У ту мить щось у світі зламалося

Щось про це вона точно чула від наставниці Маочі. Та хіба воно тоді затрималося хоч на мить, перш ніж вилетіти з вуха? Тіа чітко дотримувалася інструкцій, раз за разом виводячи себе у потрібний стан. Її тіло не реагувало на жодні вмовляння хоча б на дрібку заспокоїтися. Серце несамовито колотилося, а шум з вулиці просочувався у самі мізки. Її «сьогодні» стало найстрашнішим за роки безперестанних подорожей.

Своє ім’я вона привезла з давнього першого «сьогодні». Таці тоді здригнулося від потоку перешіптувань та пліток, які Тіа ще довго вхоплювала краєчком вуха то тут, то там.

Ступні занурювалися у пісок, і він неприємно дряпав між пальцями, проникаючи крізь тканину взуття. Навкруги рясною купою розсипалися жовтуваті кам’янисті блоки, які тут йменували домівками. Тіа не знала, що робити далі, адже зазвичай усі її практики закінчувалися ідентично: вона відчувала, як її ефірне тіло відлітає геть, раптово лякалася та за невловну енергетичну нитку тягнула себе назад у ліжко. На потоці наставниці Маочі вона була найслабшою ланкою. Тож ніхто й не міг повірити, що бідолашка, яка тоді ще носила пробірковий номер замість імені, зможе випурхнути аж у Древній Єгипет, що існував у якійсь там точці буття. Певно, й сама Маочі ніколи не занурювалася так далеко між часом і простором.

Тіа перебирала ногами, а палюче сонце злісно пригрівало потилицю. Дівчина поспіхом зав’язала чорняве волосся у бублик, даючи змогу рідкісному пориву вітру торкатися її шиї. Як і зараз, у тій своїй першій подорожі, вона невдоволено буркнула сама до себе, що її мрійливість нарешті аукнулася. Маочі завжди казала, що поки ти мрієш, – хтось робить. В сенсі, записує лекції з астральних подорожей, звісно.

Та навіть у своїх найяскравіших мареннях Тіа й уявити собі не могла подібне: кілька десятків бідолашних створінь із величезними пухлинами на спинах, плелися нескінченною дюною. Серце її стислося від жалю, і дівчина рвучко відвернулася, майже одразу спинившись поглядом на іншій дивині.

Клаптик льняного вбрання ледь прикривав його тіло. Слабкий вітерець колихав короткі в’юнкі пасма над лобом, і час від часу й ту тоненьку тканину на його стегнах. Він дивився на Тіа, мов тепер вона стала тим жахливим губатим створінням з пухлиною на спині. Розглядав, вивчав прискіпливим поглядом. Його очі були підведені чорним, і від того чомусь так хотілося у них дивитися. А потім один короткий крок, і оце, – легкий дотик, від якого струм пройняв усе її тіло. Здавалося, щось у світі у ту мить зламалося. А потім полагодилося, – у іншу мить, коли Тіа розплющила очі у своїй кімнаті.

Вже на наступний день мешканці Таці почали шепотіти. Мало кому вдавалося відірватися від їхньої точки буття і застрибнути у інший часовий проміжок. Можливо, й зовсім нікому. Тіа майже одразу знайшла у системі знань інформацію про це місце, вишукала найцікавіші факти та назавжди закарбувала їх всередині. Натомість ім’я вона принесла із собою прямо з тієї подорожі. Пізніше вона намагалася згадати, звідки воно з’явилося у її свідомості. Врешті, дійшла висновку, що воно десь зачепилося за енергетичну нитку і засмокталося разом з нею у тіло. Маочі чула цю теорію тричі, але щоразу тихо качала головою. У документах це ім’я все ж зазначили символом її видатного першого «сьогодні».

– Будь ласка… вдих і видих, – Тіа шепотіла сама до себе, трохи погойдуючись.

