Заголовок

Перейти до контенту
ЛІТавиця

Творче об\’єднання
0 0,00 ₴

19 Березня, 2025Декамерон у помиральній ямі
Повернутися до конкурсу: БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – Вижити в очікуванні кінця світу
Нагорі гупнуло щось великокаліберне – і зі стелі посипались пил і невеличкі шматки штукатурки. Дорога забаганка для заможних мешканців елітного житлового комплексу, бомбосховище стало притулком для них і тих щасливчиків, яким відносно пощастило опинитися поруч.

– Блять, знову ця хуйня в каву потрапила… – тихо вилаявся один з солдатів.
– Чув, стеж за язиком, тут діти взагалі-то! – шикнув на нього другий.
– Кажеш так, наче вони і так не знають лайливих слів, – перший заходився вигрібати шматочки тинькування з чашки.
– Подивись на них краще, хлопче, – втрутився у розмову сержант, “Сарж”, що саме прожував шматок галети. – Вони не з таких сімей, а з багатих.

Чи то від жовчі в голосі, чи то від усвідомлення сказаного сержантом, військові змовкли й перевели мовчазні багатозначні погляди на цивільних. Чоловіки в білих сорочках та дорогих костюмах, жінки на підборах, у спідницях та з таким манікюром, що можна було різати кевлар, діти, що вимагали гаджети й вередували… “Небожителі”, “хазяїни життя” та “бруд з-під їх нігтів”, “плебеї” перетнулися в одному підвалі.

Два світи, бар’єр між якими з оглушливим дзвоном урівняла війна.

– Вони все ще люди, друзі, – бадьоро озвався третій.
– Та що ти таке кажеш, друже? – перекривив його франкську вимову солдат, що саме позбувся тиньку в каві.

Він відрізнявся від загальної маси не тільки гладко виголеним обличчям й бадьорим блиском в очах, а й коштовністю спорядження. Повний тактичний скафандр темно-сірого кольору коштував як винищувач чи аерокосмічний шатл. Замість розпластаного білого імперського орла на чорному фоні – кобальтове поле і золотий грифон у колі з дванадцяти чотирьохпроменевих зірок і синьо-біло-червоний триколор. Серед усього бруду, ницості й мерзенності, “Пал”, як його називали, виглядав справжнім паладином Шарлемані, а форма балістичного шолома з золотим лавровим вінком намальованим на ньому лише підкреслювало цю схожість.

– У франкській “с” у кінці слова не читається, – беззлобно посміхнувся “француз”.
– Та ну тебе… – відмахнувся той. – Якого біса ти взагалі воюєш?
– Це фамільне, – Пал на диво вправно відкрив енергетичний батончик і простягнув товаришу по нещастю. – Пригощайся, стане легше.
– Та ти просто “золотий ретривер”, а не людина, – саркастично кинув сержант.
– Життя і так кепське, навіщо робити його ще гіршим? – безтурботно знизав плечима франк.
– Знаєш, нам, простому бидлу з бетонних мегаблоків та промислових колоній, де повітря й вода по талонах, не зрозуміти тебе, – похмуро, зі смутком додав сержант. – Без образ.

Пал замість слів простягнув батончик і сержанту. Той з крехтінням підвівся з каримата і, вдячно схиливши голову, взяв частування.

– В ріійських та імперських аристократичних родинах, неподільний майорат успадковує старша дитина, – франк з вдячністю прийняв кружку, в якій парував енергетичний напій. – Альтернатив військовій службі насправді не так багато, як здається. Або служиш на благо родині й постійно вислуховуєш від батьків, що всім маєш завдячувати їм, або шукаєш багатства і слави на полях битви. Влаштуватися на роботу деінде, навіть з прекрасною освітою та знаннями, моветон. Інші дворянські роди не візьмуть. Мезальянс? Станеш персоною нон грата серед благородних. Служба в жандармерії натомість дає непогані можливості.

