Дзвінка думала, що готова до всього. Зрештою, її світ розлетівся на друзки двічі: спершу, коли переїжджали з Донецька. І ось тепер. Після двадцять четвертого лютого вона вирішила, що її вже ніщо не зачепить. Але ж Японія — то таке місце, що завжди знайде чим здивувати.
Вона була готова до того, що тутешнє життя зовсім не таке, як у «Токійському гулі» чи навіть «Твоєму імені». Ну тобто, вайб іноді справді як у аніме — тут тобі і сакури, і чистісінькі вулички, і кавайні кав’ярні з котами. Про те, що у їхній школі водяться привиди, їй сказали ще першого тижня, але минув уже рік — і жодної тобі прояви чи хоча б моторошного скреготіння в стіні. Тож Дзвінка думала, що й цькування в тутешніх школах не таке страшне, як його малюють.
Та де там!
Тобто торік, коли вони з мамою щойно приїхали, і її зарахували в школу за програмою соціальної підтримки, все було не так погано. Усі знали, чому і як вона тут опинилася, тож спершу їй, мабуть, співчували. Або принаймні дотримувалися правил ввічливості. А тоді почалося. Ще й приводів купа: неправильна вимова, «хлопчача» статура, закоротка зачіска. Навіть форма на ній сиділа криво, скільки б вона її не поправляла.
Наче їй було мало, під кінець року Дзвінка ще й надумала взяти участь у конкурсі хайку. Чого вона лишень не наслухалася! Аж пошкодувала, що ще вдома — у мирні часи, в геть іншому житті — полюбила аніме і через нього почала вчити японську. Тепер уже не вийде вдавати, що вона не розуміє дурнуватих жартів однокласників. А ті «креативили», як могли: клеїли жувальну гумку на стілець, запихали всіляку гидоту в сумку, скаржилися «класній» на новеньку, коли насправді нашкодив Кента-кун. Двічі хтось ховав її змінне взуття, але тут не довелося нічого пояснювати — вчителі просто махнули рукою, мовляв, іноземка, що з неї взяти?
Але одного дня вона не витримала.
Кента-кун з самого ранку був в ударі. Кривлявся й реготав, коли у Дзвінки та решти дівчат перевіряли довжину спідниць на вході, весь урок біології пробалакав зі своїм дружбаном Іцукі-куном, так що вчителька аж двічі робила їм зауваження. А на перерві напосівся на Шідзуку.
У їхньому класі Шідзука була найменша й найтихіша. Трималася окремо, майже не знімала старенькі навушники з котячими вушками — слухала музику на такій гучності, що іноді навіть можна було розчути «Пластмасове кохання» та іншу життєрадісну попсу 80-х — говорила рідко й лише коли до неї зверталися. З Шідзуки знущалися майже всі, а вона й не опиралася.
«仕方がない, — Дзвінка не раз чула, як дівчинка шепоче ці слова, наче мантру. — Нема на то ради».
Ох, як же її бісила ця фраза! Капітуляція на всі випадки життя. Нащо старатися, якщо нічого не зміниш? От і зараз, коли Кента з Іцукі та ще кількома дівчатами обступили парту Шідзуки та почали з удаваною тривогою розпитувати, чого це вона спізнилася, де її підручник з математики, і що це в неї за такий обшарпаний вигляд, Шідзука гарячково пригладжувала волосся, втупившись у підлогу, й мовчала, але Дзвінка майже не сумнівалася, що подумки вона повторює: «Нема на то ради».
— Та годі вже! Облиште її! — зірвалася українка зі свого місця, підбігла до Кенти-куна й шарпнула його за рукав, відтягуючи від парти.
— Прибери руки! — обурився той.
— Вона вам нічого не зробила, — Дзвінка стала обличчям до кривдників, закриваючи собою Шідзуку. — Чого ви до неї вчепилися?
— Чужинцям слова не давали. Ти взагалі хоч розумієш, про що йде мова?
— Розумію достатньо.
— Авжеж! — втрутилася Місакі, капітанка шкільної команди з софтболу. — Дзвінка-сан у нас досконало володіє японською. Аж вірші он пише!
Тут уже зареготали всі, хто почув. Дзвінка сподівалася, що за весняні канікули її участь у конкурсі забудеться. Дарма.
— Ет! — махнув рукою Кента-кун. — І дитині ясно: приз їй дали лише тому, що вона біженка.
— Ах ти ж!
В очах у Дзвінки почервоніло. Вона занесла руку й щосили вліпила хлопцеві лункого ляпаса — і тут задзвенів дзвінок. Математичка от-от зайде в клас. Дзвінку охопила паніка. Вона уявила, як маму викликають до школи, бо її дитина побила однокласника. «Ти ж дівчинка!» — пролунав докірливий голос у її голові. Не знаючи, що робити, підлітка просто втекла.