– Ти як, чужоземко? – Тарас простягнув скибку хліба та м’яко всміхнувся.

Одяг його був брудним, але цікавим. Тіа ще ніколи не бачила такої накидки – яскраво-жовта і пухка, вона робила Тараса ледь не втричі більшим. Пуховик. Накидка нагадувала їй ту із подорожей, де вона наштовхнулася на селище із дивними гидкими ритуалами. Там шаман накидував на себе шкуру вбитого ведмедя, прямо із головою, – і кружляв навколо багаття. Звідти Тіа привезла з собою ледь відчутну тривогу і страх про таємниці інших, ще не відвіданих місць.

– Ей, маленька, ну ти чого? – чоловік сів поруч, пригорнувши її до себе.

Кілька митей потому він відчув, що Тіа дрижить, і жовта дивна накидка майже одразу торкнулася її плечей. Вона була теплою і пахучою, наче дівчина на хвильку засковзнула прямо у тіло Тараса. Чоловік обміняв пуховик на тоненький плед, який кілька годин тому роздобув для Тіа. Тепер вже він трохи погойдувався, замотавшись у м’яку тканину.

У підвалі було холодно і сиро, але запах чомусь був приємний. Люди купками сиділи по кутках та у проходах. Найкмітливіші вже давно повиносили матраци, ковдри та термоси. Тіа розуміла майже кожну розмову, що торкалася її вуха.

У якусь із подорожей вона випадково потрапила у подібну місцину, хіба що років на сто п’ятдесят раніше. Тоді земля була вкрита зеленню, а замість височенних бетонних коробок купками стояли мазанки. Вона вже згодом дізналася про них у системі знань. Ті невеличкі білосніжні будинки приковували погляд м’якими візерунками та орнаментами, що обережно виписувалися навколо дверей чи вікон. А часом і попід солом’яним дахом.

Там дихалося легко, а у самому повітрі наче можливо було відчути усе й одразу: і запах пшеничного поля, і парного молока, і озерця, що розкинулося трохи нижче.

Та подорож була короткою, бо Тіа, блукаючи селищем, ненароком наштовхнулася на стадо корів. Одного лише погляду на їхні гострі роги було достатньо, щоби вмить випурхнути звідти й заскочити у своє тіло.

Відтоді кожну свою подорож Тіа намагалася налаштувати на потрібну їй хвилю – Україну. У системі знань про це місце було надто мало, але якимось дивом, дівчині все ж вдалося докопатися до суті. Вона швидко зрозуміла, що до чого, копирсаючись у історичному відділі. Тіа іноді плуталася у термінах, тож часом те цінне слово губилося у масі інших. Малоросія і просто ро’сія, що часом також фігурували у незрозумілих джерелах разом з Окраїнами та Хохляндіями, були усього лише вигадками. Частини з них ніколи й не існувало, а інші – перестали існувати за кілька десятків років від того «сьогодні», у якому застрягла Тіа.

Вона вивчила їхню дивну співучу мову за кілька коротких подорожей. Здавалося, ті хитросплетіння слів та звуків завжди жили у її крові. Вона легко складала їх докупи, та вже на п’яту подорож насмілилася звернутися до жінки, яка прямо посеред поля всілася із металевим відром попід коровою.

Роги вже не лякали, і майже ніщо не могло змусити Тіа випурхнути звідти без власного бажання. Вона заскакувала у цю гілку часу і простору за секунду. Здавалося, у неї дійсно вийшло налаштуватися на потрібну хвилю. Часом вона зникала тут так надовго, що у Таці знову починали шепотіти. Маочі зазирала до неї час від часу, бо вже неодноразово була свідком того, як генії, подібні до Тіа, зникають та розмиваються у небутті. Часто їм буває краще десь там далеко, і рідко вони живуть у своїй гілці часу. Колись, ще до нації, що подорожує крізь виміри, люди намагалися робити те саме, але примітивніше. Вони марили про майбутнє, як от Тіа на лекціях, чи застрягали у минулому. Геть забували про те, що їхнє справжнісіньке життя все ж іде прямо тут, – під носом.

