МЕТЕЛИК

Епізод 1. Звалище

Це звалище ніколи не закінчиться. Я переступаю крізь гори битого скла, гнутого заліза, паперу та поліетилену і на очах проступають сльози.
-Крап – падає сльоза на руду глину. Понівечені напівдуби ворушать посіченими кронами, мої зелені шати припорошені снігом, під ногами – загублений кимось срібний хрестик, а про мене кажуть, що я нехристь, та хрестів я ніколи не боялися. Я взагалі ніколи нічого не боялася, бо страх – то як гнів, тільки навпаки.
Страх – то про людей. Коли змовкають гармати і залізний сердитий  людський вир перекочується кудись подалі, до цих зболілих дерев та трав
приходжу я. Знову. Дурні люди. Жадібні і жорстокі. Розумні? Та навряд. Який же то розум, коли лишаються лиш тріски? Немудре якесь плем’я, геть немудре.
-Крап – крапає ще одна сльоза на руду глину і з того місця з-під коричневого мертвого дубового прокльовується синім носиком пролісок.
Немудре плем’я. Придумати скільки машин. Щоб воювати? Щоб нищити? Хоч одну б придумали для краси. Телепні. Руйнівники. Паразити.
Я зупиняюся. Сонечко пробивається крізь сіро-весняні хмари і радісний весняний промінь падає на синій носик і пролісок вистрибує з-під листочка своєю першою квіткою. Люди вигадали страх. А надія, надія, надія завжди була, і буде, до людей і після, з ними і без них, надія починається тут.
– Стук – я вдаряю гіллястою палицею об землю і земля навколо вкривається пролісками.
– Стук – високі дуб випускають кострубаті пазуристі корені, хапають скло, залізо та поліетилен і згрібають його під себе,в землю, що рік за роком перетравлюватиме цю несмачну страву, поки врешті не перетравить
її повністю. Терпіння. Ще одне слово для немудрого племені. Терпіння. Куди ви поспішаєте? Чого ви поспішаєте? Чим більше поспішаєте, тим менше встигнете.
-Стук – гілляста палиця входить в руду землю. На дубах бубнявіють пагони, в прогалинах між пролісками колючиться смарагдовими віхтиками молода трава. Мені радісно і трохи сумно водночас… стій.
– Сокіл, Сокіл… чшшш… я Астрал – раптом чую я голос.
У тій розбомбленій ямі хтось живий.
І від одного пахне деревами, а від іншого -смертю.

Епізод 2. Доторк

Ніколи не уявляв, як помиратиму.
Що буду відчувати, про що згадувати.
Ніколи не уявляв, що це відбудеться зі мною, ось тут, банально, негероїчно і тупо, в посадці Мавпа, через яку треба було просто проскочити до Гібона, а там Вогнева Позиція “Крінж”, нормальний бліндаж і свої. Брок вирішив скоротити дорогу. Він ризиковий, Брок, я – менше. Скоротив, курвамать.
Кацапи випустили касету “Града”. Забагато для нас двох. Нераціонально, але вже все одно.
В вухах монотонний тонкий свист.
Це контузія.
Я знаю цей звук.
Два рази я його вже чув, але тоді витягнули.
Сьогодні ні.
Я відчуваю, як піді мною, з обрубка, де колись була ліва нога, розпливається липка калюжа, але поворухнутися – не можу.
Брок десь поруч, але поворухнути головою тяжко, неймовірно тяжко.
Дві.
Ще дві хвилини.
Максимум – чотири.
– Ти не помреш, Лісник – чую я її голос.
Я відкриваю очі – її очі ясно голубі, її шати – кольору трави, її обличчя знайоме, але я ніколи її не зустрічав. Наяву – точно. Це смерть? Я не знаю.
– Ти не помреш.
Її тендітні руки підхоплюють мене -80 кілограмів плюс десять бронік плюс до двадцяти набої та автомат – я встигаю здивуватися, і вже  падаю-падаю-падаю в темну прірву без дна і безокі обличчя говорять мені щось і я не розумію і я падаю-падаю-падаю все далі і далі.

Епізод 3. Сховок.

