Заголовок

Він завжди вважав себе розсудливим. Але такі не кидаються у вир, почувши лише: «Я з майбутнього. “Марусю” можливо врятувати, але мені потрібна ваша допомога. То як?»

І він повірив, бо досі не зміг змиритися. Та й що йому втрачати – людині найбезглуздішої цивільної професії у країні, де небо відкрите лише для війни?

Сів у машину поруч із сивим чоловіком, сам надів пов’язку на очі.

– Дякую за згоду, – мовив сивий. – Флешка з вами?

– Так. Я записав усе так, як ви просили. Щоби було видно дати…

– Чудово. Так значно переконливіше. Отже, ваша задача після повернення – пробитися до генерального директора і показати це все йому.

– А далі?

– Йдете в готель і лягаєте спати. Прокинетеся з головним болем і, можливо, у несподіваному місці. Частина особистої історії пройде повз вас, тож доведеться бути обережним і швидко вчитися. Це побічний ефект некритичного втручання у минуле.

– А… з якого ви року?

– Прибув із 2074-го, – зітхнув сивий. – А взагалі я – ровесник Великої визвольної війни. У мене завжди була мрія — змінити історію.

– Тоді чому саме «Маруся»? Може, краще придушити ту наволоч ще в зародку?

– Ви про диктатора?

– Про всю недодержаву!

– Ми поки експериментуємо. Та й такі зміни, про які ви сказали, історія прощає лише богам.

***

Так він не вдирався ще до жодного кабінету.

– Сергію Андрійовичу, її треба евакуювати! Без вантажу і на п’яти дотягнемо! У Лейпцигу чекають…

– Іще один панікер! – театрально зітхнув чоловік за столом, звівши погляд від монітора. – Післязавтра приїде двигун, встановимо – і полетите!

– Якщо не зараз, то ніколи! Подивіться!

І він поклав на стіл флешку.

Перші кадри директор ДП «Антонов» дивився із глузливою посмішкою. Під час репортажу зі зруйнованого ангару спохмурнів. Але остаточно його переконало, схоже, лише повідомлення про власний арешт у квітні 2023-го.

***

Як і попереджав сивий, прокинувся він невідь-де і голова просто розривалася від болю. Але все враз забулося, коли побачив у напіввідчиненій шафі льотну форму.

Таки не кинувся обіймати екіпаж, коли зустрілись на летовищі. Але не зміг стримати сльози, коли гладив «Марусине» крило на привітання.

Світ завжди завмирав, коли «Мрія» злітала. Так сталося й цього разу. Дорослі стали дітьми, зачудовано дивлячись у небо. Але найбільше дитиною чувся він. Бо поки світ у «Мрії» під крилом, у ньому є місце для див.