Дивовижним чином Тіа приловчилася ласувати варениками й борщем, борсатися в озері та навіть доїти корів. Тітка Галя була рада чужоземці-помічниці, що ночувала десь за полем, але часто приходила у гості. За поле Тіа йшла, щоби не привертати зайвої уваги до своїх подорожей. Іноді їй вдавалося заскакувати прямо у той день, що слідував за її «сьогодні». А часом вона все ж втрачала цінні місяці, й навіть роки. Востаннє хатина тітки Галі вже була вкрита шаром пилу і бруду. Бурка тоді жила у сусідів, і терлася гострими рогами вже об чужі глиняні стіни.

Чомусь сирий підвал нагадав запах хатини тітки Галі, і Тіа відчула, як її очі вкриваються вологою. Вона притулила руки до обличчя та тихо заплакала.

– Маленька, ну не плач, – Тарас притулив дівчину міцніше, і відчув усередині нестримний жаль.

Він би так хотів сказати їй, що усе буде добре. Покликати на каву та пригостити вишневим десертом, а потім показати їй кожен куточок свого чарівного міста. Та він просто не знав, чи лишилося від нього хоч щось. Над головою час від часу гупало, що аж крихти побілки сипалися із замурзаних стін. Стеля дрижала, і люди скрикували. Найменші – верещали без перестанку, чи то від голоду, чи від страху.

Тіа заховалася із головою у жовтий пуховик та спробувала заспокоїтися. Раніше вона вискакувала з подорожей за короткі миті, від м’яких дотиків чи легкої тривоги. Зараз же її серце несамовито колотилося, Тарас притулявся до неї та обхоплював обома руками, а звуки вибухів змушували шлунок скручуватися у вузол. Здавалося, вона назавжди впустила з рук свою енергетичну нитку.

Цього і боялася Маочі – що Тіа рушить за іншими і розмиється у небутті. Загубиться між часом і простором, та не знайде шляху назад.

Одна доба – рівно стільки вона могла провести у подорожі. Та ще ніколи вона не витримувала так довго, не вистачало сил. Стрибки ефірного тіла потребували безперестанних тренувань та розкачування енергії. Вона мала відмінно харчуватися, займатися спортом та думати про хороше, – і тоді часом могла протриматися і п’ять годин у небутті.

Йшла сьома година її страшного «сьогодні». Вона досі не мала відповіді, як і чому так далеко перестрибнула тітку Галю, у часи життя якої збиралася завітати. Маочі б теж не відповіла, а змусила б проходити курс заново, але із забороною на марення.

– Треба було слухати, треба було її слухати… – Тіа бурчить, закутавшись у пуховик.

– Маленька, та хто ж міг у таке повірити? Ніхто ж не вірив.

Тарас згадував початок свого «сьогодні», і чомусь не міг скласти його докупи, хоча воно й почалося майже тиждень тому. Тоді цілу ніч він не спав, бо фільм був надто цікавий, а вранці вже й не довелося лягти. О четвертій він почув винищувачі. Їхні чи наші – невідомо, зрозуміло було лише одне: «треба було слухати». Годину потому із тремтячими руками він нарешті знайшов запис із кабінету та підтвердження: «Почалося». У той момент він наче розділився надвоє. Права частина не могла у це повірити, бо так не буває. Не у той самий час, коли люди розмовляють про колонізацію Марса, чи створюють розумні автівки. Ну не в’яжеться.
Ліва частина знала, що так буде, і дивувала її лише година мовчання. Щось вже відбувалося, але замовчувалося. Винищувачі вже пропливли над будинком. Нелюди вже перетнули кордон. Гусениці вже залишили широкі сліди на вологій від опадів землі. Про щось мовчалося.

