Альджузаму

Немає числа моїм скорботним дням, що кружляють над безоднею безіменною, і голод її нічим не втамувати. Поглине вона мене, і знову чекатиме їжі, нарікатиме й волатиме до божевільних, що наважилися шукати відповіді на її краю. Та руки їхні слабкі, ноги їхні слабкі, серця зробили замало ударів у грудях, а очі не бачили достатньо. Зірвуться вниз ці нещасні й полетять у морок замість того, щоб грітися на сонечку, прославляючи життя земне. Так і я, хоч і не з власної волі, тягну своє жалюгідне існування, підбираюся до самого краю, дражню чудовисько, що рикає у темряві. Дні мої все коротші, а ночі темніші, і колись вони не матимуть кінця, скують мене посмертним холодом, обернувши на попіл, яким усипана дорога до підземного світу, де видно лише сліди демонів, але не людські. Проте, поки сили мої зовсім не згаснули, я мушу розповісти світу свою історію й спробувати застерегти тих, кого ще можна врятувати.

                                                           ***

Ім’я моє Михайло Фокі, і за своє коротке життя довелося мені побувати й філософом, і воїном, і мандрівником. Пощастило побачити світ: величні міста, їхніх славних царів, пити разом із знаменитими воїнами, пізнавати ласки чужоземних жінок, чиї уроки кохання були настільки незвичайними, що не раз я обманював своє серце, віддаючись на волю ницих уподобань, потопаючи в згубних фантасмагоріях. Я вчився мореплавства й боротьби, пробував себе в торгівлі, був послом і шпигуном, розплутував найпідступніші загадки, але й сам пускав пил в очі, ставав свідком невимовних чудес і найжахливіших страхіть. Про останні, власне, й хочу розповісти.

Але, попри таке насичене й подекуди небезпечне життя, ім’я моє віддане забуттю. «Чому ж?» — спитаєте ви, і будете цілком праві, адже щойно я так вихвалявся й описував себе мало не героєм, гідним увічнення на сторінках літописів. Тож не гаятиму більше часу й почну свою сповідь.

Романія, моя прекрасна батьківщина, а величний Константинополь — місто, де мені пощастило народитися в сім’ї марнославного чоловіка, яким був мій батько Петро. Перш ніж стати торговцем шовком, йому довелося виповзати з самого дна й добряче вимазати руки в бруді (як він сам неодноразово розповідав), але навіть після цього амбіції Петра не давали йому спокою. Мій батько починав свою кар’єру з доносів і успішно продовжував цим займатися впродовж усього подальшого життя. Бувало, його жертвою ставав купець-конкурент, який з дурощів нешанобливо відгукнувся про імператора там, де цього не слід було робити. Петро шпигував, зраджував і робив усе, щоб утриматися на плаву й не впасти в немилість. Подейкували навіть про його причетність до арешту севастократора після того, як Іоанн II Комнін загинув під час військового походу у далеких Кілікійських горах, пронизаний отруєною стрілою на полюванні — чи то випадок, чи то зрадницька рука, так і не дізналися. За волею батька його четвертий син, Мануїл, був проголошений новим імператором, хоча мав вельми невеликі шанси на ромейський престол. Доля всміхнулася Мануїлу, але я не певен, чи була то милість богів, чи шепіт темряви. Його старші брати, Олексій і Андронік, згоріли в лихоманці, що пожирала їхні тіла, наче вогонь, залишивши лише тіні на стінах імператорського палацу. Ісаак, їхній брат, хоч і живий, не здобув довіри Іоанна — той бачив у ньому слабкість, недостойну Нового Риму. Натомість Мануїл, молодший син, ще змалку ходив пліч-о-пліч із батьком у криваві походи проти сельджуків, де клинки співали гімни перемоги, а пил степів стишував крики переможених.

Не встиг Мануїл поховати батька й віддати наказ звести монастир на місці його загибелі в Кілікійських горах, як Константинополь зашепотів про зраду. Злі язики твердили, що старший брат імператора, Ісаак, не змириться з ганебним усуненням від трону, а дядько Мануїла, севастократор, вірний поплічник Ісаака, вже плете тенета змови. І я, Михайло Фокі, зізнаюся: один із тих підступних шепотів належав моєму батькові, чиї слова сіяли розбрат у мармурових залах. Тож Мануїл, не гаючи часу, послав великого доместика Іоанна Аксуха до столиці, щоб той скував кайданами двох найнебезпечніших родичів. Так Петро, мій батько, здобув ласку імператора, але нині, як і моє ім’я, його викреслили з літописів Романії.

