Чого ти хочеш насправді

Там де залишишся ти

Буду з тобою, буду з тобою

Зупини мене, якщо захочеш…

Без обмежень

Червоне світло загорілося неочікувано, без жодних миготливих прелюдій. Наталка зі свистом загальмувала і зупинилася чітко на стоп-лінії. Потім схилила голову в бік пасажирського сидіння.

– Мовчи!

– Я навіть нічого не сказав… Хоч ти прекрасно знаєш, що тут такий світлофор.

– Так і продовжуй у тому ж дусі – нічого не казати, штурмане хрінов, – категорично відрізала  на це зауваження і демонстративно втупилася в дорогу перед собою.

– Тоді хоч музичку увімкни, – попросив чоловік. – Усе ж веселіше буде.

– Ти ж знаєш, що мені все заважає, коли треба зосередитися на дорозі, – наче переконуючи себе, відповіла Наталя.

– По цих заторах до виїзду з міста ще з пів години диркатися. Вимкнеш, коли на трасу виїдемо.

– Гаразд…

З колонок загриміли «Жадан і собаки»: «Чотири  роки, сука, без Кобзона»…

Чоловік весело засміявся.

– Ось саме те, що треба.

– Тобі, звісно, видніше, – скривилась Наталка.

За тридцять хвилин справді виїхали за місто. Останнім часом чоловік часто мав рацію, хоч це і не скасовувало бажання з ним сперечатися. Натомість у відповідь він переважно жартував.

– Як сьогодні спалося? – обережно почав звичайну дорожню розмову. – Ти говорила, що стало краще.

– Якщо вважати кращим повну зміну розпорядку дня, то напевно, – Наталка посміхнулась. – Мій ранок тепер нагадує відпочинок тюленя. Сплю до дев’ятої години, потім ще якийсь час валяюсь у ліжку. Нічого не хочеться робити, прям до викручування рук. І знаєш, що бісить найбільше?

– Що?

– Мені це почало подобатися! Уявляєш? Мені, яка раніше о шостій вже за компом, бо спати неможливо, коли стільки роботи.

– Так, може, досить? Час відпочити нарешті?

– Ось і Антон так говорить…

– Як він? – після тривалого мовчання запитав чоловік.

– Погано… Вдає, що тримається. Але насправді… Це ж йому довелося викликати фахівців, щоб відчинити двері, коли ти знепритомнів. Добре, що «швидка» приїхала за десять хвилин. Такий досвід взагалі нікому не потрібний!

– Припини! Ми це вже обговорювали. Гадаєш, було б краще, якби ти була на його місці?

– Звісно! Не лише на його місці, а поруч з тобою. Якби я викликала швидку раніше, якби була поруч у лікарні, якби не полетіла на ту довбану конференцію! Треба було лишитися вдома…

– Це нічого б не змінило! – відказав чоловік і відвернувся. Потім іншим тоном сказав: – Не провтикай наш поворот.

– Забув додати: «як минулого разу».

– Як минулого разу, – повторив за Наталкою чоловік.

– Я тобі не говорила, але вже двічі намотувала зайві десять кілометрів. Коли  Славка возила на дачу, теж замислилась і проскочила вказівник. Згадала, як ми завжди разом з тобою їздили до бабусі та дядька Андрія. І поїхала далі, до повороту на Роздільну. Якийсь зачарований напрямок…

– Не бачу жодних чарів, – зауважив чоловік. – І ти тут теж ні до чого. Дивись, вказівника немає. Він валяється на узбіччі. Хтось збив з неуважності, тому не дивно, що ти не бачила поворот. До того ж усе кущами і деревами заросло вздовж траси.

– Напевно… А ось і наша смуга, з’їжджаю.

Наталка повернула праворуч, в напрямку села Малого. Бетонні плити, недавно де-інде залиті асфальтом з імітацією ремонту дороги, змусили скинути швидкість. Відчинила вікна, вдихаючи тепле повітря вечірнього степу.

