ТІНІ ВУГЛЕДАРУ: МАНДРИ КРІЗЬ ЧАСИ ТА БУРЕВІЇ

4

Тиждень для Богдана пролетів у військовій суєті. За спекотними днями приходили трошки прохолодніші ночі. Обстріли змінювались тишею. Нові бойові завдання – коротким перепочинком. Знов були незворотні втрати серед побратимів. Ще більші руйнування міста від авіабомб. Розбір завалів – визволення пораненого діда з пастки в підвалі. Допомога волонтерам при евакуації поранених містян…
На одному із завдань хлопцеві вдалось на власні очі роздивитися річку Кашлагач. Більше того, між селами Павлівка та Причистівка в неї довелося ще й зануритись. Складно зараз уявити, що по такій вузькій річці колись плавали великі човни. Але епохи змінюються, багато чого забираючи з собою.
Під час сутінок Чуб у складі групи готувався заступити на тижневе чергування в дачне містечко. Чомусь, як ніколи раніше, це очікування його дуже непокоїло.
На отриманні бойового завдання Богдан дуже зрадів присутності в групі Історика. Старший групи – теж добре знайомий, лейтенант Кадет, який був майже його віку. Лейтенант Сашко Каденко отримав свої погони літом, перед повномасштабною війною. Родом з невеличкого міста Пирятин на Полтавщині. У високого спортивного хлопця вдома залишилась дружина, а ще улюблена трирічна донька. У пам’яті Сашка частенько відтворюється картина з маленькою Соломійкою: донечка копирсається, зачісує його густу, чорну шевелюру.
Група з амуніцією та провіантом чекала БТР для доставки. Сиділи в затишку будівлі трансформаторної підстанції. На стінах ще залишилися патріотичні графіті з тих часів, коли в місті відбувались мистецькі змагання юних талантів.
–         Семеновичу, скажи, раніше були такі масові переселення людей? – поцікавився Богдан, дивлячись на розбиті будинки.
–         На жаль, так. Більше тобі скажу, пращури наші рухались, ніби хвилі океану. Під час небезпеки відкочувались назад. Туди, де ліси, гори. З часом знов  повертались до цих родючих степів. Так було багато разів. Лише в давнину це займало більше часу. Інколи – століття.
–         Ну, то є надія, що й повернення буде таке ж миттєве, як і виїзд, – вклинився у розмову Кадет.
–         Готуємося до завантаження, – раптом скомандував лейтенант.
Бронетранспортер летів під захистом залишків лісосмуги. Зупинився в низині, метрів за вісімсот до пункту спостереження. Група швиденько розвантажила свій багаж. Під узгірком почекали, доки їхні попередники всядуться й поїдуть. Богдан все ж знайшов мить для запитання, що бентежило всі ці дні:
–         Хлопці, нічого дивного не бачили у ближньому куті ставу?
–         Звичайно, бачили. Випірнав підводний човен. Ну, ти не хвилюйся. Ми його знищили, – крихкотілий сержант зареготав, задоволений своїм гумором.
–         Теж мені, «лігосмішник» знайшовся, – відмахнувся Бодик.
Швиденько добігли на позицію. Розгорнули спостереження. Першим на верхотуру піднявся Боцман. Артем Боцький, одесит, тридцять п’ять років. Рудоволосий, кріпко збитий хлопець з блакитними очима. Артем – справжнє джерело південного гумору та гарного настрою. У бригаді вже більше року.
П’ятим учасником цієї групи була Кет. Тридцятирічна Катерина Пилипенко з Покровська. Худорлява дівчина з короткою зачіскою й дуже суровою вдачею. Чоловік Каті  теж військовий. Шестирічний син  вдома з її батьками. Тож хвилюватися дівчині було за що. Відповідала вона в групі за зв’язок. Служила за контрактом свій третій рік.
Нічне чергування Чуба на «диспетчерському пункті» проходило досить розмірено. Він споглядав за «відльотами» в бік Вугледара. Передавав координати активізації ворожої техніки. У разі ураження її відчував справжнє задоволення. Хлопець у кожний вільний момент роздивлявся загадкове місце на ставу. Ніби щось притягувало туди Богдана. Він вже й тепловізор використовував, але поки нічого підозрілого не помітив.
Нічка була досить теплою. Незважаючи на відлуння вибухів, чувся спів птахів. «Дивні створіння. І війна їм не заважає. У кожного свій пісенний час… Мають крила. Могли б летіти кудись, де тихо. Де не чути гуркоту війни. Навіть маленькій пташці важко залишити свій дім», – на якісь секунди відволікся боєць. Час чергування добігав кінця. На зміну піднімався Історик. Раптом з’явилось дивне сяйво у тому самому куті ставу.
–         Дивись, дивись Семеновичу! Я ж нічого не вигадував, – заволав Бодик.
–         Тсс. Тихіше. Тихіше. Тебе, напевно, у селі почули. Я все бачу.
–         Як думаєш, що це? За нами хтось спостерігає? – посипались запитання.
Сяйво покривало площу десь у десять метрів. Через кілька хвилин все зникло й більше не з’являлося.
–         Доповіси Кадету. Не завадило б зблизька подивитись, що там. Йди, Богдане, відпочивай, – лагідно підштовхнув Історик хлопця. Сам зайняв пункт спостереження.
Ближче до дванадцятої години (за місцевою статистикою – початок відносної тиші) лейтенант ставив бойове завдання Боцькому та Чубові:
–         Відстань від нас до става – шістсот метрів. На узгірку, перед водоймою, лісочок у вигляді трикутника. Далі – гребля і дорога. Зрозуміло?

