Оптимоемпати

Тая розплющила очі та потягнулась за телефоном. Стрічка новин сама себе не погортає, та й з чого ще починати новий день? Тим більше заснути вдалося лише під ранок, бо кляті «шахеди» кружляли над будинком кілька годин. Короткі рядки новин – «сьогодні без постраждалих» – підняли настрій.

– Ходімо, ледащо! – дівчина притиснула розгодованого кота Лео, який розплющив жовті очі. – Не дамо нікому зіпсувати цей чудовий день!

Вже за сніданком з міцною кавою продивилась електронну пошту.

– А це що таке? – запитала Тая вголос.

Лео здивовано відірвався від миски з кормом. Мовляв, «звідки я знаю?», потім застрибнув на стілець і почав вмиватися.

– Адресовано мені, все правильно. Хоч «Шановна Таїсіє Павлівно» – це надто пафосно, тобі так не здається? – продовжила дівчина.

– Мау! – Лео підтримав діалог, погоджуючись.

– «Запрошуємо приєднатися до зустрічі оптимоемпатів, яка відбудеться…». Оптимоемпатів? Що за дурня? Не знаєш, що це таке?

– Мау-мау! – відреагував Лео.

– Розумнику, ти мій! Ок, гугл!

Тая занурилась у телефон.

– Дивно… Оптимісти, емпати, інтроверти є. А оптимоемпатів немає. Напевно, це спам, – підсумувала дівчина.

Тая глянула на годинник.

– Як завжди, запізнююсь. Але це нічого! Ти лише подивись, яка гарна погода. Встигну після роботи забігти скупатися.

Скуйовдила волохату голову Лео, взула босоніжки і схопила рюкзак.

У маршрутці людей було небагато, але це заважало водієві  рикати на кожного, хто давав крупні купюри або невчасно просив зупинитися. Тая підійшла до водійського місця.

– Пригощайтесь шоколадкою! – голосно сказала на весь салон і протягнула водієві батончик у червоній обгортці.

– Проїзд 20 гривень! – відрізав водій. – Засунь собі цю шоколадку…

– Звісно. Ось і 20 гривень за проїзд. Мені на наступній зупинці. А шоколадку візьміть! Хай день буде гарним!

Водій посміхнувся. Маршрутка стала на зупинці, а не як до того – за сто метрів до чи після.

Дзинь! На телефон прийшло повідомлення.

«Запрошуємо на зустріч оптимоемпатів…»

– Та що ж таке? Розумію ще спам-розсилку емейлом, а звідки номер телефону дізналися?

Тая пришвидшила ходу.

– Встигла, навіть на хвилину не запізнилася, – сказала сама собі, переодягаючись у робочий одяг «Вашого саду».

Утім, напарниця Іра вже чекала.

– Сьогодні директор обіцяв нові поставки хвойних і багаторічників. А я так хотіла звільнитися раніше, – сумно повідомила вона Таї.

– Не хвилюйся, ми швидко впораємось! Спочатку потрібно полити рослини, як завжди. А потім відсортуємо те, що привезуть.

– Легко тобі казати, – продовжила Ірина. – Тобі все вдається…

– Що сталось, Іро? – тихо спитала Тая.

– Андійко вчора з велосипеда впав, їздила з ним до лікарні. Тріщина в руці. – Іра відвернулась. – І від Максима вже другий тиждень жодної звістки.

– Він попереджав, що буде без зв’язку?

– Так, але…

– Дай мені руку! – Тая рішуче повернулась до подруги.

Дівчина міцно стиснула долоню Ірини і подивилась їй в очі.

– Усе буде добре. Андійко швидко видужає. Максим завтра зателефонує, з ним усе гаразд.

Тая різко відірвала руку і важко видихнула. Іра ще хвилину стояла нерухомо, дивлячись кудись убік. Потім радісно посміхнулась.

– Ну ж бо до роботи! Я вчора побачила, що гортензія сохне на такій спеці, навіть тент не допомагає. Варто її підживити.

Дзинь! Тая дістала телефон. Знову те саме повідомлення.

