Твоє місто стікає дощем.
Твоє місто розтане в тумані.
Твоє місто квітує у веснах.
Зими холодом віють, снігами
Над містом твоїм.
Твоє місто за товстими мурами, твоє місто біліє шпилями зруйнованих замків, які все ж можливо побачити часом, години урочої. Місто чекає своїх подорожніх, які повернуться із довгих мандрівок, далеких країв. Завжди повертаються. Місто це знає. Чекає і манить далекою згадкою –«Я ще не зникло, я тут, я і досі твоє». Моє місто. Місто зустрічей і прощань, місто радості і печалі. Місто, яке не відпустить.
Дарунок, який ще можливий, якщо не впустити його, не минути на вузеньких вуличках, серед будинків оздоблених свідками чужого життя та історіями, які хтось колись вмів прочитати. Може це ти? Тут знайдеш свою власну і місто запише її серед каменю. То тільки жарт твого міста, яке обіцяє багато. Також і мені? Місто може побути і святом, йому не шкода. Не для кожного. Варто чекати, місто має багато ще часу. А ти? Зачарований піснею вулиць і гамором площ серед квітів, чи снігу, чи просто у скупченні днів. Захопилась занадто? Таке моє місто.
Я давно вже забула тебе, та у місті своєму шукаю ознаки твого. Чи так буде завжди? Твоє місто зрослося з моїм як коріння. Чи просто гілки? Я повинна розрізати, тільки ніяк не бажаю. Можливо десь там є ще ти, такий несподіваний вихор, який пролітає спекотної днини такий невловимий. Так ненароком розвієш усе, що здавалось таким непорушним, а поруч уже у старому щось зовсім нове. Тільки я не помітила? Ти показав і не можу вже бачити інше. Це справді моє тепер? Так захотіла б повірити.
Тільки тепер не колише той вітер весняні дерева. Залишився спогад такий кольоровий, яскравий і гострий як бритва. Хіба то було? Твоє місто підтвердить – було. Де ж тепер заховалось? Мовчать мої вулички, бруківкою стукають інші підбори, чужі то сигнали. А де ж ще й мої? Загубила з тобою. Та місто твоє залишилось. Блукає весна там де ми колись були удвох. Весна не моя, та ті пахощі я не забула. Те сонце яскраве так очі сліпило, тепер тільки хмари. Те місто дарує комусь кольори, хтось шукає в них місто своє. А де ж то твоє?Як хотіла б повернути.
Чого я шукаю? Того, що було? Усе минає, але відпустити не хочу. Ніхто не поверне того, що минуло. Чи варте чогось те майбутнє? Слова пролетіли і їх перекреслити годі, так є, так і буде. Та було не так. Твоє місто про це нагадає завжди, кожну мить, кожен день не відпустить. Не вірила, що так буває, тепер довелося зіткнутися. Ти повернешся лиш привидом твого міста, словом без голосу,що вже, насправді мовчання. А голос? Уже ледь забутий приходить у сни. Тільки більше не буде тепла, хоч панує весна.
Це реальність? Тепер тільки слід, що холоне. Чи встигну зігріти хоч крихту? Чи знов зазвучить твоє місто? Для мене. Я ще не забула, я тут залишилась. Я знайду як його повернути, навіть якщо не поверну тебе.
Вулиці пахнуть дощем, холодом, мрякою і вологою. Що я роблю тут сьогодні? Скільки тебе вже немає? Отямилась ніби від ляпасу. Що я шукаю? А перед очима та мить, коли я дізналась – тебе вже немає. Як все змінив той звичайний дзвінок, от тільки вночі, саме так зрозуміла, не треба і слів.
Я думала просто поїздка, а звістка принесла, що вбивство підступне й жорстоке. Хто зважився? Як би хотіла дізнатись, та ніхто не скаже. Я ж думала, що знаю про тебе геть все, а вийшло не так. Між нами була таємниця, та вбила мене не вона, а та звістка. Спочатку я й не повірила, адже думала, що це помилка, що ти не міг так померти.
