Заголовок

Перейти до контенту
ЛІТавиця

Творче об\’єднання
КНИЖКОВА ПОЛИЦЯКОНКУРСИОСВІТНІЙ МАЙДАНЧИК
БЛОГ

22 Червня, 2025В оправі зі слонової кістки
Повернутися до конкурсу: ЗА ЛАШТУНКАМИ РЕАЛЬНОСТІ
I. Прага

ㅤВ житті Франца К. ‒ хотів він того чи ні ‒ жінки були присутні завжди. Від самого народження – любляча мати, котра рідко обділяла його увагою, навіть коли не отримувала взаємності; троє молодших сестер, разюче несхожих одна на одну, і ще менше – на нього. Пізніше – кохання, що починалося із випадкових жінок і закінчувалося невипадковими вивертами долі, якщо узагалі закінчувалося. І от тепер – у Шьонборнському палаці на пагорбі Петршин у Празі, де він винаймав апартаменти на дві великі кімнати, з електричним освітленням і краєвидом на просторий сад – йому вперше здалося, що жінок у його житті більше не лишилося; принаймні на якийсь час. Після довгих поневірянь – духовних, розумових, протоптаних ногами – він вирішив повісити свого капелюха тут – у цьому маленькому світі за глухими мурами й воротами, що завжди стояли замкненими від вечора й до ранку. Францу К. це підходило, адже нічними прогулянками по місту він особливо не захоплювався.

ㅤНапередодні його улюблена сестра Оттла К., котра, як і він, усе життя жила під батьківським крилом, переїхала в Цюрау, в Північну Богемію, де її шваґро Карл Г. тримав фермерське господарство. А незадовго до цього Франц К. вдруге розірвав заручини зі своєю нареченою Феліцією Б., тож більше не сподівався її побачити. Гадав, що колись напише їй листа, може – два, й від неї отримає те саме. Проте невдовзі після від’їзду Оттли й переїзду сюди, він збагнув, що в його житті досі присутня одна жінка – мадам самотність. На відміну від Феліції, ця панянка не відволікала його від роботи. Однак робота не йшла, тож Франц почав колупати свою порожнечу ножем, постійно згадуючи Феліцію, аж поки не відновив із нею листування. Невдовзі вона стояла на порозі його Шьонборнських апартаментів зі скромною валізкою речей і ще скромнішою усмішкою. Втім, уже за кілька днів вона поїхала геть: життя у справжньому палаці не справило на неї такого враження, як на нього, позаяк тут не було ані ванни, ані кухні, а кімнати ніяк не опалювалися. Високі матерії, як це часто буває, розбилися об побут. Мадам самотність знову перебрала на себе безроздільну владу над цим молодим чоловіком.

ㅤОстанніми днями Франца К. стали мучити головні болі. Вони регулярно докучали йому роками, але цього разу перевершували самі себе. Приїзд Феліції трохи відволік його від них, чи то навіть послабив ці болі. Коли ж аромат її парфумів у його помешканні розвіявся, болі повернулися з подвоєною силою. Частково рятувала робота. Коли він сідав за свій рукопис, ставало легше; коли відкладав його – вони вже тут як тут. Зморщуючись від приступів болю, він краєм ока вловлював якісь рухи у великому дзеркалі на стіні, поряд із вішаком для одягу, немов дивні тіні згущувалися по кутиках віддзеркаленої кімнати, хоч у реальній кімнаті було яскраво й сонячно. Коли ж він підходив до дзеркала впритул, ніяких тіней там не бачив.

ㅤФранц К. почав роботу над цим романом років зо п’ять тому. На перших порах слова приходили легко, як повітря в легені, ідеї народжувалися одна за одною. Потім було кілька перерв – тривалих і не дуже. Тепер же слова давалися йому насилу, наче кістки, що застрягали в горлі. Він кілька разів прочитав уголос рядки, на яких зупинився іще три роки тому:

ㅤ«…широкі гірські річки стрімко котилися великими хвилями на нерівному ложі, несучи в собі тисячі маленьких спінених брижів, вривалися попід мости, якими проїздив потяг, і були так близько, що від подиху їх прохолоди аж ціпеніло лице».

ㅤЗаціпеніло й лице Франца ‒ він не знав як продовжити цю історію. За весь час перебування в Шьонборні він спромігся дописати під «лицем» всього декілька рядків, які потім викреслив. Опис Америки у вікні потягу здавався йому слабким, невідповідним її величі, а події в купе ‒ прісними. Невже цей Карл всю дорогу до Оклахоми витріщатиметься у вікно, а Джакомо йому вторитиме? Чому б їм не прогулятися потягом, не зайти до машиніста, який, певно, страшенно нудиться, не познайомитися з панянками-американками? Ф.К. зітхнув і стиснув пальцями надбрівну дугу. Він хотів, аби так було, хотів, щоб цей потяг дістався до Оклахоми, але не знав як гідно описати Америку, адже ніколи там не був, хоч багато про неї читав і переглядав фотознімки. Але що таке якісь затерті знімки, коли йдеться про епічний роман? Ні, так справа не піде; краще вже відправити цей потяг у вічну подорож, аніж пустити його під укіс бездарно втілених ідей.

ㅤЧіткіше навівши «фінальну» крапку, він відклав ручку-перо убік і захлопнув зошит у цератовій обкладинці, впевнений, що більше ніколи його не відкриє. Головні болі майже одразу повернулися, а в кутиках віддзеркаленої кімнати знову заворушилися тіні. Вони помітно згустилися, порівняно із попередніми днями. Ба більше – коли чоловік підійшов до дзеркала впритул, потираючи свою стражденну голову, тіні не зникли. Вони ворушилися, мов чорний туман у відображенні неспокійних вод. Франц К. протер очі, але нічого не змінилося, відтак позадкував від дзеркала до раковини з краном, аби сполоснути обличчя. У дзеркалі над умивальником почали збиратися такі самі тіні. Коли Ф.К. підняв руку, щоб протерти скло, тіні на її шляху розступилися, і повернулися назад, щойно він її відсмикнув. По спині чоловіка пробіг неприємний холодок. Він кинувся на вулицю і збризнув обличчя в фонтанчику. Надворі стояло тепле надвечір’я, промені призахідного сонця ніжно пестили його шкіру, однак Франца К. сковував неприємний озноб.

