівся. Ге?

Бокшій знітився.

Звідки він знав, що Сірий помер? Хто розказав? Щось таке кинули на останньому полюванні. Він одразу сприйняв ті слова за чисту монету.

Ба більше – навіть видихнув тоді з полегшею. Їй-бо. Адже – що вже гріха таїти – побоювався цього негідника з самої осади. Ще коли побачив, як той підземні джерела знайшов і всі колодязі в місті виморозив.

Не дай бог із таким почати дівку ділити.

Чи наділ…

У шибку щось стукнуло. Чи то вітер здіймався, чи абрикоса так вимочила ноги, що вирішила попроситися на ночівлю в хату.

Дощ досі лив, як із відра.

Бокшієві стало незатишно від думки, скільки води зараз хлюпочеться у дворах та садках.

– Щасливої дороги, – видушив він із себе.

Сірий засміявся, немов по тарелі ложкою шкрябнув.

– А тобі щасливої зимівлі.

Бокшій удавився своїм наступним питанням. Та все ж видушив, холонучи від зневіри:

– Я-акої зимівлі, лише ж квітень закінчився…

І осікся, пройнятий насмішкуватими очима кольору брудного річкового виру.

За спиною голосно зашипіла груба.

Шибка тріснула. По склу розтікся біластий візерунок.

У дитинстві Бокшій страшенно любив такі інеїсті мережива. Бувало, притулить кінчик пальця та й чекає, коли латочка протане. І нічого, що руки через те задубіють, іще й мати влучить рушником по тому, на чому сидять: «Куди до холодного поліз, знову горло заболить, горенько моє!»

Але сьогодні крижане плетиво на вікні не тішило, а наповнювало його груди щирим жахом. Душило. Приморожувало до місця. Знищувало всі думки, окрім однієї: зав’язь! На абрикосі ж уже цвіт осипався, почали формуватися плоди. Сад, його надія і гордість, у самому цвіту. Навіть смородина. Вулики вже надвір повиносив.

Вогник кривуватої саморобної свічки злякано заметався над столом, наче відчуваючи, що вогню, світлу, теплу тут більше не місце.

Гість ступив за поріг – і сягнисто покрокував по скрижанілому морю, на яке перетворилося все Бокшієве обійстя. Кроки загупали, немов по каменю. Ади, земля промерзла до самої криниці. Він знав – у Сірого вистачить сили на таке. Особливо з великої люті.

На чорні чаклунові плечі падали лапаті сніжинки.

Тифко, падлюка, навіть носа не показав на прощання.

***

Бокшій не помилявся – той дурнуватий півень таки плавав посеред двору на ночвах.

Ну, як плавав?

Стовбичив, вморожений у крижану брилу, під скорченими від холоду деревами.

Кора найближчої абрикоси повільно тріснула.

Сірий не озирнувся.