Де тепер моя троянда?

Де тепер моя троянда? — постійно лунав голос в його голові

Він так і не навчився жити без неї

Від обличчя Ганни 1980 рік

Якщо бути чесною — мені подобалося, як він мислив. Давид був справжнім фахівцем. Інколи здавалося, ніби він десь у майбутньому встиг прочитати новітній підручник із кардіології й повернувся поділитися знаннями. Але водночас — його самовпевненість, пихата посмішка і ота внутрішня легкість доводили мене до сказу. Мене життя навчило серйозності. Я не могла дозволити собі легковажності. Бо мала за плечима те, що змінює не лише ходу, а й тінь.

— Мати божа, іде наша богиня стетоскопу. Я вже почав думати, що Ви телепортувались у якийсь інститут серцевого просвітлення.

— О, цікаво. Це від вас тягне парою чи від вашого его, яке тільки що запарило стелю?

— А я от бачу Ви все гризете, аж іскри сиплються. Може і в горло мені вчепитесь?

—Цікава думка.

—Тоді зайдіть до мене якось після роботи, я з задоволенням покажу свої слабкі місця.

Я вигнула брову.

—Обережно, щоб скальпель ті слабкі місця не споганив.

—Та Ви прямо, як блискавка.

—Блискавка не питає, куди влучати.

— Ваша повага, як дефіцитна марля — десь колись була, але нині її не видно. А я ж, між іншим, вас урятував на тій операції вчора.

— Урятували? Ви встигли вчасно, бо якби не я, пацієнт мав би зустріч із Богом в кращому світі.

—Та звісно, то заслуга Бога, а я так, просто органи тримав, щоб не впали. — скептично промовив чоловік.

— Ви б і Леніна з труни витягли, аби довести, що маєте рацію.

— А ви б і при ньому ще анекдот розказали. — роздратовано підмітила я.

—Це я можу.

Згодом в кабінеті почали збиратися інші колеги. Ми більше не говорили. Хлопець лише час від часу кидав на мене якісь дивні погляди, ніби щось обдумуючи.

Від обличчя автора

До шістнадцяти вона жила з матір’ю. Та була письменницею, писала про всі ті “принади” комунізму, про які насправді говорити вголос було небезпечно. Але навіть попри серйозність тем, мама зберігала для доньки шматочок казкового світу. Вона розповідала легенду про зачарований ліс, у якому збираються душі предків. І якщо нащадок загубиться дорогою, душі співатимуть йому крізь вітер — варто тільки вміти слухати.

У 1964 році мати Ганни, Катерина була розстріляна під час чергової хвилі репресій проти всього українського. За годину до того, як у двері подзвонило НКВД, вона встигла передати доньці ключі від будинку і пожовтілу фотографію. На ній були мама, бабуся Ганни, і ще одна дівчина — років двадцяти, дуже схожа на саму Ганну.

— Це твоя тітка і бабуся, — прошепотіла мати. — Мою маму розстріляли в 1940 році, а сестра Ліра зникла того ж року незадовго до вбивства мами. Вона зникла, і я так і не змогла знайти жодного підтвердження її смерті. Знайди її, благаю.

Прощання було коротким. Болісним. Обидві розуміли: більше не побачаться. Мати якимось чином дізналася, що на них готують напад. Знала, що ховатись — марно. Вона зробила свій вибір — урятувала доньку, пожертвувавши собою.

Ганна опинилась у родичів батька. Її там не любили. Вони вважали, що батько помер через матір — нібито серце не витримало через постійні сварки. Він хотів бачити дружину “такою, як треба”: домашньою, мовчазною, покірною. Мати такою не була.

Пізніше, коли Ганна влаштувалася в лікарню та почала досліджувати архіви, вона знайшла правду. Її батько ще в дитинстві, під час Другої світової, отримав уламкові поранення під час вибуху біля крамниці. Деякі уламки залишилися в тілі на все життя. Одного дня один із них змістився — серце зупинилося. Але родичі цього не хотіли чути. Їм потрібна була винна. І вона в них була.

Тітка батька витримала дівчину лише рік. Потім просто відвела її до дитячого будинку й залишила. Без пояснень, без жалю. Для них вона була зайвою. А мати… мати віддала життя заради неї.

Тоді, стоячи біля вікна в сирітському будинку, з тією самою фотографією в кишені, Ганна ще довго слухала вітер. І вірила: якщо придивитися — ліс покаже шлях. А якщо прислухатись — душі предків заспівають. 

Дивно, але кожен рік на свята Ганні надходили різні подарунки: книжки, одяг, інколи навіть вміло сховані гроші. Певно батькові родичі відчували провину за те, що покинули її.

Після дитячого будинку Ганна повернулася у рідне місто. Це рішення назріло давно, але виконати його зважилася не одразу. Вона не знала, що знайде там: руїни, байдужість, чи просто — порожнечу. Та на подив, будинок вцілів. Стояв на тому ж самому місці, ніби час боявся його торкатися. Якось навіть здавалося, що він чекав саме її.

Очевидці, переважно старші люди, шепотом згадували: бачили, як її маму виводили з дому люди в шинелях, з холодними обличчями. Радянська влада не лишала шансів тим, хто мислив вільно. Але було в цій історії щось незвичне. Кажуть, за кілька днів після арешту до будинку підійшов темноволосий молодий чоловік. Його вигляд був спокійним, майже впевненим. Він щось тихо сказав радянському охоронцеві, який стояв при вході. Після того — охорону зняли, і ніхто більше дім не чіпав. А чоловік зник, як і з’явився.

Ганна намагалася дізнатися, хто він. Переглядала архіви, розпитувала сусідів, навіть зверталася до обласних служб — та все було марно. Єдина здогадка, що приходила їй на думку: можливо, це був родич того самого лікаря, який колись став опікуном її матері.