–   Плюс-плюс, – відповіли бійці.
–    Непомітно між будівлями, за чагарниками, пробираєтесь до дерев. Там спостерігаєте, – продовжував Кадет.
–         Дозволь запитання, – звернувся Боцман.
–         Звичайно, слухаю.
–         Скільки спостерігати? Якщо нічого не помітимо? – скептично поцікавився Артем.
–         Спостереження – тридцять хвилин. Доповідь – кожні десять хвилин. У разі необхідності – миттєво. Запитання? – чітко, по-військовому, відбарабанив лейтенант.
–         Дозвольте? Через пів години наблизитись до ставу? Щоб роздивитись все на місці, – не міг заспокоїтись Бодик.
–         Наказую! Через пів години Чубу спуститися до води. Непомітно! Обстежити берег і водойму. Боцман – прикриває. Запитання? – доповнив свій наказ лейтенант.
–         Запитань нема, – відповіли хлопці.
–         Ну, то з Богом! Бодику, дивись мені, без самодіяльності, – показав кулак Кадет.
До лісосмуги дісталися швидко та без пригод. Залягли поміж дерев на піщаному пагорбі. Роздивлялися берег. Між очеретом прогалина, скоріш за все  використовувалась для купання. Можливо, риболовлі. Та вже друге літо природа прибирає всі сліди присутності людей.
–         Бодику, чуєш, Бодику? Ти нічого не вживаєш? Може, то в тебе галюцинації були? – почав підтравлювати Артем.
–         В Одесі справді всі такі веселі? Чи ти виняток? – парирував хлопець.
–         Звичайно, усі. Приїдеш після війни, я тобі дружину знайду. Таку ж гуморну. Ще й з будинком біля моря.
–         Як привабливо! Я б залюбки, Боцман. Залишилось кацапів добити, і буду пакувати валізи.
–         Бач, ти вже розмовляєш, ніби одесит.
Час спостереження завершувався. Дивного нічого не помітили. Богдан готувався до обстеження берега. Час від часу поглядав на годинник.
–         Бодику, тільки швиденько там, – наставляв Артем.
Хлопець, зігнувшись, добіг до ставу. Присів на коліно і почав усе роздивлятися. Почув свист міни та крик Боцмана: «Лягай! Богдане, лягай!». Зовсім близько пролунали вибухи. Піднялись стовпи води й піску. Гудіння, скрегіт. У голові немов би все перевернулось. Свідомість оповила якась імла. В очах потемніло…
Десь здалека донісся незнайомий голос:
–         Чого лежиш, дурбелику? Біжи бігом сюди.
Мов у запамороченні, Бодик, стрибнув між бризками у бік ставу. Але на місці води росла трава, а трохи далі поблискувала вода в річці.

