Здоровий глузд

– Кет, я подарунок приніс! – долинув радісний голос Левка від порогу.

– Добре, – мугикнула я, – поклади де є місце…

Не зараз. Машина вібрувала, клацала шестернями, видихала коротким «пфшшш!» з клапанів після кожного пробою картки. Я підкрутила важіль, знову натиснула латунну кнопку. Манометр смикнувся, запульсували трубки, скреготнуло коліщатко, зчіпляючись з зубчастим блоком в серці машини. А за мить глухувате «телень» об станину і знову коротке «пфшшш!». Хмарка пари з вихлопної трубки, як фінальна нота.

Симфонія!

Дістала готову перфокартку.

– Що ти казав?

Та Левко з майстерні вже зник.

Образився. Знає ж – в мене строки. Часом його поведінка бісить. Як мала дитина, дарма що старший на два рочки. Чи то нахапався вередливості од своїх вихованців з дитсадочку? І біс з ним!

Я вклала чисту перфокарту в машину і смикнула важіль.

~

Стельовий вентилятор силувався розігнати задуху. Та його величезним лопатям це майже не вдавалося. Й не дивно, зважаючи на кількість відвідувачів в не надто великій торгівельній залі.

Я утерла чоло, оглянула приміщення. Міську верхівку, переважно, знала. Онде подружжя Жовтицьких шепотілися зі Стефою Кузенко, синій капелюх пані Гус бовванів перед колекцією вечірніх суконь. Біля входу сперся на одвірок Тиміш Боринець у парадному мундирі. Решту я не надто знала, певно якісь багатії.

Від споглядання бомонду відволік доторк до плеча.

– Все готово?

– Звісно, пані Руж, можемо починати.

Криноліни зашурхотіли, Кшися Руж граційно вийшла на середину зали.

– Прошу вашої уваги! Пані та панове, сьогодні тільки для вас мій салон представляє нові колекції одягу та аксесуарів…

Як їм не набридає цей патос?..

Перфокартку я заздалегідь вставила до слоту в грудях манекена, звела заводну пружину і зараз очікувала команди.

Гості заплескали і пані Руж виголосила:

– А зараз – перлина нової колекції!

Я потягнула важіль. Зацокотіли шестерні й мій витвір, що весь час стояв поруч ніби звичайний манекен, кліпнув. Повів головою. В залі охнули. А він ступив дрібний крок. Зробив кніксен. Крутнувся, показуючи плюси зодягненої сукні.

Все за планом. Зараз має підійти до когось з жінок і відпустити улесливо – як би їй пасувала ця сукня.

Манекен обрав Хелен Жовтицьку, рушив до неї. А потім спинився й дзвінко розреготався. Тицьнув пальцем на Всеволода Жовтицького, продзеленчав:

– Коротун, коротун!

Запала мовчанка. Гості пороззявляли роти. Я сама заціпеніла, руки спітніли. Що це?!

Невисокий бургомістр побуряковів, смикнув фатермодер, шумно втягнув повітря. Пискнув:

– Неподобство! Заарештуйте їх, капрале!

Тиміш вже сам проявив ініціативу, упевнено рушив до кривдника.

– Солдатик! – пискнув манекен, – гратися!

Скочив до Боринця, що вкляк з несподіванки. Манекен схилився і дав щигля в ніс Тимішу.

Той втратив рівновагу, плюхнувся на сідниці, аж котелок спав під ноги пані Кузенко.

Манекен ступив до Стефи, вщипнув за сідницю.

– Бабо-жабо!

Жінка зомліла. Хтось підхопив її, силуючись втримати.

Манекен підняв капелюх, примостив на маківку.

– Віддай! – Тиміш скочив, змахнув ціпком.

Вдарити не встиг, манекен вихопив тростину з його рук.

– Дожени!

Я оговталася. Стрибнула до манекена, повисла на плечі. На іншій руці повис Тиміш. Я намацувала важіль під кількома шарами тканин. Трясця! Як жінки таке носять?

Врешті намацала й смикнула.