– Хвилинку, Іро. Я наздожену.

Зайшла на пошту, кілька десятків листів з однаковим текстом.

– А це вже цікаво… – протягнула Тая.

Гортензія справді була на вигляд змарнілою. Поки Ірина пішла за добривами, Тая нахилилась до неї, торкнулась листя і проказала:

– Що ж ти, дівчинко? Ти ж найгарніша в усьому саді, всіх радуєш щодня своєю красою. Повертайся до нас!

Майже на очах тьмяний цвіт набув барв, листя піднялося.

– О, – вигукнула Іра, – ти вже і без мене впоралась. Таю, тобі вже мають не лише зарплату підвищити, а й щомісячну премію давати. Якби не ти, половина рослин вже сконала б.

– Не перебільшуй, – потупилась дівчина. – Я ж нічого такого не роблю.

– А тобі і не треба робити. Мені здається, коли ти поруч, вони тебе відчувають… Ось дивись!

Троянди повернули голівки в бік подруг, наче прислухаючись до розмови. Пожовклий кущ ялівцю почав зеленішати, його гілки видовжились. Майже засохлі хризантеми ворухнулись і пустили нові пагони.

– Тільки не кажи нікому. Добре? Хай все лишається так, як є.

– Як скажеш, – Ірина не вперше заводила цю розмову, тому не здивувалась реакції подруги.

Робота відволікала і радувала. Тая навіть не зважала на регулярні сигнали про надходження повідомлень на телефон. Попри велику кількість нових рослин дівчата встигла все розібрати до кінця робочого дня.

Вечірнє море огорнуло Таю прохолодою. Спокійні хвилі повільно находили на берег, залишаючи мокрі язики блискучого піску. Телефон завібрував і вивів дівчину з приємного споглядання за метушнею чайок.

– Пані Таїсіє! Мене звати Микита Горовий, я представляю «Союз оптимоемпатів», – почулось у слухавці.

– Звідки ви дізналися мій номер? І мій емейл? І взагалі, що вам від мене треба?

– Ви не відповіли на наші повідомлення, – співрозмовник наче не почув Таю. – Запрошуємо вас на наше зібрання, там про все дізнаєтесь. Завтра ввечері о 20.00 на вас біля буднику чекатиме автівка.

І поклав слухавку.

Весь наступний день цей дзвінок не йшов дівчині з голови. Листи та повідомлення припинились, але вона постійно думала про запрошення. Врешті-решт, чому б не піти? Дізнається хоч, хто ж такі оптимоемпати. За хвилину до призначеного часу Тая спустилась до дверей під’їзду, де на неї вже чекало таксі з мовчазним водієм.

– Куди їдемо? – спробувала зав’язати розмову дівчина.

– У мене виклик за двома адресами – з першою забрати клієнтку і привезти її на другу. Клієнтка – це ви, – весело повідомим молодий водій. – Кінцеву адресу маю отримати, коли виїду за місто.

– Цікаво…

Дзинь! Водій глянув на прикріплений до панелі телефон.

– Вже отримав, – не менш життєрадісно продовжив хлопець. – Це недалеко, передмістя.

За півгодини Тая стояла перед брамою закинутого санаторію. На неї вже чекали.

– Це я вам телефонував, – вийшов назустріч літній чоловік. – Слідуйте за мною.

– Але… – почала Тая.

– Засідання «Союзу оптимоемпатів» вже почалось, не зволікаймо, – чоловік швидко рушив уперед.

У душній залі колишнього вестибюлю зібралося кілька десятків осіб. Всі вони слухали когось, кого дівчині не було видно.

– Друзі, ми не встигаємо закривати локації в тилу, – вів він рівним голосом. – Минулої зустрічі члени «Союзу» ухвалили рішення про пріоритетність наших дій в бойових умовах. Ми втратили чотирьох підготовлених оптимоемпатів, але тримаймося.

– Пане Олеже, – раптом вигукнув з перших рядів жіночий голос, – серед нас є новачки. Їх ще вводити в курс справи. Перейдіть, будь ласка, до основного питання.