5

Тиша! Спів жайворонка. Не чути розривів од мінометного обстрілу. Богдан озирнувся навкруги, від здивування аж в душі похололо. За його спиною зник лісок, в якому залишився Боцман. Зруйнованого дачного містечка теж не було видно. Зате був степ з високою травою. Навіть пара диких кіз, стрибаючи, зникала у далеченні. Метрів за двісті від нього була досить широка річка з густо зарослими верболозом берегами. Далі – знов степовий безкрай. Ніяких слідів асфальтованої дороги.
–         Гей, дурнику, ти хто? І що тут відбувалось? – вивів зі ступору Богдана, незнайомий голос.
Тільки зараз побачив перед собою двох дивних хлопців у шароварах та широких сорочках. З шаблями в руках, вони здавались дуже схожими один на одного. Бриті голови, маківки покривали пасма волосся, що спадали аж до шиї. Обличчя обом прикрашали довгі вуса. «Ніби з розповідей Семеновича», – подумав Бодик. Інтуїтивно потягнувся за автоматом до плеча. Потім, з відчаєм, до голови.
Хлопця охопив неспокій: «Як я міг загубити зброю? А свій кевларовий шолом?»
–         А ви хто? І де ви тут взялися? Де подівся став?
–         Пилипе!  Це його блискавка шандарахнула. Присягаюсь тобі! Бачив, як раз зо п’ять влупила блискавка. Дощу не було. Сонечко світить, – почали розмову між собою незнайомці.
–         Ну то чому ж я її не чув, Остапе? – сперечалися далі козаки.
–         Гей, як тебе… Кажи були блискавки? – звернувся Остап до Чуба.
–         Я Богдан. То не зовсім блискавки. Але…добре, були.
–         Та якого ж біса, лежиш на землі, під блискавками? Хіба, не знаєш? Краще стати на коліна та перехреститись, – повчав Остап.
–          Краще «Отче наш» – тричі, вголос, – приєднався Пилип.
Козаки з двох боків потихеньку обійшли Богдана. Пилип зненацька шаблею легко штрикнув у груди хлопця. «Дз-з»! – пролунав до відлуння стук броньованої пластини.
–         Ого! Ти що, металевий?
–         А ти що, дурний? Шаблею – в живу людину штрикаєш. Я ж не озброєний, – відповів Бодик. При цьому озирався на всі боки,  надіючись побачити Боцмана.
–         Давай- но краще його до сотника відведемо, – запропонував Остап.
–         Звичайно, заведемо. Але трішки порозпитуємо, – пручався Пилип.
–         А давайте баш на баш: одне запитання ви, одне запитання я. Бо мені самому до біса цікаво, де це я? – не втримався Бодик.
–         Аби тебе дідько сколов! Ти московит? Чи татарин ? Чи лях? Чи звідки ти? – випалив Остап.
–         З Києва. Українець я. Як і ви, сподіваюсь.
–         А Гетьмана нашого, Сагайдачного, знаєш? – підключився Пилип.
–         Хлопці, а який зараз рік?
–         Бачиш, Пилипе! Я ж казав, він вдарений. По ньому блискавка вгатила. 1619 – ий, звичайно, – майже прокричав задоволений собою Остап.
–         Мати Василева! Як таке можливе? На чотириста років провалився, – вилаявся приголомшений Чуб.
Мозок хлопця працював, ніби процесор швидкісного комп’ютера. Проте рішення не знаходив. Він досі пручався та відмовлявся прийняти  цю реальність.
–         Богдане, чи хто ти там? Звідки в тебе такий дивний одяг, чоботи? І куди в біса ти провалився? – вже вдруге за сьогодні Остап вивів хлопця із заціпеніння.
–         Твою дивізію! Напевно, я з іншого часу. У нас там війна… А я тут…з вами.
–         А най би тебе шляк трафив! З якого ще часу? Що ти мелеш? Ти що, демон якийсь? – Пилип швидко почав хреститись.
–         Самі ви бісові діти! Як сніг на мою голову звалились, – з відчаю викрикнув Бодик.
Усі троє хлопців не могли усвідомити, що за дивина відбувається… Та що їм далі робити.
