Заголовок

Пролог
“А що Хмельницький моливсь мощам
і радився з відьмами, се, по-нашому,
чей же не провина, а загальна ціха тих
віків – і не такі люди тоді бували забобонні”.

Іван Франко у листі Пантелеймону Кулішу
Шепетівка. 2025 рік

Надворі було свято, а відтак – і вихідний день. Це ж-бо не жарт: відзначалася 377-ма річниця битви під Жовтими Водами. Першої великої перемоги, з якої прийнято рахувать початок історії спільної держави козаків, старшини та гетьманів. Та позаяк дата носила радше ритуальний характер, вся Шепетівка, відоме на всю Україну повітове місто зі своєю потужною залізницею, наразі насолоджувалася вихідним днем.

Війна з москалями точилася десь там далеко на Сході, у Слобожанських степах та околицях Юзівки й Горловки, і точилася уже далеко не першу зиму. В останні кількасот років цей стан був українцям доволі звичним. Фронтир Європи – що з нього узяти? Тому усі вільні, із правильно виправленими документами чоловіки та жінки тепер зустрічали літню спеку біля води – на перших, других, або четвертих ставках. А дехто виїхав до Горині або й навіть до Дністра, на Бакоту тощо. Люди знали, що воюватиме кожен та майже кожна, як черга прийде…

Юзик, тобто Юрій Чередніченко, онук баби Паші, надсьорбнув востаннє лишок квасу зі старого та надщербленого скляного кухля і ще раз уважно подивився через площу Виговського на обплутану плющем невисоку огорожу старої садиби, звідки щойно вийшла згорблена жіноча фігура. Поряд відкидав кострубату тінь радянський танк, одна з останніх згадок про те, що Україна була під червоною п’ятою більше ста років…

Він вийняв смартфона, востаннє глянув на світлину з портретом миловидної білявки в галереї та сховав гаджет до кишені. Підвівся, закинувши ранця на праве плече, і неспіхом, майже не озираючись, рушив у бік своєї цілі. Юзек слідкував за цим будинком давно. Та обставини змусили юнака пришвидшитися, адже звідусіль його вже почали тормошити кредитори. Стипендії за навчання в місцевій бурсі не вистачало, грошей на лісопилці теж платили не настільки багато, а йому ой як хотілося днями запросити на чай сусідську Дарину. Та й на фен останнім часом парубок багацько витрачав. А поїздка на заробітки – це не його вибір…

Впередостаннє озирнувшись праворуч-ліворуч, Юзик просунув руку крізь штахети хвіртки та натиснув на язичок клямки. Тихо клацнувши, вона прочинилася, і хлоп, наче так і треба було, ступив на кам’яну стежину до дверей господи довжиною кілька кроків. Тут потрібно було уже тягти з кишені набір відмичок. І то швидко! І хоч він й дочекався, як стара Яра, подружка його бабусі, кудись здиміє, часу втрачати не можна.

Клік-клік, і от ми всередині. Вдиратися до чужих будинків Юзеку було не вперше. Але раніше вони з пахолками таке робили не у себе вдома, а деінде: в Заславі, Проскурові, Звягелі і навіть у Старому Костянтинові, де була особливо люта варта.

Тепер можна й озирнутися. Баба Паша розповідала, що її подружка Яра має вельми небідне обійстя, можливо навіть колекціонує щось. В живописі та образотворчому мистецтві Юзек ніц не тямив, тому його цікавили речі більш приземлені. Те, що швидко можливо штовханути знайомим лихварям у Хроліні чи Славуті. Або те, що напевне можна буде продати десь на онлайн-аукціоні. Він, не витираючи ніг, посунув ліворуч, на кухню.

Техніка недешева. Юзек заходився заштовхувати усе, що мало хоч якусь цінність, до наплічника. Міксер, дорожезна аудіоколонка, електронний годинник, важка бронзова антикварна статуетка, що зображувала якусь шаманку… А ще для чогось ваза з купою, десятками, а може й сотнями срібних монет! Бездумно хлоп ухопив те все і закинув до суми з лямками. Тепер попрямуємо до вітальні.

Цікаво як! Камін. Кілька картин та світлин на ньому. Багато етажерок із книжками. Вазонки. Крісло-качалка з пледом. Поряд з ним на столику люлька. Усі стіни теж завішані зображеннями, переважно портретами. Дуже-дуже старими жіночими портретами. Чоловічих було лише три. Хмеля він упізнав одразу. Для чого їй в хаті цей офіціоз? Це була стара репродукція його канонічного зображення. Козацьке бароко чи як його? Уроки культурології Юзек із друзями зазвичай прогулювали в обіймах із гальбою пива.

На другому, теж несвіжому холсті був бюст чоловіка, вельми схожого на москальського актора, що минулого століття зіграв поганця в “Огнем і Мечем” Гофмана, Юзекового тезки. Поперек третього, у сучасному плакатному поп-арт-стилі, великими письмовими літерами було щось написано. Щоб прочитати, хлопцеві довелося наблизити носа до картини. І-ван Зо-ло-та-рен-ко…

Найдивнішим у цій вітальні був стіл із ноутбуком з екраном у вертикальному положенні, накритим чи-то гігантською вишитою серветкою, чи-то маленькою скатертиною з паєтками. Біля нього віялом лежало кілька скріплених скобами степлера текстів із химерними назвами. “Чараўніца”… “Босорканя”… “Мішхайфа”…

Позаду щось голосно клацнуло. Юзек повернув голову через плече, і в нього все в нутрях обірвалось… Просто межи очі йому дивилося дуло