Усе вищесказане я згадав лише з однією метою — показати, як єдиний син Петра міг здобути найкращу освіту й можливості проявити себе в будь-якій сфері діяльності. Чи знав я, якою ціною мені це далося, на що йшов мій батько заради земних благ? На свій сором, відповім — так. І попри те, що в багатьох питаннях я був палким противником його методів, усе ж приймав Петра таким, яким він був, сподіваючись за допомогою його багатства обрати для себе інше життя. У цьому не було жодних труднощів. Мене навчили письма, чужоземних мов, риторики й філософії, а коли я вже міг міцно тримати зброю в руках, найняли варяга Хродгейра, щоб той показав, як майстерно володіти мечем і щитом. То були одні з найкращих днів, адже Хродгейр міг похвалитися не лише силою й бойовими вміннями, а й завидною хоробрістю. Про це він казав: «Вьольви вже сплели мою долю та показали її богам Асгарду, намагатися щось змінити — лише смішити їх. До того ж я знаю, що потраплю до Валгалли з мечем у руці, і це найкраща нагорода для воїна, і такий мій шлях». Навіть попри те, що Хродгейр прийняв християнство, по-справжньому він був відданий лише своїм старим богам, жартома вигукуючи: «Багато богів не буває! Гляди, може, хоч один із них раптом допоможе».

Він також навчив мене пити, кохати жінок і ніколи не занепадати духом, відмахуючись від будь-якої напасті й висміюючи свої рани, наче то незначні подряпини. З цим я категорично не погоджувався, особливо після кількох уроків лікарювання, коли зрозумів, до чого може призвести легковажність людини, чиє тіло є вельми крихким вмістилищем.

І все ж науку Хродгейра я з теплом зберіг у своєму серці, часто згадуючи її. В той час мене надзвичайно зацікавила алхімія та нечувані можливості, які обіцяла розгадка її таємниць. Перетворювати свинець на золото ніколи не було моєю мрією, і я не прагнув розгадати таємницю філософського каменю, але від заборонених рукописів перського алхіміка Джабира ібн Хайяна мене було просто не відірвати! На жаль, нині вони знищені, наскільки мені відомо. Церква про це подбала, як і про багато чого іншого. Цей зухвалий перс писав про інші світи й про те, що в надрах нашої землі заховані руїни стародавніх цивілізацій, які процвітали тут до перших людей, а деякі істоти, що збудували колись ті забуті міста, живі й досі, але перебувають у якомусь глибокому сні. «Страшно навіть уявити, — писав Джабір ібн Хайян, — що станеться, коли вони прокинуться від сну голодні й злі! Увесь рід людський тоді опиниться в небезпеці, і навряд чи комусь вдасться знайти порятунок за товстими стінами палаців, утекти на найвищу гору чи загубитись у безкрайніх пустелях.» Також він додавав до своїх рукописів копію стародавніх текстів, написаних невідомою мовою, яку, мовляв, скопіював у безіменних руїнах, що відкрилися в Єгипті після сильного землетрусу, а потім, після нового землетрусу, знову сховалися під землею, вже назавжди. Він писав про величезні вогкі сходи, вкриті дивною задушливою пліснявою, які вели у бездонний морок, про загадкові малюнки на ідеально рівних стінах, значення яких не міг осягнути здоровий глузд, і про багато іншого, що згодом стало сюжетами моїх частих кошмарних снів. Ні він, ні я (як би не старався), ніхто інший так і не зміг розгадати таємницю тієї дивовижної мови, а згодом моя пристрасть до алхімії трохи згасла, адже надалі я зустрічав лише дурнів і шахраїв, які видавали себе за могутніх чаклунів, здатних підкорювати своїй волі будь-яку природну стихію. На їхній жаль, багато хто з цих ошуканців не зміг урятуватися навіть від ката. Особливо ті, хто стверджував, що поїдання священних реліквій дарує простій людині божественні сили, через що в імперії почалися неконтрольовані випадки крадіжок із храмів. З цими божевільними розправлялися особливо жорстоко, що стало ще однією причиною, через яку я тимчасово відклав свої містичні пошуки.

