Я і мій Степан

Сучий син! Цей покидьок покинув мене, уявляєте?! Сказав, що пішов за цигарками, й невдовзі прислав повідомлення, мовляв, ми не підходимо один одному. А на додаток ще й заблокував мій номер. От бздюх! Скільки років підходили, а тут раптом!.. Та щоб йому, вишкребку, ті цигарки в горлянку провалилися й крізь дупу дим пішов! Та щоб його, падлюки, життя, як срачка в завірюху, було!..

Мене тіпало, наче чортів у церкві. А вдома, як на лихо, не знайшлося ні краплі спиртного. Іти ж кудись в такому стані, аби до цієї халепи причепилася й інша капость, я побоялася. Тож залишалося згадати старе й сісти за ноутбук.

Пальці стрибали клавішами, наче блохи вуличним собакою. Я не замислювалася, що друкую — виводила на екран перше, що спадало на думку. А потім впіймала себе на тому, що мені це подобається, що непогано було б повернутися до письменництва. Але я знала, що все знову впреться у відсутність гарних ідей. Бо хотілося створити щось нове, оригінальне. Бо всі ці штамповані історії про кохання багатого Петра до бідної Галі здавалися заяложеними, пласкими.

От якби хтось підкидав задуми, підказував, як викласти думки найкращим робом! Я навіть готова була повірити в існування музи, аби лиш підтримка цієї примарної істоти давала результати.

Ненавмисне мій погляд зупинився на пошуковому рядку переглядача. «А чом би й ні! — подумалося. — Що я втрачаю?» І пальці вже вистукували: шукаю музу.

Виявляється, не тільки я потребувала помічника, котрий би надихав, подавав ідеї. Бо результатів пошуку було безліч. Але майже кожен з них перекидав на сайти знайомств. А хай би їм! Вони змовилися всі, чи що? Я ж не настільки довго була без коханця, аби встрявати в нові відносини!

Перед тим, як вимкнути ноутбук, перегорнула ще одну сторінку пошуку. «Мрієте знайти джерело натхнення? Потрібен порадник, помічник у творчості? Бажаєте до часу випозичити музу? Тоді вам до нас! Бо наше гасло: Задовольнимо усіх», — запрошувала креативна агенція «Муза».

Оте «задовольнимо» трішки насторожувало, але тут принаймні хоч не обіцяли серйозних стосунків, чи флірту. І я натиснула на посилання.

Знайомий вже текст запрошення та анкета зустріли мене на головній сторінці. Спочатку нічого нового в питальнику я не побачила: ім’я, вік, стать — все, як завжди. То потім вже пішли питання щодо самої музи: для чого вона потрібна, в якому вигляді я бажаю її бачити, на який період планую випозичувати?

Деякі варіанти відповідей дивували. Навіщо, наприклад, пропонувати віртуальну музу — ще що, якийсь голос радитиме, як мені писати? Так я вже маю схожий — у своїй голові. І він, бува, таке підказує, що й озвучувати соромно.

Або ж муза в подобі домашнього улюбленця — щоб якийсь кіт, чи, не дай боже, волохатий павук сидів на моєму плечі та слідкував, про що я пишу? Тут мені й мого Тимка вистачає — коли беру ноутбук, він все норовить вмоститися на колінах. Втім, муза з нього ніяка — коту аби поїсти, поспати, сходити на лоток, вилизати дупу й далі по колу. І навіщо мені такий помічник?

Тому після перегляду всіх варіантів мій вибір зупинився на людині — на чоловікові. Бо жінку-порадницю вдома бачити чомусь не хотілося.

З підбором зовнішності майбутнього порадника проблем також не було. Красунчик не підходив, бо не надихав би, а навпаки, відривав би від письма. Та й кажуть, що чоловік не обов’язково має бути гарнішим за мавпу. А якщо для любощів такий годиться, то для творчості й поготів.

Насамкінець треба було перерахувати кошти. А задоволення мати власного порадника виявилося недешевим! Їхнє щастя, що мені конче потрібне було щось заспокійливе. Тож я уявила все це такими собі закупами, і з чистим сумлінням натиснула клавішу «Оплатити».

А трохи згодом на пошту надійшов лист. «Дякуємо за вибір нашої агенції! — йшлося в ньому. — Ваше замовлення доставимо за вказаною адресою протягом доби»…

Вранці мене розбудив дзвінок у двері — кур’єр заніс до квартири коробку.