Доповідач піднявся, і Тая його нарешті побачила. Військовий в однострої, із сивиною і вогнем у живих очах.

– Дякую, Ксеню. Твоя любов до конкретики завжди вражає. Отже, мої позитивні колеги, наше завдання – розширити свою діяльність і залучити мирні міста. І саме з цим, гадаю, новачки прекрасно впораються.

– З чим впораються? – зненацька запитала Тая.

– З навіюванням позитивних емоцій, звісно, – широко посміхнувся чоловік. – Час переходити до серйозних справ, Таїсіє Павлівно. Ми тут всі здатні передавати позитивні емоції іншим – хтось більше, хтось менше. Але у вас унікальна здібність – на вас реагують навіть рослини. Ми запрошуємо приєднатися до нас.

Усі присутні повернулись до Таї. Хтось навіть присвиснув.

– До нас – це до кого? – з викликом спитала дівчина.

Цього разу відповіла жінка, яку чоловік назвав Ксенею.

– До «Союзу оптимоемпатів» – спілки диваків, які дбають про те, щоб в усіх нас не поїхала «кукуха». А як, ти гадаєш, після нічних обстрілів все місто стрічає день з радістю і виходить на роботу? Як після ночі в укритті діти спокійно засинають? Як всі знаходять у собі сили рухатись далі? Як ми взагалі тримаймося вже четвертий рік?

– Ксеню, не варто перебільшувати наш внесок. На щастя, і без нас не бракує невиправних оптимістів. А якщо трохи підживити їхні сили і віру в себе, то взагалі наші люди є нездоланними.

– І навіщо ж для цього якісь «союзи» чи незрозумілі збіговиська? – спитала Тая. – Для допомоги іншим мені ніхто не потрібен.

– Авжеж, авжеж, – сказала Ксеня. – Я прошу лише кілька годин твого часу завтра зранку. А потім ти вирішиш, чи варто до нас приєднуватись. Згодна?

Тая кивнула.

На ранок Ксеня чекала перед будинком. Біля неї зібрались місцеві коти, собаки і голуби. Навіть стара ворона, яка не могла літати через зламане крило, пришкандибала. Яким же було здивування Таї, коли жінка обережно взяла в руки ворону під уважними поглядами дворових мешканців, погладила її крила, щось сказала і легко підкинула у повітря.

– Каррр!

Чорна птаха злетіла на тополю, що стояла посеред двору.

– Молодець! – похвалила Ксеня. – Високого неба!

– Я готова! – звернула увагу на себе Тая. Про те, що побачила, вирішила не розпитувати.

– То мерщій, пішки десять хвилин. Нам до шпиталю.

Чергові пропустили їх на територію без питань. Ксеня впевнено провела Таю до хірургічного корпусу і рушила до післяопераційного блоку.

У палаті лежав зовсім молодий хлопець, років двадцяти. Він не спав.

– Як ти, Сергію? – підійшла ближче до нього Ксеня.

Хлопець не відповів. Тая наблизилась, глянула на монітори. Усі показники в нормі. Але дівчина відчувала страшний відчай, яким було просякнуто повітря в палаті.

– Разом з братом потрапив під мінометний вогонь. Брат виніс його пораненого на собі, врятував. А наступного дня підірвався на розтяжці. Сергій звинувачує себе, що не допоміг… – тихо сказала Ксеня.

– Ви пробувала його переконати, що це не так?

– Звісно, вже тиждень щодня приходжу сюди. Але в хлопця немає бажання жити далі. А в такій ситуації жодні лікарі не допоможуть.

– А для чого тоді привели мені сюди? – сумно спитала Тая.

– Гадаю, варто спробувати удвох. Якщо ми об’єднаймося, то все може вийти.

Ксеня нахилилась над Сергієм і торкнулась його плеча. Тая легко потиснула руку і спитала:

– Про що ти мріяв у дитинстві?

Сергій спробував посміхнутись і відповів на її доторк. У палаті крижане повітря потеплішало.

– Завжди хотів побачити море. Ти покажеш його мені?