– Кури, якщо хочеш, – повернулася до чоловіка.

– Ти ж забороняєш курити у своїй автівці. Навіть Антону його наворочену електронну цигарку, – здивувався чоловік.

– Кури. Тобі можна. І музику вже послухаємо, бо з траси з’їхали.

Наталка клацнула по панелі і збільшила гучність. Автівка була сконекчена з її телефоном, і зараз рандомно випало «День догорав…».

Червона широка смуга в унісон пісні ширилася небом у бік лиману.

Нарешті автівка зупинилася перед новим зеленим парканом. Почувши двигун, назустріч вийшов хлопець у робочому одязі і відсунув браму, щоб Наталка заїхала на подвір’я.

– Нічого собі! – вражено протягнув чоловік, побачивши будинок. – Іван не лише дах закінчив, а й стін пофарбував. Гарно дуже! Я б з цим років зо два не впорався, а тут за два місяці така краса.

Наталка відчинила свої дверцята. Іван витер руки якоюсь ганчіркою.

– Хазяйко, приймай роботу! – хлопець кивнув в бік свіжепофарбованої хати з зеленим дахом. – Добре вийшло, як ти і хотіла. Гадаю, навіть Юркові б сподобалось.

Наталя взяла сумку з порожнього пасажирського сидіння, зачинила дверцята і натиснула кнопку сигналізації.

На дачу вибиралась нечасто, тут було сумно і порожньо. Переконувала себе, що ось дочекається завершення ремонту, і тоді… Але бур’яни на це не зважали і перли як дурні, тож доводилось підтримувати сад у більш-менш пристойному вигляді. На думку сусідів їй було начхати, але сухе бадилля притягувало пожежі, як гній мух. Недавно на іншій вулиці дві хати згоріло, бо комусь захотілось шашликів по п’яні.

Щоб не лише махати сапкою і бігати зі шлангом, Наталка накупила кілька десятків квітів у горщиках, які планувала посадити під парканом.

Роботи, як завжди, вистачало. Літо ще не встигло увійти в повну силу, тому все буяло зеленню і свіжістю. Втомлена, але задоволена, часто кликала Юрка подивитись, як ростуть посаджені ним дерева.

– Глянь, як вродила черешня. Трирічне деревце, а вже відро назбиралось. Смакота!

Солодкий рожевий сік потік по підборіддю.

– Я ж не люблю черешню, ти знаєш, – відгукнувся чоловік. – А тобі личить!

І, сміючись, злизав солодку краплю з її губ.

– Сусідко, привіт, – підійшов до паркану сусід. – Промовляєш до дерева, щоб черешня сама застрибувала у відро?

– Вітаю, Стасе. Усе жартуєш?

– Ні. Не жартую. – І вже серйозно додав: – Я ж розумію, як тобі важко. Звертайся, якщо щось знадобиться. Мені Юрко завжди допомагав…

– Дякую, – перервала його жінка. – Я впораюсь.

Сусіда ображати не хотілось, але спілкуватися теж.

За два дні втомилась так, що вечорами падала без сил. У неділю додому поверталась мовчки, навіть музику не вмикала. Юрко теж мовчав, лише уважно дивився на дорогу. Син довго розпитував про ремонт на дачі, наполегливо демонструючи зацікавлення.

– Годі, – не витримала Наталя, – я ж знаю, що ти не любиш туди їздити. І загалом тобі наплювати, що там відбувається…

– Але ти любиш, – заперечив Антон. – Тож мені не наплювати, що б ти собі не вигадувала.

– Добре, краще розкажи про свої справи. Що з новою роботою?

– Усе гаразд. Просидів вихідні в офісі, бо через вимикання світла нереально працювати в спеку. А там потужний генератор, можна нормально почуватися під кондишкою.