Час минав, і коли я був достатньо підготовлений, я намагався вести справи батька в торгівлі шовком, але незабаром мене обрали на іншу почесну роль — посла, і ось тут почалися мої справжні пригоди. Зазначу ще раз, що  мені пощастило народитися в заможній і честолюбній сім’ї, але все-таки в житті мені допомогло не тільки це. Допитливий розум й невтомне тяжіння до розуміння суті речей привело мене до цього почесного призначення, яке втім не одразу припало мені до душі. Іноді було страшно, і я нарікав на свою долю, чи то під час переговорів із турками, чи коли доводилося нести погану звістку знатним запальним особам. Але здебільшого, все ж таки, мені це подобалося.

Особливо я пишався своїм уміння проявляти рішучість у складних обставинах. Одного разу, повертаючись із Єрусалима, на мій караван напали розбійники, і я зрозумів, що хоробрість, яку так довго вселяв мені відважний варяг Хродгейр, у той жахливий момент була разом зі мною. Я кинувся у вир бою, зарубавши, щонайменше, трьох нападників! Ох, якби моє життя складалося лише з цих спогадів… Людина смертна, такою її створив Бог, щоб вона не загордилася й не кинула виклик Всевишньому. І все ж є речі, страшніші за смерть.

Я вже наближаюся до найголовнішого у своїй історії, хоча досі всіляко намагався відтягнути цей зловісний момент. Лише запишу ще кілька речей, гідних згадки. Зрештою, тільки мої власні записи й слугуватимуть мені історією, в якій я існую.

Отже, з роками мене відправили в землі русів, або скіфів, як ромеї називали їх за їхні дикі степи. Там я мав нести мудрість письма в граді Києві, подібно до Константина Філософа та його брата Мефодія, що колись вирушили з просвітницькою християнською місією до Великої Моравії, до слов’ян. Насправді ж я мав навчати княжих дітей, підтримувати міцні дипломатичні зв’язки та збирати відомості в інтересах своєї імперії.

У Київському князівстві я жив у достатку, мав особливий статус і на бенкетах сидів поруч із князем Романом Ростиславичем, який, утім, мав власний інтерес і під виглядом жартів та добродушної бесіди вивідував у мене державні й військові таємниці. Особливо його цікавило, як ми створюємо грецький вогонь. Він говорив так: «Ярослав Мудрий відправив на Царгород чотириста кораблів зі своїм сином Володимиром. Господь, чимось розгніваний на нього, знищив бурею половину флоту, але другу частину спалив грецький вогонь! Немов самі архангели поділилися з вами силою своїх полум’яних мечів, немов ви з ними дружбу водите. Ну, то й ми ж друзі тепер! А, Михайле Фокі, що скажеш?»

Я, звісно, відповідав, що я лише скромний учитель, якому невідомі таємниці військової інженерії, чим викликав багато сміху з боку князя та його наближених, хоча й помічав у їхніх поглядах чимало недовіри. Та в іншому я не міг стримати захоплення землею русичів. Київ, мов перлина на берегах Дніпра, виблискував золотом церков і гудів торгівлею. Руси, горді своєю волею, наповнювали палати сміхом і співом, а їхня гостинність, як тут казали, лила мед рікою. Столи ломилися від хлібів, м’яса й медовухи, а в очах цих людей палав дух, що не скорився ні половцям, ні бурям лихоліть, що гуділи над цією землею. Русь, попри тіні війни, що насувалися, здавалася мені осердям невмирущої сили.

Та 1176 рік видався нелегким як для русів, так і для моєї рідної країни. Руські землі стогнали від половецьких набігів, що сіяли смерть і попіл, а чернігівський князь Святослав Всеволодович, відчувши слабкість Києва, швидко захопив його престол. У ті темні часи я отримав зашифроване послання з Константинополя, і з загоном варягів-найманців відплив до берегів Анатолії, щоб вистежити турків-сельджуків. Та доля глузувала з моїх зусиль: сімнадцятого вересня імператор Мануїл зазнав нищівної поразки під Міріокефалоном у Фригії. Змушений укласти ганебний мир із сельджуками, він відступив до узбережжя.