Найстрашнішим у ті кілька годин було тотальне незнання і нерозуміння. Чи лишилося щось і десь? Чи буде завтра? Чи буде хоч щось?

В уяві малювалися різні образи. Як от, усі повстали проти свавілля, і хтось прийшов на допомогу, – це добре? Тоді наступним образом ставав випотрошений цілий світ, гупання вже в інших країнах, і свавілля вже з усіх боків. Таким малювався кінець. Неспокійні розмови підживлювали тривожні настрої мозку, люди шепотіли про атомні електростанції, ядерну зброю та кінець усьому живому.

Тарас хотів затулити вуха та не чути цього, але довелося б не чути й схлипів Тіа. А вони заспокоювали його. Її присутність була ковтком свіжого повітря, і думки линули туди, де він побачив її вперше.

Чоловік вже вкотре крокував до підвалу, щоби пересидіти «те». Люди купчилися і штовхалися, наче намагалися вихопити останній шмат м’яса по акції. Наслухавшись сварок про першість, повагу до старших та неприпустимість рятуватися разом зі своїм котом, Тарас брякнувши щось у бік дверей, вискочив на вулицю.

Йому здавалося, що повітря раптом стало важке, майже цинкове. Перша цигарка розчинилася у туманному просторі, яке прорізало завивання сирени. Друга з’явилася у руці без його власного бажання, а вже третьою він нарешті надихався. Короткі спалахи страху переривалися глибокими видихами клубів диму. Вулиця була порожня, і на мить Тарас допустив думку про те, що дещо знову замовчується. Він подумав, що, певно, ніхто так само б не сказав простому люду про техногенну катастрофу, третю світову чи вторгнення іншопланетян. У мозок в’їдалися чужі голоси й розмови про променеву хворобу та знищення планети.

Від нестачі інформації люди сходили з розуму. Вирвані з контексту та відірвані від реальності, у свідомості почали з’являтися різнобарвні фрази: «ядерний гриб», «будуть дівок брать», «до сестри у Гєрманію», «приход Ісуса».

Єдине, що люди дійсно тоді мали, та за що могли триматися – право вибору. Саме у ті короткі миті вони, як ніколи раніше, могли майже фізично формувати свою реальність. Хтось й досі жив у другій світовій, хтось – у ядерній зимі. Тарас викурював четверту.

Тіа з’явилася за електричною будкою, тихенько пискнувши. Бетонні коробки були майже такими, як у Таці, хіба що вікон мали більше. Спочатку Тіа й не зрозуміла, що все ж вирвалася у подорож. Здавалося, вона блукає своїм власним містом, яке трохи зкосилося у своїй астральній проєкції.

Вона намагалася побачити небо, поплентавшись вперед із високо задраною головою. Туман був густий, а небо, здавалося, плакало від печалі. Його полотно посіріло і розмилося у тумані, тож Тіа відчула його важкість над самою головою. Саме тоді у неї зародилося відчуття чогось неправильного.

У тітки Галі небо майже завжди було світло-блакитним, і Тіа полюбляла вишукувати поглядом пухкі хмари, валяючись у траві. Натомість тут не було ані травинки, а рідкісні дерева, натикані тут і там, стояли безлисті й похилені.

Тут відчувався смуток, і Тіа майже одразу почала вишукувати у просторі уявну енергетичну нитку, щоби повернутися у тіло.

Усе було дійсно неправильним. Гул і завивання тривожили, а туман змушував мружитися. Енергетична нитка ніяк не уявлялася, і Тіа відчула себе цяткою метеора, що пропливає у безкрайньому просторі космосу. Немає шляху назад, і незнаний подальший шлях. Вона всілася на бетон, і гірко заплакала, погойдуючись вперед і назад.

Тоді Тарас побачив її вперше. Маленька цятка в іншому кінці двору виглядала надто живою і яскравою у задубілій порожнечі вулиці. Він кинув недопалок собі під ноги й вирушив на поміч.