– Так і вдома можна зробити всі умови. Скажи батькові, він допоможе… – почала Наталя і замовкла.

Відвернулась, щоб син не бачив її обличчя.

– Мамо… Я все розумію. Мені теж важко… – тихо почав Антон. – Але минуло вже три місяці після смерті батька.

– Я вмію рахувати! – підвищила голос Наталя. – Гадаю, що час тут ні до чого.

– Ти не вигрібаєш, я ж бачу. Ми вже не вперше про це говоримо. Сьогодні бабуся телефонувала…

– Вона знов за своє? – обурилась Наталка.

– Ні, цього разу обійшлося без непроханих порад. Я вже твердо сказав, що в домі є чоловік. І це я. Сподіваюсь, і тебе припиніть дратувати своїми співчуттями і коментарями.

– Дякую, сину.

Наталя взяла горня і підійшла до кавомашини. Кави не дуже й хотілося, але так було легше приховати сльози.

– Мамо, послухай мене. Тобі потрібно звернутись до лікаря. У Ліни є знайомий в обласній лікарні…

– І що він зробить? Поверне батька? – вибухнула Наталка. – Чого ж ці лікарі нічого не зробили, коли він помирав? Вони ж запевняли, що все буде добре!

Перепади настрою стали останнім часом для неї звичними.

– Мамо…

– Вибач. Можливо, ти маєш рацію, сину.

– Окей. Як надумаєш, я дам телефон лікаря.

Наталка зачинились у своїй кімнаті. Книжка не йшла, але і спати не хотілось.

– Навіщо ти накричала на Антона? – Юрко присів біля дружини на ліжко. – Це слушна думка. Ти себе так доведеш до божевілля.

– Гадаєш, те, що я тебе бачу і з тобою розмовляю, – це ще не божевілля?

– Ти бачиш і чуєш те, що хочеш, – відповів Юрко. – І маєш зрозуміти, чого хочеш насправді.

– Ти ж залишився тут заради мене?

Чоловік посміхнувся.

– Звісно. Те, що мене бачиш лише ти, наштовхує на певні висновки.

– Тільки не зникай, добре?

– Добре. Спи! Завтра побачимось.

Примарний силует нахилився над ліжком і підгорнув ковдру.

Після кількаденних роздумів Наталка  все ж вирішила звернутися до лікаря, щоб Антон і Юрко припинили дошкуляти своїми застереженнями. Звісно, вона не схотіла спілкуватися зі знайомим дівчини сина, ще цього бракувало. Як не крути, а доросла жінка здатна сама впоратись зі своїми проблемами. Інтернет у поміч! Так і знайшла психотерапевта за відгуками. Наталку привабили не звичні маркетингові гасла «пропрацювання травми», «миттєвий ефект», «виведення з депресії», бо вона добре знала механізми впливу і навчала цього студентів. Але в кінці стандартного тексту було жирним виділено ще одну пропозицію: «реалізація бажань». Що ж, втрачати нічого, можна спробувати. Записалась на вечір п’ятниці, плануючи наступного дня гайнути на дачу.

Сучасна клініка в центрі міста справляла гарне враження. Усе в біло-сірих тонах, всюди квіти. І чистий порожній хол, посеред якого невисока стійка рецепції. Від медсестри Наталка отримала роздрукований аркуш з номером кабінету. Коли побачила на дверях табличку «Світлана Пекун. Психолог. Психотерапевт. Оніролог», розсміялася.

– Бачиш, Юрку, чого люди не вигадають, щоб збільшити клієнтську практику, – за звичкою адресовала свої думки чоловікові.

Але він не відповів. І взагалі вже дорогою додому з’явився і запитав:

– А де ти була цілу годину? Я тебе не відчував.

Наталка не звернула на це уваги. Хто там розбере витребеньки її підсвідомості?