Після цього почалася моя остання подорож, яка привела мене просто в пащу божевілля, що миттю закрилася, щойно я переступив межу звичного світу, залишивши мене в непроглядній темряві до кінця моїх днів переварюватися в смердючій утробі жаху.

Відтепер я вдаватимуся в деталі і розповідатиму про речі, які не можуть наснитися навіть у найглибшому кошмарному сні й про які, хіба що подеколи, згадували у своїх нечестивих рукописах лише найзлісніші єретики. Хоча в історичних кодексах ви знайдете зовсім іншу версію викладу битви при Монжезарі. Правий був Перикл, сказавши: «Те, що ви залишаєте після себе — не те, що викарбувано на кам’яних пам’ятниках». Численні палімпсести тому свідки. Це були неугодні рукописи, чий зміст намагалися зішкребти, записавши поверх нову правду, прирікаючи на забуття історії, які, можливо, містили більше знань для розуміння світу.

Отже, ось як усе було…

Ще в 1175 році султан Єгипту й очільник сарацинів Салах ад-Дін вирішив підкорити Алеппо, чому не судилося статися, адже йому завадили хрестоносці. Попри це, наступного року він зміг завоювати значну частину регіону, а ще через рік знову приготувався до наступу. Цього разу його метою був Єрусалим, або Аль-Кудс, як кажуть араби. Але франки не знали про це й занадто пізно схаменулися, адже в цей же період Єрусалимське королівство якраз планувало об’єднатися з Романією, щоб разом, усіма силами, атакувати Єгипет. Франки дуже розраховували на наш флот і грецький вогонь, що стало причиною того, що я, разом з іншими представниками Константинополя, вирушив до святого міста на зустріч із Філіппом Ельзаським, графом Фландрії, який сподівався організувати цю військову операцію. Але всі наші плани було зруйновано…

Ми з’явилися з північно-західної сторони міста опівдні й в’їхали до Єрусалима через ворота святого Стефана, як їх перейменували франки після захоплення, замість арабської назви Баб аль-Амуд, або Ворота Колони. Вуличне життя на римській вулиці Кардо кипіло, мов котел із варивом, забутий на вогні. З часу моєї попередньої поїздки до святого міста тут мало що змінилося, і я влився в бурхливий людський потік, як людина, обізнана з тутешніми справами. Гамір різномовних голосів, людський сморід і пахощі прянощів, барвисті східні вбрання й подерті лахміття пілігримів — усе це миттю закружило голову моїм супутникам, які відвідали Єрусалим уперше, і я, перекрикуючи юрбу, узявся пояснювати їм особливості місцевих звичаїв. Після кривавої бійні під час Першого хрестового походу понад сімдесят років тому життя в Єрусалимі цілковито змінилося. Тепер лицарі, які нещадно рубали сарацинів, перейняли їхні звичаї й гуляли Єрусалимом у шовкових бурнусах, що гойдалися від вітру, куфіях, що покривали їх голови, а подекуди й у тюрбанах, мов східні вельможі. Їхні дами носили розкішні шати, гаптовані золотом, і прикрашали себе самоцвітами, щедро вкриваючи обличчя рум’янами. Всі вони охоче відвідували терми на вулиці кожум’як, де юрмилися меретрікси, або іншими словами гулящі дівки, привезені кораблями до Святої Землі. Один із моїх супутників оживився і заявив: «Недарма блаженний Августин сказав — без блудниць місто охопить сум’яття».

На це решта з усмішкою зауважили, що шлях наш був довгий, і не завадило б усім долучитися до місцевих звичаїв. Та я змусив своїх супутників трохи охолонути і привів їх у побожний трепет, звернувши їхню увагу на те, що праворуч від нас стоїть Храм Гробу Господнього, нещодавно перебудований хрестоносцями з розмахом у романському стилі. Багато хто одразу ж захотів вирушити саме туди, але я вказав на юрби пілігримів і пояснив, що швидко дістатися до святилища вдасться лише за допомогою лицарів, а на це можна розраховувати тільки після аудієнції короля Єрусалимського Балдуїна Четвертого. Дивлячись на пілігримів, на обличчях моїх супутників застигли неприязнь і відраза, хоча мало хто з них зізнався б, що відчув подібне до братів-християн. Споглядати цих нещасних і справді було вельми неприємно. Недарма вигадали приказку: «Нема бродяги страшнішого, ніж пілігрим у Святій Землі».