– Тому ти обрав військову кар’єру? – спитав сержант.
– Oui, – миттєво відповів Франк. – Втім, тоді я вважав, що це весело, цікаво. Був молодим, авантюрним…
– А зараз? – з похмурою цікавістю спитав сусід, Датч.
– Та, знаєш, теж по-своєму весело, – боєць всміхнувся. – У вас же це перша кампанія, я правий?

Якби поглядом можна було вбивати, то Пала б розірвали на частини з дюжину разів. У напівмороку укриття, на нього дивилися хлопці та вже поважного віку дядьки, вчорашні школярі й батьки, якщо не діди.

Всі в сіро-зеленій однотонній броні та комбінезонах імперського зразка, як однояйцеві близнюки, замурзані, з почервонілими очима, зневірені та злі. Навіть їх історії були майже однаковими: рекрутська повинність, пішли в армію заради грошей, аби вирватися з сірої буденності їх жалюгідного, знелюдненого існування в чиємусь феоді. Найманці, такі ж, як і Пал, але був нюанс…

Вони розраховували на швидке завершення контракту, бойові, славу вдома та увагу дівчат, а опинилися в найбільшій м’ясорубці, яку бачив Новий Світ з часів його освоєння, ні…

Всі вони опинилися в горнилі наймасштабнішої війни в історії людства.

– Як це може бути весело? – пролунав сповнений осуду жіночий голос з купки цивільних.

Увага всієї військової частини підвалу миттєво змістилася до молодої дівчини, що, радше, нагадувала музейний експонат: химерна сукня з безрукавною накидкою, зібране у високий пучок жорстке, темне волосся і сповнений суміші розпачу та презирства погляд.

– Усі ці вбивства, смерті, для вас це весело?

Сарж жорстко наказав підлеглим не вступати в суперечки з цивільними, не звертати увагу на їх ниття, скиглення та примхи, тому ніхто не наважився піти проти старого ветерана. Імперці дружно похнюпили голови й продовжили мовчки їсти. Франк озирнувся в бік діда, що ледь помітно захитав головою.

– Навіть не уявляєте наскільки, юна леді.

Від цього спотвореного хриплим вокодером голосу здригалися мільярди людей по всьому Новому Світу, а обриси витягнутої балістичної маски-респіратора, що виринула з пітьми закутка снилися в нічних жахах. На камуфльованому шоломі, підперезаному жовтою смугою розпізнавального знаку, немов бойове фарбування аборигенів, красувалося “криваве вістря” – біла літера “дельта” з тонкою багряною окантовкою.

Ікона пропаганди, символ імперської військової машини, ірраціональних політичних амбіцій і війни.

Позбавлені життя зіниці балістичних окулярів наче дивилися в порожнечу кудись перед собою на тисячу футів, але дівчина проковтнула несказані слова, немов відчувши на собі погляд.

– Дивитися на те, як безжальний вбивця повзе по землі, стікаючи кров’ю, і шепоче “нє нада”, хоча він прилетів на твою планету вбивати твоїх співгромадян за додаткову пайку. Додатковий пайок, розумієте, навіть не за ідею? Черговий авантюрист, який вирішив заробити грошей…

Здається, навіть артилерійська канонада та авіаудари зовні стихли, щоб підкреслити оглушливу, страшну тишу, якою ознаменувалося те одкровення, про які всі знали, але мало хто наважувався озвучити.

Про те, як нинішні захисники вільного світу та герої нової Коаліції, самі були поганцями-завойовниками, “імперцями”.

“Імперець”, “імп”…

Як плювок в обличчя, презирливе клеймо.

– Мік, прошу, не починай, – зазвичай веселий Пал сказав це так тихо, як тільки можна було, щоб його почули тільки посилені акустичні сенсори шолома.
– Зараз у мене є сила та влада над життям, – хриплий штучний голос бринів немов з потойбіччя. – Одне натискання на спусковий гачок відділяє істоту по той бік прицілу від смерті…

Штурмовик з силою стиснув кулак і демонстративно поклав імпульсний карабін на коліна.