Я поспішала отримати хоч якусь інформацію про те як це сталося. Я знала, що ти поїхав, але ж знайшли саме тут. Спочатку я ледь сприймала те, що мені говорили, але потім звернула увагу на дещо дивне. Смерть завжди не правильна і жорстока, але тут було ще щось не так, щось незвичне і мульке, щось, що я поки не сприймала, але вже відчувала.
Хто вбив? Було б не моє запитання, якби не тебе, але ж і те, що вбили саме тут, саме в нашому місті, яке більше ніколи не буде твоїм, все це робило ситуацію ще гіршою і жорстокішою. Хоча, навіть самого факту вбивства було б занадто. Тепер залишилася з цим. Як же так?Неймовірно.
Поки не знаю куди себе подіти і що робити, та відчуваю, повинна знайти відповіді, інакше все стане геть нестерпним. Хіба ще не досить? Спроба знайти відповіді на запитання, які могли б і не виникнути, поки здається тільки невиразною ідеєю. Все одно у мене немає ні можливостей, ані ресурсів. Я могла б і не намагатися, але знаю, що після того, як дізналася про вбивство, не можу залишатися осторонь. Інакше мала б просто зникнути, але ж залишилася. Хіба не повинна діяти? Все одно з цим якось не складається.
Якої відповіді я шукаю? Так, мені боляче, так, це дійсно жахливо, але ж випадково. Хіба не так? Саме це мені й казали, я згадала, хоч ледь чула, що говорили в тому жахливому місці. То банальна аварія, хоч як мені нестерпно це розуміти і моторошно. Чому я подумала інакше? Вигадка чи передчуття? Але я не вірю у передчуття. Чому вчепилася за думку, що вбивство те не випадкове? Навіть вбивством не називали, просто ДТП. Так просто? Якби я не знала тебе і не знала, що ти мав бути в іншому місті, сама ж проводжала, то повірила б у випадковість. І помилилася б.
Знову вигадую? До кого б звернулася з такою вигадкою? Ніхто б і слухати не став, я й сама не хочу себе слухати, але та думка крапає як дощ і не відступає як мжичка. Чи просто шукаю полегшення? Яке може бути полегшення? Пояснення чи хоч якийсь сенс? Який може бути сенс? Не знаю, не розумію. За що я чіпляюсь? Поки все надто примарне. Поки немає жодних підстав сумніватись у тому, що мені казали, як би не хотіла щоб все це трапилося не так. Все ж я знаю, щось ще не сказали, щось змушує вірити, що я мушу повернутися у твоє місто, хоч тепер воно стало таким примарним.
Можливо я зможу повернутися і знайти хоч якоїсь підказки. Хіба марно на це сподіватись? Хіба так важливо, що не зрозуміє ніхто? Звісно, тепер вже не важливо, але може стати важливим дещо інше. Що? Знайти правду, навіть якщо доведеться шукати самій. Чи зараз це й краще? Самотність врятує.
НЕЗВОРОТНЄ
Час повертатися. Перший шок минає, почуття влягаються, хоч і не могла б відімкнути на довше. Вдома якось більше шансів на рішення, яким би не було. Може змиритися? Знаю, що не вдасться. Яке рішення можу прийняти? Вчитися існувати без тебе? Хіба можна такому навчитись? Як про це думати?
Все ж вдома кава і тепло твого светра трохи заспокоює, втишує біль. Тепер можна сховатись від світу, в якому немає тебе. Все решта – омана. Все решта тільки тінь. У вухах затихають слова, що сказали – тебе більше немає.
Але не на довго. Зі сховку мене вириває дзвінок. Ще один? Кому знадобилася у такий час? Тепер ті дзвінки не несуть нічого хорошого. Ще яка звістка? Хіба іще мало? Не буду відповідати. Але хтось надто настирливий, доведеться таки якось заткнути телефон.
Приймаю дзвінок, але в слухавці мертве мочання. Гукаю хто там і чого телефонує. Ні звуку. Помилилися номером? Щось мені підказує, що це не так. Закінчую розмову, але у затишок сховку мені вже не повернутися. Хто ж то був? Не хотіла б почути ще раз, але, мабуть, доведеться. Знаю, що не відпустять. Невже я таки не помилилася і все не випадково?