Зморені довгою мандрівкою й недугами, у брудних лахміттях і взутті, що ледь трималося, а подекуди й босі, вони дісталися сюди, прагнучи спасти душу чи зустріти смерть. Бідняки, відлюдники, старці, діти, скалічені, кульгаві, навіть вкриті виразками й гнійними наривами вигнанці — усі вони йшли разом, пліч-о-пліч, без остраху, свято вірячи, що тут Бог усіх захистить. Ті, кому ставало зовсім зле, потрапляли до шпиталю госпітальєрів, де їх доглядали. Прокажених також ніхто не виганяв і не змушував носити на одязі дзвіночки, що сповіщали б інших про їхню появу. На батьківщині по цих бідолахах уже б відслужили поминальну службу, зарахувавши їх до живих мерців, але не в місті Бога. Можливо, така була воля короля Балдуїна, який, на превеликий жаль, також був уражений проказою в такому юному віці.

Великий придворний історик і літописець хрестових походів Вільгельм Тірський, приставлений королем Амальріком Єрусалимським наставником до його сина й спадкоємця юного Балдуїна, першим виявив симптоми тієї жахливої хвороби й записав їх у перелік особистих скорбот, адже віддано любив свого вихованця. У своїх записах Вільгельм якнайкраще відгукувався про вихованця й не раз говорив про це вголос, тішачи власну гординю й тим самим вихваляючи себе як мудрого вчителя, завжди готового дати відповідь на всі важливі питання. Він стверджував, що Балдуїн жадібно й з інтересом поглинав знання, яке було непростим і часто недоступним для розуму дорослого; також вихованець був статним, добре тримався в сідлі, завжди прислухався до порад і з легкістю вивчав історію, в нетрях якої ніколи не боявся заблукати. І ось одного разу, коли Балдуїн у саду грався з іншими дітьми, Вільгельм зробив своє страшне відкриття.

Жваві хлопчаки ганялися один за одним, кусалися й дряпалися, хапали за волосся, і їхній дзвінкий сміх часто змінювався вереском і болісними вигуками, і тільки Балдуїн продовжував усміхатися, не подаючи ознак, що йому так само боляче, як іншим. Спершу Вільгельм гадав, що хлопець так демонструє мужність, терплячи все задля поваги ровесників, але згодом лікарі виявили, що плоть Балдуїна втратила чутливість до болю, і ні сарацинські мазі, ні перев’язки, змочені у трав’яних відварах, не могли здолати цю дивну хворобу.

 Казали, що проказою Бог карає за марнославство, але як пояснити подібне, коли страждає дитина? Як можна зрозуміти Його діяння, коли в Писанні сказано, що слабких треба захищати? Що ж до мене, то згодом, попри всі пережиті жахи, я зміг зрозуміти, чому й як народжується зло в цьому світі, особливо найстрашніший його вид — зло, яке не завжди можеш засудити. Людина складається як із чеснот, так і з пороків у рівній мірі. «Не судіть, і не судимі будете» — каже нам Писання, і часом хочеться зненавидіти себе самого за те, що починаєш розуміти людей, змушених чинити зло. Чи був одним із таких людей Балдуїн? Безсумнівно. Але чи заслужив він прощення? Покладу цю відповідальність на Господа… А поки продовжу свою розповідь.

Подібно до нещасного Йова, Балдуїн у муках проживав свої дні, втрачаючи контроль над кінцівками й зір, а обличчя його вселяло жах навіть найближчим до нього людям, хоча, всупереч численним чуткам, маски він ніколи не носив. Усе так і було, аж до самого кінця…

Раптом мій кінь зупинився без наказу, а думки, що нахлинули, розвіяв погляд таких чорних очей, наче сам посланець безодні явився в цей світ, щоб, подібно до Медузи, перетворювати на камінь кожного, хто наважиться поглянути на нього. Умить змовкли всі людські голоси, і міська метушня в тягучій імлі розтанула, обернувшись на неповоротке, повзуче чудовисько, наче час вирішив сповільнити свій хід. І тоді я зрозумів, що в безликій юрбі розрізняю лише одну істоту, так зрадливо схожу на людину. На вигляд це був звичайний сарацин-волоцюга, чиє темне вбрання так припало пилом, що здавалося сірим; його довга хвиляста борода ворушилася, наче сама по собі, адже я не відчував у той момент навіть найменшого подиху вітерця;  масивний ніс і щоки були вкриті віспинами. Тоді я зрозумів, що вже не маю сили дивитися в його чорні очі, зніяковіло відвів погляд убік, але все ж побачив достатньо. Наче час розкрив переді мною ще не загоєну рану, і біль від неї гучним відлунням бринів в тіні минулих днів.

