Останній тендерний день

У величній країні Гипотетії, де сніг лежав на золотих куполах цілий рік, а народ пишався своєю здатністю терпіти все — від морозів до указів “згори”, одного дня з’явилася новина, яка змусила навіть найстійкіших задуматися. Не те щоби новини тут були рідкістю: то президент вигравав вибори з результатом 146% голосів, то міністр енергетики “випадково” продав половину газових запасів дружній фірмі, зареєстрованій на його собаку. Але цього разу новина була не земна, а небесна.

Над Гипотетією завис метеорит. Не просто метеорит, а справжній Метеорит з великої літери — кам’яний велетень розміром із провінційне місто, де всі дороги ведуть до одного-єдиного палацу. Учені, ті кілька, що ще не продали свої дипломи на базарі, оголосили: “Три дні, і буде великий ба-бах!” Народ одразу розділився: одні побігли до храмів, інші — до крамниць за горілкою, а треті почали будувати плоти з бочок і старих шин, бо “раптом метеорит вирішить приземлитися в море, а ми попливемо!”

Але верхівка Гипотетії — ті, хто носив шапки з хутра рідкісних звірів і вважав народ “святим, але трохи дурнуватим”, — не злякалася. Вони зібралися в залі з мармуровими колонами й портретами Вічного Керівника (який, до речі, виглядав на всіх картинах однаково молодим, хоч офіційно йому було вже за сто). І почали планувати.

Засідання перше: “Космічна вигода”

Голова Ради Безпеки, пан Григір Каганець, чиє обличчя нагадувало шматок сиру, що трохи підплавився на сонці, стукнув золотим молоточком по столу. Молоточок був трофейним — подарований “партнерами” після чергового “вигідного” контракту на поставку вугілля з неіснуючих шахт. Зала, прикрашена гобеленами з вишитими гаслами типу “Сила в єдності, а багатство в кишені”, гуділа від шепоту чиновників, кожен із яких тримав у руках теку з печатками й позолотою — символ їхньої влади над паперами й людьми.

— Панове! — проголосив Каганець, поправляючи медаль “За вірність справі” (яку сам собі виписав минулого тижня за “успішне освоєння бюджету”). — У нас проблема. Метеорит. Великий. Летить прямо на нас. Що робимо?

Першим підскочив генерал Броніслав Танкобуд, чиї груди гнулися під вагою орденів за “перемоги” в закупівлях списаних гармат і танків, які більше годилися для музею, ніж для війни. Він гордо випнув підборіддя, наче готувався до параду перед портретом Вічного Керівника, і гримнув:

— Пропоную тендер! Нам потрібні ракети, щоб збити цю каменюку. У мене є фірма, “КосмоЩит”. Вони ще не робили ракет, але за три дні точно встигнуть. Якщо дати їм бюджет, звісно.

— Скільки? — Каганець примружив очі, наче оцінюючи, чи влізе сума в його кишеню, чи доведеться розширювати штани.

— Три мільярди , — відповів Танкобуд, маючи на увазі місцеву валюту, яку народ давно прозвав “фантиками” через її здатність знецінюватися щомісяця. — Але це ж для порятунку Гипотетії! Треба ж показати небесам, що ми не просто так тут сидимо!

Міністр фінансів, Онисим Копійка, чиї руки були такими липкими, що він навіть ложку тримав у рукавичках, потер долоні й усміхнувся, наче кіт, що знайшов сметану.

— Три? А чому не п’ять? — запропонував він, поглядаючи на стелю, де висіла люстра з кришталю, куплена за ціною трьох шкіл. — Додамо пункт про “інноваційні розробки” й “патріотичне виховання персоналу”. Звучить солідно, і ніхто не перевірить, бо часу мало. А ще можна включити “консультаційні послуги” — мій шурин якраз шукає роботу.

Зала вибухнула схвальними вигуками. Хтось із задніх рядів, де сиділи дрібніші чиновники з менш позолоченими теками, запропонував закупити “антиметеоритні плащі” для бюджетників, цілком безкоштовно — по сто тридцять тисяч за штуку, бо “тканина особлива, з вплетеними нитками віри в Гипотетію”. Інший, з бородою, що нагадувала клоччя від старого килима, вигукнув:

— А давайте ще бункер! Але не простий, а з позолоченими унітазами й сауною! Бо без комфорту який сенс виживати? Я знаю фірму, “БункерПалац”, — це мій кум заснував. Вони ще не будували нічого, але за два мільярди встигнуть хоч фундамент закласти!

Каганець кивнув, записуючи ідеї в блокнот. Потім підвівся міністр пропаганди, Феофан Голосний, чиє обличчя було знайоме кожному гипотетійцю з екранів телевізорів, де він щодня пояснював, чому все погано через “зовнішніх ворогів”.