– Ви любите жалітися на несправедливість, забуваючи, що її не існує від народження. Один маленький дефект у генах, і ви вже народжуєтесь з відхиленням чи спадковою хворобою. Ви народились жінкою і, впевнений, для вас неприємно кожний місяць мучитись від болю, перепадів настрою та гормональних бур…

Дівчина раптом густо залилася фарбою, серед солдатів почулися нервові смішки, а жінки зиркнули на солдата з осудом. Навіть чоловіки серед цивільних заворушилися, витріщаючись на головоріза.

– Але ми можемо створити хоча б трошечки більш справедливий світ, – штурмовик повільно прибрав зброю й знову розчинився у пітьмі. – Захищати слабших від тих, хто цькує їх, знущається з них. Карати негідників та злочинців. Допомагати тим, кому пощастило менше, щоб вони стали сильними й, колись, простягнули плече підтримки іншим… Це тішить моє его. А ще більше мене тішить видовище жалюгідних хробаків, які в муках здихають кожного разу, коли я натискаю на спусковий гачок. П’янке відчуття втілення в життя концепції кармічного правосуддя над тими, хто повірили у свою обраність, особливість та виняткове право вирішувати, як мають жити інші!

Шумний вдих крізь респіратор пролунав як потойбічний шепіт духів загиблих. Хтось нервово кашлянув у дальньому кутку.

– Їбать ти, Кола, соціопат… – кинув хтось.

Штурмовик не відповів.

– Не слухайте його, леді… – Пал замахав рукою, немов запрошуючи дівчину назвати ім’я.
– Юкі, – майже пошепки видихнула вона, досі шокована жорстоким одкровенням.
– Юкі-сан, в нашого лівонського друга своєрідні погляди на життя та досвід, – якомога м’якше почав франк. – Він багато воював, бачив смерть…
– Я не просив бути моїм адвокатом, Еміле, – озвався зі свого закутка штурмовик. – Можеш спробувати пояснити їм свою перспективу, але не приплітай мене і не вирішуй за мене, добре?
– Добре, друже, – як ні в чому не бувало відповів воїн. – Ти як, Мік? В порядку?
– Плюс, – пролунав бездушний, холодний, електронний голос.
– Облиште мою доньку в спокої, нарешті! – обурливо звернувся немолодий вже чоловік, що сидів поруч. – Нічого задурювати їй голову.
– Батьку, я хочу розуміти! – стримано відповіла вона, перш ніж зі стриманою надією знову перевести погляд на лицаря космічної доби. – Еміле, правильно? Що мав на увазі цей… ваш товариш?

Спроби Юкі формулювати й озвучувати думки якомога коректніше, у ввічливих, навіть офіційних формулюваннях, змусили хлопця всміхнутися самими кутиками губ.

– Ми, Юкі-сан, можемо носити одну форму, але ми всі дуже різні. Мік багато воював, як і я, все своє свідоме життя. Війна прийшла в його дім і він обрав взяти в руки зброю й не давати своїм катам можливість вершити його долю. Це благородне, почесне покликання…
– І до біса невдячне, – знову озвався з кутка штурмовик.
– Сарж не знайшов себе у цивільному житті, – Еміль стишив голос, аби не привертати небажану увагу ветерана. – Не планував зв’язувати життя з армією, але на його рідній планеті рекрутська повинність, тож йому довелось піти. Коли ж повернувся, йому не знайшлось місця ні вдома, ні в цивільному житті, тож він повторно пішов у військо.

Він переповідав одну історію за іншою з мовчазної згоди похмурих імперців, а люди поступово підсаджувалися ближче. У вогні хімічного світла, Пал живо та яскраво переповідав буденні історії людей, з якими він познайомився буквально пару днів тому так, наче це були казки чи легенди.