ㅤПовернувшись назад, він іще з порога зауважив, що тіні нікуди не поділися. Вони так само плавно колихалися, мов павутиння на вітру. Чорне, вимащене сажею, павутиння. Цього разу у спину Францу сипонуло живим морозом, від якого зуби пустилися в танок, а шкіра зробилася гусячою  та зблідла – кров від неї відлинула у голову, щоб не дати йому знепритомніти. Він хотів зняти дзеркало зі стіни, проте не зважився до нього торкнутися. Це навіяло на чоловіка відчуття тривоги й безпорадності; він відчув себе героєм власного твору, хоч відчував себе ним майже завжди, проте не настільки явно, як тепер. Втім, у цій темній ситуації було дещо світле – головні болі відійшли на задній план і стали не «кричати», а радше «шепотіти». Постоявши іще з хвилину навпроти дзеркала, він збагнув, що то шепотять не болі, а тіні у дзеркалі. Від раптової хвилі жаху тіло оніміло, в голові запаморочилося, у кінчиках пальців на руках і ногах стало неприємно поколювати. Проте він якимось чином опанував себе і не втратив свідомість. Можливо, допоміг дитячий сміх десь далеко надворі, що залетів сюди крізь прочинене вікно.

ㅤКоли дзвін у вухах минув, а з очей спала темна пелена, Франц К. розібрав у шепоті тіней слова. Вони говорили не німецькою, не чеською, не французькою… Жодною з відомих йому мов. Однак він розумів кожне їхнє слово.

ㅤФранце, – шепотіли вони. – Франце.

ㅤНерви чоловіка не витримали. Він у розпачі застогнав і, схопивши з вішака біля дзеркала плаща і капелюха, подався прогулятися вулицями вечірньої Праги, забувши замкнути свої апартаменти.

ㅤПрага в цю пору доби була особливо чарівною, навіть містичною, хоч Франц волів уникати таких епітетів, доки його нерви і розум не заспокояться. Ліхтарники вже почали запалювати газові ліхтарі у парках, на площах, вздовж набережних, де гуляли закохані пари й щасливі сімейства, наскільки щасливим можна було бути під-час війни. Годинник на Шьонборнській вежі вибив дев’ять разів. Франц К. спустився Мостецькою вулицею, проминув Малостранські мостові вежі й зупинився на Карловому мосту, під яким пропливали прогулянкові судна. Спершись на огорожу із кам’яної кладки, Франц дивився вниз, на темні води Влтави, і йому здавалося, що в її глибинах ворушаться ті незбагненні тіні.

ㅤФранце, – розчув він у тихому плюскоті хвиль. – Франце.

ㅤСерце чоловіка на мить завмерло, відтак зірвалося з місця і понеслося галопом. Він волів би не вертатися додому цієї ночі, одначе мусив, адже Шьонборнські ворота скоро замкнуть до самого ранку. До батьків їхати не хотілося; проситися до знайомих на ніч – і поготів. Як він пояснить їм свій стан? А якщо тіні з’являться і в їхніх дзеркалах? Це чисте безумство. Так – мабуть, він просто збожеволів, душевно захворів. Та ночувати на лавочці в парку з його здоров’ям – не менше божевілля. Можна врешті податися у тимчасово порожній будиночок Оттли на вулиці Алхіміків, але це надто далеко для такої пізньої пори. Та й хто сказав, що тіні не дістануть його і там?

ㅤЗ такими думками Ф.К. проминув палацові ворота й ступив до себе на поріг. Не здивувавшись тому, що забув замкнути двері, він клацнув вимикачем, заливаючи кімнату електричним світлом. У дзеркалі ніщо не ворушилося, окрім його відображення. Чоловік покліпав очима, пройшовся перед дзеркалом, зазираючи в нього під різними кутами, проте ніяких тіней, окрім тих, що відкидала лампа, там не було. А може, їх узагалі не було? Він повісив плащ і капелюх на вішак, намагаючись пригадати чи є у нього вдома заспокійливі засоби – його серцю вони зараз конче потрібні, інакше йому не заснути цієї ночі. Заспокійливих він не знайшов, одначе сон здолав його на диво швидко.

ㅤФранце. Франце…

ㅤФранц К. зірвався з ліжка, роззираючись навколо, наче підсліпуватий розкошланий пес, за яким гналися вовки. В кімнату, крізь щілини в портьєрах, пробивалося вранішнє світло, а крізь прочинене вікно – пташиний щебет і легенький вітерець. Він втупився у дзеркало – нічого незвичного там не проглядалося. Після сніданку, який складався з замовлених телефоном вегетаріанських страв і склянки сирого молока, чоловікові почало здаватися, що вчорашні події були просто лихим сном. А якщо й не сном, то просто прикрим непорозумінням. Очевидно, мадам самотність, змовившись з його письменницькою уявою, вирішила трошки його подражнити, тільки й усього.

ㅤБлижче до полудня погода зіпсувалася – здійнявся вітер, заморосив дощ. Пташиний спів у саду затих іще до того, як Франц позачиняв вікна. Сівши за письмовий стіл і взявши до рук останнього зошита з незавершеним романом, він збагнув, що принаймні ця частина вчорашніх подій йому не наснилася. Ф.К. не став відкривати рукопис ‒ він відчув до нього якусь дивну відразу й недбало відкинув його убік. Ту ж мить у дзеркалі щось ворухнулося. Чоловік здригнувся, відчуваючи, як страх знову заповзає йому під шкіру.