— Панове, — прогундосив він, поправляючи окуляри в золотій оправі, — нам потрібна кампанія! Народ має знати, що ми не просто сидимо, а героїчно боремося з метеоритом. Пропоную зняти ролик: “Гипотетія проти космосу”. У головній ролі — Вічний Керівник, який дивиться в небо й каже: “Не здамося!” Бюджет — мільярд. І ще півмільярда на плакати: “Метеорит нам не указ!”

— А якщо метеорит таки влучить? — несміливо пискнув якийсь молодий секретар із кутка, тримаючи теку з написом “Наукові звіти”.

— То скажемо, що це підступ ворогів! — відрізав Феофан. — У нас завжди є вороги. Або диверсія вчених, які продалися за кордон. Народ повірить, він у нас терплячий.

Ідеї сипалися, як сніг у гипотетійську зиму. Хтось запропонував “космічний податок” на громадян, щоб “усі долучилися до порятунку”, хтось — медалі “За відвагу перед метеоритом” для всіх присутніх (звісно, за окрему плату). Але всі пропозиції мали одну мету: не зупинити катастрофу, а встигнути урвати шматок бюджету, поки небо не впало на землю.

День другий: “Тендерна епопея”

До обіду другого дня, коли метеорит уже виднівся в небі як величезна сіра куля, що псувала краєвид із вікон палаців, Рада Безпеки оголосила тендер. Документ був товщиною з томик “Славної історії Гипотетії” — 200 сторінок дрібним шрифтом, де головною умовою було “наявність патріотичного духу й лояльності до Ради”. Умови прописали так хитро, що навіть космічний корабель із сусідньої галактики не зміг би їх виконати, зате фірма “КосмоЩит”, яка належала троюрідному зятю Танкобуда, підійшла ідеально. Цікаво, що фірма зареєструвалася за годину до дедлайну, але хто ж звертає увагу на дрібниці, коли на кону порятунок нації?

Оголошення тендеру супроводжувалося пафосною промовою Каганця, яку транслювали по всіх каналах. Він стояв на трибуні, тримаючи в руках модель ракети (яку йому подарував Танкобуд — пластмасову, з дитячого магазину), і гудів:

— Ми не здамося! Гипотетія — це сила, яку не зламати ні мечем, ні метеоритом! Ми вже знайшли найкращих виконавців, і скоро небо знову стане чистим!

Народ, який слухав це, сидячи в підвалах із запасами картоплі, лише зітхав: “Знову тендер, знову “КосмоЩит”. Мабуть, зять Танкобуда вже купує нову дачу”. Хтось із опозиції, яка ще не сиділа в підвалах за “неправильні думки”, спробував подати протест, але його швидко заглушили криками: “Ти що, проти порятунку? Хочеш, щоб метеорит переміг?!” Опозиціонера забрали “для бесіди”, а тендер тим часом пішов своїм ходом.

На вулицях кипіло життя. Консерви продавали за ціною діамантів, бо міністр торгівлі, Прокіп Товарний, оголосив “ринкову свободу” й одразу підняв ціни “через ажіотаж”. Хтось намагався продати стару “Волгу” за ціну яхти, аргументуючи: “Все одно ж кінець, беріть, поки є!” У селах бабусі молилися перед іконами Вічного Керівника, вірячи, що він “зупинить метеорит силою погляду”, а діди згадували старі часи, коли “хоч метеоритів не було, зате порядок був”.

Уряд же зосередився на головному. Каганець скликав ще одну нараду, щоб “уточнити деталі”. На столі лежали звіти “КосмоЩита” — три аркуші, списані від руки, з малюнком ракети, що більше нагадувала самовар із крилами.

— Що це? — поцікавився Копійка, тицяючи пальцем у малюнок.

— Проект! — гордо відповів Танкобуд. — Ми вже витратили два мільярди на “дослідження”. За ще три запустимо ракету. Ну, або хоча б макет у небо піднімемо — для картинки в новинах.

— А якщо не спрацює? — запитав Феофан Голосний, який уже готував текст для ролика “Гипотетія перемагає космос”.

— То скажемо, що метеорит був надто хитрий, — відмахнувся Танкобуд. — Або що це диверсія. У нас же завжди є кого звинуватити.

Тим часом Каганець запропонував евакуацію. Але не для всіх.

— Тільки для достойних! — уточнив він, погладжуючи свій шолом із пір’ям, який йому продали як “космічний захист” за скромні півмільйона. — Ми, наші родини, собаки, секретарки й, можливо, шофери. Хоча шоферів можна замінити — вони не такі цінні.

— А куди летимо? — поцікавився Копійка, перераховуючи золоті монети в кишені.

— На орбіту! — вигукнув Танкобуд. — У “КосмоЩита” є проект корабля. Ескіз на серветці, але за шість мільярдів ми встигнемо! Назвемо його “Гипотетія Вічна” — щоб показати силу духу й налякати метеорит!