Коли бабусю розстріляли у сороковому, маму взяв під свою опіку міський лікар. Людина надзвичайна — стримана, інтелігентна, з неймовірною внутрішньою гідністю. Він дав дівчинці все: дах над головою, освіту, турботу. Помітивши, що вона любить писати — не забороняв, а навпаки, заохочував, приносив книжки, давав зошити. Вчив не боятися думати.

На згадку про нього залишилася стара, товста книга з анатомії. Він сам її писав, роками. На першій сторінці чомусь був вірш.

«І може десь у тій країні,

Ми знов зустрінемось у мрії.

А може навіть й наяву,

І скажеш ти мені люблю.

Я знову голову гублю,

Хтозна у сні чи на яву?

Я все ще спогади люблю.

І ось стоятиму у днині.

Думками буду в полонині.

Чи зможеш ти мене шукати,

Сміливість знайдеться кохати?

Не хочеш то скажи відразу,

Не маю часу на проказу.

Як день мінятиметься з ніччю,

Я прочитаю тобі притчу.

Про те, що вітер знає все.

В собі він спогади несе.

Про давній час, про твої очі,

Гуляння під покровом ночі.»

 Ганна берегла цю книгу як реліквію. Вона іноді відкривала її на випадковій сторінці, і кожного разу знаходила щось, чого досі не знала навіть вона — лікар із досвідом. Текст був не лише науковим, але й живим, з нотками людського болю, надії, з глибоким розумінням природи людини. І цей вірш наче маленька щілина в щось інтимне, не для всіх очей. Хто знає для кого той лікар це написав.

Від обличчя Ганни

Одного з днів у лікарні видалася метушня. Я, як завжди, залишилась після зміни. Взяла з собою стару книгу з анатомії — ту, що залишилася від лікаря-опікуна моєї матері. Я розгортала її між аналізами, виписками, результатами. Дивно, але в ній були речі, яких я не зустрічала навіть у сучасних посібниках. Сиділа до пізньої ночі — думки плутались із цифрами, а серце ніяк не заспокоювалось.

Вирішивши віднести пробірки на перший поверх у лабораторію, я спустилася сходами, пройшла порожній коридор і залишила зразки. Повернулася через кілька хвилин — і застигла.

Двері до кабінету були відчинені.

— Що за чортівня?

У коридорі протяг — клекотів вітер, десь на вулиці щось дзенькнуло. Я обережно заглянула в кабінет.

Посеред приміщення, спиною до мене, стояв чоловік. Він тримав у руках мою книгу. Але справа була не лише в цьому.

Він був одягнений… інакше. Як із хроніки: чорне довге пальто, рукавички, капелюх, що відкидав тінь на обличчя. Стояв нерухомо, ніби зійшов зі старої фотографії. І водночас… щось у ньому було знайоме. Далеке й дивне, як запах дитинства чи голос уві сні.

— Цікавитеся анатомією? — озвалася я твердо говорячи.

Чоловік повільно повернувся. І я завмерла.

Перед мною стояв Давид.

Він дивився на мене не так, як зазвичай. У його погляді було щось крихке. Ніби дитина, яка випустила повітряну кульку — і дивиться, як вона ще мить ширяє, перш ніж зникне назавжди. Я перевела погляд на книгу, яку він тримав. Моя книга.

Я повільно підійшла ближче, простягнула руку, щоби забрати її. Але його пальці міцно тримали обкладинку. Занадто міцно.

Цей погляд — не про медицину. Йому була потрібна саме ця книга. Не з професійної цікавості — з якоїсь глибшої причини.

Зробила ще крок і обережно доторкнулась до його щоки. Він не сіпнувся, лише очі стали ще сумнішими. Але цього вистачило — його хватка послабла. Вмить я вихопила книгу і побігла. Коридори загуркотіли під моїми кроками. Вітер здійнявся з новою силою. Він кинувся за мною.

Я не зупинялася. Ближчим був чорний вихід — тому вискочила через нього, оббігла лікарню з боку і забігла через головний вхід до вахти.

На посту сиділа якась незнайома жінка.

— Де охоронець?

— Він сьогодні не вийшов, я заміна. Вперше тут, — пробурмотіла вахтерша, трохи здивована нічним переполохом.

Я вже хотіла пояснити, але в ту ж мить у двері вбіг чоловік із закривавленим хлопчиком на руках. Дитині було не більше семи.

— Господи, — закричала вахтерка. — І лікарів нема…

— Я лікар

У хлопчика — множинні уламкові поранення, живіт і грудна клітка в крові. Немов після вибуху.

— Зберіть усіх медсестер, хто на чергуванні. Терміново! — скомандувала я, вже надаючи першу допомогу.

Вахтерка стояла кілька секунд, мов вкопана, а потім побігла вглиб темного коридору.

— Що сталося? — різко спитала я у чоловіка.

— Артилерійський обстріл… біля крамниці. Батьки загинули. Хлопчик — єдиний, кого вдалося витягнути.

— Що? Яка артилерія?! — Ви про що?

— 1940 рік. Такі в нас реалії…

Я мовчала кілька секунд.

— Хай йому грець, — тільки й прошепотіла.

Часу обдумувати не було. Не до здивування, не до питань. Переді мною лежав хлопчик — закривавлений, блідий, непритомний. Пульс — ниткоподібний, очі закриті, але шкіра ще тепла. Життя ще трималось.

Я швидко наказала принести все необхідне. Операційна була не зовсім готова. Це ж не столиця, а лікарня 40-го року. Не всі інструменти стерильні, шви — старого зразка. Але руки в мене були — на щастя — свої.

Розріз.

Шкіра розійшлася під лезом, кров одразу заповнила рану, йшла темно-червона, глибока. Уламки сиділи глибоко — в м’язах живота, один зачепив печінку, ще один ледь не пробив діафрагму.