ㅤФранце, – почув він той самий холодний шепіт. – Франце. Підійди…

ㅤВін покірно підійшов до дзеркала, побачивши в ньому худорлявого високого чоловіка з пронизливим, трохи розпачливим, поглядом під темною хмарою волосся – самого себе. По кутках віддзеркаленої кімнати знову заворушилися тіні. Вони перетекли по стелі й по підлозі і згустилися у віддзеркаленого Франца К. – .К ацнарФ – за спиною у вигляді неясних силуетів. І Франц К. і .К цнарФ синхронно обернулися – позаду справжнього Франца нікого не було. Силуети продовжували тихо шепотіти і кликати його. Вони не мали чітких абрисів, а от їхні голоси ставали усе чіткішим, зливаючись в один. Чоловік зрозумів, що вони вимагають від нього уваги й прислухався.

ㅤФранце, ти робиш помилку.

ㅤ– Ви духи? – Запитав він.

ㅤЖахливу помилку.

ㅤ– Яку ще помилку? – Відповіді не було. – Ви біси? Демони?

ㅤНайстрашніших демонів цього світу породжують незавершені починання й невтілені ідеї. Ти тікав від жінок, щоб вільно писати, а тепер тікаєш від письма. Поки що ми лише тіні у дзеркалі, та якщо ти продовжиш тікати від свого призначення, то зустрінешся із чимось жахливішим, ніж тіні.

ㅤ– Ні. Я не вірю. Це просто хворобливе марево. Я захворів, – пробелькотів він, витираючи хустинкою змокріле чоло.

ㅤТи мусиш продовжувати роботу.

ㅤ– Над романом? – Франц К. осікся на півслові й впустив хустинку додолу.

ㅤНу ж бо! Оклахомський театр чекає, доки в нього вдихнуть життя. Його артисти хочуть вийти із тіні небуття на світло перед публікою.

ㅤФранц К. поклав долоню на очі і тяжко зітхнув.

ㅤ– Мою душу гнітить страшна війна, яка знищує Європу. Я не можу й не хочу продовжувати роботу над цим романом. До мене в голову стукають зовсім інші історії й мотиви.

ㅤСилуети за спиною у .К ацнарФ легенько сколихнулися, мов відображення на поверхні неспокійних вод.

ㅤЗнову ця твоя егоїстична до мозку кісток слабкість. Кого ти намагаєшся обдурити? Тобі плювати і на війну, і на Європу, і на весь світ. На все, окрім свого письма; та навіть його не годен звести до пуття. Ти не завершив і свій попередній роман, проте написав для нього останню главу, тож ми не озивалися словесно, а відгукнулися лиш головними болями. Але цього разу ти мусиш довести справу до кінця.

ㅤ– Навіщо?! – Страдницьким голосом запитав чоловік. – У цьому світі безліч недописаних історій. Їх значно більше, ніж завершених. Моя – лише одна із багатьох…

ㅤЄ історії, які не варто дописувати. Є такі, котрі не варто було й починати. Твоя ж робота з тих, що мають бути завершеними.

ㅤ– Але чому? В ім’я чого? Не розумію…

ㅤВід тіней відділилося щось схоже на ворона. Воно покружляло навколо віддзеркаленого Франца і сіло на шафі у кутку. Чоловік озирнувся через плече: на реальній шафі нікого не було, утім, йому здалося, що він почув лопотіння величезних крил. Зустрівшись поглядом із вороном у дзеркалі, Ф.К. відчув, як у його голову свердлом вкручується біль.

ㅤНемає значення розумієш ти чи ні. За тобою приглядатимуть, тож тікати марно.

ㅤ– Замовкніть, прошу. Повертайтесь туди, звідки з’явилися, – відвернувся від дзеркала чоловік. Його руки трусилися, мов у пропасниці.

ㅤТи шкодуватимеш про це. Ти дорого заплатиш за зраду початій справі.

ㅤ– Геть.

ㅤТи повільно вмиратимеш у муках.

ㅤ– Геть! – Франц К. схопив з письмового столу точилку для олівців і пожбурив її у дзеркало. Вся його середина з переливчастим брязкотом висипалася з оправи на килим, верхня і нижня ж частини лишилися майже цілими. Тіні розтанули, немов їх там ніколи й не було.

ㅤВін довго сидів і дивився на розкидані осколки. Це розбите дзеркало нагадувало йому його життя: навіть якщо повернути всі уламки на місце і склеїти їх докупи, воно вже ніколи не буде таким гарним, яким було від початку – до того, як його нещадно розтрощили. Не лише близькі йому люди – він і сам доклав до цього руку, як от щойно.

ㅤЗа кілька хвилин в його апартаментах пролунав телефонний дзвінок. То був розпорядник Шьонборнського палацу:

ㅤ– Пане докторе, у вас усе в порядку? – Почув Франц К. по той бік дроту. – Мені подзвонили ваші сусіди й повідомили, що чули у вас якісь крики і шум, неначе щось розбилося.

ㅤ– Усе гаразд. Я просто з необережності розбив дзеркало, порізався і крикнув від болю.

ㅤ– Яка прикрість. Вам потрібен лікар?

ㅤ– Ні, поріз зовсім дріб’язковий. Сміховинний.

ㅤ– Тоді я пришлю покоївку – вона все хутко прибере.

ㅤ– Не варто, дякую. Я нашкодив, я й приберу.

ㅤ– Ви надзвичайно скромна людина, пане докторе. В наш час це неабияка рідкість. Якщо передумаєте – подзвоніть мені.

ㅤ– Іще раз дякую. На все добре, пане М.

ㅤ– І вам того ж, пане К., і вам того ж.

ㅤПоклавши слухавку апарата, Ф.К. одразу ж пошкодував, що не згодився на покоївку – йому не хотілося торкатися тих уламків, чи навіть наближатися до них. Але турбувати розпорядника він не збирався; знаходити бите скло у своїх п’ятах – теж; тому, добре пообідавши в кафе на сусідній вулиці і трохи провітрившись, взявся за прибирання. Він намагався не думати про те, що сталося, аж поки не викинув осколки у смітник і не сів за письмовий стіл. Чоловік поділився роздумами зі своїм щоденником. В голові одразу полегшало. Для Франца К. письмо було найліпшими ліками, хоча знайомство з сутностями із задзеркалля, які вимагали від нього взяти до рук перо, змусило його переглянути думку про користь письма.