Отямилася аж у туалеті на першому поверсі. Сюди рідко хтось заходив, бо попри абсолютну чистоту тут чомусь завжди смерділо старим льохом. Важко дихаючи, Дзвінка сперлася руками на умивальник і втупилася у своє відображення. Фарбувати волосся їй більше не дозволяли, тож до нього повернувся природний каштановий колір. Форма знову висіла так, наче її шив п’яний гоблін. Клятий бантик перекосився.
Тремтячими руками Дзвінка повернула його на місце й заправила сорочку, аж раптом почула… ні, не скреготіння. Плямкання, сьорбання та інші огидні звуки, наче хтось облизував стіни слизьким язиком.
Відтак вона навіть побачила, хто. Двері крайньої кабінки повільно відчинилися, показалася зелена пазуриста лапа, далі — друга, і третя, і зрештою назовні вилізло приземкувате створіння з довгим жирним волоссям і навіженими виряченими очима. «Ну, ось. Хотіла аніме? Бери, не дякуй», — подумала Дзвінка. Створіння посунуло до неї на кривих ногах, висолопивши надто довгого язика. Дівчинка позадкувала.
— Забирайся туди, звідки прийшов! — пролунав незнайомий голос за її спиною.
Демон миттю зник. Обернувшись, Дзвінка аж рота роззявила: у дверях стояла Шідзука. Вона ще ніколи не чула, щоб це тишко говорило так голосно, впевнено — навіть владно.
— Нічого собі! — вигукнула Дзвінка. — То ти чаклунка?
— Та ні, — знову знітилася японка. — Просто це дрібний демон. Він би тобі не зашкодив, але міг притягнути за собою когось небезпечнішого. Краще його позбутися.
— Круто! — Дзвінка подивилася на Шідзуку зовсім іншими очима. — Але, якщо тебе демони слухаються, то чому ти терпиш кпини Кенти та інших? Ти б могла їм такого прочухана дати!
— Ні!
Довге чорне волосся дівчинки заворушилося, хоча ні вітру, ні навіть слабенького протягу в приміщенні не було. Кахляна підлога збрижилася, як вода у ставку, якщо кинути туди великий камінь. Дзеркала над умивальниками разом тріснули. У Дзвінки знову відвисла щелепа: Шідзука піднялася в повітря на добрих пів метра.
— Не можна! Не можна! — школярка обійняла себе за плечі й підтягнула коліна до грудей, а тоді різко розпрямилася, напружившись усім тілом.
Відтак її руки намацали навушники, що вперше за багато днів висіли на шиї, і повільно надягнули їх на голову. У раптовій тиші — наче школа за межами вбиральні просто щезла — пролунали приглушені ноти «Перстня з рубіном» Терао Акіри. Тіло дівчинки помітно розслабилося. Вона почала опускатися на підлогу, шепочучи: «仕方がない、仕方がない».
— Старі хіти з 80-х, — сказала Шідзука, вже стоячи на підлозі. — Це її заспокоює.
— Кого? — тільки й змогла вичавити з себе приголомшена Дзвінка.
— Кураяму Яе. Тобі ж, мабуть, казали, що в нашій школі є привиди? Привид насправді один — Яе. Четвертого квітня була сорокова річниця її смерті. Вона наклала на себе руки, бо її цькували однокласники. А дорослі не втручалися, — Шідзука схлипнула. — О, вона хоче помсти! Знаєш, як вона мене під’юджує щоразу, варто Кенті-куну лише відкрити рота? А я не даю їй волі. Не можу. Десять років тому, коли вона вселилася в тіло іншої дівчинки, один старшокласник загинув, і ще двоє зникли безвісти. Досі ніхто не знає, що з ними сталося. Розумієш? Я не можу її випустити. І нема на то ради.
І знову ця бісова безвихідь. Дзвінка скреготнула зубами, але не зразу знайшла, що сказати.
— Я намагалася звільнитися, щоб Яе нікому не зашкодила, — провадила Шідзука. — Думала, як покажу їй, що сталося з її кривдниками — їм усім кепсько живеться, а декого вже й нема на цьому світі — то вона побачить, що за неї помстилася сама доля, і заспокоїться. Повернеться у потойбіччя. Але нічого не вийшло. Їй цього мало. Раз вона не може помститися тим, хто її скривдив, то хоче зірвати злість хоч на комусь — аби тому було боляче, як їй. І не…
— Годі вже! — вибухнула Дзвінка. — Авжеж, якщо відразу скласти руки, то нічого не вдасться змінити.
— Але ж я спробувала, і от…
— То спробуй ще! Не можна здаватися. Не можна визнавати себе безпорадною, бо тоді взагалі все залишиться, як є… — «і я ніколи не повернуся додому», — подумала Дзвінка, але вголос сказала: — А дай-но я з нею побалакаю.