–  Аж дим з голови іде! Давайте заспокоїмося, присядемо на травичку і все обговоримо, – запропонував Остап.
Якийсь час панувала повна тиша. Хлопці роздивлялися один одного, намагаючись зібратися з думками. Першим заговорив Пилип:
–         Розмовляєш ти, майже як ми. Значить, не московит. На бусурманина не схожий, хоча дуже дивакуватий маєш вигляд.
–         Війна у вас із османами чи татарами? – не втримався Остап.
–         З московитами, по-вашому.
–         Ми ж їх вторік лупили і в хвіст і в гриву! Шкода, ляхи не дали москву спалити, – здивувався Пилип.
–         Шкода. Кляті, кляті москалі – щоб вони прокляті були… Але…вражі ви діти! Як мушу повертатись назад? – вголос роздумував Богдан.
–         Тут бабця надвоє гадала: або повернешся, або ні, – пожартував Пилип.
–         Бог привів сюди, відведе й назад. Брате, нам час. На кораблі чекають , – Остап підвівся. Струсив траву зі штанів.  Наскоро поправив ремінь з шаблею.
–         А ви справді тут на чайці? Може, візьмете мене з собою? – заблагав Бодик.
–         Звідки про чайку знаєш? Щось ти воду баламутиш, – насторожився Пилип.
–         Нічого я не баламучу! Просто читав у книжці про кораблі.
–         То, може, ти й писати вмієш? – поцікавився Пилип.
–         Їдрит твою качалку! Читати, писати, рахувати, на комп’ютері… – Богдан вирішив, що цього досить.
–         От дідько ти лисий! Є в мене для тебе гарна ідея, – зрадів козак.
Декілька хвилин хлопці слухали Пилипа, який жваво щось розповідав, при цьому активно розмахуючи руками.

6

Блакитне небо зливалось докупи з безмірним степом далеко за небосхилом. Аж із тієї далечини випливали маленькі хмаринки, немовби небесні човники.
Молоді козаки, а за ними і Богдан, швиденько спускались з узгірка до кораблів, що пришвартували за старі верби, над річкою. Бодик йшов босим,  лише в штанях, несучи весь свій крам під рукою. Від побаченої картини забивало дух. На березі, коло річки, у човнах на воді, наче мурахи, метушились козаки. Одні  щось  вантажили, інші підв’язували до бортів оберемки очерету. Розгортали вітрила на щоглах, готувалися відпливати. Богдан, споглядаючи цю картину, відчував легкий шок. Він щосили вщипнув себе. На превеликий жаль, реальність не змінювалась. Мозок хлопця намагався, але не знаходив раціонального пояснення.
–         Йди мовчки і не звертай ні на кого уваги, – попередив Остап.
–         Не дурний, розумію, – тихенько відповів Бодик.
Пилип прискорив крок, щоб випередити хлопців. Він виринув перед носом сотника Івана. Пошепки щось йому розповідав. На обличчі з величезним шрамом від лівого вуха аж за щелепу з’явилася щира посмішка. Сотник могутньою рукою легенько штурхнув Пилипа в протилежний бік від човнів. Розмову продовжили в затишному місці – без зайвих вух. Через кілька хвилин хлопець погукав свого товариша:
–         Остапе, біжіть сюди.
Горбонос повільно обходив незнайомця. Затягував у себе дим з люльки. Він з великою цікавістю роздивлявся Бодика:
–         Ну, то як ти тут з’явився, дивна людино? А величати тебе як?
–         Боюся, що я не знаю, як це пояснити… Богдан я. Чуб прізвище, – відповів хлопець, розводячи руками.
–         Виходить, ти з січовиків? Знав я одного Чуба… Гарний був козарлюга.
–         Цього я теж не знаю… На жаль.
–         Ну, не журись. Може, якимись мовами іноземними володієш?
–         Трохи англійською, ще російською…Вибачте, московською.
–         Думаю, з ангелами нам ще зарано розмовляти, – засміявся сотник.
–         Ні, ні! Такий народ є.
–         Добре, скажи-но щось на московській.