Та й пішла більше для того, щоб переконатися, що це – більше новомодні розваги, ніж справжня допомога. І син нарешті припинить повторювати те, що «травма поглинула» і «змінила кордони особистості». Трясця! Раніше ж вдавалось якось вилізати з найгірших ситуацій. Але тоді поруч був чоловік…

– Так чого ви насправді хочете? – раптом запитала психотерапевтка після стандартного знайомства.

Саме так, як питав Юрко.

Наталка знала відповідь, але її бажання були нездійсненними. Принаймні в реальності.

– Я хочу, щоб мій чоловік був поруч, щоб він був живий. Але розумію, що це неможливо.

– Але ви чуєте та бачите його. Він дає вам поради. Так?

Наталка здивувалась. Вона не пригадувала, що говорила про це цій дивній жінці з майже прозорими очима. Тим більше, ніхто все одно в це не повірив би.

– Чого ж ви думаєте, що ніхто не повірить? – здивувалась психотерапевтка. – Він ось чекає на вас на дитячому майданчику біля будинку.

Лікарка підняла рулонку на вікні й показала рукою саме туди, де під липою сидів Юрко.

– Знову курить, йому ж не можна, – вирвалось у Наталці.

– Так чого ж ви НАСПРАВДІ хочете? – повторила питання лікарка.

Замість відповіді Наталка спитала:

–  Чим займається оніролог?

Жінка не здивувалась і теж відповіла питанням.

– Вам сняться сни, Наталю? Сюжетні, кольорові – такі, що яскравіше за реальність?

– Раніше – так. А зараз я майже не сплю. Відключаюсь на пару годин і прокидаюсь від будь-якого звука.

– Я можу повернути вам нормальний сон. Більше того – я можу зробити так, що уві сні ви будете знову зі своїм чоловіком, як і раніше. Це моя додаткова спеціалізація. Я лікую сновид і безсоння.

– Як? – Наталка затамувала подих.

– Я можу перетворити сни на реальність. Ви не відчуєте різниці.

– Це якийсь жарт? Чи експеримент?

– Вважайте це експериментом. Я пишу докторську і збираю матеріал для дослідження. Ваш випадок дуже цікавий, тому це не буде коштувати дорожче за звичайні консультації. Але до початку… експерименту… потрібно узгодити певні формальності.

– Які саме?

Лікарка приємно посміхнулась і протягнула папери.

– Ми маємо підписати договір про нерозголошення інформації і вашу добровільну згоду на участь у програмі. Ось стандартний текст. Майже таку ж угоду ви підписували сьогодні на рецепції.

– «Надання онірічних послуг» – прочитала вголос Наталка. – Ось тут дрібнішим шрифтом попередження про персональну відповідальність за стан здоров’я і наслідки. Так?

– Так, це ж експериментальна програма. За вимогами я повинна про це попередити. Ви згодні?

– Мені потрібно подумати.

– На жаль, мій час обмежений, і рішення потрібно ухвалити зараз. Ви можете відмовитись, це ваше повне право.

Психотерапевтка знову сіла за стіл.

– Поясніть, що саме передбачає експеримент і які можуть бути наслідки.

– Усе дуже просто. Ми проводимо необхідні консультації, стабілізуємо ваш стан. Паралельно ви отримаєте експериментальні ліки, які необхідно приймати, чітко дотримуючись інструкції.

– Щось заборонене? Це випробування наркотиків? – Наталка була не певна, але останнім часом її все менше турбувало власне життя, а пропозиція здавалась неймовірною. – Ви даєте якісь гарантії?

– Якщо ви будете дотримуватись інструкцій, я гарантую стабільний психологічний стан і покращення здоров’я. Це все прописано в договорі.

– І мої сни зміняться?

– Так. І не лише сни, а й реальність.

Врешті-решт, що вона втрачає? Порожні дні і ночі без сну? Нестримне бажання наковтатися пігулок? Вдаване піклування близьких? Наталка вже три місяці не бачила виходу із замкненого кола.