Один із осколків, мабуть, затиснув судину — і, хоч як дивно, саме це тимчасово стримувало кровотечу. Але ще трохи — і судина б прорвалась, і хлопчик пішов би за батьками.

Світло — тьмяне, одна лампа над столом. Гумові рукавички стерті, інструмент часом рипів, як і двері. Піт капав на щоки, але руки не тремтіли. Я працювала чітко, як годинник.

Один уламок витягла — довгий, наче розтрощене скло. Довелося трохи припекти тканини. Хлопчик скрикнув — значить, свідомість ще жевріє.

— Тримайся, малий, — шепнула я, не зупиняючись.

Шов за швом. Затискачі. Підшивка судини. Стримування внутрішньої кровотечі. Тканини не хотіли змикатись — тіло боролося, як і ми.

У середині операції раптом відчинилися двері. Я кинула погляд — і на порозі стояв хірург. Інший.  Не з моєї епохи. Маска закривала його обличчя, але очі здалися мені знайомими.

Він мовчки увійшов, поглянув на стіл. Мовчки підійшов до мого боку. Не запитував дозволу. Лише дивився на хід операції.

— Я заліпила судину. Діафрагма не пробита, але печінка — в критичному стані. — сказала я, коротко, не відволікаючись.

Він кивнув, підсунувся ближче. Краєм ока я помітила секундний ступор на його обличчі.

З того моменту ми працювали вдвох. Без слів. Він знав, куди подати затискач, куди накласти шов. Його руки були вправні, досвідчені, хоч і діяли трохи інакше — не за сучасними протоколами, але максимально точно.

Від обличчя Давида, 1940 рік

Якось я працював над своєю авторською книгою. Записував туди багато інформації про різні хвороби, бактерії, людську психологію. Мені хотілося залишити після себе не лише шрами від шву, але і якісь напрацювання для інших. Якось я засидівся в лікарні. Через день мені потрібно було вирушати на лікарську конференцію в Вільнюсі. Тому вирішив доробити всі справи в лікарні. Зібравши речі я вийшов з лікарні. Повітря якось змінилося. З’явилися високі будинки. Коротше кажучи, (цього сленгу мене навчили в сучасному світі) я почав подорожувати в часі. Не можу сказати в чому саме заключаються ці подорожі, але іноді, коли я отак виходжу вночі з лікарні я опиняюся в майбутньому. Я почав ходити по лікарням, бібліотекам, конференціям та вивчати сучасну інформацію про медицину, щоб в своєму часі врятувати набагато більше людських життів. Іноді я міг бути в майбутньому місяць, іноді лише три дні. Я ще не розібрався в цій шайтан-машині. Але все зводилося до того, що потрібно було зайти, щоб опинитися в своєму часі або вийти, щоб перенестися в майбутнє, через центральні двері моєї лікарні. І ось в якийсь раз під час своїх пригод я опинився в 1980 році. Причарувавши жіночій колектив своїми пестливими словами, я без проблем почав працювати хірургом, так як мої знання були на рівень вище усього персоналу, окрім однієї людини. Це була Ганна. Попри її чарівну зовнішність, блискуче каштанове волосся, яке часто мало грайливі ніжні завитки. Її вуста мали ласкаве забарвлення, не типове для цих суворих реалій. Мені подобалося, що вона дивиться на мене, не як на інших. З ноткою іронії та вогнем в очах. Ми були на рівних. Інші дівчата заливалися рум’янцем, коли я йшов по коридору, в той час як вона навіть не дивилася в мій бік. Мене це дуже забавляло. 

Одного вечора я зайшов в лікарню і зрозумів, що повернувся в 1940 рік. Рік який я ненавидів та любив одночасно. Війна мене вбивала, але я розумів, що це моя доля. І нехай я не зупиню отетерілу навалу, я можу рятувати життя.

Вахтерка Галина розповіла мені про все, що сталося. Я обережно запитав, як довго мене не було. Хоч і подорожі могли бути довгими, зазвичай я був відсутнім приблизно декілька днів. Я часто їздив на термінові виклики на фронтові зони задля допомоги військовим, тому моя відсутність була прийнятим ділом. Галина додала, що з’явилася якась дівчина кардіолог, яка терміново побігла проводити операцію. Я нікого такого не знав, тому швидко пішов розбиратися, що і до чого. Коли я зайшов в операційну, я побачив її. Ні з чим не спутаю її пряму осанку та зелені очі. Оце так новина. То вона також подорожує в часі? Чи це якась її таємна родичка з минулого?

Від обличчя Ганни

Я не можу назвати це повною чортівнею. Пригадую, як колись мама розповідала, що під час Другої світової бабуся провела її через підземний хід у нашому підвалі аж до Лондона. Звісно, тоді я подумала, що це — просто витвір дитячої уяви. Але тепер… моє становище змушувало сумніватися у власному скепсисі.

А що ж до цього чоловіка, який так схожий на Давида… Це може бути його дідусь або щось із того ж ряду. Хоча лишається один момент незрозумілим — той інший чоловік у гарному костюмі, який теж був надто схожий на нього. Добре, розберемось по черзі.

 Якщо зараз 1940 рік, цілком імовірно, що моя бабуся ще жива. Я можу прикинутись тією самою сестрою, яка колись зникла.

— Як вас звати? — запитала я лікаря після операції.

— Давид, — відповів він, вдивляючись у моє обличчя. — А вас як?

— Ліра.

— Не надто звичне ім’я для Києва. Це якась англійська мода? — примружився він.

— А у вас ім’я аж танцює гопака, Давиде, — відказала я.

Дідько, що в нього, всі предки з таким почуттям гумору? Куточок його рота хитро сіпнувся вгору.

— Це вже така традиція. З давніх-давен хлопців у нашій родині називали Давидами. Кажуть, у нас в роду був якийсь грек.