Одночасно з цим спалахнуло. Судячи з кольору і яскравості – магній. Либонь пані Гус привела фотографа з чоловікової редакції.

~

– Я тебе вб’ю! – просичала я.

Левко втягнув голову в плечі. Здалося, навіть ластовиння на лиці зіщулилося.

– Я ж хотів як краще…

–… в отому пресі розчавлю! – не вгавала я.

Од згадки про прес серце заскімлило. Новесенький прилад виблискував міддю, латунню, хромом. Красень, придбаний на аванс за замовлення Кшисі. Мрія, з якою доведеться розпрощатися…

Зиркнула на стільницю, завалену листами від пані Руж, судовою повісткою та газетою «Гус.мовить» від позавчорашнього ранку. Заголовок волав: «Повстання криноліну: механічний ляпас суспільству!» Звісно, провокативна стаття безсоромно тхнула особистими образами й вилизуванням дупи бургомістра.

Які ж вони бовдури! Ну ладно пані Гус керується виключно образою. Але ж решта! Та ж ні, вигадали нашу з Кшисею змову з метою замаху на міську верхівку! Могли ж обійтися тільки газетним пасквілем, ба ні – завели кримінальну справу. Якщо її вже заводити –  то на того бовдура, зіщуленого на стільці в кутку майстерні!

Левко ніби відчув, що я думаю про нього. Озвався.

– Діти завжди такі щирі, завжди казали б правду покупцям.

– Йолоп! – гарикнула я, – що діти наділені купою інших сумнівних чеснот ти не подумав?

– Вони хороші… – промимрив брат.

– Стули писок!

Він зіщулився сильніше. Утім, Левко знав – коли не вбила одразу як він визнав заміну перфокарток – вже не чіпатиму. Брат, як не крути.

– Ти подарунок розгортала? – спробував змінити тему.

– Який?

– Що я приніс перед презентацією.

– Не на часі, – уїдливо відповіла, – бач, купа штрафів світить, неустойка і кримінальна справа.

– От завжди ти так, – образився він, – мені квитки незадарма дісталися.

– Які квитки?

– В лунапарк, – зітхнув він, рушив до виходу. Спинився й забрав конверт з полиці стелажу.

Це ж треба – лунапарк! Ото мені зараз тільки до розваг.

В голові зринула дурнувата пісенька, чута ще в дитинстві на котромусь ярмарку, на які батьки водили нас щороку.

Не залишай мене, не залишай мене

Не залишай наодинці з собою

Бо я одразу не, бо я одразу не

Бо я одразу не дружу з головою*

Невідомий співцю, ти хоч сам, а тут – ціле місто не дружить. Взагалі. Левко, замінивши картки; Кшися, що розірвала контракт, подала до суду про стягнення виплаченого авансу та відшкодування моральних збитків, незважаючи, що наступного дня я показала їй повністю робочий манекен і все пояснила. Ще й про відшкодування штрафу в позові додала, що на неї наклала продспоживслужба через невідповідність тканин санітарним нормам. Звісно ж, ані Стефа Кузенко, ані її чоловік – головний санлікар, не пробачили «бабо-жаби». Всеволод теж не спустив «коротуна» й руками Тиміша організував кримінальне провадження.

Ет, якби ж усі вони керувалися здоровим глуздом, а не емоціями…

Годі! Треба собі той глузд увімкнути, він усяко кращий союзник. Що треба зробити, аби погасити борги й не продати прес? Законтрактувати винахід з кимось іншим! Чужинцем, бо ж дупоголові місцеві повірять зліпленому з гівна й ґвинтиків криміналу. Хіба немісцевим, тільки куди їхати?

Я зиркнула на манекена, що примостився побіля пресу, ніби оберігаючи його. Кому ж тебе, бідосю, продати?

Аж раптом мене осяяло, ніби паровий молот гупнув по ковадлу! Нащо кудись їхати, якщо чужинці самі приїжджають!

– Левко! – заволала я.

~

– Ти дурень, побий тебе тріснутою пружиною!

Брат глипав, шумно вдихав, ніби хотів виправдатися, проте слів не знаходив. Знову кляті емоції! Ладно б на смітник пішли тільки квитки. Та ж і перфокарти викинув, йолоп!