Аж тепер я майже впевнилася, що тебе таки вбили навмисне. Цю ідею ніяк не можу прийняти як і те, що комусь ти заважав аж настільки, що він зважився відібрати у тебе життя. Тепер виходить так і є. Мої ідеї про помсту перестають бути просто ідеями і набувають реальних загрозливих обрисів. Але ж я щось таке вже чекала, хоч і не настільки явно і незворотно. Тепер оминути не вийде. А хіба я шукала втечі? Втікати й не думаю, отже треба якось діяти. Якби тільки знала як, але я розберуся.
Шукати у когось допомоги? Не можна, принаймні зараз, може потім таки доведеться. Чи знайдеться той, хто таки допоможе? Питання іще недоречне, та я не знаю, коли доведеться таки його вирішити. Як же швидко мій біль перервали, як рано ятрять мою втрату. Чи могли б зачекати ще трішки? Вийшло, що ні. Далі що? Моє місто мені стане ворогом? Чи лиш ті, хто у ньому чужинці? А це справді так? Доведеться дізнатися. Справді мені? Все ще хтіла б уникнути цього? Марна спроба, та в цьому ще теж доведеться переконатися. Марно втікати, а я і не буду. Чому така певна? Це ти.
Та дзвінок пролунав і вдруге. Тепер сумнівів не залишилося, мене не відпустять. Справді у трубку прошепотіли «Полювання тільки розпочалося». Тепер я знала, що місто виганяє мене, що мене також звинуватили і винесли вирок. Тепер усі сумніви зайві, а на запитання не залишилося часу. Я мала б впізнати голос, чи принаймні згадати за що і хто на мене такий лютий, але поки не мала уявлення. Доведеться згадувати, але в спогадах пустка. Тільки ти залишився, тільки ти стільки часу був усім моїм світом, ніби раніше не було геть нічого. Чому ж не залишив якої підказки? Не думав, що знадобиться, відчував, що сам вирішиш. Не вийшло.
А може підказка таки десь є? Тільки де її шукати? Тут? У твоєму місті? Там, де ти мав бути, але не доїхав? Не так і багато у мене спроб для пошуку, не так багато можливостей без тебе. Мушу спробувати, у мене немає вибору.
Тепер марно казати, що спробувала б, навіть якби не було дзвінка. Я збиралась, але чи наважилася б без поштовху сказати не можу. Хіба достатньо знаю навіть себе?Аж ніяк. Звісно, що ні. А тебе? Ще пізнаю.
Я могла б вимагати відповіді в невидимого співрозмовника, могла б щось сказати чи просто комусь розповісти, але саме тепер я відчула, що остаточно втратила контроль за власним життям. Хоча мала б відчути раніше, але тепер все вималювалося чітко і безкомпромісно. Все в руках того телефонного голосу, а я знаю тільки те, що швидше за все то чоловік, але голос змінений. І що далі? Доведеться виплутуватись, адже все і одразу змінилося надто швидко і кардинально. Невже потребувала аж такого поштовху? Чого хотів від мене незнайомець, а він може бути і не один.
Якщо доведеться розбиратися самій, то почну, мабуть, із твоїх таємниць, пошукаю чи справді не залишив якогось знаку, а може і чогось більшого. Доведеться порушити те, що мало залишатися непорушним, але тепер виходу у мене не залишилося. Ти ж пробачиш мені? Забудеш і колишню байдужість і теперішню метушню? Ти ж допоможеш? Більше не маю на що сподіватися.
Я розумію, що третього дзвінка чекати не варто. І що тепер? Втікати із власного дому? Просити, щоб хтось сховав? Оце вже ні. Я зустріну ворога, який наважиться прийти аж сюди так, як він на це заслуговує, от тільки сумніваюся, що все відбудеться саме так, швидше за все сюди він не прийде, мета інша. Хотів тільки залякати, поки що. От тільки, навіщо? Де шукати відповідь на це запитання я мала б зрозуміти найперше, але час іде, а я так і не зробила анічогісінько. Чекати більше не можна. Просто копирсатися в твоїх речах? Такий собі початок, хоч і не вдасться цього уникнути, та поки торкнутися їх я не можу, так і мозолять очі на кожному кроці. Боюся, що не зумію найти те, що треба? А може навпаки, знайти те, чого не хотіла б?