— О, жах. Напевно, саме від нього у вас така підступна іронія.

— Але, знаєте, завдяки грецьким кореням у мене є дещо, що жінкам подобається ще більше, — промовив він, усміхаючись, як той чеширський кіт.

— Що? Клепка?

— Це теж приємний бонус. Але я мав на увазі дещо інше. Якось у вільну хвилинку покажу — особисто. Не при всіх.

— Цураєтесь?

— Та ні, просто боюсь, що потім відбою не буде.

От хитрий лис. Це точно Давид із 1980-го.

Мені потрібно було розібратися самій. Я рушила до свого будинку, міцно стискаючи в руці ключ. Постукала у двері. На вулиці вже сіріло від світанку, але цвіркуни ще доспівували останні ноти своєї нічної симфонії.
Двері відчинила бабуся. Вона витріщилася на мене з подивом і полегшенням водночас. Я ще й слова не встигла мовити, як вона міцно обійняла мене. Від неї пахло трояндами й ледь-ледь пиріжками з вишнями. Дивне, але таке рідне поєднання.
За її спиною стояла дівчинка років десяти — моя мамуся. Вона дивилася на мене великими зеленими очима, насторожено, але з цікавістю.

Ми снідали під безперервний потік бабусиних запитань. Для неї я була старшою донькою. Як згодом мені розповіла маленька Катерина — тобто моя мама — Ліра зникла посеред білого дня. Просто вийшла до магазину й не повернулася. Минув лише день. Але ж я — не Ліра. Тобто справжня Ліра десь таки є, і з нею, мабуть, щось сталося. Це ще одне питання, на яке треба знайти відповідь. На запитання бабусі я відповіла, сказавши частину правди: мовляв, проходила повз лікарню, де хлопчику терміново потрібна була допомога.

Бабуся мала невелике кафе. Ліра працювала там офіціанткою. Попри те, що надворі точилася війна, інфраструктура хоч і бідно, але трималася — місто жило, хоч і напружено.

Я прибирала столик після відвідувачів, обдумуючи все, що навалилося на мене за останні дні. Я вирішила: спершу потрібно з’ясувати, що сталося з Лірою, моєю тіткою. Усе інше — потім.

Позаду роздався знайомий голос бабусі:

— Пане Давиде, яка честь!

— Та перестаньте, Ганно, — відповів він невимушено моїй бабусі. — Просто забіг на обідню перерву.

— Обід за мій рахунок. Ви стільки зробили для пошуків моєї доньки. Організували цілу групу…

Я ще ніколи так ретельно не терла дерев’яного столу. Ледь не до дірки.

— Чув, що вона знайшлася. Чудова новина, — додав він.

— Дякувати вам… Ліро, ходи-но сюди, привітайся з лікарем, — гукнула бабуся.

Я повільно обернулася й підійшла. Наші погляди зустрілися. На мить в його очах майнув подив — між брів з’явилися ледь помітні зморшки.

Що, спантеличений? Так тобі й треба.

Бабуся легенько ткнула мене ліктем. Я зітхнула й закотила очі.

— Вітаю, пане лікарю. Як пройшла зміна?

— Ліра сказала, що допомагала в лікарні, — озвалася бабуся з гордістю, — і саме тому її ніхто не міг знайти.

— Це правда, — кивнув він. — Вона творила там справжні дива.

Самозакоханий індик. Я тихо зітхнула.

— Що будете замовляти? Чай, кава, піти?

— Чорний чай. І щоб офіціантка прикрила свій гарненький ротик.

От чортяка… Я нагородила його тяжким, багатозначним зітханням.

Від обличчя Давида

Я сидів за робочим столом і заповнював документи. Але думки не давали мені спокою. У цій історії щось не сходилося. Я ніколи не бачив Ліру на власні очі — знав про цю сім’ю лише з розмов. Її зникнення тоді наробило галасу, адже майже одночасно з цим по місту пройшла німецька авіація, почались артобстріли, і місто буквально накрило тривогою. Багато поранених, загиблих — я майже не виходив з лікарні. Пошуки Ліри доручив спеціально сформованій волонтерській групі.

Але тепер мені здавалося підозрілим, що молода дівчина трохи за двадцять, яка, за всіма даними, не мала жодного стосунку до медицини, раптом узяла до рук скальпель і з холоднокровною впевненістю оперувала хлопчика.
Це точно не Ліра. От же хитра лисиця. Що ж, зіграємо в гру.

Завершивши всі справи в лікарні, я вирушив до Михайла — чоловіка, що очолював пошукову групу. Його волонтерське об’єднання займалося пошуками зниклих під завалами, документуванням загиблих і допомагало родинам з упізнанням тіл.

Я постукав у двері його квартири.

— О, здоров, Давиде! — привітався він.

Ми потиснули один одному руки.

— Привіт, Михайле. Надовго не затримаю, хотів дещо запита…

— Та не стій, як сирота. Заходь.

Після коротких умовлянь я вже сидів у його скромній вітальні, пив чай із яблучним пирогом.

— Знаєш, наші пошуки тієї Ліри закінчилися якось дивно, — мовив він, відкинувшись на спинку стільця.

— Що маєш на увазі?

— Ми з’ясували, що до магазину вона так і не дійшла. Очевидці бачили її з якоюсь молодою дівчиною. Вони разом пішли у бік Подолу. Потім ми знайшли цю дівчину — її звати Єва. Хотіли йти до неї з розмовою, але тут раптом з’явилася звістка, що Ліра знайшлася, і ми припинили пошуки. Та й роботи тоді було море — після “прильотів” треба було багатьох шукати й ідентифікувати.

— У тебе залишилася якась інформація про ту Єву?

— Та здається, був якийсь клаптик паперу. Але нащо він тобі? Хіба сама Ліра не може тобі все пояснити?