Богдан на мить задумався й процитував вірш:
–         «Никогда мы не будем братьями! Ни по Родине, ни по матери…*»
–         Ти, що знущаєшся?  Це більше на болгарську схоже, – перебив Іван.
–         Московська – ніби псяча мова, трохи схожа до татарської, – втрутився ще й Пилип.
–         А в наш час вона така, – засмутився Бодик.
Сотник повільно заклав свій оселедець за праве вухо, у якому блищав срібний кульчик. Почухав лоба своєю носогрійкою:
–         Значить так, Адамові ви діти! Раз Господь тебе сюди привів, мусиш для чогось знадобитися.
–         Дякую, батьку! – зрадів Остап.
–         Не перебивай, бісів ти сину. Знайдете йому лю́дський одяг. Остапе, тримайся завжди поруч. Пилипе, усі його лахи складеш у човен, біля мене. Зрозуміло?
____________
*іноземна мова
–          Так, так, батьку, – наввипередки відповіли козаки.
Горбонос дістав люльку, яку хвилину тому запхнув за пояс, поряд з підковою. Закурив і продовжив:
–         Для усіх він навчався у Греції. Повертається у Київ. По дорозі на них напали татари. Ти, Богдане, зумів утекти. Всі второпали?
–         Так, батьку, – вже й Бодик приєднався до чудернацької відповіді.
–         Остапе, посадиш його на весла поруч з собою. Пилипе, будеш кермувати
човном. Годі байдики бити! Бігом усі до роботи.
Сотник одночасно двома руками легенько ляснув по потилиці Остапа з Пилипом, ніби надавав їм прискорення. Хлопці що є духу побігли на чайку.
Шість човнів стояли на прозорій річковій воді готові до відплиття. Посередині кожного човна, від корми до носа, козаки склали трофеї, привезені з турецького походу. Усе перевезли сюди кіньми від самого Кальміусу. Вітрила на передній чайці вхопили повітря. Човен відчалив від берега. За ним по черзі й інші. Богдан дивився на все це дійство відкривши рота. З такого стану, напів- зачарованого, його вивела гучна команда: «Весла!». Далі окрик Остапа:
–         Братику, прикрий рота, бо грака спіймаєш…Тримайся за весло.
Пролунав глухий стук барабана: Бум…Бум…Бум. З кожним ударом козаки занурювали весла у воду. Чайка набирала оберти. Бодя швидко пристосувався до ритму гребців. Незважаючи на фізичне навантаження, йому це подобалось.
Він відчував себе у якомусь єдиному механічному організмі. Знов пролунала
команда: «Весла!». Річка звужувалась, веслярів чекав відпочинок.
Човни один за одним розрізали поверхню мальовничої річки. По лівому борту хащі з верби, терну, аличі, високого очерету переходили у безкінечний степ. Висока ковила, густо перемішана з різнобарвними квітами, стелилася під поривами вітру. Складалось враження, наче це морські хвилі, що плинуть аж до самого крайнеба. Другий берег був укритий пагорбами з глини, іноді з короткими вкрапленнями білого піску. Подекуди росли дерева, частіше кущі. Річка мовби розітнула між собою такі різні, не схожі між собою береги.
–         І як тобі на човнику? Важко, вчена ти душа? – з посмішкою звернувся Остап.
–         Бувало й важче. У гурті робити, як з гори бігти.
–         Так, так! А ще – гуртом і батька легше бити.
–         Краще скажи: звідки ті човни взялись? – поцікавився Богдан.
–         Дідька лисого! Може, ти шпигун?
–         Я тобі зараз покажу шпигуна, вража ти дитина, – Бодик долонею ляснув сусіда по потилиці.
–         Добре, добре, скажу. Нікому тільки не розбовкай… Трохи вище по течії, від того місця, де тебе зустріли… Зливаються дві річки. Уявив?
–         Уявив, уявив.
–          Між ними – великий зимівник старого козака Миколи Когута. Там за човнами й доглядають і коней випасають. Коли потрібно – поранених виходжують.
–         Бач, який ти гарний хлоп! А то – таємниця, таємниця… Не можу ось тільки збагнути, як ти, таке зелене,… море перепливав? – усміхнувся Богдан.
–         Сказитись можна! А що нам може завадити? Я вже вдруге в таких вилазках. Ти навіть не уявляєш, скількох бусурманів моя шаблюка пошинкувала на капусту!
–         Ну- ну! Заспокойся. Вірю я, вірю.
–         А ще тобі по секрету скажу. Побожись, що нікому…Нікому…
–         Хай мене грім уб’є! Якщо що, – жартома відповів Бодик.
Остап підсунувся ближче. Тихесенько на вухо прошепотів:
–         Наш сотник Горбонос – характерник. Він може на яструба обертатись. У морі галери турецькі вистежує. Потім – маршрут нам прокладає…
–         От балабол! Ти бачив того яструба?
–         Дурна твоя макітра. Простий смертний не може це побачити. Тільки якесь марево. Видіння, яке навіває характерник. Втім, він навіть майбутнє може бачити.
–         Ого! Це вже мені цікаво.
Бодик лише на хвилину замислився. Він намагався щосили зорієнтуватись на місцевості. Хоча дика різниця в часі дуже заважала.
–         Десь тут, у моєму світі, починається село Павлівка, – тихенько сказав він своєму новому напарнику.
–         Гарне? Велике? Ти був у ньому? Дівчат багато?
–         Ох ти і цвіркун! Не був. Тільки бачив. Воно велике, але повністю зруйноване. Навіть людей не залишилось.
–         Ні за цапову душу страждають православні… Диви сюди. Зараз побачиш перевіз через річку – це Ізюмський шлях, – молодий козак намагався відволікти хлопця від сумних думок.
–         Ізюмський шлях? Тут? Нічого не плутаєш? – здивувався Богдан.
–         А щоб тобі пусто було!  Мене за бовдура маєш? Он дивись вперед, – радісно вигукнув Остап.
–         Матір Божа! – вголос здивувався Чуб і уявив перед собою мапу.
Дорога від переправи йшла на Вугледар. Далі – Курахове – Покровськ – Добропілля – Слов’янськ – Ізюм. Надалі – прямий шлях на московію. «Стільки разів чув про Ізюмський шлях! Навіть не здогадувався, що один з цих напрямків проходив саме тут», – не вірив самому собі юнак.