ㅤНаступного дня він вирвав зі щоденника і спалив сторінки, де писав про тіні, міркував про те, якою ж мовою вони розмовляли і наскільки серйозним є його психічний розлад. Пообіцяв собі більше не писати про них, щоб не робити їх реальнішими. Тоді він іще не знав, що несвідомо порушить цю обіцянку сімнадцятого жовтня 1921 року; а ще дванадцятого червня 1923 – уже цілком свідомо.

ㅤМаленький відгул, який Ф.К. взяв на роботі, щоб підлікуватися, а насправді – аби прийти до тями, закінчився. Він повернувся у празьке «Агенство зі страхування робітників від нещасних випадків на виробництві», де працював чиновником середньої руки. Хоч тіні більше не турбували його, він іще довго здригався від воронячого каркання на вулицях Праги. Чоловік позбувся розбитого дзеркала, як і всіх інших дзеркал в помешканні, що створювало певні незручності, однак давало перепочинок його змученим нервам. Втім, він уже шукав для себе нове помешкання, розуміючи, що не може далі лишатися у Шьонборні. Проте знайти щось настільки ж комфортабельне за таку вмірковану ціну було непросто. Про роботу над новими рукописами поки не йшлося – він не міг зосередитися, постійно згадуючи погрози із дзеркала. У цей період Франц майже всі вечори присвячував театрам, вегетаріанським ресторанам або прогулянкам набережною вздовж Влтави під руку із мадам самотністю. Якщо якісь творчі ідеї й виникали, він відкладав їх у глибоку шухляду свого розуму, до ліпших часів.

ㅤГоловні болі перестали турбувати Франца К., тож він зміг зібратися з силами і написати листа Феліції Б., в якому повідомляв, що досі не відкидає ду́мки про їхнє спільне життя. Дочекавшись відповіді, в якій проглядалася стримана взаємність, він сів за наступний лист – своєму видавцеві Курту В. з німецького видавництва «Kurt W. Verlag», в якому просив допомогти йому влаштуватися в Німеччині після завершення війни, оскільки він вирішив покинути свою роботу в Празі, одружитися і переїхати до Берліна.

ㅤУ своїй відповіді Курт В. писав, що з нетерпінням на це чекає і буде радий йому допомогти. Франц К. відчував піднесення упереміш із радісним хвилюванням, крокуючи кімнатою з прочитаним листом в руці. Нарешті він зможе вирватися із пазурів матінки-Праги, котра не хоче відпускати свою жертву. Ф.К. пригадав, як колись, в інтерв’ю одному чеському літератору, зізнався в пориві відвертості, що «мої крила відмерли. І тепер для мене не існує ні висоти, ні далини». Тепер же він відчував, як крила знову проростають крізь загрубілу плоть, і був переконаний, що зміг би побачити їх в дзеркальному відображенні, якби в його домі лишилося бодай одне дзеркало. Чоловік уже й не пам’ятав коли востаннє почувався таким щасливим. Він акуратно поклав цей лист поряд з останнім листом від Феліції, а трохи згодом, зібравшись з думками, сів за письмовий стіл, готуючись написати їй знову. Він хотів, щоб вона розділила й помножила його радість.

ㅤЩойно торкнувшись кінчиком пера чистого аркуша, Франц К. почув лопотіння крил в кутку над шафою. Він різко смикнувся, лишивши на листку каракулину, зірвався з місця, перекинувши крісло. Перо вислизнуло з рук і закотилося під стіл. Ні над шафою, ні деінде нікого не було, й ніяких звуків нізвідки не лунало, окрім цокання годинника і тих, що долинали знадвору ‒ щебетання птахів у саду, віддалена балачка, сміх…

ㅤЗа тобою приглядатимуть, тож тікати марно, – раптово зринуло з його пам’яті. Він скоса позирнув на шафу, потім на листи, на незавершений рукопис під цератовою обкладинкою. Ця непевна тиша діяла йому на нерви. Він кинувся до дверей і, прихопивши капелюх з вішака, подався прогулятися вулицями залитої сонцем Праги, яку тепер бажав покинути іще сильніше.

ㅤНаступна ніч була тяжкою: Франц К. кілька разів зривався в холодному поту, жадібно хапаючи ротом повітря. Йому здавалося, що хтось душить його уві сні. Лист до Феліції відкладався, оскільки він не бажав ділитися з нею своїми кошмарами, як не бажав і лицемірити ‒ навіть на папері, ‒ вдаючи щасливця.

ㅤНова ніч ‒ кошмари все ті ж. Наступні дві ночі пройшли без сновидінь, на що чоловік уже не сподівався. У понеділок Ф.К. прокинувся від тривожного сну, в якому чув каркання ворона; або ж не уві сні, а крізь сон ‒ він так і не розібрався. За вікном панувала темрява. Франц спробував перевести подих, але не зміг. Він спантеличено завмер, зрозумівши, що в нього повний рот слини, яка віддавала неприємним запахом заліза, і присмак мала не ліпший. Дотягнувшись до хустинки, сплюнув прямо в неї. Рот миттєво наповнився новою порцією гидоти. Губи заледве стримували її потік. Запаливши світло на столику біля ліжка, він здригнувся від несподіванки ‒ то була не слина, а кров, що струмувала з його горла. Чоловік розгублено обійшов кімнату, не знаючи де шукати допомоги. Підійшов до відчиненого вікна, визирнув назовні ‒ місто ще спало. Де-не-де горіли поодинокі вогники у вікнах і ліхтарі. Відтак подався до столу з краном, щоб відмити залиті кров’ю губи і руки. Сплюнув в умивальник чергову порцію крові, звільняючи рот для наступної. Годинник показував четверту ранку. Близько чверті на п’яту кров нарешті перестала валувати з його нутра. В голові гуділо, немов цілий рій бджіл влаштував собі там вулик. Холодна вода і свіжий протяг з вікна допомогли прогнати їх звідти. Франц К. знову вклався в ліжко й заснув, як убитий.