— З Яе? — Шідзука подивилася на українку, як на божевільну, але водночас в її очах зажеврів ледь помітний вогник надії.
— Так.
Волосся чорнявки знову затріпотіло. Її оточило синювате світло — і раптом вона «заглючила», як зображення у комп’ютерній грі. Дзвінка бачила то маленьку зіщулену Шідзуку, то старшу фарбовану білявку у довжелезній спідниці з важким шкіряним ременем і байкерських рукавицях.
— Чого тобі, чужинко? — буркнула та й глузливо луснула бульбашку жувальної гумки. — Прийшла благати пощади для свого бойфренда?
— Не вгадала, — вишкірилася Дзвінка. — Знаєш, я тебе розумію.
— Та ну?
— Я добре знаю, що це таке: хотіти помститися і не мати змоги.
— Ти жива. Звідки ти можеш знати?
— Шідзуко, а ну покажи їй.
— Як? — «піксельне» зображення завирувало й перелаштувалося на Шідзуку.
— Ти ж бачила новини з України?
— Ну, так.
— То хай Яе побачить твої спогади.
— Що воно таке, та твоя Україна? — спантеличено запитала дівчина-привид, що знову виринула на поверхню піксельного нурту. — Ох, — її погляд затуманився, коли Шідзука поділилася спогадами. — Розумію. Вибач.
— От бачиш? Але влаштовувати тут «Королівську битву» не годиться. Ти ж не хочеш, щоб Шідзука все життя мучилася почуттям провини?
Ефемерна Яе потупилася.
— Але кривдники мусять страждати! — пробурчала вона.
— Так, — кивнула Дзвінка, ігноруючи нажаханий погляд Шідзуки, що мимоволі проступив на обличчі дівчини-привида. — І в мене є ідея, що влаштує вас обох. Знаєш, чого справжнє зло терпіти не може?
— Чого?
— Коли з нього сміються.
Через шкільний двір у напрямку поля для софтболу, несамовито волаючи, мчав Кента-кун. За ним стрибала на одній нозі чималенька паперова парасолька з одним-єдиним банькатим оком. Щоправда, бачили її лише Дзвінка та Шідзука, які спостерігали за виставою, вмостившись у тіні старезного камфорового дерева.
— Допоможіть! — репетував Кента-кун.
— Нема на то ради, — широко всміхаючись, мовила Дзвінка.
Гарна стилізація під аніме й цікаві персонажі.
Не знав, що у японських школах перевіряють довжину спідниць. 🙂
А взагалі було б добре ту Шідзуку з її Яе запросити до нас в Україну. Шкода, що той привид ймовірно прив’язаний до місця самогубства й далі тієї школи переміщатись не може.
На рахунок ляпаса – тут не все однозначно. На слова потрібно відповідати словами, а не простягати руки. Так, я розумію, що словами деколи можна завдати ще більшого болю, ніж долонею чи кулаком, однак тут справа швидше у психологічній стійкості, яку й продемонструвала Шідзука. Ось коли б ті покидьки першими почали використовувати фізичну силу – то дія вашої героїні була б абсолютно виправданою.
А загалом написано дуже вправно.
Успіхів!
Дякую за такий розгорнутий відгук!
Вам теж нехай щастить!
Дуже гарна історія. І Дзвінка вчинила розумно та виважено. Але і ляпас зайвим не був, як на мене 🙂
Дякую ❤ ❤ ❤
Я теж так думаю 🙂
Вітаю, Авторе! Хороше оповідання. Проте іноді злу треба давати по зубах, сміх не завжди допомагає. Але й відступати не можна, тут ГГ все правильно зробила. Особливо коли це абсолютне зло.Успіху!
Дякую за відгук!
Ну, Кента-кун, може, й вважає себе абсолютним злом. Трохи побігати довкола школи, тікаючи від нечисті, йому не завадить: і повчально, і корисно 🙂
Навзаєм!
Яке гарне оповідання, дякую! Удачі на конкурсі)
Дякую, що прочитали та відгукнулися ❤ Навзаєм!
Цікаве оповідання, цікаві союзники: і захисниця, і майбутня подруга (сподіваюсь). Успіху на конкурсі!
Дуже дякую! Так, Дзвінка, Шідзука та Яе дружитимуть і разом даватимуть відсіч усім кривдникам. Я вже уявляю собі це аніме 🙂 Вам теж успіхів! ❤
Майстерна робота з тропами й елементами популярної культури. Дякую, бажаю успіхів на конкурсі!
Дякую за таку високу оцінку! Навзаєм, нехай щастить на конкурсі!
Яка смачна історія!!! Круто! Щиро дякую! І написано чудово, і логіка, і все є! Успіхів на конкурсі!
Щиро дякую ❤ ❤ ❤ Вам теж успіхів!