Я збрехав, не замислюючись:

— Вона… не зовсім пам’ятає, що сталося. Каже, ніби у неї був шоковий стан, все бачила як у тумані. Хоче знайти ту дівчину, щоб дізнатися більше. Каже, вони ніби говорили про щось важливе, але вона не пам’ятає змісту. Попросила мене допомогти.

Михайло зітхнув, підвівся й рушив до комоду. Звідти витягнув маленький зошит із клаптиком пожовклого паперу, на якому було написано:

Єва Ш.
вул. Вознесенська, 11, кв. 4

— Більше нічим допомогти не можу. Але як зустрінешся — скажи, хай до нас зайде. Важливо, щоб усі, хто тоді був поблизу, пройшли коротку бесіду. Може, пам’ятає щось, що ми пропустили про зниклих безвісти.

Я кивнув і сховав записку до кишені. Ну що ж, Єва, тепер твоя черга здивувати мене.

Від обличчя Ганни

Спершу я хотіла знайти хоч якийсь доказ того, що він — мандрівник у часі. Що він і справді той самий Давид із 1980 року. Дочекалася, поки медсестра, за моїм проханням, вирушила шукати вигадану медичну картку. А тоді, пересвідчившись, що коридор порожній, я шмигнула в прочинені двері його кабінету.

Всередині панувала стерильна охайність. Повітря пахло свіжими медикаментами, папером і ледь вловимим ароматом чоловічих парфумів — теплим, деревним, трохи з гірчинкою. Я хутко підбігла до столу й почала відкривати шухляди, перегортати документи, шукаючи хоч щось — щось, що виходило б за межі цієї епохи.
Нарешті моя увага спинилася на одному клаптику паперу, який лежав посеред письмового столу.

Єва Шнайдер — так було написано на клаптику паперу.
«Походить вона зі змішаного роду: її батько — німець за походженням, аптекар із Кенігсберга, який емігрував до Києва ще до початку війни, захопившись ідеєю незалежної науки та медицини. Мати — єврейка з Подолу, відома акушерка, що допомагала народжувати і багатим, і бідним.»

Нижче було додано:
«Подруга Ліри?»

Значить, він теж щось шукає. І не просто шукає — він копає в тому ж напрямку, що й я.

Раптом — оплески. Я різко обернулася.

В дверях стояв Давид. У тіні дверного отвору, з ледь помітною посмішкою. Його очі блищали — чи то від злості, чи то від азарту.

— То ти копаєш на мене? — зірвалось з моїх вуст.

— Я шукаю інформацію про Ліру, — сказав він спокійно, роблячи крок у кабінет. — А не про тебе.

Хитрий лис. Хитрющий.

— А як щодо тебе, Давиде? Ти з якої ери? З динозаврами, часом, не вчився жартівливим гуморезкам?

Він хмикнув, ступив ще ближче і змахнув уявну пилинку з халата, ніби грав свою роль на театральній сцені.

— Я повністю і цілком належу цьому часові, — відповів з легкою іронією. — А от твоя присутність у цій історії дещо… аномальна. Ти не вписуєшся в загальну картину.

Я підійшла ближче. Дивилася йому просто в очі.

— Повір, твої знання в галузі медицини теж не завжди вписуються в часові рамки. У 1980-му, думаю, ти виглядав би набагато природніше.

На мить між нами повисла тиша. Та не тиша ворожнечі. Швидше — обережного визнання.

Ми обидва були не на своєму місці. Але, можливо, з однієї причини.

Від обличчя Давида

Мій план спрацював.
Я знав, що якщо це справді Ганна, вона неодмінно прийде до мене. Бо такі, як вона, не витримують без відповідей.

Ми сиділи в моєму кабінеті й намагалися звести всі шматки мозаїки докупи.

— То ти подорожуєш у часі завдяки… входу в лікарню? — запитала вона, трохи недовірливо, з піднятою бровою.

— Не зовсім, — відповів я, відкинувшись у кріслі. — Я ще сам не до кінця розібрався, як саме це працює. Але є певна закономірність: переміщення відбуваються виключно вночі і тільки в майбутнє.

— Але ж я потрапила в минуле. І також вночі. — Вона задумалася. — Чому?

— Які речі були при тобі в момент переміщення? — спитав я, звужуючи погляд.

Вона зосередилася, нахмуривши брови.

— Ключі… і книга.

— Яка ще книга?

— З анатомії. Вона схожа на ту, яку ти зараз пишеш, але… з іншою обкладинкою. Більш охайна, оформлення сучасніше.

— Нормальна в мене палітурка, — пробурмотів я, трохи вколотий.

Вона хмикнула.

— Її, здається, зграя хлопчаків використовувала замість футбольного м’яча.

— Зате інформації там — стільки, що тобі й не снилося.

Вона закотила очі.

— Що як… ми переміщуємось у часі саме завдяки цим речам?

Ти — через свої записи. А я — через ключі.

Я затих. Ідея була настільки божевільна, що здавалася… логічною.

— Гарна думка. Ще й від тебе. — Я ледь усміхнувся. — До речі, дай-но глянути на ту книгу.

Її погляд різко змінився. Насторожився.

— В тому й біда. Книги більше немає. Коли я перемістилася її більше не було в моїх руках.
 — А ключі? — запитав я, трохи нахилившись уперед.

Вона мовчки засунула витончену руку в глибоку кишеню свого осіннього пальта й витягла зв’язку ключів. Метал зашелестів, як маленьке вітряне дзвоник.

— Ось вони, — мовила вона. — Але я досі не знаю, який саме відкриває ці… чудернацькі портали.

Її очі спалахнули короткою іскрою збудження й тривоги водночас.

Я взяв ключі, обережно перебираючи пальцями. Один із них виглядав інакше — старовинний, трохи стертий, ніби йому кілька десятків років. А може, і більше.

— Від чого цей ключ? – запитав я

—Від нашого родового будинку. Він передається з покоління в покоління. Цінна штука.