ㅤЧоловіка розбудив дзвінок у двері. То була покоївка, котра кілька разів на тиждень приходила зранку прибрати, поки він збирався на роботу, оскільки ключів від апартаментів у неї не було. Відчинивши їй і обмінявшись вітаннями, Ф.К. відійшов убік, жестом запрошуючи її увійти. Покоївка внесла всередину свій реманент, а він подався у спальню, привести себе до ладу. За хвилину чоловік почув здушений зойк і повернувся у вітальню. Жінка з жахом дивилася на стіл із краном, перепацяний кров’ю, і бігала поглядом вздовж доріжки із червоних кружалець, що тяглася від дверей спальні до вікна і звідти до раковини. Вона підняла перелякані очі на Франца й промовила, безнадійно хитаючи головою:

ㅤ‒ Пане докторе, вам недовго лишилося.

ㅤВін не міг повірити, що вона таке сказала. Чому вона це сказала? Невже збоку ця сцена виглядала настільки жахливою, що відбирала в людей здатність думати, перш ніж розтуляти рота?

ㅤ‒ Сподіваюся, все ж довше, ніж ви думаєте, ‒ розгублено всміхнувся Франц. ‒ Даруйте, що налякав вас. Я геть забув що в мене тут коїться.

ㅤ‒ Нічого, пане докторе. Я ще й не таке бачила.

ㅤ‒ Ні! ‒ Він перепинив їй шлях, коли вона потяглася щіткою до кривавих розводів. ‒ На Бога, нічого тут не чіпайте. Це ж кров! Хтозна чи вона здорова.

ㅤ‒ Ох, пане…

ㅤ‒ Прошу, заспокойтеся. Не треба тут зараз прибирати. Ідіть в наступні апартаменти.

ㅤ‒ Як скажете, пане докторе.

ㅤПригнічена покоївка згребла свій реманент і вийшла в коридор, буркочучи собі під ніс ‒ «іще такий молодий…» Франц К. ж почав збиратися на роботу з таким виглядом, наче його житло зовсім не нагадувало кімнату тортур.

ㅤПровівши в конторі цілком звичайний робочий день, який у Ф.К. закінчувався о другій годині, він вийшов на вулицю й, немов по дзвінку, відчув, що до горла знову починає щось підступати. Можливо, то була нудота від ненависної роботи, або ж та сама неприємність, що й удома вранці. Франц не став це з’ясовувати, а одразу вирушив до свого лікаря, доктора Мюльштайна. Той бачив Франца в своєму кабінеті частіше, ніж середньостатистичного жителя Праги, оскільки Ф.К. був доволі хворобливим молодим чоловіком, хоч ніколи не хворів на щось таке, що могло б прикувати його до ліжка.

ㅤНесміливо постукавши, Франц К. витер ноги об хідник і зайшов у кабінет. Іще з порога йому в ніс ударив запах антисептика, який асоціювався в нього зі стражданнями під-час лікувальних процедур. Приглушене римськими шторами світло окреслювало кістляву фігуру лікаря за таким же кістлявим столом, з якого на Франца дивився бюст Парацельса. Під-час усіх попередніх візитів бюст був розвернутий обличчям до лікаря і спиною до відвідувачів. «Бачу, доктор вирішив разюче змінити своє життя», ‒ подумалося Францу. Опустившись у крісло, яке йому запропонував лікар, він без зайвих відступів, проте у всіх деталях, описав вранішній інцидент.

ㅤ‒ Чому ж ви спершу пішли на роботу, а не до мене? ‒ Поцікавився лікар, вислухавши його.

ㅤ‒ Після другого пробудження я почувався цілком буденно, тож вирішив, що немає причин брати відгул, враховуючи, що я вже робив це нещодавно.

ㅤ‒ Зрозуміло. То як минув робочий день? Як ви почувалися?

ㅤ‒ Було кілька приступів кашлю. Без крові.

ㅤЛікар попросив Франца підняти сорочку і притулив до оголеної спини стетоскоп. Пацієнт по-дитячому хихотнув від доторку холодної сталі.

ㅤ‒ Глибоко вдихніть. Видихніть. Іще раз. У грудях не болить?

ㅤ‒ Ні.

ㅤ‒ Є невеличкі хрипи. Схоже на легкий запальний процес. Бронхіт, простіше кажучи.

ㅤ‒ А як же кров?

ㅤ‒ Можливо, шлункова кровотеча. Ви б зав’язували з отим вашим вегетаріанством. Молодому чоловікові треба їсти багато м’яса. Для чоловічої сили і для загального здоров’я. Самі бачите до чого призводить ваше харчове самокатування.

ㅤ‒ Але шлунок мене не турбує. Принаймні останнім часом.

ㅤ‒ Поки що, пане К. Поки що. Я припишу вам сироп від кашлю. А ще здорову дієту.

ㅤ– Але ж…

ㅤ– Не смійте зі мною сперечатися ‒ хто з нас лікар?

ㅤФранц не сперечався. Наступного дня, близько п’ятої ранку, він знову прокинувся з ротом, повним крові. Цього разу чоловік вирішив пощадити нерви покоївки і не залишив на килимі кривавої доріжки, підставивши під губи хустинку, а раковину одразу відмив, не чекаючи доки кров згорнеться й засохне. Насправді він турбувався не про чиїсь нерви, а про власний спокій, не бажаючи цілими днями відбиватися від надокучливих запитань сусідів про те, як він почувається. Хоч покоївка і так уже мала вибовкати все, що бачила тут минулого разу. Одначе телефонними дзвінками його поки що ніхто не турбував.

ㅤНа роботу Ф.К. вирішив сьогодні не йти ‒ інстинкт самозбереження має гарну властивість проганяти легковажність, ‒ а одразу рушив до доктора Мюльштайна. Червона від крові хустинка його пацієнта подіяла не гірше, прогнавши з обличчя лікаря легковажну посмішку. Він знову прослухав легені Франца.

ㅤ‒ Боюся, легкий запальний процес міг перерости в катар верхніх легенів, ‒ припустив лікар.