Тоді у прохолодному тумані зустрілися два світи. Тарас вже відчував, що кінець його життя не буде пов’язаний ані з АЕС, ані з вибухами у жилих районах. Тіа знала напевно, що життя її обірвалося разом з енергетичною ниткою. Вони зустрілися у мить, коли десь у світі щось знову зламалося – так здалося дівчині. Тарасу здалося, що десь у світі щось нарешті полагодилося.

Минулі пів доби здавалися дівчині маренням. Нерозривне коло створилося у тому часовому проміжку. Вдома у Тараса вони сиділи за двома стінками, а коли між короткими розмовами та її схлипами траплялося «те» – чоловік виводив Тіа у підвал. Сам він лишався на вулиці, щоби трохи подихати. Тютюновий дим хмаркою скупчувався навколо його голови, але швидко розчинявся у тумані.

Тіа шукала найпотаємніший сховок, коли лишалася без Тараса. Вона забігала у надра ефірного тіла, намагаючись відшукати спосіб повернути його у фізичне. Усі її спроби закінчувалися однаково, як у тому «колись», де вона ще носила пробірковий номер.

Їй здавалося, що так і відбувається розчинення у небутті: без нитки, без відчуття безпеки та з невловними мареннями минулого. Часом вона чула шепіт, схожий на голос наставниці, та він швидко губився у потоці шуму. Галюцинації.

Тіа сиділа у темному куточку із заплющеними очима, погойдуючись. Вона вже не раз лякала Тараса подібним чином – він пробігав підвалом та звертався до кожного, шукаючи її. Вже за кілька годин зрозумів, що вона несвідомо відгукується на своє ім’я тихим хмиканням. За ним він і вишукував її у темних кутках чи попід грудою металу десь в укритті.

У зламаний телефон в підвалі грали щодня. Новини і плітки передавалися від людини до іншої. Так Тарас почув про розстріли на трасах і катування у підвалах, про перших полонених мирних. Гаряча лава розпливалася у його грудях з кожною подібною історією. Впевненість приходила неспішно, але металевим прутом обхоплювала серце. Він піде на фронт – це було ясно, як Божий день. Усе було чітким і зрозумілим майже одразу після перших винищувачів, аж допоки яскравою плямою у його реальність не увірвалася Тіа.

Вона мало про що могла говорити у такому стані, та все ж вирішила прошепотіти, що дивним чином її заспокоює тепло його тіла. Тарас зажмурився і притулив її ближче. Вони сиділи на купі м’якого ганчір’я у сирому холодному підвалі й на мить усе інше розгубилося та забулося. Був він і була вона. Між часом і простором, в епіцентрі незвісно чого.

Марення були голосніші й чіткіші, ніж будь-коли. Здавалося, Маочі стоїть прямо за нею і щось шепоче. Тіа вертіла головою, і набридливі образи зникали. У ті миті Тарас обіймав її міцніше, хоча й сам марив про своє. Він знав її лише добу, але ціле життя уявлялося йому поруч із нею. Можливо, й не одне. Часом він вловлював її хвилювання, навіть не обертаючись до неї. Здавалося, між ними було щось на кшталт…

Він був людиною серйозною, і мало у що вірив, окрім того, що сам бачив. Але поруч із Тіа чомусь починав вірити в усе, що знав. Червона нитка між душами вмить відчулася істиною, а переродження здалися йому чудовим заспокоєнням на випадок його скорої трагічної смерті. Він не хвилювався даремно, але відчував: його кінець поруч. Кілька годин тому він вже дізнався послідовність своїх дій. І хоча мав змогу відсидітися чи прикритися давньою службовою травмою, все ж не мав на це жодного морального права. Вранці він дізнався про загибель двох хлопців з його поліційного підрозділу. Юра так і не встиг зіграти весілля, про яке мріяв ще за часів роботи Тараса. Його вагітна дівчина виїхала у Польщу в першу добу. Миколка … Миколка був справжнім веселуном, та все ж єдиним, хто пустив сльозу під час проводів Тараса у відставку. Міна.