7

Течія сповільнилася. Річка стала ширша, а береги майже пологими. Від переправи, в обидва боки, виднілася запилена дорога. Деінде, за фурами, піднімалася курява, вітер розносив її, припорошуючи високі трави.
–         Братики, згортайте вітрила. Хутко. Хутко! – скомандував сотник.
Козаки, що знаходилися біля щогли, кинулися виконувати наказ. Щоб пройти повз причали перевозу, вистачало течії. Звичайно, ще злагодженої роботи стернових як на кормі, так і на носі човна. Запорожці на інших чайках так само слухняно повторили маневри ведучого корабля.
На лівому березі, позаду переправи, постали господарчі будівлі, покриті стріхою з очерету. Вони потопали в густих садках. Поміж них височіли дві старі груші. Невисокі хати – мазанки, чисто вибілені й розмальовані кольоровими візерунками. Красувалися вони навпроти клунь з хлівами, немовби ховаючись від сонця у затінку плодових дерев. Зразу за дворами виросла велика загорода для худоби, поділена на прямокутники, що тягнулися в самісінький степ.
«Я ж бачив такі хатинки!» – згадав Богдан Полтавщину. «Цікаво, сучасні мешканці здогадувалися про свою давню історію? Чи не закінчилась уже ця історія села – назавжди?» – думки і далі не давали хлопцю спокою.
Старий перевізник з берега сигналізував про важливу справу. Передній човен пристав до берега. Решта – за командою сотника після гучних ударів у тулумбаси: «Бум», «Бум»… «Бум», «Бум», – вистроїлись один біля одного. Чайки перекрили всю ширину річки між причалами перевозу. За якусь мить Горбонос вже на березі спілкувався з Мироном Возняком:
–         Будьте крепкі, діду! Щось важливе сталось?
–         Сталося!…Може, синку, статися, – розхвилювався старий Мирон.
–         Кажіть, не томіть душу, – заспокоїв сотник.
–         Сама ж Матінка Божа мені вас послала! Велику біду затівають московити…
Горбонос довго й уважно вислуховував перевізника. Не гаючи часу, зібрав старшину на термінову раду:
–         Браття! Додав нам Боженько ще одну важливу справу. Здолаємо?
–         Кажи, батьку. Як обміркуємо, то й здолаємо. Де наша не пропадала? – загомоніли козаки.
–         Якщо коротенько: затіяли московити нам зрадоньку. Хочуть переодягнутися козаками. У такому вигляді ці христопродавці знаєте, що скоїти намірилися?…Напад на поселення кочових кримців.
–         От бісові діти… Намагаються нас розсварити… Треба покарати… Забули, псячі морди, минулий рік, – хвилювання на раді наростало.
–         З вашого дозволу, браття! Знімаємо з кожної чайки по 20 людей. Зброї -скільки піднімуть. Я залишаюся з ними. Вночі зробимо вилазку.
–         Та ми що, братів покинемо? Ми вас не залишимо, Іване! – занепокоїлась вся старшина.
–         Ну-ну-ну, заспокойтеся. Вантаж у човнах дуже цінний. Ризикувати не будемо. Яків Паливода буде за старшого. Дійдете річкою до каплиці Пречистої Богородиці. Там зачекаєте нас до ранку. Згода?
–         Згода, батьку.
–         Яків! Гармати тримайте напоготові.
–         Зробимо і дочекаємось, Іване. Задайте їм там перцю з маком.
Човни тихенько відпливли тай заховалися за вигоном річки. Уся козацька ватага розташувалася в садку. Готували обід і відпочивали. По дорозі, з різних боків до перевозу час від часу наближалися нав’ючені фури. Дід Мирон з синами вправно їх переправляли через річку. Мандрівники зникали за небокраєм, та й знов степовий шлях завмирав.
Богдан з Остапом обідали смачним кулешем. Сиділи, спершись на стару яблуню.
–         Ну що, ти, заблудо, їв колись таку смачну кашу? – підсміювався Остап.
–         Може, тобі ложкою по лобі дати? Саме таку, звичайно, не їв, – замахнувся Бодик понад головою сусіда.
–         Аби очі мої тебе не виділи! Тож хіба можна руку заносити на свого рятівника?
Юнаки й далі продовжували жартувати, допоки не закінчили обідати. На краю садка почалося якесь пожвавлення та сміх. Остап теж піднявся роздивитися, що там коїться. Потім швидко почав поправляти свою чуприну, а за нею і сорочку. Онуки діда Мирона, Іванка й Оксанка, принесли відра з квасом. Козаки радо втамували свою спрагу. Доки дівчата йшли, то вже встигли наслухатися вихвалянь: вродливі, добрі, щедрі…
–         Оксанко! Я вже думав, ти про мене забула, – змолився Остап.
–         От дурник! Я навмисно так спланувала, щоб був час коло тебе затриматися, – ніжно всміхнулась вона.
Дівчата присіли навпроти, на стару колоду.
–         Знайомтесь – це мій друг Богдан. А це – Оксана з сестричкою Іванкою, – випалив парубок.
Богдан хотів щось сказати, але задивився на Іванку, і язик перестав слухатися. Чорнява, струнка дівчина, з довгою пишною косою до пояса. Неймовірно зелені очі. Немовби заглянула тими очима йому в саму душу. Декілька хвилин панувала тиша.
–         Ге-ей! Ви тут? – Остап махав долонею між їхніми обличчями.
Усі голосно розсміялися. Десь годину весело щебетали, доки дівчата не почали збиратися додому:
–         Ой, ще так багато справ! Нас, напевно, вже з собаками шукають, – Оксана підійшла до Остапа, цьомкнула його у щічку.
–         Тримай, – це тобі на спогад, – Іванка зняла з шиї дерев’яний натільний хрестик. Поцілувала його й простягнула Богданові.
–         Дякую! Але ж ми можемо ніколи більше не зустрітися, – хлопець міцно стиснув дарунок у долоні.
–         Хай Матінка Божа тебе оберігає! Я знаю, як все буде. Не переймайся. Все одно ти будеш мій,  – дівчата помахали ручками та й побігли до будинку.
До вечора всі відпочивали. Готували зброю, перевіряли набої. Повернулася розвідка. Сотник довго з ними розмовляв. Розпитував хлопців про найдрібніші подробиці. Обмізковував усі подальші дії свого загону.