—Думаю це воно.

Ми обмінялися поглядами. Ключ і книга.

Від обличчя Ганни

Хоч ми обидва були медиками — людьми, що звикли до логіки, аналізу та анатомічних схем — усе, що з нами відбувалося, давно вийшло за межі наукового підручника. Тому ми, мов два неспокійні студенти, протягом останніх днів обнишпорили всю міську бібліотеку в пошуках хоч якоїсь згадки про час, портали, містичні переходи. Давид сперечався з бібліотекаркою про існування секретної секції з “забороненою літературою”, а я тим часом перечитала більше легенд, ніж прочитала віршів у школі.

— Якщо я ще раз побачу слово “Бог”, я виколю собі очі скальпелем, — бурчав Давид, вивалюючи з полиці черговий томик з пожовклими сторінками.

—Я б на це подивилася.

— Ми обидва закінчували медуніверситет, — пробурмотів Давид, здуваючи пил із обкладинки. — Якого чорта я зараз тримаю в руках збірник легенд Волині?

—Почитай для саморозвитку – пробурмотіла я.

Він хмикнув, але притих. А потім витягнув із грубої, переплетеної вручну книжки якийсь пожмаканий аркуш.

— Що це? — я нахилилась ближче.

Між сторінками старовинного фольклорного збірника хтось колись заховав… дитячу розмальовку. Малюнок був виконаний звичайним простим олівцем, уже трохи стерся, але видно було: дім, біля нього — дівчинка з ключем у руці. А над будинком висіла… відкрита книга. З неї вилітали якісь лінії — то були чи промені, чи думки, чи слова. Дитина підписала:

“Коли виросту — залишу книгу. Коли помру — шукайте мене вдома.”

— Символіка кричуща, як для дитини, — озвався Давид, тримаючи малюнок. — Прямо як у дешевому фентезі.

— А ти, я бачу, таємно читаєш дешеве фентезі?

— Тільки коли медичні журнали стають нестерпно нудними.

Я закотила очі, але щось у тому малюнку дійсно було. Саме він підштовхнув нас до розуміння.

— Знаєш, якщо це не знак, то я медуза Ґорґона.

— Ні, Ганно, навіть якби в тебе було волосся з гадюк, ти б усе одно примудрилась примушувати людей погоджуватись із тобою. Це талант.

Тієї ночі ми сиділи на лавці біля бібліотеки. Небо було темне, але вже не здавалося таким загрозливим.

Я тримала в руці зв’язку ключів, перебираючи їх пальцями.

— Знаєш, я думаю, що ключ це… спадок. Дім. Те, що передається через покоління. Минуле, яке можна відкрити, але не змінити.

— А книга — це те, що залишаєш після себе, — докинув Давид. — Не для себе, для когось іншого. Послання, яке колись хтось відкриє. Особливо якщо не знає, що буде далі.

Я подивилась на нього з подивом.

— Ти це сам придумав чи вкрав з якоїсь поетичної листівки?

— Якщо вкрав, то принаймні з дорогої. — Він знизав плечима. — Я ж казав: іноді в мене проскакує щось розумне.

— І зникає одразу після цього, мов блискавка. Треба встигати записувати.

— Слухай, якби я писав медичний підручник, то ти була б в окремому розділі. “Види хірургічної аномалії”.

Ми обоє розсміялися.

Але глибоко в душі кожен із нас знав: ключ і книга — дійсно минуле і майбутнє. І ми, як двоє міжсторонніх привидів, зустрілися саме тут — у вузькому проміжку між ними. Питання – навіщо. Через яку мету. Через що двоє людей з різних епох мають зустрітися разом. Або через кого.

Від обличчя Давида

— Але навіщо? — тихо запитала вона, не дивлячись на мене. — Навіщо ми тут обоє? З різних епох, з різних історій?

Я не мав чіткого пояснення. Але мав відчуття. Чітке, пронизливе, як після удару током.

— Через Ліру, — сказав я. — Ми тут через неї.

— Ти думаєш, що це все — щоб дізнатися, як вона померла?

— Ні. Я думаю, що щоб розібратись чому вона померла. Що саме лишилося незавершеним. Що вона не встигла сказати. Або ми не встигли зрозуміти.

— Думаєш вона все таки загинула? — запитала вона.

— Можливо, — відповів я. — Але не просто так. Інакше час не крутив би нами, як шестернями. Інакше нас би не кинуло один об одного.

— Я її ніколи не знала, — сказала вона тихо. — Лише слухала мамині уривки розповідей.

— А я… я просто почув імʼя. З усіх, кого втрачали, її згадували з якоюсь… тривожною ніжністю. Мов у повітрі залишився її крик.

—І що нам тепер робити? — запитала вона, дивлячись мені просто в очі.

Я навмисне нахилився ближче — не різко, а м’яко, як гра тіні вночі — просто щоб викликати легкий рум’янець на її щоках. Але Ганна, як завжди, трималася так, ніби щойно повернулася з передової: незворушна, з тим своїм «кам’яним обличчям», яке могло б змусити навіть медичний спирт випаруватись від збентеження.

—Грати свої ролі, — прошепотів я, зупинившись десь за сантиметрів тридцять від її обличчя.

І ось тоді, на мить — швидку, мов серцебиття під долонею — я таки побачив цю дівочу сором’язливість. Ледь помітний рух вій, тонке напруження в щелепі.

Один-нуль, хитра лисице.

Від обличчя автора

Весь листопад Давид і Ганна працювали злагоджено, як добре налаштований механізм. Вони розробили чітку тактику: Давид, маючи доступ до медичних архівів, переглядав історії пацієнтів, які померли без ідентифікації. Інколи він нишком проникав у поліцейський відділок, щоб отримати доступ до кримінальних справ — адже у майбутньому він вивчав не лише медицину. Та ще він не хотів втручати в це діло Ганну. Він боявся за неї. Точніше боявся її втратити. Якою б не була правда, невідомо як саме загинула Ліра. Можливо її хтось вбив і тепер полює на Ганну. Тому він тримав її на невеликій дистанції від небезпечної інформації. Точніше намагався, бо не тільки він хитрий лис.