— Розпишіться, — простягнув папірець.

— І-і що це? — спросоння я не могла зрозуміти, чого від мене хочуть.

— Ваше замовлення від агенції «Муза», — відповів кур’єр.

Мені ще подумалося: «Невже знову втрапила в тенета шахраїв?» Чогось вимагати від посланця не стала — його послали, він і пішов. Тому, зціпивши зуби, підписала папірець, і коли хлопець зник за дверима, обережно відкрила коробку: поверх пакунків — маленького та двох великих, — лежав аркуш паперу.

«Ви замовили місячну оренду музи-натхненника моделі «Степан-1277», — почала читати я. — «Степан-1277» — кращий бюджетний варіант помічника з багатьма функціями, які сподобаються навіть вибагливим замовникам. Натхненник цієї моделі простий в користуванні й буде надійним порадником у вашій творчості».

Хм! Вчора я, схоже, проґавила назву моделі! І в кого це вистачило фантазії так пойменувати окрилювача? Це ж ім’я більше підходить для цапа, ніж для порадника. Я уявила рогату банькату музу, котра через плече заглядає в ноутбук і бородою лоскоче моє вухо.

— Ні, ні! — здригнулася. — Більше жодних козлів тут не буде! Мені вистачило й того, двоногого, — і продовжила читати.

«Для активації музи потрібно блок ШІ помістити в головний відсік тілесної оболонки, яку слід перед тим розмістити на рівній, вільній від речей поверхні. Поруч покладіть вбрання натхненника, яке, за бажання, можна замінити своїм.

Щоб відкрити головний відсік, легенько натисніть пальцями на очі. Після встановлення ШІ-блоку відійдіть від музи — далі все відбуватиметься в автоматичному режимі.

Під час експлуатації музи заборонено…»

І потім ішов перелік того, що я не повинна робити зі своїм помічником: не годувати, не докладати зусиль, які можуть нашкодити йому… «Ох і тендітні ж ці музи, — подумалося, — майже як чоловіки!»

Врешті-решт я відклала інструкцію і з маленького пакунка дістала ШІ-блок, чимось схожий на нелущений арахіс. У великому пакеті лежав «гелловінський костюм» — тілесна оболонка у вигляді пожмаканої людської личини з більш-менш об’ємною головою та тілом, яке вмістилося в моїх долонях. В третьому пакунку була блакитна уніформа з бейджем «Муза» на грудях, блакитні шкарпетки та щось на кшталт білих чешок.

— І який же Степан з’явиться з цього конструктора? — мене почали гризти сумніви щодо авантюри з музою, але цікавість змушувала робити все, як радила інструкція.

Оболонка у вигляді людини невдовзі вляглася на паркеті. Я пальцями натиснула на очі так, що всередині голови щось аж квакнуло. Майже відразу маківка натхненника розсунулася. Коли мізки-арахіс вляглися в гніздо для ШІ-блоку, почулося дзижчання й вершечок голови почав закриватися. Довелося нашвидкуруч вмостити поруч одяг і відскочити. А по дорозі ще й підняти віника, якого ненароком зачепила. Отак з кімнатною мітлою в руках я стала спостерігати за народженням Степана — для себе вирішила поки що ні ім’я, ні вбрання порадника не міняти.

Моя ж майбутня муза потихеньку збільшувалася, ніби невидима помпа наповнювала її повітрям. Врешті-решт гелловінський наряд став схожим на чоловіка, який щойно врізав дуба — не реагував навіть на муху, що залізла в його ніздрю, ніби вишукуючи там щось смачненьке.

Степан не дихав, мені теж було боязно поворухнутися. Навіть те, що натхненник був голим, не розбурхало мою цікавість. В повній тиші чутно було лише стукіт крапель, які падали в мийку зі змішувача, що потребував ремонту.

Зрештою я обережно наблизилась до «тіла», штурхнула його віником — анічогісінько! Степан все ще мав вигляд небіжчика, й хіба що не тхнув, як трупак.

Я вже нахилилася, щоб ляснути мого натхненника по обличчю — ану ж спрацює! — і в цю мить його очі широко розплющилися. Звісно, що я заверещала, жбурнула в Степана віником і ненавмисне зачепила держаком його око. Обличчя мого помічника засмикалося, на ньому з’явилася подоба усмішки й натхненник завертів очима в різні боки.