8

Сонце наближалося до небосхилу. Над безмежним вечірнім степом повіяв легенький вітерець, наповнений ароматами трав та квітів. Гомінливий шерех посохлої рослинності. Заливистий надвечірній спів птахів. Все ніби оживало після денної спеки.
Іван Горбонос зібрав усе своє воїнство на краю садка, за  рівними рядками смородинових кущів. Навпроти них, на заході, сяяв яскраво-червоними кольорами вогняний шар світила:
–         Браття мої! Воїнство Господнє! Сьогодні в нас нелегка задача. Лукавий ворог нас переважає майже у два рази. З ними щонайменше троє зрадників. Затівають вони чорну справу (ця облуда і зрада з часом буде нам коштувати багато крові). Тож мусимо їх зупинити. Є на це згода?
–         Згода! Згода! Покарати! За зраду треба карати, – перебиваючи один одного, викрикували козаки.
–         Браття! На нашому боці правда! Нам допоможе несподіванка, на нас вони не очікують. Степ та воля – козацька доля! Хай нам Бог допомагає! Матінка Божа покровом своїм оберігає!
–         Слава! Слава! Слава! Веди нас, батьку! – лунали голоси.
–         А зараз – до молитви, браття!
Сотник став на коліна навпроти сонця, промені осяяли його мужнє обличчя. Позаду козаки так само приклонились, готові щиро звернутися за підтримкою до Господа свого. У давнину десь тут молилися воїни древніх слов’ян, нестримні гуни, войовничі сармати, величні скіфи і навіть мало відомі трипільці. На цій Землі завжди просили допомогу у вищих сил. Завжди захищали своє. Змінювалися лише імена ворогів, ласих до чужого.
–         Отче наш! Що єси на небесах, – лунала молитва, неначе одним гучним голосом велетня.
–         Нехай святиться ім’я Твоє…
–         Нехай прийде Царство Твоє…
–         Нехай буде воля Твоя, – розкотисто розносилась молитва над обійстям перевізників.
–         Як на небі, так і на землі…
–         Хліб наш насущний…
–         Дай нам сьогодні, – люди на подвір’ї почули молитву, стали на коліна й приєднались до козацького прохання.
–         І прости нам провини наші…
–         Як і ми пробачаємо винуватцям нашим, – здавалось, воїни входять у якийсь транс, лиця їх  наче закам’яніли.
–         І не введи нас у спокусу…
–         Але визволи нас від лукавого, – Бодик, ще ніколи не відчував такого приливу сил від молитви, ніби в нього вливалася могутня енергія. За рік війни він бачив багато людей, які глибоко вірили. Згадалось, як казав капелан – отець Тарас: «Невіруючих людей не існує взагалі. А на війні, не криючись, вірують усі». Але щоб так?
–         Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь.
–         Амінь, – ще раз гримнули в один голос.
–         Господи, дай нашим рукам силу, головам – мудрість, душам – мужність. Амінь, – завершив Горбонос.
–         Амінь, – громоподібно повторили воїни.
Зразу після завершення обряду сотник підкликав до себе Остапа з Богданом:
–         Переправитесь на той берег річки й підете першими. Будете спостерігати за ворожим табором. Подробиці вам поясню. Зрозуміло?
–         Так, батьку, – відповів Остап за двох.
Уже через пів години – хлопці на іншому березі річки, йшли проти течії до струмка. Потічок десь за три кілометри мав вивести їх до московитів. У дорозі Бодик усе намагався звикнути до нової зброї. Шабля, пістоль за поясом – він не дуже усвідомлював, як буде ними користуватись.
–         Що, Богданчику, у вас краща зброя? – помітив Остап розгубленість нового товариша.
–         Звичайно, краща, але страшніша і смертей несе більше… Нічого, з москалями буду і такою битись.
–         Аж із шкури не лізь, намагайся бути поруч. Нам головне спостерігати й вчасно подати сигнал. Тримайся біля мене, я заговорений, – посміхнувся молодий козак.
–         Куди ж я без тебе, бісеня ти мале, – Бодик, уже трохи прив’язався до нового друга.
Хлопці піднялися на узвишшя і уважно обдивилися навкруги. Далі струмок стікав з невеликої височини, де виднілись вогнища ворожого табору. Богдан знов намагався зорієнтуватись на місцевості, напевно, вони  посередині  шляху до Вугледару. І рухатись їм ще майже до околиці міста. Швиденько, перебіжками, все ж дістались ворожого стану. У невисокому очереті влаштували засідку.
–         Чортівня якась. Бачиш, де знаходяться намети? – зашепотів Бодик.
–         Очі маю, то й бачу.
–         А як струмок повертає правіше, бачиш?
–         Братику, я все бачу.
–         Десь за табором має бути високий будинок, а там мої побратими, за будинком – місто…Дуже зруйноване місто…Але нічого немає!…А я тут.
–         Прикуси язика, Богдане, а то нас почують, і вже ніде тебе не буде…Ще й мене разом з тобою.
–         Пробач, малий! Тобі ще гетьманом бути.
–         Ну, це ще вилами по воді писано, та я не проти, – підсумував Остап.
Хлопці уважно вивчили розташування ворога. Перевірили місце випасу коней. Усе збігалося з даними розвідників. Впевнившись у зухвалій безтурботності ворогів, Остап, наче сич, прокричав чотири рази: «Ууу-Ууу-Ууу-Ууу». Пройшло кілька хвилин – і тишу розірвало вигукування сови: «Ху – Ху – Хугу»
–         Все, братику, далі спостерігаємо. Чув сову? Далі щоб і руда миш повз нас не проскочила.
–         Остапе, а московитів тут хоч греблю гати, – занепокоївся Бодик.
–         Дідько б їх вхопив. Ну нічого, зараз вони оближуть макогона…
Ще деякий час юнаки проявляли просто ангельське терпіння, мовчки спостерігали та чекали подальших подій.