Ганна ж своєю чергою продовжувала працювати в кафе. Для неї це стало імпровізованим «столом допитів»: відвідувачі змінювались, а разом із ними — історії, випадкові згадки, уривки спогадів. Вона вправно ловила кожну ниточку, що могла привести до зникнення Ліри.

Та окрім розслідування, Ганна проводила багато часу з родиною. Її маленька мама й бабуся стали для неї тихим центром світу. Вона знала: ці миті — унікальні. Бо тільки тут і тільки зараз вона могла торкнутися до їхнього життя. У її теперішньому — вони вже лише спогад, тінь минулого. А тут, поки все ще можливо, вона пекла з ними пироги, слухала казки, ховала сміх у долоні — й просто була поруч.

Це не мало нічого спільного з пошуками правди чи часовими парадоксами. Це було щось значно простіше — і важливіше. Це було життя.

Від обличчя Ганни

Ввечері, коли надворі вже стелився сизий серпанок і з кухонного вікна було видно тільки мерехтіння вуличного ліхтаря, ми сиділи на кухні втрьох: бабуся, Катруся й я. У повітрі витав запах ванілі, вишень і чогось ще такого — невловимого, але затишного. Можливо, це просто був запах дому.

—Ти розбила яйце з двох боків, — суворо сказала бабуся, нахилившись над тістом. — Так не можна, щастя витече.

—А якщо воно вже й так утекло? — гірко пожартувала я.

—Тоді треба спекти щось смачне, аби повернулося, — всміхнулася вона і поцілувала мене в щоку, залишивши там легкий слід борошна.

Катруся сиділа на табуретці, звісивши ноги й жуючи вишню з миски. Щічки в неї були липкі, очі блищали — вона зосереджено слухала бабусині інструкції, як місити тісто так, «щоб душа не злиплась». Іноді крадькома поглядала на мене з цікавістю, ніби хотіла щось спитати, але поки не наважувалась.

Я сиділа поруч і просто вдихала — не запахи, а саме відчуття. Спокій. Звичайна кухня. Звичайне життя. Бабуся у фартусі, маленька мама з вишнею між пальцями. Все таке просте, земне. І водночас — таке недосяжне, бо зшите з минулого.

Я на мить заплющила очі, щоб запам’ятати цю картинку не тільки розумом, а всім єством. Бо десь попереду знову буде ніч, і знову буде рух — назад, уперед, вбік — хто його знає. Але зараз, у цю мить, я була вдома.

Коли шарлотка допеклася ми сиділи за столом, і бабуся — як завжди — не могла втриматися.

—А я тобі що казала? — почала вона, з лукавим прищуром. — Той лікар, Давид, точно запав на тебе.

Я закотила очі, намагаючись не розсміятись. Вона продовжила з непідкупною логікою:

—Хто ж іще щодня тягнеться в наш закуток на обід? Під обстрілами! Може, він і медик, але не настільки дурний.

—Може, він просто любить шарлотку, — сказала я, ніби це справді могло все пояснити.

—Або тебе, — буркнула бабуся й хмикнула.

Я зиркнула на малу маму — вона вже замазала пудрою ніс і зараз намагалась дмухнути на пиріг, поки бабуся не бачить. У цей момент мені здалося, що серце зупинилося. Я дивилась на свою маму дитиною. Я бачила ті ж очі, що колись кололи мене поглядом за спізнення, ті ж руки, якими вона затискала мені плечі, коли я йшла гуляти. Але зараз — вона дитина. І я не можу їй сказати, що знаю, як усе буде. Що не збережу, не зупиню, не попереджу. Я можу тільки бути поруч.

—Ох, дівчата мої, — зітхнула бабуся й кинула на мене погляд, наче щось у мені таки вгадала. — Життя летить, як потяг. А такі зустрічі не просто так трапляються.

Я відчула, як у горлі застряг шматок пирога. Вони не знають, що я тут тимчасово. Що вони — мій дім, який я вже втратила в своєму часі. І мені залишилось лише це: запах кориці, бабусина усмішка, мамині смішки, і дивне відчуття, ніби я привид у власному родинному фотоальбомі.

Я затиснула теплу чашку в долонях.

Від обличчя Давида

У місті ширилися чутки — у впливового чиновника, людини, що тягнула нитки влади в нашому регіоні, сьогодні був ювілей. П’ятдесят років — вік, коли вже можна підводити підсумки, але ще більше починати нові ігри. Бал на його честь став місцем, де зібралася еліта: впливові люди, ті, хто знає більше, ніж говорить. Саме тут можна було почути плітки, дізнатися таємниці, про які вголос не розкажеш.

Я прийшов раніше, щоб оглянути ситуацію. Кожен рух, кожне слово могло стати ключем до розгадки долі Ліри. Бо серед цього блиску й вишуканості завжди знайдуться ті, хто пам’ятає більше, хто бачив те, що інші намагаються забути.

І коли вона прийшла, в тій яскраво-червоній сукні, я ні на мить не сумнівався — це не просто випадковість. Ми обидвоє опинилися тут не випадково. Все починалося, і все знову має повернутися до правди.

Ганна. У тій червоній сукні, що ніби пекучий вогонь розливалася навколо неї, підкреслюючи кожен рух, кожен вигин. Вона стояла немов живий кадр із старої кінострічки — і я не міг відвести від неї очей.

Її волосся було розпущене, з тонкою стрічкою, що підкреслювала шию. Легкий відтінок рум’янця і вогник у погляді, який я помітив, хоч вона намагалася приховати його. Вона була наче загадка, і я хотів її розгадати.