Як би не було, а наважитися не можу. Чекати наступного кроку? Не достатньо того, що вже відбулося? Може таки дочекаюся, поки і досі сумніваюся, а думала, що сильніша. Надто швидко все це спало на мене як камінь. Чи виправдання? Тільки невдала спроба.
Погляд впав на купку речей, яку мені віддали там. Ці речі були з тобою тоді, коли все трапилося, коли поїхав. Та нікуди не їхав, навіть останньої миті був не в авто. От і все, більше тебе немає, а тільки дрібнички, такі важливі, але все ж не в змозі повернути тебе, не в змозі нічого змінити. Чи дещо таки можуть? Телефон, ще так нещодавно був у твоїй руці. Кажуть, ледь не все життя можна вивчити, тепер же мертвий, невідомо чи й вдасться зарядити. Почуваюся ревнивою дружиною, що хоче контролювати геть усе, якось занадто пізно для цього. Твій телефон як частина тебе. Чи є там щось від мене? Хоча б часточка. Все це так неправильно і жахливо.
Ставлю телефон на зарядку, твою зарядку, хоч ледь можу її торкнутися. Екран оживає і на ньому я бачу наше спільне фото. Ледь баку крізь сльози. Коли вже здолаю цю слабкість? Не смію піддаватися відчаю надто довго, навіть це у мене забрали. Але як же зворушує те зображення.
Залишилося тільки розблокувати? Та тут виникає проблемка. Твій телефон на паролі, так просто таємниць не віддасть. А чого я сподівалася?
Тепер що, ще й пароль десь шукати? Сумніваюся, що ти завбачливо написав його десь на папірці, і не забрав із собою. Може пароль і не надто складний, можна спробувати підібрати. Щось значиме для нас. Дата зустрічі? Чи справді поставив би? Треба спробувати. І спроба невдала. Звісно, не став би ставити саме ці цифри, якби хотів приховати пароль від мене. День народження? Знову невдача, занадто просто. А може якраз щось ще простіше? Та на це сподіватися марно.
Гаразд, спробую іншим разом, треба знати точніше, занадто багато спроб не дадуть. Треба шукати щось інше? Десь іще? Не знаю, не почуваюся в змозі, може згодом, щось мені геть недобре, все це надто нестерпно. Не хочеться думати про те, що ти можеш приховувати від мене, а ще більше про те, що хотіла б від себе приховати я сама. Чи можу продовжувати?
Продовжити таки доведеться. Серед безлічі речей і закутків нашого, колись затишного, дому мушу знайти те місце, куди ще не зазирала. Чому мушу тепер? Як переконати себе, що таки мушу? Дочекатися ще одного дзвінка? Зрештою, я ж вирішила не втікати, мушу хоч якось приготуватися, хоч приблизно уявляти до чого. Чи достатньо того, що вже показали? Якби ж знала. Якби ж хоч здогадувалася. Чи таки здогадалась? Поки що, ні.
Треба таки братися за твої речі. Не так вже їх і багато, не носив важливих паперів без потреби, особливо, якщо зважити на те, що й у відрядженні ти не був. Скільки питань довелося б тобі задати, якби не знала чим це все скінчилося. Доводиться звикати, що не тільки все змінилося радикально і незворотно, але і було зовсім не так, як мені здавалося. Але як було? Чи справді стільки провини на тобі? Не можу звинувачувати. Хотіла шукати, але застрягла серед наших фотографій і не можу відірватися. Хоч біль хвилями затоплює мене. Так повинно бути. Забуття не буде.
Отямлюся. У тебе ще є ноутбук. Може там пароль простіший? Корисного має бути точно більше. Можливо. Але що я шукаю? Кредит? Угоду? Інформацію, небезпечну для когось? Все це надто не нагадує життя, де ми були разом, одним цілим. Виходить щось геть не те. Хіба так мала тривати наша історія? Хтось вирішив, що не мала.