Від споглядання такого волосся на моїй голові заворушилося. А Степан став поволі підводитися, продовжуючи озирати все божевільним поглядом доволі привабливого зомбака.

Я позадкувала до дверей, водночас намацуючи щось для захисту. Мій внутрішній критик лементував, наче кури, які побачили в курятинку лисицю: «А я ж казала, казала! Слави захотілося? Чужими порадами вирішила скористатися? Ось тобі! Та відкинь ти ті капці — ними й муху не вб’єш. Хапай краще черевички й ціль підборами в макітру — нежить тільки так можна знерухомити!»

Нарешті Степан перестав вертіти головою, прокашлявся й забелькотів:

— Мі, мі-мі! Кхгм! І-е-а-о-у-и! Бурі бобри брід перебрели, забули бобри забрати торби. Кричав Архип, Архип охрип, не треба Архипу кричати до хрипу. Мі-мі! Кхгм!

«Він це серйозно?» — подумалось ще мені.

А натхненник тим часом скочив на ноги, став присідати, нахиляв тулуб в різні боки, хвицав хідлями ледь не до стелі. Опісля видихнув, вдягнув своє вбрання, поправив на грудях бейдж, прокашлявся й вклонився:

— Вітаю, шановна пані! Як дозволите звертатися до вас?

Мене ще трясло від споглядання всього цього цирку, тож я не вмудрувала, що відповісти. Втім, для себе зауважила доволі приємний Степанів голос. Обличчя зі скошеним оком не вражало, але все одно не було схожим на мавпяче.

— Кхгм! Може ви не розчули? — знову заговорив натхненник. — Я питав…

— Та все я розчула! — щоб заспокоїти тремтіння, довелося сісти на дзиґлик. — А ви всі отак налаштовуєтесь? — я висолопила язика, витріщила очі й завертіла головою.

— Не зрозумів? — Степан дивився на мене поглядом безгрішного ягняти.

— Гаразд, забудь! — я відмахнулася й попленталася на кухню — від хвилювання пересохло в горлі.

— То як мені вас величати? — Степан потрюхикав слідом. — Як вас матуся кликала?

— Гапкою, — не задумуючись, бовкнула я. — Але тобі не слід її копіювати, — швидко виправилася: — Зви мене Гафійкою.

— Отже, пані Гафійко, які будуть завдання? — натхненник дивився на мене й усміхався.

— По перше: залиш оте «пані», й не викай. Будьмо на ти, нам ще працювати разом, — я випила води. — По друге: хіба у твоєму «арахісі» не розписані завдання?

— Про арахіс не втямив, але свої обов’язки знаю: виконувати всі забаганки замовника, тобто ваші… твої, Гафійко.

Погляд Степана був настільки щирим, що я не втрималася:

— Отак навіть всі? — загадково посміхнулася.

— Звісно. Нам рекомендовано максимально сприяти вашій діяльності. Що ти бажаєш, Гафійко? В якій царині працюєш? Чим я можу допомогти? — став сипати питаннями Степан.

— Я письменниця, літераторка, — невпевнено відповіла. — Принаймні мрію, щоб мене такою вважали. І хочу написати щось видатне, оригінальне. Що ти порадиш в цьому випадку?

— Хм! — Степан замислився. — Для відповіді слід опрацювати доступну інформацію по літературі.

— То опрацьовуй! Мені все одно слід причепуритися, — і я попрямувала до спальні.

Коли ж вийшла звідти, Степан все ще стовбичив на тому ж місці.

— Агов, ти досі копирсаєшся в інформації? Що ж це за швидкісний ШІ тобі вмонтували — не від черепахи бува? — усміхнулась я.

— Ні, — цілком серйозно відповів натхненник. — Черепашого ШІ не існує. Зате варіантів сюжету безліч.

— І що? — в передчутті цікавої ідеї я всілася за стіл, приготувала олівець. — Кажи вже!

— Кхгм! — Степан прокашлявся. — Зважаючи на літературний досвід минулих поколінь, оцінюючи напрям розвитку читацьких вподобань, а також підсумовуючи результати продажів усіх відомих видавництв…

— Степане, не біси мене! — я аж заскрипіла зубами. — Кажи коротко — про що слід писати?

— Кхгм! — у мого натхненника, схоже, був хронічний кашель. — Коротко: читач потребує історій про кохання умовного Івана до умовної Світлани.

— Ти жартуєш? — олівець відлетів на край столу. — Чи прочитав мої думки?