 Я побачив мерця в гаптованих золотими нитками вбраннях, що повз угору міською стіною поруч із облоговою вежею, з якої невидимі роти кричали йому: «Deus lo vult! Так жадає Бог!» Зелене обличчя монстра, наче в древньої мідної статуї, було спотворене ненавистю, а крізь почорнілі зуби сочився густий жовтий гній. Потім він став чорним і гарячим — нестримний паруючий потік, що струменів із розігрітих котлів на голови атакуючих воїнів…

Пекельна смола почала пожирати їхні душі ще за життя… Немов розлючений вулкан, вибухали горщики з грецьким вогнем, і палаючі вершники, збиваючи всіх на своєму шляху, мчали, не розбираючи дороги, туди, куди веде доля всіх смертних. Так і вони, підстрибнувши вогняними рибами, тут же пірнули в пустельні піски, де кожна піщинка була червоною, наче крапля крові. Я бачив, як жителі міста бігли на Храмову гору, дорогою втрачаючи руки, ноги й голови, що сипалися вниз, мов монети, які вистрибують із одягу чи ненадійних гаманців. А потім узрів величезний меч, що гойдався в повітрі без опори, доки не перетворився на нормандське військо, яке купалося у фонтанах людської крові. Оскаженілі від праведного гніву, вони вбивали всіх без винятку, виривали з рук матерів немовлят і розбивали їхні голови об стіни, тоді зі стін цих виростали ангельські крила, але їх також нещадно рубали, і біле пір’я прилипало до закривавлених воїнів, ховаючи їхні звірячі обличчя під тремтливою білизною.

У синагогах живцем горіли євреї, що там сховалися, фатиміди, пронизані стрілами на даху мечеті Аль-Акса, падали вниз, мов величезні чорні птахи, а деякі добровільно кидалися з дахів, щоб не потрапити до рук жорстоких загарбників.

— Nobiscum Deus! — кричали закривавлені пусті обладунки, всередині яких був лиш морок. — З нами Бог!

І відповідали їм оглушливі гуркоти грому та пучки фіолетових блискавок, що вивергали небеса, такі важкі, наче черево величезної жертовної тварини, яке розпорола, мов кинджалом, людська ненависть.

— Ви даєте їм поживу, — бурмотить старезний дід, лежачи в калюжі власної крові, тримаючи руками нутрощі, що виповзають з порубаного тіла, наче змії. — А скоро й самі станете поживою…

І я бачу, як сутінкові тіні нормандських лицарів відмовляються повторювати рухи своїх хазяїв, відокремлюються від тіл, підіймаються з землі й, роззявивши величезні пащі, кидаються на своїх колишніх господарів.

— Альгулю… — шепоче вмираючий старий. — Альгулю… Альджузаму…

Видіння розвіялося лише після того, як один із супутників, порівнявшись зі мною, схвильовано почав питати, чи все зі мною гаразд. І навіть тоді образ вмираючого старого усе ще тривожив мою свідомість. Зрештою я впізнав знайоме обличчя, і всміхнувся, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Це все виснажливий спекотний вітер хамсин, що переслідував нас усю дорогу, — виправдовувався я. — Ніч підбадьорить мене прохолодою. А може, й раніше — вино.

Мабуть, моя спроба всміхнутися видалася незграбною, і схвильований супутник продовжував мовчати, вдивляючись у мене, наче в небесну далечінь, намагаючись передбачити погоду. Тож я вирішив відкласти наше знайомство зі святим містом і спрямував коня до Яффських воріт, де розташовувалася вежа Давида й побудований поруч із нею палац, хоча всю дорогу думав не про майбутню зустріч із королем Балдуїном, а про зловісного дервіша, що отруїв мій розум видіннями, далекими для вірянина. Подібні образи близькі лише диким язичникам, чию реальність давно спотворили криваві жертвоприношення та мерзенні ритуали, думав я. І все ж, як би мені не хотілося заплющити очі на правду, я розумів, що побачив жахливі сцени єрусалимської різанини під час Першого хрестового походу. Як швидко ми про це забули! Хіба сам Вільгельм Тірський не описував цю бійню в найжорстокіших подробицях? Але я, як і всі інші, думав лише про божу відплату й спасіння святого міста, а не про методи, якими користувалися франки, що суперечили Святому Письму й виправдовувалися лише священниками, які обіцяли прощення всіх гріхів під невпинне: «Смерть невірного — це не зло, а шлях до небес!»