Як би тепер став у нагоді звичайний телефонний записник із якимось конче важливим номером чи просто записом, це була б важлива зачіпка, але немає. Без хоча б якоїсь знахідки я приречена тупцювати на місці. Важливі не погрози, а те, що за ними стоїть загадка, яка так і залишиться без відповіді. Знайти ту відповідь стало б моїм єдиним сенсом існування. Невже я сама заберу це у себе? Мушу знайти інший шлях. Таки таємно? А як інакше, все одно не маю до кого звернутися, та й не вплутувати ж когось у це все.
Єдиною моєю перевагою тепер є те, що мене нічого не стримує від ризику і, поки я досить вільна у своїх діях, але якими будуть ті дії доведеться вирішувати згодом. Відчуваю, що більше не маю сил і змоги заглиблюватися на дно моїх спогадів і безрезультатно намагатися зібрати себе до купи. Може згодом стане хоч трохи інакше, якщо не легше. Залишається сподіватися на випадок? Звісно, я зроблю якісь спроби, щоб імітувати діяльність, може щось і вийде, принаймні щось підштовхне вперед. Хіба ти не допоможеш?
МИНУЛЕ
Якби ти був поруч, я б не стикнулася із цим, ти знайшов би вирішення так, що я б і не здогадалася, що проблема була. Чи справді це так? Тепер це вже не виглядає таким безсумнівним, але це не суттєво, адже з тобою я б вирішувала інакші проблеми і зовсім інакшим способом.
Більше я не витримаю. Ноги самі понесли з дому прямісінько тими вуличками, де ми так часто ходили разом. Там, сподіваюсь, знову відчую хоч крихту твоєї присутності, чи хоча б переконаюся, що все це дійсно було саме так, як постає перед моїм серцем. Чи вдасться? Коли я загубила певність геть всьому? З тобою не була такою, з тобою відчувала, що змогла б усе. Як повернути те відчуття? Тепер на тій вуличці, де колись ми зустрілися вперше, все зовсім інакше, там немає вже нашого минулого, але ж я бачу його обриси серед натовпу перехожих.
Я бачу тебе серед весняного прозорого дня, серед тепла далеких бузкових пахощів. Ти йшов такий зосереджений, ніби не помічав нічого довкола. Про що думав тоді? Мені здалося, що через мить ти наштовхнешся на мене і я відійшла вчасно. Той день визначив долю так просто і миттєво, та тоді я ще цього не знала, думала ми більше не зустрінемося.
Чи звернула увагу одразу? Так, це трапилося саме тоді. Чи справив враження? Щось таки зачепило, але тоді ще не надто, просто перехожий. Як трапилося, що став для мене настільки важливим? Тоді не змогла б відповісти, та з часом ти поступово входив до мого світу і робив його яскравішим. З тобою я сама стала геть іншою і не одразу відчула це. Тепер все видається таким природнім і неминучим, але тоді таким не здалося б аж ніяк. Чи доречно задавати запитання? Так просто трапилося і важко уявити, що могло бути інакше, що зустріч не відбулася. Це просто не можливо.
Виявилося, що того дня ти мене таки помітив і через декілька днів знайшов знову. Навмисно чи випадково? Ось на це запитання я побоялася б шукати відповідь. Чи справді не варто? Можливо. Мине зовсім небагато, щоб моє місто стало для мене твоїм, щоб я побачила його твоїми очима і більше не змогла б інакше. Я виявила, що у місті, де народилася і прожила все життя є багато такого, що минало повз увагу, на що просто не зважала, але все змінилося дуже швидко, надто швидко.
Як трапилося, що наші стосунки виростали так нестримно? Чому так довірилася тобі? Звісно, не пошкодувала про свою довіру, якої раніше не знайшла б і сліду. Хіба це було погано? Ні, але точно геть інакше і не завжди зручно, але все ж, так було. Чи маю тепер дізнатися, що зробила помилку? Я вже готова до такого висновку, але мені це геть не несе звільнення. Це просто не можливо, попри все. А хіба сподіваюсь звільнитись? Невже все закінчиться саме так? Не може, не повинно, просто нестерпно.