Ганс, що сварився на пил та тиньк у своїй дешевій розчинній каві з сухпайка, був мобілізований за рекрутською повинністю. Бібера відрахували з університету за інтрижку з донькою професора. Зіг купився на пропаганду…

Люди слухали, діти навіть почали питати його про різні ігри й чому він не схожий на персонажів звідти, на що Еміль лише посміювався і частував малечу сухофруктами з сухпайка.

– А яка ваша історія? – спитала в якийсь момент жінка з натовпу, тримаючи на руках малу дитину.

Важкий скрип вхідних дверей біля сходів змусив було військових схопитися за зброю, але ті швидко заспокоїлись, побачивши знайомий жовтий скотч на камуфльованій панцерній броні. Варто було розгледіти знаки розрізнення капітана десантно-штурмових військ, як імперці почали було підводитись, але гість махнув рукою і сказав сидіти.

– Панове, у нас збитий поранений пілот, якого треба витягти, посилка з дрона та десант пі… – побачивши жінок та дітей, офіцер закашлявся й обірвав себе на півслові, – ренегатів. Брифінг на КСП через п’ять хвилин.

Зіниці лейтенанта нагадували широко відкриті котячі – стільки енергетиків він випив під час чергування на командно-спостережному пункті. Блідий, з темними колами під очима, його можна було сплутати зі студентом-трієчником під час сесії, який намагався написати курсову за одну ніч.

– Шановні громадяни, як ви себе почуваєтесь? – на згині ліктя лейтенант тримав такий самий шолом, як і в Міка, з таким самим “вістрям”. – Скарги, побажання?

Слова подяки, осуду та невдоволення змішалися в одну суцільну какофонію, але навіть так можна було почути питання, яке краяло серце ветеранам Довгої Війни…

“Коли це все закінчиться?”

– Не знаю, – чесно відповів капітан. – І ніхто не знає. Ми робимо все можливе, щоб організувати вашу евакуацію якомога далі від лінії бойового зіткнення. Будь ласка, слухайте вказівки військових, не нервуйте й поставтеся з розумінням до тимчасових незручностей…
– Ми не просили вас ховати нас сюди, евакуйовувати і взагалі! – обурився невисокий, полисілий чоловік у класичному костюмі. – Чому ви не припините стріляти й не зупините це все!?

В офіцера помітно сіпнулося око і він пошкодував, що не вдягнув шолом, як його побратим, що наче виріс з тіні за його спиною. Капітан боявся, що Мік зараз вибухне, зламає чолов’язі шию, всадить у його м’яку плоть ножа чи витягне назовні й вистрілить у потилицю, але штурмовик мовчки попрямував нагору.

Він напружив усю силу волі, аби якомога політкоректно сформувати думку, коли з дверей до однієї з кімнат пролунав гнівний вигук:

– Йоу, скажи це арковіанцям, лівонцям, балтейцям, поллам та мешканцям ще десятків систем це! – темношкірий чолов’яга презирливо зиркнув і зник всередині, кинувши наостанок. – Ішак їбаний…

Людська маса невдоволено забурлила, спінилася, немов вигрібна яма в яку кинули дріжджі, аж з натовпу підвівся немолодий вже чоловік у спортивному костюмі.

– Шановний пан хотів сказати, що так звані імперські ренегати вкрай грубо ставляться до цивільного населення і не дотримуються правил ведення війни…
– Бо їх розлютили ви своєю непровокованою агресією замість того, щоб вислухати й задовольнити вимоги…
– Я хочу переспати з вашою донькою, – вклинився в розмову капітан, позбавленим життя поглядом пожираючи Юкі. – Прямо зараз. Віддайте мені її.

Багрянець на обличчі дівчини швидко змінився на блідість, а її мигдалеподібні очі стали майже круглими від суміші обурення та жаху.