9

Саме тоді, коли стало зовсім темно й засяяли зорі, загін козаків, переправився через Кашлагач і жвавим кроком рухався в бік табору порушників спокою. Дід Мирон не поскупився, виділив дві фури, запряжених кіньми. Запорожці добряче їх навантажили зброєю, та так, що на горбаках пхали їх, допомагаючи коням.
На перехресті дороги зі струмком зупинилися, розібрали додаткову зброю й уважно слухали настанови сотника:
–         Лук’яне, зі своїм загоном обходите табір зі сходу. Матвію, з півночі. Яремо, із заходу, там вас чекає Остап. Марку, ще трохи, з пів версти, рухайтеся цим шляхом, потім заходьте з півдня. Згода?
–         Так-так, батьку!
–         Ближче ніж за п’ятсот кроків не наближайтесь. Вартових усунете під час неспокою в таборі.
–         Батьку, тим бісовим дітям, можливо, уже неспокійно. Як дізнаємося, коли? – допитувався Лук’ян.
–         Не ловіть гав, і тоді усе буде ясно. Я міркую, що коні в них повтікають. Не заважайте їм розбігтися  степом… Стріляти почнуть.
–         Зрозуміли, батьку. Сигнал до атаки буде? – перепитав Ярема.
–         Запалає один з наметів. До того – чекайте. Второпали?… Чекайте.
–         Добре. Добре, батьку.
–         Хай Матінка Божа вас оберігає. До бою, браття!
Козаки розійшлись. Фури з кіньми зразу ж Миронові діти повели додому. Залишився лише Горбонос. Він дивився на небо, щось обдумав, чи задумував…
Над степом пролунало гучне вовче завивання, деякі козаки, піднявши погляд на повний місяць, перехрестилися. Звучання вовчого виття наблизилось до табору. У різних місцях навкруги, то тут, то там,  було чути біг вовчої зграї. Між наметами почалась метушня:
–         Волки! Волки! Ведите коней в лагерь *!
На деякий час завивання припинялося, степ замовкав. Потім з новою силою чувся біг зграї і пронизливе виття. Було відчуття, що пробудилися всі жителі степу й голосно волали: крики птахів, звірів, навіть цвіркуни намагались голосніше цвіркотіти. Здавалось, природа за межами табору «закипіла».
–         Факелы! Зажигайте факелы! Волки бояться огня*, – відчувалась справжня паніка.
Коні заметушились, почали іржати та гнатися поміж наметами. Люди намагалися їх зупинити, щоб осідлати. Почався повний хаос і безлад.
–         Братику, дивись, дивись – це характерник ману наводить, – зашепотів Остап.
–         А он…он… вовк… Здоровенний… А я…а я тобі не вірив, – Бодик був страшенно вражений подіями, що розгортались.
Метушня в таборі наростала й досягла апогею. Людські волання, тупіт ніг, брязкання зброї, кінське іржання, цокіт копит. До неба підіймалася курява, змішана з димом від вогнищ. Із цього хаосу навскач вилетіли десь зо двадцять вершників та помчали без упину в степ.
–         Волки в лагере! Стреляй! Стреляй!…Держи лошадей *, – хаос досягав апогею.
Почулися постріли. Сполохані коні наче сказилися й розбігалися з табору по нічному степу. У цю мить небо розрізала палаюча стріла, і один з наметів  спалахнув, а за ним, через однаковий проміжок часу ще і ще.
–         Все к бою! Первая шеренга на колено! Вторая – стоя….* – лунали команди у ворожому стані.
Уже було запізно. Один залп козацьких рушниць змінював інший, здавалось, вогонь не зупинявся. Почувся гучний звук від тулумбаса: «Бум, бум!». На мить запанувала тиша, постріли припинились, тільки чутно було стогін поранених.
–         Браття! Шаблі до бою, – почули всі голос сотника.
Почалась січа. Стогін, дзвін шабель, постріли, зойки, крики. Палаючі намети, іскри до неба від розтрощених багать…Богдан біг разом з Остапом, піднявши догори руку з шаблею. «Яка вона важка, зараза», – промайнула думка. У таборі, просто перед собою, хлопець побачив спину здоровенного, гладкого московита. «Зараз я його рубану». Бодик замахнувся і з силою опустив шаблю. Край шаблі чиркнув по шапці, рука трохи вивернулась, а бокова частина леза влупила ворога по плечу. Здоровань зикнув і розвернувся:
–         Ах ти, сучий потрох! Тебе конец! *
Над головою юнака блиснула шабля. «Капець», – подумки попрощався з життям Богдан. Ще мить – і фігура здорованя завмерла, помалу почала задкувати назад, з гуркотом розпласталась на траві. Зробивши якийсь неймовірний кульбіт, глибокий випад вперед на праву ногу, Остап встромив свою шаблю в пузо противнику.
–         Братику! Я ж казав, дідько б тебе взяв, тримайся біля мене. Я заговорений…
Подальшої битви Богдан не пам’ятав. Наче у густому тумані, рухався поруч з Остапом. Навколо кричали, стріляли, падали вбиті, бризкала кров. На траві лежали безголові тіла, кінські сідла, якийсь крам, тліли згарища від наметів. Усе нагадувало довгий, зовсім нереальний, проте жахливий сон.
За годину бійня скінчилася. Гам у степу затих, плин часу повернувся до звичайного розпорядку. Козаки наспіх надавали допомогу своїм пораненим, зносили загиблих побратимів, в’язали полонених один до одного (за татарським звичаєм), збирали трофейну зброю. Десятьох спритних хлопців сотник відрядив у степ збирати коней.

_________
* іноземна мова

–         Братчики мої! До світанку маємо бути на човнах. Гуртуйтеся по своїх загонах. Зараз будуть коні, першим ділом вантажте поранених і полеглих, потім усе інше, Горбонос, гучно промовляючи, крокував поміж козаками.
–         Батьку, ховати наших де будемо? – запитав Лук’ян.
–         Поряд з каплицею, біля річки. Нехай і далі спостерігають за степом та водами Кашлагачу.
–         Батьку, бісові зрадники разом з невеликим загоном втекли, – схвильовано доповів Ярема, йдучи поряд.
–         Аби їх дідько сколов! Так і будуть далі баламутити світом. Відчуває моя душа: якусь підлість нам готують, – сотник далі не зупинявся ні на мить.
–         Ще, батьку! Хлопці питають, що робити з тими вражими синами, які своє вже відгуляли?
–         Хай їм грець, залишмо в степу. Вовкам теж треба їсти. Буде їм подяка за допомогу, – ледь помітна посмішка, схожа на оскал, осяяла мужнє обличчя Івана.

Синопсис