Вона взяла запропоновану ручку і поставила підпис.

– До речі, ще одне, – зупинила її лікарка. – Потрібно здати загальний аналіз крові, щоб підтвердити належний стан здоров’я. Це не займе багато часу.

І гукнула на повний голос:

– Тамаро! Зайдіть, будь ласка.

Приємна медсестра, яка на рецепції зустріла Наталку привітною усмішкою, миттєво з’явилась біля столу вже в гумових рукавичках.

– Це буде не боляче, – заспокоїла вона.

Швидко кольнула палець, хоч Наталка вже закатала рукав блузки, приготувавшись до пошуку невловимих вен.

– Не хвилюйтесь, цього вистачить, – запевнила Тамара.

І набрала маленьку пробірку повну крові.

– Ось і все, – медсестра затиснула палець ватним диском.

Раптом вона якось незграбно нахилилась над столом, випадково торкнулась руки психотерапевтки і випустила пробірку, з якої виплеснулось майже половина вмісту на папери. Наталці здалось, що лікарка спеціально підбила руку медсестри. Але реакція Тамари була такою щирою, що ця думка одразу зникла.

– Що я наробила?

– Усе добре, Тамаро. Усе гаразд. – Лікарка обережно взяла пробірку й помістила її в кольоровий бокс, потім натиснула кнопку. – Для результату цього вистачить. Треба почекати пару хвилин.

І справді майже одразу ожив принтер, виплюнувши роздруківку результатів.

– Показники гемоглобіну навіть понад норму, – прокоментувала лікарка. – Лейкоцити та СОЕ в порядку. Отже, можемо починати наш експеримент. Ви готові?

Тамара штучно посміхнулась, а Наталка кивнула. На останньому аркуші угоди розпливлась невелика кривава пляма на місці підпису.

Вже в автівці розповіла про угоду чоловікові.

– Мені це здається трохи дивним. Може, тебе розводять? Нагадує якийсь новий різновид «інфоциганства», – поділився своїми міркуваннями Юрко.

– Але в мене не просили гроші. – заперечила Наталка. – Яка від цього вигода лікарці? Чи комусь іншому, хто за цим стоїть?

– Поки не знаю… Мені не сподобалось, що я не зміг піти туди з тобою. Там був бар’єр, який мене не пускав.

– До речі, вона тебе бачила, – перебила Наталка.

– Бачила?

– Так! Показала через вікно саме туди, де ти сидів. На лавочці, під деревом.

– Наталю, – чоловік подивився на неї уважно, – мене не було ні на лавці, ні під деревом. Я не міг чекати на тебе біля клініки. Мене відкинуло кудись, коли я намагався пройти за тобою. І відпустило зараз, коли ти сіла за кермо.

– Дивно. Але ж я точно тебе бачила…

Залишок дня минув у справах. Вже ввечері Наталя згадала про настанови лікарки й дістала конвалюту з пігулками, схожими на звичайні вітаміни, але без назви і маркування складу. Так, пів пігулки на ніч перші три дні, потім по одній до закінчення лікування.

Вона чекала якогось швидкого ефекту, але заснути вдалося лише під ранок, як і завжди останнім часом. Прокинулась від будильника, який поставила на всяк випадок на восьму ранку.

– Ого!

Наталка потягнулась за окулярами.

Давно вона не почувалась такою свіжою після ночі. Сновидіння не пам’ятала, це і на краще. Зробила собі кави, налила в Юркове горнятко чаю. З пів ложечки цукру, як він любить. Що ж – не зовсім те, що обіцяла «онірологиня», але все ж не зле.

– Не забудь про корм для котів, – нагадав Юрко.

– Точно! – Наталка посміхнулась. – Заїдемо дорогою на дачу до супермаркету. Ще потрібно взяти води в баклажках.

– Купімо пива. Мого улюбленого, пару пляшок.

– Добре, – погодилась Наталка.