– Що? – шоковано спитала вона.
– Що!? – батько дівчини спробував підірватися з місця, але з його грацією пінгвіна це виглядало радше жалюгідно. – Та хто ви…

Капітан поклав руку йому на плече… й з ледь помітним натиском всадив назад.

– Якщо не виконаєте мої умови, я прострелю вам коліно, – холодно кинув офіцер, для певності погрози поклавши руку на руків’я пістолета. – Або два. В мене поганий настрій сьогодні, знаєте…

За цією сценою мовчки спостерігали кілька імперців та Еміль. Погляди франка та дівчини перестрілися й той спробував ледь помітно підмигнути їй.

– То що? – капітан витягнув пістолет.
– Пане офіцере, ви ж не будете… – старий у спортивному костюмі з острахом дивився на того, кого вони вважали захисником.

І не тільки він – всі громадяни, що забилися по кутках, прикипіли до стін і налякано визирали з дверей.

– Звичайно, я не буду цього робити, – капітан сховав зброю, прикрив на мить очі і продовжив. – Це лише мала частина демонстрації того, що буде з вами, в разі якщо опинитесь у руках уніатів. Я щиро сподіваюся, що ви не пізнаєте цього і зрозумієте наше становище зараз.

Знявши шолом з карабіна, офіцер вдягнув його. Той з ледь чутним шипінням герметизувався і в укритті знову пролунав голос з нічних жахів:

– Бо мерці не говорять…

Командно-спостережний пункт зведеної групи недобитків розташовувався двома поверхами вище в колишньому пункті охорони. У невелике приміщення набилася з дюжина бійців, які через спорядження займали ще більше місця. На обличчях в багатьох з них читалися страх і непорозуміння – камери спостереження, які були розміщенні в секторі, всі згасли.

– Декілька хвилин тому, ворог завдав тактичного ядерного удару по багатоповерховій житловій забудові приблизно за десять кілометрів від нас, – сухо почав капітан. – Вочевидь, не маючи можливості зайняти панівні висоти й вибити звідти сили оборони, ворог рівняє з землею все, що стирчить більше, ніж на десяток метрів.
– Ніколи такого не було і от знову, – філософськи відгукнувся Мік.
– Нагорі рештки взводу Діви розкидали десант уніатів, – командир проігнорував коментар і натомість вивів на голографічний проєктор інтерактивної тактичної мапи модель їх житлового блоку. – Тримайтесь разом і економте набої. Забирайте все, що можна забрати.
– Дозвольте звернутись, пане капітане, – подав голос Сарж.
– Дозволяю.
– Поставлю питання яке хвилює всіх нас, – сержант напружено подивився у вічі виснаженому командиру. – Чи буде підмога? Нас витягнуть?
– Чого не знаю, того не знаю, – капітан повільно відвів очі. – Будемо робити те, що робили завжди в таких ситуаціях.

В кімнаті запанувала мовчанка. Навіть недосвідчені імперці здогадалися, про що говорив лівонський десантник.

Стояти на смерть до останнього патрона.

Краще швидка смерть у бою, ніж полон і довга, болісна мука тортур і приниження, якщо не ще гірша доля… І справа була навіть не в особистих рахунках Лівонії до уніатів.

– Колю, Емілю, треба затягти антену радіоприймача на старе місце, бо та згоріла від ЕМІ внаслідок ядерного вибуху, – Зможете?
– Плюс, – хрипло відповів Мік. – Чи варто довести цивільним про ситуацію?
– Тільки якщо становище погіршиться.

Гермозатвор сховища з шипінням відкрився і випустив групу на поверхню. І перше, що вони побачили в коридорі загального рівня – чорні мішки. Кожний з них – тіло одного з побратимів, товаришів, друзів, членів воїнської родини.

Тераса зустрічала понівеченими деревами, вибитими шибками й руїною. Навколо гуркотіла канонада артилерії й гупали авіабомби та ракети – звичні звуки, які часом стишували активні навушники. Візор з розширеною реальністю виділив маленьку плямку ледь жевріючого тепла: труп в болотяно-зеленому комбінезоні, старомодній броні та з червоними пов’язками.

