Заголовок

– Ну шо там, Олексо? – захекане, кудлате “шось” відсапується і переводить погляд на товариша.

Те “шось” то я – домовик Феофан. Будь ласка, тільки не говори, шо ти не віриш у домовиків чи магічних істот. Та навіть якщо так, твоя віра не скасовує факт нашого існування.

– Останній раз повівся на твої авантюри. “Ще один день! Підзаробимо трохи. Шабашка…” – тьфу на тебе. – Олекса тягне здоровецький червоний мішок, крекче і стікає потом.

– Ти ж знаєш, в мене не було виходу… – намагаюся хоч якось виправдатися.

– Бо ти довірливий. Тому і “повівся”.

Вирішую не злити Олексу ще більше, відмахуюся від нього і, в темряві, крадуся до ялинки, що миготить холодним світлом.

– І тут ця “роса”… – шпортаюсь об гірлянду і ледь не падаю. – Клади і пішли далі.

– Останній раз, Феофане, я тобі обіцяю, останній раз я тягаю шось важче, аніж ложка.

– Та досить вже бубоніти! Якби не ми, діти Полтави лишилися б без подарунків. – апелюю до здорового ґлузду товариша і бачу, як він легенько посміхається.

– То ми тепер ельфи Санти, чи шо?

– Помічники… Ні, ну ти уявляєш, як би Санта, та ще з десяток оленів, летіли по небу? Їх би перше ППО збило б.

– Не заслужив такого дідуган… – Олекса протяжно видихає і дістає коробку, обгорнуту в смарагдовий папір. – Перевіряй список: “Марія Коваленко, 6 років, лялька Monster High одна штука”.

– Є! – ставлю галочку навпроти імені і посміхаюся.

– Чуєш, Феофане, а як тоді Миколай переміщався?

– Тю, ото ти дивний. Миколай же свій – його на кожному блокпості знають, того й не чіпають. І з транспорту у нього один віслюк та ноги.

– Та й таке… В нас лишився тільки центр, потім зможемо відхекатися.

– Значить, спочатку йдемо до колишньої “Весни”, потім мимо ЦУМ-у й до білої альтанки. Там, біля пам’ятнику галушкам, і перепочинемо.

– От нащо ти про галушки згадав… Тепер їсти хочеться. – Олекса скрушно видихає і театрально гладить живіт. От же ж актор! Театр Гоголя за ним так і плаче.

Ранок зустрів нас близько п’ятої. Зморені, але щасливі, ми з товаришем сиділи і милувалися нашою Полтавою.

– Це тобі! – дістаю з кишені невеликий згорток і протягую Олексі.

– Тю, нашо ти… Шо там?

– Відкрий і дізнаєшся.

– Халва! Дякую… А я ж тобі нічого не підготував…

– Нічого, Олексо. Вітаю тебе з Новим Роком.

– І тебе, Феофане, з Новим Роком…