Пропозиція всім сподобалася. Хтось додав, що корабель має бути з позолоченим троном для Вічного Керівника (навіть якщо той залишиться в портреті), хтось — що треба взяти запас горілки й оселедців, “бо без цього який космос?”. Половину бюджету одразу списали на “дослідження”, другу — розподілили між собою. Народ, який бачив це по телевізору (де показували тільки “правильні” новини), лише зітхав: “Ну, як завжди”.

День третій: “Великий фінал”

На ранок третього дня метеорит закривав небо над Гипотетією, наче гігантський кулак, готовий розчавити країну разом із її позолоченими куполами й нескінченними чергами за “фантиками”. Повітря стало гарячим і пахло сіркою, земля гуділа, ніби сердитий ведмідь, якого розбудили посеред зими, а в соцмережах, які ще працювали на останніх уцілілих серверах, ширилися меми: “Метеорит летить, а в нас досі тендер на його знищення не завершився!” і “Гипотетія: ми не здаємося, ми просто пишемо звіти”. Народ кинувся до підвалів, храмів і саморобних плотів, але навіть там панував хаос: священики брали “пожертви” за благословення, причому ціни залежали від близькості до вівтаря, а “добрі люди” продавали місця в укриттях за ціною столичних квартир, додаючи: “Беріть, поки метеорит не знизив ціни!”

У Раді Безпеки тим часом тривала остання нарада — чи то святкування, чи то прощальна вистава, залежно від того, хто дивився. Григір Каганець стояв перед величезним дзеркалом із позолоченою рамою, приміряючи свій “антиметеоритний” шолом. Він репетирував промову, розмахуючи руками так, ніби збирався переконати сам метеорит повернути назад:

— Ми боролися до кінця! — гудів він, тренуючи пафосний тон, який так любили показувати в новинах. — Ми показали всьому світу, що Гипотетія непереможна! І якщо цей метеорит думає, що може нас здолати, то хай знає: ми його ще й оштрафуємо за порушення наших священних кордонів! Або посадимо за неповагу до Вічного Керівника!

— Григіре, — перебив його Онисим Копійка, сидячи за столом і евакуюючи бюджетні кошти на закордонні рахунки, — а де корабель? “Гипотетія Вічна”? Ти ж казав, до обіду буде готовий.

— Та буде, буде, — відмахнувся Каганець, поправляючи шолом, який сповзав йому на очі. — Танкобуд обіцяв. Де він, до речі?

Генерал Броніслав Танкобуд, як виявилося, уже сидів у приватному літаку, що гудів двигунами десь на околиці столиці, прямуючи на схід, де, за чутками, “ніхто не дістане, навіть метеорит”. З собою він прихопив п’ять валіз готівки, дружину в шубі з трьох видів хутра. “КосмоЩит” тим часом надіслав звіт, що “корабель готовий на 90%”, але коли Каганець зателефонував уточнити, йому показали лише картонний макет із написом “Сила Гипотетії”, прикрашений фольгою й новорічними гірляндами. “Для звітів вистачить, — пояснив помічник Танкобуда по телефону, — а якщо метеорит тупий, ми йому ядерною зброєю пригрозим!”

У залі Ради Безпеки панувала метушня. Феофан Голосний, міністр пропаганди, бігав із диктофоном, записуючи “прощальні слова героїв” для майбутнього ролика, який, за його словами, “покажуть усьому світу після апокаліпсису”. Він умовляв Каганця додати в промову кілька слів про “ворогів, які підіслали метеорит”, але той лише бурчав: “Та які вороги, Феофане? Це ж камінь із космосу!” — “Тим більше! — не здавався Голосний. — Космос завжди був проти нас!”

Тим часом дрібніші чиновники, які не встигли урвати великі шматки бюджету, метушилися по кутках, підписуючи один одному “акти виконаних робіт” — на випадок, якщо хтось виживе й захоче перевірити. Один із них, молодий бюрократ із тремтячими руками, навіть запропонував: “А давайте продамо метеорит на металобрухт? Уявіть, скільки там заліза!” Але його швидко осадили: “А ти поцікавився чий це метеорит?”.

Останні години перед ударом міністри провели так, як уміли найкраще: пили шампанське з кришталевих келихів, закушуючи ікрою, яку закупили “для підтримки морального духу”, підписували фіктивні контракти на “відбудову після апокаліпсису” й ділили уявні гроші. Хтось із них, дивлячись у вікно на палаюче небо, задумливо промовив: “А може, метеорит — це знак? Може, час змінитися?” Але Каганець лише розсміявся: “Знак? Це просто великий контракт, який ми не встигли освоїти!” Коли метеорит увійшов в атмосферу, небо спалахнуло червоним, земля затряслася, а стіни зали затріщали, Каганець підняв келих:

— За Гипотетію! За нас! І за те, щоб у пеклі платили золотом, а не цими нікчемними “фантиками”!