— То ти теж розглядала цю ідею? — Степанові зіниці розширилися, ніби він побачив щось приємне.

— Так, але як зразок, якого не варто наслідувати! — мені вже було шкода викинутих на вітер коштів. — Я хочу створити щось абсолютно протилежне, нове, оригінальне. Зрозумів?

— Авжеж, — кивнув головою мій порадник. — Зараз підготую підхожі варіанти, — і Степан знову завмер.

— О, боже! Навіщо мені все це? — мій погляд уп’явся в люстру. — Та ліпше б ще одного кота замовила — хоч Тимкові компанія була б, — і я попрямувала до вбиральні, бо, мабуть, від хвилювання закрутило в животі.

На унітазі з’явилася думка: здати к бісу цього помічника, ще й написати скаргу. «Задовольнимо всіх!» — придумали ж таке гасло. Мене цей натхненник своїми ідеями ледь не довів до сказу, а не до оргазму. Краще б вже собі віброкролика придбала, бо хтозна-коли тепер коханець з’явиться.

Та тут згадалося Степанове скошене око — це ж, мабуть, доведеться оплатити заподіяну шкоду? А може опустити йому повіки й заклеїти їх скотчем — щоб ненароком очі не розплющилися? І сказати, що так і було…

— Гафійко, у мене є ідея вбивчого сюжету! — двері до вбиральні враз відчинилися — засувку поставити нікому було, — і на порозі показався мій натхненник. — Слухай…

— Зачини двері! — з несподіванки довелося загорлати. — Не бачиш, я тут… Вийди негайно!

— Але ж… — Степан, схоже, не розумів, чому на нього кричать.

— Вийди! Я закінчу, потім поговоримо! — мене почало тіпати. — Чуєш?

— Та чую, чую, — натхненник потихеньку зачинив двері.

У вбиральні довелося посидіти ще деякий час — щоб заспокоїтися. Коли я нарешті вийшла, мій порадник мовчазним стовпом стояв посеред вітальні, лише очі його слідкували за мною й водночас дивилися кудись убік.

— Степане, можливо ти не знав, але людям інколи потрібно усамітнюватися, — я намагалася говорити спокійно: — Вбиральня — одне з таких місць. Коли там хтось є, заходити туди заборонено, зрозумів? — натхненник кивнув головою: — Якщо вже так не терпиться — постукай і дочекайся відповіді. До речі, це стосується і спальні, особливо, коли я в ній не сама. Питання є?

— Ні, — коротко відповів Степан. — Можна вже озвучувати ідею?

— Можна, — я всілася в крісло. — Але без передмови — відразу головне, домовилися?

— Так, — Степан усміхнувся. — Отже, кхгм, спочатку назва: «Пологи у вапнярській електричці» — як тобі?

Крива посмішка з’явилася на моєму обличчі — він що, знущається? Але ж його дитячий погляд! Чи може їх усіх такими створюють — безпосередніми та щирими? Я зітхнула — нехай вже розповідає свій сюжет. Але якщо знову верзтиме маячню, зателефоную в агенцію, нехай забирають — я навіть за око компенсую.

— І про що в цих «Пологах» йтиметься? — натомість перепитала тихо.

— Про пологи звичайно, — Степан побачив, що я глибоко вдихнула й швиденько продовжив: — Але дослухай! Звісно, що це скелет, каркас — ти потім його наростиш деталями, розкриєш увесь свій талант…

— Степане!

— Отже, кхгм, уяви… — натхненник примружив очі, розвів руки. — Нічна електричка «Київ-Вапнярка» щойно відійшла від Жмеринки. Помічник машиніста поїв купленої на вокзалі шаурми й у нього розболівся живіт. Він застряг в туалеті… Ні, ні це я придумав ще до того, як зайшов до… Кхгм! Так ось: помічник на горшку, а машиніст несподівано втратив свідомість. Тут або старість, або ще щось — сама придумаєш. Отже, електричка без керування мчить крізь ніч. Тим часом в третьому вагоні у вагітної Марусі, котра їде до станції Рахни — до батька майбутньої дитини, який ще не знає про її існування, — відходять води…

У мене здійнялися догори брови — він таки дійсно хоче, щоб я писала про пологи? В електричці? О боги, де тут вихід?!.

— Гафійко, ти мене слухаєш? — Степан намагався дивитися мені в очі. — Я питав, чи слід вводити в сюжет випадкового лікаря в цьому ж вагоні? Бо це буде таке собі «піяно в кущах».