ㅤ‒ Тобто кровить не шлунок, а легені? ‒ Зрезонував Франц.

ㅤ‒ Так, гадаю, що легені, ‒ лікар стурбовано закрокував кабінетом, ховаючи від пацієнта очі. ‒ Продовжуйте приймати сироп від кашлю і дотримуватися моєї дієти. І візьміть на роботі відгул. Зараз вам потрібен спокій, побільше свіжого повітря, сонячного світла і тепла. Уникайте сирих і вологих середовищ.

ㅤФранц К. кивнув, поглянувши на бюст Парацельса ‒ його бронзове обличчя виявляло мовчазну згоду з вердиктом доктора Мюльштайна, або ж приховувало те, що лікар замовчав. Ф.К. підозрював, що доктор сказав йому не все, проте не став на нього тиснути, а ввічливо попрощався й пообіцяв дотримуватися лікарських приписів.

ㅤПротягом кількох наступних днів з горлянки кровило іще двічі, але вже не так рясно. Найгірше ставало після тривалого лежання, себто вранці. Франц узяв на роботі відгул і цілі дні проводив поза ліжком, гуляючи або сидячи. Засинав він у кріслі, а якщо й вкладався в ліжко, то не більш як на кілька годин. Можливо, саме це й полегшило його стан ‒ гадав чоловік. Утім, лишатися сам на сам із цією бідою було надто страшно й обтяжливо, тож він написав кілька листів: один ‒ своїй улюбленій сестрі Оттлі К., інший ‒ своєму другу Максу Б., в яких зізнався їм про свої нічні кровотечі і наполегливо просив їх, аби про це не дізналися його батьки.

ㅤВже за кілька днів Францу надійшла відповідь – не лист, а Макс Б. власною персоною, котрий щойно повернувся з відпустки Європою. Ця людина на порозі Шьонборнської «кімнати тортур» буквально дихала освіченістю й розумовою енергією, за якими проглядався не снобізм, а радше впевненість в собі. Незмінні вуса капелюшком, костюм-трійка й окуляри, що впліталися в образ так, немов він в них народився – Макс Б. не зраджував собі, як не зраджував і їхній з Францом багаторічній дружбі. Обоє ‒ літератори, хоч успіхи Макса на цьому поприщі поки що залишали Франца далеко позаду.

ㅤ– Не розумію, Франце, чому ти нічого з цим не робиш? – запитав він пізніше, коли вони перейшли з апартаментів у сад.

ㅤ– Я виконую всі настанови лікаря, – знизав плечима Ф.К.

ㅤ– Сироп від кашлю? Ти серйозно? – скривився Макс Б., закинувши піджак на плече – надворі ставало спекотно. – Це наче лікувати вогнепальне поранення пластирем. Отой твій лікар… Мюльштайн, так?.. якщо й не шарлатан, то вельми нерозважлива людина. Боже правий, та це не порушення клятви Гіппократа, а пряма наруга над нею.

ㅤ– По-моєму, ти надто драматизуєш, Максе.

ㅤ– А по-моєму, ти себе вбиваєш, – уперто заявив Макс Б. У впертості вони не поступалися одне одному, можливо, тому й дружили стільки років. – Ти хоч розумієш що таке легенева кровотеча?

ㅤ– Так – це свідчення моєї остаточної поразки. А, з іншого боку, це не що інше, як порятунок від шлюбу.

ㅤ– Знову ти за своє, – зітхнув Макс Б. – Ніяк не можеш визначитися. Уявляю як нелегко Феліції…

ㅤ– Нам обом нелегко, – заявив Франц К., силуючись прогнати з обличчя понурість. Макс зітхнув:

ㅤ– Ви самі зводите між собою цей мур. Ніхто інший не підносить вам цеглин і не змушує їх укладати.

ㅤ– Якщо я зруйную цей мур, він впаде на мій письмовий стіл. А отже й на мене. Адже письменництво – це моє життя, ти ж знаєш.

ㅤ– Знаю, – знову зітхнув Макс Б. – Ти вже розповів їй про свої кровотечі?

ㅤ– Поки що ні. Але, гадаю, невдовзі це зроблю. Пора розставити усі крапки в наших із нею відносинах.

ㅤ– Розставляючи їх, не забувай, що лікар радив тобі побільше спокою. Я мушу знати, що ти дбаєш про себе, коли мене немає поряд. Інакше мені доведеться переїхати до тебе і стати твоєю матусею.

ㅤ– На допомогу медицини я більше не сподіваюся, – промовив Франц К., відвівши погляд убік.

ㅤ– Бо поговорив з одним недолугим лікарем? Є маса хороших спеціалістів. Ну, може й не маса, але одного такого я знаю: Фрідель Пік – спеціаліст із легеневих хвороб. Одне твоє слово, і зв’яжуся з ним прямо сьогодні.

ㅤ– Дякую, Максе, але не варто.

ㅤ– Заради всього святого, чому? – нетерпляче зажестикулював Макс Б. Франц К. відповів не одразу, окидаючи поглядом околиці, немов хотів кудись утекти від надмірної турботи друга.

ㅤ– Гадаю, це буде марна трата часу. Зруйновані сподівання іще нікому не пішли на користь.

ㅤ– Чому марна? Чому зруйновані? З таким підходом можна прямо зараз лягати в труну, так і не дізнавшись що й чому з тобою коїться, – з ноткою роздратованості відповів Макс Б.

ㅤ– Я й так знаю що зі мною коїться. А от чому – не думаю, що на це запитання існує відповідь.

ㅤМакс Б. розвів руками й засопів, як ковальські міхи.

ㅤ– Ти від мене так просто не відкрутишся, – повідомив він Францу К., й подався у дім слідом за другом. – Інакше про це дізнаються твої батьки, і от вони вже добряче за тебе візьмуться.

ㅤ– Тактика шантажу тут не подіє, Максе, – поблажливо всміхнувся Ф.К.

ㅤПеред від’їздом Макс Б. подався справити малу нужду. Повернувшись у вітальню, він почав спантеличено роззиратися довкола.