Я зробив крок уперед, і серце злегка затремтіло, хоча намагався це не показувати. Вона помітила, і на мить в її очах засвітилася ледь помітна іскорка.

Ми намагалися не триматися дуже близько, щоб не створювати нових непотрібних чуток, та я стежив за кожним її рухом і шалено ревнував, коли до неї підходили молодики та проявляли будь-який тип зацікавленості.

Після того, як почалася урочиста промова я і Ганна уже обережно просувалися коридором до кабінету чиновника — величезної кімнати з важкими дубовими меблями, де, як чутно було, зберігались компрометуючі документи. Ми обоє знали: цей чоловік славився не лише владою, а й пристрастю до молодих дівчат, тому можливо саме тут зберігаються докази, що допоможуть нам зрозуміти долю Ліри.

— Думаю, цей кабінет пахне не лише дорогим деревом, — прошепотіла Ганна, натискаючи на ручку дверей. — Може, це запах чогось іншого? Чого-небудь… компрометуючого?

— Ага, наприклад, щоденника з підписом “Особисте, не читайте, будь ласка” — усміхнувся я, покривши її руку своєю, щоб відкрити двері.

Вона поглянула на мене так, як ніколи раніше. Її очі ближчали. А на щоках були ямочки.

Ох ці ямочки.

В кімнаті стояла приглушена тиша. Ми швидко почали переглядати документи — контракти, звіти, якісь записки з іменами, датами, примітками. Ганна нахилилася над столом, мовчки роздивляючись папери.

— Ось це цікаво, — прошепотіла вона, — «…транзакція за послуги медсестри…».

— Медсестри? — з іронією в голосі підняв брову я. — Мабуть, не просто так називають нашу лікарню «кращою в місті».

—Напевно всі просто в захваті від харизми головного лікаря. – гмикнула дівчина.

Раптом я почув кроки в коридорі. Серце різко забилося, і я миттєво схопив Ганну за руку, притягуючи ближче. Ми заховались у величезній шафі, де пахло деревом і старими пальтами. Тіло її було так близько, що я міг відчути кожен подих, а її парфуми — тонкий, теплий жасмин з нотками мускусу — кружляли навколо мене.

Дихання стало частішим, і я раптом відчув, що час стискається, залишаючи лише нас двох. Я нервово торкнувся її руки, відчуваючи, як вона тремтить. Вона подивилася на мене, і в її очах я прочитав таку ж напругу, але й певну довіру.

Відчинилися двері, і ми почули голоси.

— Я не розумію, чому ця Ліра досі тут! — пролунала різка, холодна інтонація. — Ти ж казав, що більше з нею не зустрічатимешся!

— Обставини склалися інакше… — пробурмотів чоловік.

— Я не збираюся вирішувати твої проблеми і підкупати медсестру, щоб зробити їй аборт! — голос дружини став ще різкішим.

Я стиснув руку Ганни міцніше, відчуваючи, як усередині все холодніє. Ця розмова розкривала інший бік життя Ліри, про який ми не здогадувалися.

Коли розмова стихла, ми повільно вийшли з шафи, мовчки, ніби боючись привернути до себе зайву увагу. Сенсу залишатися далі не було та і я не хотів наражати Ганну на небезпеку, тому мною було прийнято рішення стрибати через вікно в цьому кабінеті. Ганна не оцінила мою фантастичну ідею.

—Я не хочу той страшний гіпс, який накладає Михайлович в четвертому кабінеті.

Я засміявся. Щиро і з легкістю.

—Я стрибну перший і коли побачиш, що я не кульгаю, то стрибнеш мені прямо в обійми.

Вона оглянула мене з піднятою бровою.

—Тільки після стрибка станцюєш мені щось, щоб я точно впевнилася, що ти не ховаєш підбиту ногу за образом мужнього лицаря.

Я знову зареготав. Як дитина.

Коли я вже опинився «по ту сторону барикади» Ганна без вагань стрибнула мені в руки. Я з впевненістю впіймав її, але відпускати не хотів.

—Дощ починається – тільки і сказала вона.

Ми мовчали і дивилися одне одному в очі. Дивна штука цей час. Виявляється твоя половинка може знаходитися зовсім в іншій ері.

Падав холодний літній дощ.

Її очі світилися якимось дитячим світлом. Вона промовила:

— Завжди мріяла станцювати під дощем…

Я взяв її за руку, і ми почали кружляти на мокрій бруківці, іноді перечіпаючись, через що Ганна заходилася сміхом. Ми не звертали уваги на холод, на людей і на те, що нам ще багато чого треба було розкрити. Її червона сукня яскраво виділялась у сутінках, краплі дощу розписували її, мов живі перлини. Її сміх, легкий і справжній, лунав над нами, як найкраща музика. Я притягнув її ближче, і наші обличчя опинилися на відстані кількох сантиметрів. Її подих змішався з моїм, і я відчув тепло її губ. Мої губи торкнулися її повільно, акуратно, ніби боячись порушити крихкість моменту. Поцілунок був ніжним і легким, без поспіху — я хотів відчути кожен дотик, кожну реакцію.

Її губи м’яко відкрилися, відповідаючи на мій рух. Я заглибився в поцілунок, не поспішаючи, дихання змішалося, і у всьому світі залишалися тільки ми двоє. Рука сама собою лягла їй на талію, притягуючи ще ближче, відчуваючи кожен рух, кожен дрібний подих.

Це був не просто поцілунок — це була тиша, що промовляла більше, ніж слова. Він був ніжним і теплим, як тихий вечір, що укриває двох, які знайшли один одного посеред хаосу.

І навіть під холодним дощем я знав — це саме той момент, коли дві душі можуть знайти одне одного, незважаючи ні на що.

Синопсис