Чоловік був на диво тихим, і майже не підходив до Тіа. Вона була ще тихішою, бо відчувала наближення свого кінця. У запасі було ще три години, та вона вже ледь згадувала свою точку буття. Все забувалося та розчинялося. Спроби повернутися чи вхопитися за нитку закінчилися. Тривога минула, бо її причина загубилася у метушні підвалу та вию сирени.

Тарас бачив її страждання, та не міг їх зрозуміти. Точно знав, що кожен проживає горе по своєму. Від усвідомлення того, як важко це відбувається у Тіа, чоловік чомусь відстрочував свій від’їзд. Скоре прощання із незнайомкою-чужоземкою здавалося жахливим сновидінням. Блок цигарок, що він зберігав на балконі, спустошився майже на половину за ту добу.

Тіа безсило тулилася до стіни, намагаючись прийти до тями. Розмови й образи важко вловлювалися, і вона час від часу чи то засинала, чи втрачала свідомість. Маочі з’являлася частіше і шепотіла безперестанно. Вертіти головою сил не було, тож Тіа дозволила собі вслухатися у те невловне бубоніння.

«Тіа, Тіа, Тіа» – її ім’я, голос наставниці. «Я тут, я тут, я тут» – шепіт.

– Де? – дівчина бубонить сама до себе, гублячись між світами та ще більше втрачаючи себе.

– Маленька, я хочу дещо лишити тобі, – Тарас вириває у реальність його точки буття, і Тіа розплющує очі.

Він м’яко вкладає у її долоню згорток, і дівчина перевалюється на той бік, де відчуває його тепло. Тарасу довелося зажмуритися, а потім добряче прокліпатися, щоб гідність не витекла з його очей солоністю. Він не пам’ятав, звідки взяв того дивного синього жука, якого обережно замотав у хустку від окулярів та залишив у її прохолодній долоні. Та він точно знав, що це для неї.

Вони сиділи на м’яких ковдрах у коридорі його квартири, і на ще одну мить усе інше розгубилося та забулося. Був він і була вона. Між часом і простором, у епіцентрі кінця.

Він востаннє торкнувся її волосся, і ледь помітно притулився до скроні вустами. Пара ключів лишилася на тумбочці біля дверей. Перед виходом Тарас зазвичай перехрещувався, хоча й не дуже вірив. Натомість сьогодні він обрав озирнутися на Тіа та назавжди закарбувати у пам’яті її образ. А потім за ним грякнули двері.

«Я тут, я тут»… Тіа сіпнулася та розплющила очі. Згадка про Тараса розмивалася так само швидко, як і усе інше. Маленький згорток не давав дати їй зникнути назавжди, і Тіа стисла його у своїй долоні.

А потім усе попливло. Образ Маочі був чітким, і Тіа на мить подумала про янгола, що поведе її загублену душу далі. Вона відсахнулася, але нарешті відчула себе собою. Тоді картинка стала чіткою, і дівчина змогла озирнутися. Маочі дійсно стояла перед нею і щось шепотіла. Наставниця плакала, і образ її час від часу зникав чи розмивався. Тіа спробувала вхопитися за неї, і той короткий дотик розлився струмом у її ефірному тілі. За мить вона вже перетинала кордон часу і простору, а ще за одну – опинилася у своєму ліжку. Маочі із заплющеними очима сиділа збоку у позі лотоса і плакала. На фоні грала м’яка мелодія, що заколисувала, свічки мерехтіли, а дим ароматичних паличок потоками розносився навколо.

Ця історія сколихнула місто на диво швидко. І на здивування Тіа, ніхто вже не шепотів. Люди підходили і щось питали, просили поради. Дехто благав стати його наставницею. У такі моменти Тіа лише прискорювала крок та мовчки зникала за рогом.  Згадки про те “сьогодні” були болючі та страшні, але вона все ж трималася за них з усіх сил.