Я відкриваю очі. Кам’яне нерівне склепіння печери відсвічує зеленим. Колись, два життя тому, я був на екскурсії в гіпсовій печері Млинки. Ця схожа, лише камені не бурштиново-білі, а зеленуваті. Я лежу на зеленій траві – дивно, звідки в печері трава? Нога! Я ж втратив ногу.
Права – на місці
Ліва – на місці.
– Ще послужать, не переживай – її голос мелодійний і тихий. Я повертаю голову. Незнайомка в зеленому тут.
– Хто ти? – питаю я.
– Люди нас звуть мавками – відповідає вона.
– У тебе є ім’я?
– Нам імена не потрібні.
– Де ми?
– Це сховок, печера під лісосмугою, де ти був поранений.
– Я перекопав тут половину лісосмуг – хитаю головою я – тут нема печер.
– Глибше – посміхається мавка – набагато глибше. Ви ніколи їх не знайдете. Ці печери живі, вони ніколи не дадуть себе знайти людям.
– А ти?
– А я не людина – вона змахує рукою і розпадається на зграю білосніжних метеликів. Ще мить – і зграя збирається назад в мавку.
– Це ти мене зцілила?
– Зцілила печера, я допомогла.
– Де Брок? – раптом схоплююся я.
– Другий лишився там – показує догори мавка.
– Чому ти мене врятувала?
– Ти садиш дерева?
– Садив. До війни.
– Я це відчула. Ти майже наш.
– Принеси Брока – я стискаю автомат
– Ні – говорить мавка – від нього пахне смертю.
– Ти дуже жорстока – кажу я. Пояснювати нема сенсу, вона відчула. До війни Брок був браконьєром, і не просто браконьєром: замовні полювання на ведмедів та лосів, червонокнижних рисей, глухарів, будь-кого з будь-чого, що забажає клієнт.
– Я? – мавка тихо свистить і з кутків печер починають збігатися звірі: бабаки, горностаї, тхори, миші, синички, одуди, фазани, ще десятки інших, котрих я не знаю.
– Вони всі були б вже мертві – сумно каже мавка – якби не печера.
– Ти не розумієш – гарячкую я – вони окупанти, ми визволяємо.
– Вони – киває на звірів мавка – вони не знають цих слів. Вони просто помирають.
– Витягни Брока – я наводжу на неї автомат і пересмикую затвор.
– Бовдур – каже мавка, змахує рукою і я знову падаю-падаю-падаю в прірву без дна, лише колір стін – зелений.

Епізод 4. ВП “Крінж”

Я відкриваю очі.
Оббита мдф стеля, пахне мівіною, шкарпетками та мишами.
– А ти фартовий – Треф, 23-літній кулеметник з мого взводу, посміхається, на його побитому віспинками обличчі тіні, схоже, знову здох генератор і вони сидять з ліхтариками.
– Фартовий, кажу – Треф відсьорбує з зеленої банки енергетика і закурює сигарету – ми коли почули, що одпрацювали гради, і у вас пропав зв’язок, пішли вас витягувати. Брок двохсотий, а ти цілий як огірок тільки походу приконтужений. А тобі шо, ногу пришивали колись?
Я обмацую ногу. На місці, де був обрубок – тонкий свіжий шрам.
– Було діло – брешу я Трефу – зроби мені маккофі.
– Ща все зроблю – каже Треф.
Я дивлюся на Трефа. Глибоко під броніком, в районі печінки червоною квіткою пульсує біль.
– А що в тебе з печінкою? – питаю я.
– Ніфіга ти Ностардамус – говорить Треф – та шось підниває послєднє врємя.
– Після виходу – кажу я – йдеш до айболітів. Це наказ.
– Такточно, хер майор – бадьоро рапортує Треф і заливає брудно сірий порошок в пластиковому стаканчику кип’ятком.

Епізод 5. Метелик.

Я переступаю крізь гори битого скла, гнутого заліза, паперу та поліетилену і на очах проступають сльози. Мавки не старішають. Коли болі в серці стає забагато, мавки перестають хотіти жити.
-Стук – гілляста палиця входить в руду землю. На дубах бубнявіють пагони, в прогалинах між пролісками колючиться смарагдовими віхтиками молода трава. Мені радісно і трохи сумно водночас, бо ще мить, ще одна мить – і я розлечуся метеликовим вихором навсебіч, а з цієї палиці на сьомий день вродиться на світ нова мавка.
– Пшшшурх. Я ще встигну це відчути Це радість. Радість теж вигадали не люди.
Смерть вигадали люди. А я не помру, а стану метеликом, травинкою, листочком, а може колись – і мавкою, або й, хоч це і так би не хотілося, людиною.
– Пшшурх….

***

– Лісник, гля, метелик.
На бруствер біля крупнокаліберного кулемету ДШК сідає біло-сніжний метелик і я відчуваю її синій погляд.
– Зберися, Треф. Контакт на дванадцять. Давай двойочку.
Ту-тух – говорить кулемет. Метелик змахує крильцями і піднімається догори, вище бичків та гільз, берців та патронів, мишей та сухпаїв, погано перетравленого відчаю та злоби, він летить і шурхотить крильцями і в тому шерхотінні я чую те предковічне слово, яке не вигадали люди.
Те слово, без якого важко вижити.
Слово, без якого важко.
Надія.