Доводиться вчитися жити геть інакше. З тобою зміни були легкими і природніми, але без тебе вони нависають дощовими хмарами. Якою то буде гроза? Перший грім вже пролунав, тепер тільки чекати зливи. Але хіба такого чекають? Я все одно не хочу ховатися, все одно доведеться зустріти стихію.
Швидше б тільки якась визначеність. Швидше б могла зустріти того, хто наважився на те, що закликає мене до помсти. Я знайду спосіб і сили, а спогади тільки допоможуть зробити те, що мушу. А що таки мушу, сумнівів не маю. Хоча, схоже, це не зовсім так, але так буде.
Не хочу тільки думати, що доведеться розбити і власні спогади, де ти такий натхненний і багатогранний, творчий і розважливий, люблячий і ніжний. Невже мені тільки здавалося? Стільки часу? Не може бути. Хтось навмисне хоче наштовхнути на такі думки? Але навіщо? Для чого аж так?
Ці вулиці чули твій голос, мої руки відчували твоє тепло, а очі вдивлялися в душу. Невже не побачила? Невже пропустила? Не може так бути, не могла аж настільки осліпнути. Не повинна так думати. Що ж робити, щоб уникнути того, що буде попереду? Не варто обманювати себе, що помиляюся і цього разу. Особливо, якщо є в цьому всьому і моя провина. Як же хотіла б втекти, але все ж не посмію, що б там не було.
А що залишається? Блукати порожнім містом і шукати того, чого там вже немає, переконуватися із кожним кроком, що не зможу знайти бажане, не зможу знайти і значно менше. Невже не знайду і себе колишню? Хіба й це не вдасться? Чи й досі не певна, що хочу цього? Тільки що залишається? Спогади поки зі мною. Скільки ще часу у мене? Чи це аж так визначально важливо? Краще не знати. Наосліп та все ж незворотно. Чи так?
Я не повинна була б думати про те, що буде далі так швидко, тоді могла б повернути тебе хоча б як образ, хоч як спогад на вулицях міста, чи поміж твоїх речей, але замість того мене постійно пробуджує згадка про загадку, яку я ще повинна розгадати. Я не можу навіть плакати. Щось чужорідне постійно вривається в мої кордони і розбиває стіну, яку я так старанно намагаюся вибудувати, щоб відмежуватися від світу без тебе. Чому не дадуть навіть цього? І відчай не допоможе. Якби була хоч найменша можливість вирішити все швидше, але її немає. Чому навіть це недосяжне?
Скільки часу я б ще вбила за пошуками недосяжного, але це все одно не наблизило б мене до нагальних завдань. Я все ще повинна знайти хоча б натяк на те, що повинна шукати, тоді вже якось здогадалася б, де саме. Невже я завжди була така безпорадна? Хіба за це ти помітив мене? Ще трішки і я дійду до того, щоб питати про те, чи любив ти мене взагалі. Мабуть якась любов таки була, якщо питаю про це тільки тепер, коли тебе немає. Не була ж аж настільки сліпою? Але щось важливе, таки дуже важливе, якщо не найважливіше, я таки проґавила. Не помітила й досі? Сам факти визнала, адже тепер це таки очевидно. Але де ховається відповідь? Так не знайду.
Та зараз не хочу шукати, ще знайдеться час, тепер хочу плекати спогади, які все ж так гріють мене, навіть в таких обставинах. Ті затишні каварні, ті алеї у парках, такі різні, коли б не навідали, дарували миті чарівні та неповторні, яких завжди так бракувало у метушні. Так у мене також була своя метушня, далека від тебе і твоєї праці, я не ділила її з тобою, для нас був тільки чарівний проміжок відпочинку. Чи й це було моєю помилкою? Я не питала тебе дещо дуже важливе. Тепер розумію, що мала б, але тоді це зруйнувало б щось важливе між нами, магію, якої не стерпів світ реальності.