— Це було давно, — розповідав мені якось торговець прянощами з Дамаска. — Тепер ніхто не хоче про це згадувати й готовий приймати монети з будь-яких рук. Давні образи здатні зробити вино кислим, а їжу несмачною, хоч би ти й обідав у самого султана!

Я погоджувався з ним, кивав з усмішкою й просив знижку на мускатний горіх і корицю. Якщо він і казав мені правду, то лише тому, що був п’яний, веселий і в той момент не хотів псувати собі настрій. «Не радіти життю після випитого — лише марнувати вино», — казали генуезькі найманці, в компанії яких я не раз бував і щоразу нетверезий. Намагаючись викинути з голови зловісного дервіша та криваві образи минулого, я почав безупинно жартувати, й незабаром зумів розвеселити навіть найпохмурішого зі своїх супутників. Так ми й дісталися до палацу короля Єрусалимського, відчуваючи незвичайне збудження й хвилювання перед зустріччю з оповитим таємницями Балдуїном.

— Кажуть, король не любить, коли довго дивляться на його понівечене обличчя, — сказав мені хтось, і я вигукнув:

— Клянуся, ваш покірний слуга також не любить бути об’єктом вивчення надто цікавих очей і може почати огризатися, мов хижий звір!

Тоді, всміхнувшись, інший супутник припустив:

— Сподіваюся, ваше обурення можна пережити, на відміну від монаршого? Бо я чув, як славно король відзначив своє нещодавнє повноліття кривавими розправами над тамплієрами та госпітальєрами, що почали виявляти непокору, посварившись із патріархом і влаштувавши зухвалу стрілянину з луків прямо в Храмі Гробу Господнього! Що й казати про нещасних сарацинів, відданих мечу після розірвання договору про перемир’я з Саладіном. Амбіції Балдуїна прагнуть поглинути весь Єгипет! Хоча, можливо, в його планах приховане бажання перевершити успіхи самого Олександра Великого? Поки він ще здатний витримувати військові кампанії, звісно.

— Можливо, чутки дещо перебільшені, — відповідав я й чув нові заперечення.

— Але ж саме тому ми тут! Королю потрібен наш флот!

— А отже, потрібні й ми, — відповідав я з усмішкою. — Потрібні задоволені гостинним прийомом, та з гаманцями, наповненими по вінця.

Усі одразу погодилися, хоча я знав, що моїх супутників лякали чутки зовсім іншого штибу — про таємні зустрічі прокаженого короля в катакомбах під старим містом із найманими вбивцями-хашишинами та його нещодавнє захоплення язичницькими містеріями. Злі язики запевняли, що Балдуїн перестав черпати мудрість із християнських текстів і отруює свою свідомість новими таємницями з мерзенних книг і глиняних табличок, покритих загадковими символами. У відчайдушному прагненні здолати свою хворобу, він був готовий на найсміливіші кроки, не цураючись нічого в гонитві за жаданим зціленням.

Жорстокий Рено де Шатійон, прибувши до Романії просити кораблі для майбутніх військових кампаній Балдуїна, особисто натякав, що, перебуваючи в арабському полоні, дізнався про обряди настільки давні й жахливі, що сам Господь закривав очі, коли дивився на них.

— Таємниці безбожників порочні, але мають страшну силу, — задоволено всміхаючись, розповідав він. — Але ми відберемо їх у проклятих арабів! На славу Господа, звісно. І коли Балдуїн зцілиться…

Далі він лише сміявся, але, помітивши збентеження інших, вимагав вина й волів говорити про більш земні речі.

Я особисто був присутній на тій зустрічі, дехто з моїх супутників також там був, тож не варто було звинувачувати їх за підозрілість і недовіру, викликану зловісними планами прокаженого короля.

Синопсис