Заголовок

Ружена
Повернутися до конкурсу: 365 новорічних слів. Те незгасиме світло
            Давно такого не було. Снігу по коліно. Хрустить, тріщить. Мороз щипає, що аж дітвора підскакує. Он Михайлик на санчатах тягне собаченя, а он Іванко сніжок катає та як гепне іншого. Весело. Сміються.
            Але ця історія не про сніг, а про таку собі панянку Ружену. Удень — вчителька у школі, а ввечері — майстриня-чарівниця. Завтра Різдво, а це означає, що роботи у дівчини багато. Адже всі знають про незвичні ласощі Ружени. І тільки раз на рік вона їх робить.
            Отак увечері, під мерехтливе світло лампочки, сіла вона за стіл. Один рукав підіймає — мандарин дістає. Вичавлює сік, шоколад додає, карамеллю поливає. Ммм…
            Інший рукав підіймає — оселедець дістає. Вичавлює, кишки перемішує, шоколадом покриває.
            Та раптом — темрява. Хоч очі виколюй. Потрясла світильник.
            — От халепа.
              Погода розбушувалась не на жарт. Вітер дерево повалив та й на проводи. Що робити?
            Запалила Ружена свічку. Та й далі. З одного рукава — мандарин, з іншого — оселедець. Хто яку цукерку витягне — невідомо.
            Але якщо добре себе вів протягом року — то будеш ласувати мандарином, а якщо погано — то виверне від оселедця у шоколаді. Та дітвора не боїться, навпаки — усі чекають, коли зранку на Різдво Ружена вийде на ярмарок із цукерками.
            Тим часом свічка зотліла. А іншої й нема.
            — От халепа.
            Під місячним сяйвом, що ледь торкається віконця, ліпить та й не зупиняється. Темно, а руки кишки виймають та мандарини чавлять.
            І от зранку на різдвяний ярмарок зібралось сила-силенна людей. Дітвора налітає на жінку.
            — Мені!
            — Мені! — кричать.
            Мандаринки смачненькі. Ласують. А як кому оселедець попаде — аж піна з рота йде. Кривиться, ледь не плаче. А потім як почне сміятись. І оселедець випльовує. Отак і день пролетів.
            Увечері Ружена прийшла додому та й бачить лист. А в ньому:

«ЦЕ БАТЬКО ІВАНА. ЙОМУ ПОПАВСЯ ОСЕЛЕДЕЦЬ. А ТАМ ЩЕ Й КІСТКА. БУЛО ПОГАНО. БІЛЬШЕ БАЛУВАТИСЯ НЕ БУДЕ. ІВАН ПОКІЙНИЙ.»

            Зажурилась Ружена. Руки тремтять. Сльози падають додолу. Як так? Недобачила у темряві ту кістку — і от тепер що робити?
            Сиділа отак, горювала, допоки не побачила ще один лист, що одразу не відкрила. А там:

«Пані Ружено, неочікувано, але до нас перевели нового учня. Буде у вашому класі. Звуть Іван Покійний. Його батько, Іван Васильович Покійний, до вас завітає після свят. Адміністрація.»

            — А тху ти!
            Було було, а такого ще не було. Розсміялась Ружена.