Удар був швидким і видовищним. Метеорит врізався в землю з гуркотом, який чули навіть у сусідніх країнах, залишивши кратер розміром із половину Гипотетії. Від мармурової зали Ради Безпеки лишилася тільки купа позолочених уламків, серед яких валялися шматки шолома Каганця й кілька недопитих келихів. Народ, який вижив у підвалах і на плотах, пізніше згадував: “Вони до останнього вірили, що метеорит можна підкупити. Або посадити за неповагу до Вічного Керівника. Чи хоча б оштрафувати за відсутність ліцензії на падіння”.

Епілог: “Уроки Гипотетії” (розширено вдвічі)

Коли пил осів, а небо над Гипотетією прояснилося, відкриваючи зоряний простір замість звичних сірих хмар, ті, хто вижив, почали поволі вибиратися з укриттів. Сонце світило на кратер, який тепер займав місце столиці, а вітер розносив запах спаленого мармуру й розтопленого золота. Народ, звиклий до того, що “все мине, а ми встоїмо”, зітхав і брався до роботи: хтось розбирав уламки, хтось лагодив плоти, а хтось просто сидів на пагорбі й дивився в небо, міркуючи, чи не прилетить ще один метеорит — “бо з нас би сталось”.

Один із селян, старий дід на ім’я Афанасій, знайшов серед руїн уламки “Гипотетії Вічної” — картонного макета, який так і не злетів. Він продав їх на базарі за три мішки картоплі, бурмочучи: “Отакої сили духу я ще не бачив — геть усе згоріло, а фольга лишилася!” Інший, молодший чоловік, викопав із-під землі золотий молоточок Каганця, трохи погнутий, але все ще блискучий. Його повісили в імпровізованому музеї — хатині на краю кратера — з написом: “Символ епохи: стукав багато, а толку мало”. Туристи з сусідніх країн, які почали приїжджати подивитися на “великий гипотетійський кратер”, платили п’ятак, щоб сфотографуватися з молоточком, і місцевий староста вже мріяв про новий тендер — на “відбудову музею”.

Ті, хто вижив, ділилися спогадами. Бабця Одарка, яка пережила удар у підвалі з трьома котами й бочкою квашеної капусти, розповідала: “Я молилася до Вічного Керівника, але він, видно, був зайнятий — мабуть, тендер на рай підписував”. Її онук, малий Петрик, додав: “А я бачив, як Танкобудів літак гудів над селом. Думав, то ракета, а то він із шубою тікав!” Сміялися, хоч і крізь сльози, бо сміх у Гипотетії завжди був способом не зійти з розуму.

Дехто з учених, що вціліли, намагався пояснити, чому метеорит упав саме сюди. Один із них, старий професор із потріпаним піджаком, міркував: “Може, це через наші багатства? Золото, мармур, тендери — усе це притягнуло космічну заздрість”. Але селяни лише махали руками: “Та які багатства? Усе ж у кишенях Каганця й компанії осіло!” І справді, серед уламків знаходили то золоті монети, то шматки кришталевих люстр, то навіть уцілілу пляшку шампанського з етикеткою “Для еліти”. Хтось із жартівників запропонував: “Може, відбудуємо Гипотетію без тендерів? Хоч раз спробуємо?” Але староста похитав головою: “Не вийде. У нас уже тендер на відбудову оголосили. Переміг якийсь кум із сусіднього села”.

А десь у космосі, серед уламків метеорита, що розлетівся на тисячі шматків, гудів слабкий сигнал. Це був голос Каганця, записаний на вцілілому диктофоні, який якимось дивом уцілів у катастрофі: “Якщо хтось це чує, знайте: ми не здаємося! Ми ще повернемося! І оголосимо тендер на новий метеорит! А потім — на цілий Всесвіт!” Сигнал тремтів, слабшав, але не затихав, наче дух Гипотетії й справді збирався повернутися — з новими контрактами, шоломами й позолоченими мріями. Народ, почувши це по радіо, яке хтось увімкнув на батарейках, лише зітхнув: “От же ж живучі! Навіть метеорит їх не добив”.

Минули тижні. Кратер став туристичною пам’яткою, а виживші гипотетійці потроху будували нове життя. Хтось із них усе ще вірив, що Вічний Керівник дивиться з неба й готує “велике повернення”. Хтось просто збирав урожай на уцілілих полях і бурчав: “Може, хоч тепер без “КосмоЩитів” обійдемося?” Але всі погоджувалися в одному: якщо Гипотетія й воскресне, то першим ділом оголосить тендер — на сонце, на зірки чи на саму вічність.