Чого ж не купити? Можна пригостити Івана чи Стаса, якщо зайдуть у гості.

Доїхала швидко, Юрко не відволікав розмовами. Та й їй не хотілось ні про що говорити. Лиман зустрів повним штилем і яскравими відблисками вечірнього сонця.  Наталка відчула, що її хилить у сон. Давно забуте відчуття… Навіть не розібравши речі, заварила чаю, випила пігулку і загорнулась у плед на дивані. Літні ночі ще дарували прохолоду.

Прокинулась від дивних звуків, наче хтось ходив на вулиці. У вікна світило яскраве сонце. Скільки ж вона спала? Годинник на комині показував сьому годину. Хто ж це там лазить? Невже Іван прийшов працювати в таку рань у неділю?

На кухні розгардіяж, усі речі з автівки занесені всередину. Надворі задоволений сусідський кіт завершує сніданок. Але вона не пригадувала, щоб відкривала корм. Та й речі лишила вчора не розібраними, бо не мала сил щось робити.

– Привіт! – Юрко вийшов із сараю з лопатою. – Вибач, якщо розбудив. Хотів сніданок зробити, але не встиг. Лише каву зварив. Тримай!

Наталка не розуміла, що відбувається. Взяла горнятко, ковтнула. Міцна, запашна кава. Їй ніколи не вдавалось таку зварити.

– З корицею, як ти любиш, – додав Юрко.

Жінка торкнулась його руки, потім обійняла. Як же вона скучила за чоловіком!

– Дякую!

З-за паркану почулось:

– Доброго раночку, сусіди! – Стас привітально помахав рукою. – Юрку, не позичиш акумуляторну пилку? Мені одну суху гілку спиляти.

– Авжеж, зараз принесу.

Чоловік пішов у гараж. А Наталка раптом запитала в Стаса:

– Ти теж його бачиш?

– Кого бачу? – не зрозумів Стас.

– Юрка, звісно!

– А в чому проблема? Чому я не маю його бачити? І чому «теж»? – намагався збагнути Стас.

– Мій чоловік помер три місяці тому…

Тим часом Юрко вийшов з гаража з пилою в руках.

– Ось, тримай! Мені лише завтра знадобиться.

– Спасибі, Юрку. А тобі, Наталю, напевно, треба трохи відпочити.

Стас пішов до свого будинку, кілька разів озирнувшись на сусідів.

За день переробили майже все, що Наталка планувала собі на тиждень. По обіді Юрко запитав:

– Здається, ми пиво купляли. Спека страшна! Візьму пляшку. Ти будеш?

– Ні, не хочу. Я його в холодильник поставила.

Надвечір прогулялись до лиману. Втомлений, Юрко задрімав на дивані. Наталка прилягла поруч, притулилась до чоловіка і миттєво заснула.

Прокинулась від холоду. Вовняний плед з’їхав на підлогу, нога занімила від незручної пози. Де Юрко? Наталка вийшла надвір.

– Мау! Мау! – сусідський кіт сидів під порожньою мискою, натякаючи на сніданок.

Пакет з кормом був учора на столі, але зараз його нема. Як і інших покупок. Наталка взяла ключі від автівки, щоб все принести  в дім. Двері в сарай були прочинені, але в улюбленому кріслі Юрка порожньо.

– Як справи, Наталю? – Стас порався на городі. – Бачив вчора, що ти приїхала, але не схотів турбувати. Не позичиш…

– Акумуляторну пилку? – продовжила Наталка.

– Так, я в Юрка торік брав, – здивовано підтвердив сусід.

– Авжеж, зараз принесу.

Наталка розклала все в шафу і холодильник. Дивно. Їй здавалось, що купляла дві пляшки пива. Де ж друга? Раптом зауважила, що біля смітника стоїть порожня пляшка. Така ж, як Наталка щойно принесла з автівки.

Синопсис