– А якщо задуматись, то ми не надто відрізняємось один від одного, – пролунав голос Еміля в радіогарінтурі Міка.
– Помиляєшся, – холодно озвався той, видершись на наступний рівень тераси. – Ми обрали шлях спокути й виправлення власних помилок. Неможливо створити ідеальну систему, але якщо бодай на десятиліття наші дії принесуть мир та процвітання, це було недарма.
– Мені досі трохи дивно чути від тебе такі… – Пал спробував підібрати слова й вимушено зробив паузу. – Ідеалістичні мотиви.
– Через цивільних? – озвався Мік, перевіряючи сектор. – Болісна тема. Але я не збираюся лізти в помиральну яму через купку невігласів, які щойно прокинулись і відкрили очі.

Ще одне тіло. Шквал іонізованого шроту буквально відірвав руку з плечового сустава піхотинця Унії. Недолюдок стік кров’ю в “червоній” зоні і, судячи зі слідів крові де-не-де, не він один…

І от, нарешті, вершина… Панівна рукотворна висота, з якої відкривався апокаліптичний пейзаж на ще одне поле битви абсурдної війни. Лічильник Гейгера в броні бійців затріскотів, вловивши радіоактивний пил – мабуть, принесений зі зруйнованого мегаблоку на обрії.

– Як думаєш, це кінець? – спитав Еміль.
– Кінець буде, коли перед очима пітьма, – філософськи видав Мік, вмостившись майже на краю прірви. – Але те, що людство кончене, факт. Красиве місто було…

Повернутися до голосування
або проголосувати за роботу прямо зараз
Ви ще не голосували Так Ні
Читати і голосувати за наступну роботу
Поки є час до КІНЦЯ
Повернутися до конкурсу: БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – Вижити в очікуванні кінця світу
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Ті, хто не літають на голкахНаступний запис
НАСТУПН.
Зустріч на Щекавиці
Залишити відповідь
Ви увійшли як Mila. Редагувати свій обліковий запис. Вийти? Обов’язкові поля позначені *

Коментар *

Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Ті, хто не літають на голкахНаступний запис
НАСТУПН.
Зустріч на Щекавиці
Мої замовлення
Придбати книги ЛІТавиці в Португалії та Европі
КОНКУРСИ у 2024р.
Поговоримо про інклюзію! – фантастичні оповідання до 40тис.знаків
Фантастичні мініатюри – БИТВА ЗА ВРОЖАЙ
ВБИВЧИЙ ГУМОР – гумфант оповідання до 60тис. знаків
Фантастичні пригоди – повісті
365+1 новорічних слів. Ще один день
КОНКУРСИ у 2025р.
Січень
Лютий
Березень
ОПОВІДАННЯ
БАЙКИ ЩЕКАВИЦІ – фантастичні оповідання до 40тис. знаків
ПРИЙОМ РОБІТ
Квітень
Травень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
тему оголосимо згодом
Червень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
тему оголосимо згодом
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ОПОВІДАННЯ
НФ оповідання до 60тис. знаків
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
365 новорічних слів
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Гриць Контрабас до Батьківське право
Сергій Василюк до Точка неповернення
Автор твору до Поки немає черг
Автор твору до Делікатне доручення
М.С. Мазл до Поки немає черг
М.С. Мазл до Делікатне доручення
DzhurdzhaDen до Точка неповернення
М.С. Мазл до Кінець світу на носі!
Shinnor до І буде день, і буде ніч, і буде кава
Автор твору до Непоборна сила
Автор твору до Непоборна сила
Наші друзі:
Попередній слайд
Наступний слайд
(c) ЛІТавиця – 2020-2023

Контакти

Форум

Політика конфіденційності

Умови публікації

Правила форуму

Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук:

. . .