Заголовок

2025Кулька памʼяті
Повернутися до конкурсу: 365 новорічних слів. Те незгасиме світло
Хлопчик років пʼяти сидів біля ялинки, що маківкою сягала майже самої стелі. У його очах радісно відблискували вогники гірлянди.

— Мамо, де ти там? — Кричить фальцетом. — Я вже хочу розвішувати кульки.

— Зачекай хвильку, — долинає з сусідньої кімнати лагідний голос.

Незабаром в кімнату увійшла висока світловолоса жінка, тримаючи картонну коробку. Хлопчина був замалий, аби помітити нові зморшки та припухлі повіки, що матір їх замальовувала тональним кремом кожного ранку.

В коробці лежали великі червоні кулі. Всі скляні та шорсткі, лише одна гладенька виблискувала.

— Пам’ятаєш, що це за кулька? — Питає мати.

— Ага! Вона показує людей. Моя улюблена! — Вигукує.

— Правильно. Вона називається кулею памʼяті, бо показує всіх тих, хто більше не з нами. Варто лише наблизитись до неї, подивитись пильно та згадати дорогу тобі людину. Вона вмить зобразить її обличчя та найщасливіші моменти, що ви проживали разом. Ми щороку вішаємо її на ялинку, щоб вона запамʼятала всіх тих, хто нам близький. Так про них ніколи не забудуть. 

— І я побачу татка? 

Очі матері на секунду волого заблищали, та миттю сховалися за повіками. 

— Звісно.

— Можна я повішу? Я вже дорослий! 

— Так, тільки обережно, тримайся міцно.

Хлопчик обережно тягнувся, та в момент ниточка зіслизнула з гілки і наступне, що почулось — звук розбитого скла.

Малюк, зрозумівши, що сталось, заплакав.

— Я більше ніколи не побачу тата, кулька пам’яті розбилась, і тепер про нього всі забудуть. Чому він пішов? Чому залишив нас? — голосно схлипує.

Матір міцніше пригортає дитя та ще раз розповідає про те, що батько мусив захистити їх. Захистити всіх їх. Він не винен в тому, що сталось. Війну ніколи не чекають, але хтось має їй протистояти.

— Хочу ще всього разок його побачити. 

Після цих слів з підлоги почали підійматись в повітря скляні уламки. Вони перетворювались на людей, здебільшого старих, згорблених, проте щасливих. Останній уламок, найбільший, перетворився на чоловіка у військовій формі. Він усміхнувся малюку, на секунду затримав очі на жінці та розчинився у повітрі.

— Дякую. — Прошепотів хлопчик.

— Татові не потрібна ялинкова іграшка, навіть чарівна, аби його памʼятали. Він у безпечнішому місці — у твоєму серці, в моєму, в серцях тих, хто його знав. І це місце значно світліше й надійніше, ніж будь-яка куля. — Сказала мама.

Жінка знову обійняла малого, міцно, аби він не побачив сліз, що все ж потекли блідими щоками.

Повернутися до конкурсу: 365 новорічних слів. Те незгасиме світло