ㅤ– Тобі комфортно живеться без дзеркал? – запитав він у Франца К.

ㅤ– Цілком, – відповів Франц, позирнувши на порожній простір над шафою. Макс Б. помітив у його погляді щось дивне й замислено примружився.

ㅤ– А ти не думав, що Феліція поїхала звідси не в останню чергу через це? Жінкам, знаєш, важливо чепуритися перед дзеркалом, і все таке…

ㅤ– Вона поїхала не через це. Втім, я зараз не хочу це обговорювати.

ㅤ– Як знаєш, – знизав плечима Макс Б. і одягнув піджак. – Але май на увазі – із професором Піком ми ще не закінчили. Якщо не хочеш, щоб тебе тягли туди батьки, ходімо зі мною.

ㅤ– Мені треба подумати, – заявив Франц К., розсіяно бродячи поглядом по кімнаті. Макс Б. відмітив про себе, що ніколи ще не бачив Франца таким стривоженим і розгубленим, немов його нарізали скибочками, які хаотично поєднувалися і лише зрідка складалися у звичну подобу його друга. На порозі він іще раз нагадав Францу, що прощаються вони ненадовго, і пішов, лишивши по собі тишу й оберемок колючих думок.

ㅤМакс Б. боровся з другом кілька днів. На всі його аргументи Франц заявляв, що не вірить у традиційну медицину. Хоч справжні причини лежали трохи глибше: він боявся почути від лікаря найгірше, раз по раз прокручуючи у голові холодний шепіт:

ㅤТи шкодуватимеш про це. Ти дорого заплатиш за зраду початій справі. Ти повільно вмиратимеш у муках.

ㅤУрешті таран впертості М.Б. пробив глуху браму Ф.К. Відтак вранці четвертого вересня вони разом нанесли візит професору Фріделю Піку, одному з найкваліфікованіших знавців легеневих хвороб у Празі.

ㅤ‒ На рентгенографію, ‒ постановив лікар, оглянувши Франца.

ㅤМакс Б. відірвав погляд від вікна, за яким споглядав сіру безлюдну вуличку, що наганяла на нього меланхолію. Побачивши вираз обличчя лікаря, котрий переглядав результати рентгенографії, він пошкодував, що відвернувся від вікна. Професор Пік запросив їх обох у шкіряні крісла біля заскленої шафки з солідними томами – здебільшого з медицини й анатомії, – а сам розташувався за своїм столом. Франц К. дивився на нього з абсолютною покорою, що межувала з байдужістю, а Макс Б. – як на пастиря господнього й спасителя, не менше. Ким себе в цю мить відчував сам лікар Пік, лишилося загадкою ‒ крізь його сталевий погляд було важко щось угледіти.

ㅤ– У 1882 році доктор Роберт Кох сколихнув світ медицини, – почав професор, шліфуючи кожне слово. – Він явив цьому світу таку собі Mycobacterium tuberculosis, або паличку Коха. За тридцять п’ять років ми ґрунтовно дослідили її, визначили як вона діє, як змінюється. Не знаємо ми досі лише одного – як її умертвити, не зашкодивши носію.

ㅤ– Отже, носій – це я, – здогадався Франц К. – А хвороба моя називається…

ㅤ– Туберкульоз, – спокійно відповів лікар, не опускаючись до малодушного відведення погляду убік. У Макса Б. кров застигла в жилах – це читалося на його обличчі. Франц скорено кивнув. Професор розгорнув перед ними знімок Францових легенів і показав уражені ділянки.

ㅤ– Перш за все ви маєте розуміти, що хоч ця хвороба й невиліковна, при правильному способі життя вона не турбуватиме вас ще досить тривалий час. А там, можливо, уже й знайдуть ефективні ліки від неї, – поспішив заспокоїти їх лікар Пік, приправивши голос нотками ласкавості. ‒ Медицина не стоїть на місці.

ㅤ– Це вселяє надію, – відповів Ф.К. і скоса заглянув у дзеркало на стіні. У кутиках віддзеркаленого кабінету заворушилися тіні. Чи то розігралася його уява у відповідь на шокуючий діагноз?

ㅤТи повільно вмиратимеш у муках.

ㅤ– До війни зареєстрованих випадків захворювання в Європі було доволі мало, – продовжив професор, щоб розвіяти гнітючість моменту. – Навіть менше, ніж хотілося б деяким лікарям, адже піддослідні зразки потрапляли до них на стіл нечасто. Усе змінилося з цією клятою війною: в Європі, зокрема у Празі, кількість хворих на туберкульоз стрімко зросла. Через голод, холод, злидні, нелюдські умови, масові міграції і тому подібне.

ㅤ– То де ж я міг її підчепити? – Запитав Франц К., змусивши себе відірвати погляд від дзеркала. – Адже біди, котрі ви перелічили, мене поки що оминали.

ㅤ– Насправді де завгодно, ‒ професор Пік задумливо пригладив свої кручені вуса. ‒ Ви сказали, що підтримуєте своє здоров’я різними натуропатичними засобами: вегетаріанством, вживанням непастеризованого коров’ячого молока…

ㅤ– Так, – відповів Франц К., переплівши свої довгі худі пальці.

ㅤ– І, мабуть, харчуєтеся так уже давно і регулярно?

ㅤ– Так, уже досить давно. Іще зі студентських часів. А в чому річ?

ㅤ– Розумієте, у непастеризованому молоці частенько знаходять паличку Коха, – відповів лікар. – Саме так ви й могли заразитися. Хоча тепер цього уже не з’ясувати. З початком війни хворих на туберкульоз в моїй практиці значно побільшало, і дехто з них вживав непастеризоване молоко. А дехто не вживав. Ось і спробуйте тепер встановити зв’язок. Наскільки мені відомо, якісних перевірок на виробництвах, фермах і в рестораціях досі ніхто не проводив. Це жахливий недогляд, потурання і, як на мене, просто злочин.

