Світло віри й надії

– Тихо ти! Не матюкайся, а то сторож почує!

– Та мені щось на ногу впало, хай йому… Я його рогом зачепив, а воно й гепнулось…

Двоє чортенят пробирались темним ангаром, один під пахвою тримав торбу.

– Якби ж то ще знати, яке воно, те Світло віри й надії… Як ми його знайдемо в цій дірі, коли тут хоч око виколи, ніц не видно? – буркотів той, що з мішком.

– Ну ти й дурень! Світло – воно світить, це ж елементарно! Ти ж чув, Його темна величність сам казав, що дід Миколай несе його людям, і що воно дуууууже цінне. Думаю, десь він те світло зберігає, і напевно, разом із цукерками та іграшками. 

– Угу, а ще говорив, що ми – тупі бовдури, яким не можна доручити найпростіше завдання.

– Сам ти тупий!

– Копита забери!

– Тс-с-с!!! Ти це чув? Двері хряснули!

Ангар засвітився. Чорти тільки й устигли викрикнути разом: “Воно!”, як їм на голови опустився чорний мішок.

Дід Миколай походжав кімнатою, заклавши руки за спину. Зупинився й глянув на похнюплених чортенят.

– Світло віри й надії хочете?

Чортенята дружно закивали головами.

– Що ж, покажу вам його, – чортенята підморгнули одне одному, – Але спершу ви дещо для мене зробите…

У ніч на Миколая чортенята не спали. Дід ішов попереду, показував дорогу, а ті двоє тягнули за ним повний лантух. Зупинялись перед кожною хатою, малі хапали подарунки та бігли на дах, до димаря. Повертались чорніші, ніж були, та перешіптувались: “А я тому пухлому ніс вугликом помалював!”, “А я йому шнурки зв’язав!”, “О-о-о, ти виграв!”

На ранок лантух спорожнів. Чортенята з дідом сиділи на лавці, малі відсапувались.

– А тепер давай Світло віри й надії! – обоє підняли очі на старого.

– Дивіться! – Миколай повів широко рукою.

До майданчика з усіх боків сходились діти, тримали в руках дари Миколая та всміхались.

– Світло віри у їхніх очах, бачите? Вони вкотре повірили в диво, і це завдяки вам. А світло надії жевріє в серцях дорослих. Надії на те, що прийдешній рік принесе мир і спокій. – Миколай склав руки на грудях і розчинився в повітрі.

Чортенята ішли додому з порожньою торбою.

– Цей старий нас підманув, тільки не второпаю, як саме.

– Наступного року іще раз підемо й запитаємо.

– І запитаємо!

– Тільки Його темній величності не розповідай!

– Не буду.