– Добре, коли приїжджає лунапарк?

– Так сьогодні увечері. В них назавтра відкриття.

– Дякую, – я побігла шукати сяке-таке вбрання, бодай трішки схоже на ділове.

Дійсно, не в запилюженому ж комбінезоні йти на зустріч. А перфокарти– дрібниця, зроблю нові.

~

– Тільки у нас і тільки сьогодні! – баркер енергійно вимахував правицею, горлаючи в рупор. – Пані і панове, не минайте, подаруйте собі і своїм дітям незрівнянні емоції!

Манекен, всадовивши на плечі малюка, замурзаного солодкою ватою, навкарачки повзав манежем. Іноді підстрибував, імітуючи ропуху і гукаючи: «бабо-жабо, довезе». Малюк реготав.

У роботі бакера не було потреби – до атракціону стояла чимала черга, решта гойдалок, гірок та каруселей порожніла.

Все це я спостерігала крізь шпарину у шатрі барона Фелікса Оберталя. Принаймні, так зазначала його візитівка. Від барона в нього був тільки парик «аристократа» і герб на сюртуці. Звісно фальшивий, чеканений на бляшанці. Й ім’я, певно – сценічний псевдонім. Усяко «Лунапарк барона Оберталя» звучить краще, за «лунапарк Ґашека Якогосьволоцюги». А ще Фелікс мав чудову механічну рукавичку, з пальців якої викидалися якісь ключі. І хитромудре перо, з чорнилом у капсулі. Саме ним він зараз підписував угоду на придбання ще чотирьох манекенів. Ким би пан не був нині, раніше він точно знався на інженерії, відтак манекени його зацікавили одразу. До усього, чудово дружив з головою, оскільки зваживши на ажіотаж одразу уклав угоду.

– Підпишіть ось тут, будь-ласка, – барон простягнув мені документ.

Я звірила строки, суми авансових платежів, додаткові умови й переконалася, що все зазначено так, як ми обговорили. Підписала.

– Приємно мати з вами справу, Феліксе.

Барон всміхнувся, покрутив вус і відказав:

– З вами, пані, ще приємніше. Ось, візьміть.

І простягнув саквояж. Я відкрила, та перераховувати купюри не стала. Здоровий глузд підказував, що варто би, але утрималася. Можливо, Оберталь вважатиме мене дещо легковажною. Може спробує десь обдурити, що дасть мені можливість стягнути з нього неустойку.

Що, здоровий глузде, не очікував?

– Перепрошую, мушу негайно стати до роботи.

Він кивнув, а я відхилила завісу й вийшла.

~

Вдома чекала несподіванка.

У вітальні зібралися усі «постраждалі». Виглядали розгублено й ніяково. Жовтицький, Боринець, Кузенко, пан Гус та Кшися.

Я пройшла у вітальню, примостилася на диван.

– Слухаю вас.

Гурт перезирнувся, однак ніхто не наважувався взяти слово. А потім заговорили усі разом.

Всі бачили, ажіотаж в лунапарку. Всі знову зважили «за» і «проти»… Перепрошували за поведінку після інциденту. І всі конче потребували манекенів. Гус в якості газетярів, Боринець й Жовтицький – секретарями й кур’єрами, продслужбі знадобився лаборант. Ну а Кшисі – продавець, вона навіть відкликала позов.

Я ледь втрималася, аби не розреготатися їм в обличчя. Кортіло послати все під три пневмопреса. Образитися і відмовитися. Але ж то все емоції, що наразі не на часі. Вірно, здоровий глузде?

Я зібрала їхні заготовані контракти, пообіцяла відповісти найближчими днями. Не прощаючись рушила до майстерні. Переодягнулася, поклала в прес перший шматок міді і підійшла до стартового важеля.

Прес завібрував, зашипіли клапани, задзеленчали шестерні, заскреготіли пружини.

Симфонія!

Треба б не забути мінімум вдвічі підняти ціни міським «ображенкам».

—-

 * Був’є – Голова