ㅤ– Професоре, я впевнений – за вашого сприяння ситуацію можна було б виправити. Принаймні в Богемії, – озвався Макс Б. – Проте зараз моєму другу важливо знати що робити з наслідками, якщо вже втрачено можливість вплинути на причини.

ㅤПрофесор Пік розуміюче кивнув.

ㅤ– Я і мої колеги подавали відповідні листи куди треба, однак під-час війни владі не до цього, – вказав він пальцем на стелю. – А щодо вас, пане К., перш за все раджу вам зберігати позитивне мислення і не впадати у відчай. Підшукайте гарний санаторій для хворих на сухоти. Найкраще – десь у Середземномор’ї. Там вас якщо й не вилікують, то значно поліпшать ваш стан. Крім того, ви опинитеся в оточенні людей з подібними проблемами, налагодите психологічну взаємопідтримку… Можу підказати кілька хороших санаторіїв.

ㅤ– Дякую, пане лікарю, – легенько кивнув Франц К. і знову скосив погляд на дзеркало. По кутках кабінету, вірніше утенібак, усе ще густилися тіні. Лікар Пік помітив його знервований погляд і теж обернувся туди.

ㅤ– Ви не помічаєте нічого дивного у дзеркалі? – Несподівано для себе запитав Франц К. Макс Б. приєднався до них.

ㅤ– Ні, – відповів професор, – а що там?

ㅤ– Нічого. Здалося, – сказав Ф.К. Тіні у дзеркалі зникли за мить до того, як професор поглянув у їхній бік.

ㅤ– Знаєте, – промовив лікар Пік, – в мене є один знайомий психотерапевт. Ось його візитка. Гадаю, вам не завадить зустрітися з ним перед від’їздом у санаторій. Людська психіка – річ значно крихкіша, ніж тіло, й ніхто не знає як вона здатна відреагувати на новини, котрі звалюються на людей в моєму кабінеті. Обов’язково відвідайте його, він чудовий спеціаліст.

ㅤ– Дякую, – відповів Ф.К., взявши візитку зі столу. Він відчував, що психотерапевт йому зараз потрібен значно більше, ніж жінки, дружнє плече, духівники чи санаторій.

ㅤ‒ Я призначаю вам ін’єкції туберкуліну, ‒ наготував ручку професор. Франц відмовиться від них, як від «непотрібних страждань», адже його туберкульоз однаково не вилікувати. Але це буде потім, а поки що ‒ під свіжими враженнями ‒ він був готовий чіплятися за будь-яку соломинку, тому покірно кивнув. Лікар кивнув у відповідь.

ㅤФранц К. вирушив за адресою на візитівці, щойно розпрощався з Максом Б., кількома хвилинами пізніше. Дорогою туди він міркував про тіні, які його переслідували, і про те, чому вони ховалися від інших. Якщо це божевілля, то дуже підступне: воно мало внутрішню логіку, проявлялося послідовно, та зовсім не скидалося на безладне хворобливе чи сновидне марення. Але бентежило чоловіка навіть не це: сутності у дзеркалі попередили його, що він вмиратиме у муках, якщо не допише роман. Це можна було б сприймати і трактувати як завгодно; можна було б навіть посміятися… якби через два місяці після зупинки роботи над рукописом лікар не оголосив йому смертний вирок у вигляді туберкульозу. Хвороба не була маренням чи божевільною ідеєю. Вона була реальнішою, ніж будь-що інше. Ласкаво просимо, Mycobacterium tuberculosis, будьте як удома, їжте, наїдайтесь, вистачить на всіх.

Повернутися до конкурсу: ЗА ЛАШТУНКАМИ РЕАЛЬНОСТІ
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Втеча на східНаступний запис
НАСТУПН.
КіберСіч: Від Печери до Мемосфери
Один коментар для “В оправі зі слонової кістки”
Закохана :
29 Липня, 2025 о 11:34
Дуже гарний стиль. Ніби я справді опинилася у тому часі.

1
Увійдіть, щоб відповісти
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.

Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Втеча на східНаступний запис
НАСТУПН.
КіберСіч: Від Печери до Мемосфери
Мої замовлення
Придбати книги ЛІТавиці в Португалії та Европі
КОНКУРСИ у 2024р.
Поговоримо про інклюзію! – фантастичні оповідання до 40тис.знаків
Фантастичні мініатюри – БИТВА ЗА ВРОЖАЙ
ВБИВЧИЙ ГУМОР – гумфант оповідання до 60тис. знаків
Фантастичні пригоди – повісті
365+1 новорічних слів. Ще один день
КОНКУРСИ у 2025р.
Січень
Лютий
ВИНОПАНК
ВИНОПАНК. Португалія-Україна – початок прийому робіт
Березень
ВИНОПАНК
ОПОВІДАННЯ
БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – фантастичні оповідання до 40тис. знаків
Квітень
ВИНОПАНК
ВИНОПАНК. Португалія-Україна
ПРИЙОМ РОБІТ
Травень
ВИНОПАНК
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Червень
ВИНОПАНК
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ВИНОПАНК
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
ЗА ЛАШТУНКАМИ РЕАЛЬНОСТІ – повісті
ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
ВИНОПАНК
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
СОЮЗИ І СОЮЗНИКИ
ФІНАЛ
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ВИНОПАНК
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ВИНОПАНК
ОПОВІДАННЯ
НФ оповідання до 60тис. знаків
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ВИНОПАНК
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
ВИНОПАНК
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
365 новорічних слів
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Автор твору до Ми є Грок
Валерія Малахова до Зовсім інший підхід
Автор твору до Дереволюд
Валерія Малахова до Демономорф
Валерія Малахова до Дереволюд
Автор твору до Нема на то ради
Автор твору до Нема на то ради
Автор твору до Нема на то ради
Астроном до Нема на то ради
Автор твору до Кращий союзник
Валерія Малахова до Дракон, чарівниця та лицар
Наші друзі:
Попередній слайд
Наступний слайд
(c) ЛІТавиця – 2020-2023

Контакти

Форум

Політика конфіденційності

Умови публікації

Правила форуму

Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук:

Увійти Реєстрація