На вулицю вона виходила лише для того, щоби дібратися до сховища системи знань. Вона намагалася вишукати можливість потрапити до Тараса хоча б на мить. На запитання Маочі відповідей не знаходилося, як і на свої власні. Чому до нього треба? Що вона йому скаже? Як вона звідти повернеться?

Усе це було неважливим, тож Тіа почала збирати розгублену енергію шматочок за шматочком. Врешті її єдиною ціллю стало потрапити у його гілку реальності, хай би що там не було. Лише двічі їй вдалося випурхнути з тіла, і не просто повиснути над ним, а стрімголов полетіти далі. У яке “далі” вона потрапила – й досі лишилося загадкою. Там було гучно, пильно та страшно. Там кричали і ридали чоловіки, там гупало десь зліва та підривалося десь справа. Вона випурхнула звідти швидко, але відновлювалася ще кілька місяців.

Час йшов, і згадка про нього вже не зуділа так сильно, проте Тіа точно знала – одного разу вона дістанеться до нього. Інакше не може бути. “Чому” і “навіщо” стали ледь вловним туманом над головою, і щоразу дівчина просто відмахувалася від них. Врешті у системі знань вона знайшла практику, про яку досі не чула. Енергії було вдосталь, бо дівчина вже давно повернулася до звичного режиму, а подорожі закинула майже на пів року. Сили пульсували всередині нестримним потоком, і Тіа відчувала, що вони потребують бути використаними. До останку.

Маочі, що кілька годин тому схвалила невідому дотепер техніку занурення у астрал, тепер сиділа на кріслі у невеличкій кімнаті Тіа. Вона шумно видихала, бо не була впевнена у результаті подорожі. Вона бачила нестримну жагу Тіа, але не вірила, що це дійсно працює так, як дівчина того хоче. Направду, Тіа ніколи не була слабкою ланкою, і одній лише Маочі відомо, який потенціал та яка сила ховаються у тому тендітному дівочому тілі. Стримувати її вона не мала жодного права, тож вирішила контролювати. Бути поруч. Тримати її енергетичну нитку обома руками.

Ефірне тіло випурхнуло на диво легко, і попливло вперед м’яко та неспішно. Тіа тримала образ Тараса у свідомості. Вона не могла згадати рис його обличчя, але вона пам’ятала його запах, тепло його тіла та очі. Тіа знала, що очі – дзеркало душі, тож вона прямувала за ними. Вона відчувала, що перетинає незримий кордон, але намагалася не хвилюватися, щоби випадково не повернутися назад. Очі, тепло, запах. Його руки притуляють її. Він шепоче: “Маленька”. Вона плаче на його плечі. Він торкається її долоні востаннє – вкладаючи дивний згорток. Вмить усе розпливається та стає жаром.

Ступні занурюються у гарячий пісок. Яскраве пекуче сонце сліпить очі. Кам’яні блоки розкинулися всюди, і губаті верблюди блукають дюною. Але усе це неважливо. Очі. Не Тарасові, але точно його.
Дівчина усміхається до парубка із короткими в’юнкими пасмами. Клаптик його льняного вбрання колихається від поривів вітру, а його обличчя осяює тепла посмішка. Він не був Тарасом, хоча, напевно, точно-таки був ним. Очі не брешуть. Чоловік вивчав Тіа прискіпливим поглядом, а потім зробив короткий крок, який змусив дівчину сіпнутися. Вона була готова випурхнути звідси, але чоловік лише простягнув руку, не відводячи від Тіа очей. У його долоні поблискував синім невеликий жук. Він швидко перебирав лапами та врешті впав у пісок. У ту мить щось у світі зламалося, а щось полагодилося. Врешті, усе стало на свої місця та склалося, мов пазл.