24 Грудня, 2025

105 метрів

Читайте пошепки.

 

На станції «Арсенальна» ескалатори здаються нескінченними, але мій шлях сьогодні веде ще глибше. Закінчуються тюбінги офіційних тунелів і починається секретний горизонт – сховище номер 105.

Я – технік змінного світла. У моїй сумочці камертон, а в кишені жменя мандаринових цукерок. Сьогодні 31 грудня, і Київ знову завмер у темряві, притиснутий до засніжених пагорбів важким зимовим небом. Але я знаю: під корінням Маріїнського парку вже прокидаються кристали.

Їхня енергія має не фізичну, а емоційну природу. Весь червень вони вбирали дитячий сміх біля фонтанів, сонячні відблиски на Дніпрі. Тепер, у найдовшу ніч року, цей «депозит радості» має бути виплачений із відсотками.

Я торкаюсь холодного граніту стіни, і потаємні двері відчиняються. У залі пульсує бурштинове сяйво. Величезні друзи кристалів нагадують замерзле сонце. Я підкручую мідні верньєри на пульті, підлаштовуючи резонанс на частоту «Святвечір».

–        Нумо, рідні, – шепочу я. – Час світити.

Кристали спалахують засліплюючи білим золотом. Я відчуваю, як крізь вентиляційні шахти вгору несеться  потік частинок – кванти київського літа. Через хвилину над «Арсенальною» в небо вдарить невидимий для радарів, але яскравий для душі промінь.

Зараз світло пройде крізь бетон і сніг. Воно відіб’ється від низьких хмар і розлетиться по всьому світу. Його побачить захисник на далекому рубежі, і дівчинка, що  сумує за домом у далекій Празі. На мить, у кожного в кишені стане тепліше, а ялинки в кожному домі спалахнуть не від розетки, а від чистої, концентрованої любові, що долає будь-які відстані.

Я виходжу на платформу. Годинник показує за п’ять дванадцяту. Дістаю коробку сірників. Робота закінчена. Чирк.

Повернутися до конкурсу: 365 новорічних слів. Те незгасиме світло