— То й що? Нехай буде: і лікар, і піяно, — мені раптом стало абсолютно все одно, про що меле мій порадник. Хотілося просто заплющити очі, а щоб коли вони розплющаться, я залишилася сама і все це згадувалось, як дурний сон.

— Отже, кхгм, випадковий лікар відгукується на крики вагітної Марусі про допомогу, але послизається на її водах, що відійшли, падає, вдаряється головою об лавку й непритомніє, — цілком серйозно пробелькотів Степан.

Я несподівано захихотіла:

— Це все? — перепитала чомусь.

— Ні, ні, — мій муз, схоже, осідлав свого Пегаса. — Бо на залізниці помітили, що з електричкою щось не те: машиніст мовчить, помічник мовчить, а електричка без зупинок мчить — вона ж так знагла аж до Одеси домчати може! А знеструмити дільницю не виходить, бо тоді зупиняться й інші потяги. Тому керівництво залізниці вирішує направити електричку на ще не електризовану гілку Вапнярка-Христинівка. Єдина проблема: чи впишеться потяг, що мчить зі скаженою швидкістю, в поворот? Там, правда, далі ще ремонтують міст через річку, але до нього далекувато — електричка без струму туди не доїде.

— Звідки ти все це знаєш? — мене дійсно цікавило це питання. — Про міст, назви станцій?

— Я в мережі випадково зайшов на сайт Укрзалізниці, — зам’явся Степан. — Отак і з’явився цей сюжет. Але я не закінчив…

— Ні, ні, годі, — я замахала руками. — Твоя ідея зрозуміла, дякую. І на сьогодні креативу, вважаю, достатньо. Все, відпочивай, — я піднялася з крісла.

— А що це означає? — і знову Степан дивися на мене своїм непідробним дитячим поглядом.

— Відпочинок — це бездіяльність. Або можеш робити те, що подобається. Але щоб нікому не нашкодити й нічого не зламати, зрозумів? — мій порадник кивнув, а я зітхнула й попрямувала до спальні — мені конче потрібно було полежати.

Під Тимкове мурчання я не зчулася, як задрімала. Розбудив мене аромат смажениці, що долинав з кухні.

— Хто це там вже хазяйнує? — пробурчала, піднімаючись з ліжка.

Про те, що це може бути Степан, я навіть не припускала. Але біля плити дійсно чаклував мій натхненник.

— Що це так пахне? — я озиралася, сподіваючись — не дай боже! — побачити щось зламане. На мийці мій погляд зупинився — звичних вже крапель не було. — А хто відремонтував змішувач?

— Я, — не відвертаючись від плити, спокійно відповів Степан. — Ти ж казала, що можу робити будь-що. Та там лише прокладку замінити треба було — в комірчині якраз така знайшлася. До речі, я замінив і засувку в туалеті. Бо раптом знов щось надумаю, забудуся й ти нервуватимеш. Гафійко, я поганого нічого не зробив? — Степан повернувся до мене, в руках він тримав пательню з яєчнею. — Ось ще вирішив зготувати обід. Але в холодильнику вибір не дуже, тому вийшло тільки це, — і натхненник поставив сковорідку на стіл. — В мережі про сервірування багато суперечливої інформації, тому вирішив поки що цим не перейматися. Але якщо потрібно…

— Ні, ні, піде й так, — я лише зараз відчула, як зголодніла — навіть яєчня з овочами здавалася царською трапезою. — Дякую.

А потім ми обоє всілися за стола: мій помічник-натхненник сидів навпроти й мовчки спостерігав, як я наминаю смаженицю. У мене промайнула думка поділитися з ним, але згадалося, що годувати порадника заборонено.

— А звідки ти все це знаєш: як куховарити, ремонтувати? Що ти ще вмієш? — я нарешті відклала виделку, взяла серветку.

— Теоретично — якщо є доступ до мережі, а в ній детальні інструкції, як робити будь-що, — майже все, — відповів Степан. — Якщо, звісно, для цього є умови, матеріали та приладдя. Але нам рекомендовано…

— А знаєш що, — я не дала йому договорити, кинула зіжмакану серветку в пательню, піднялася із-за столу, — ходімо прогуляємось. Глянь, яка погода за вікном!

Якби мені раніше сказали, що яєшня може так покращити настрій, я б розсміялася. Але зараз почувалася настільки задоволеною життям, що навіть забула вчорашні негаразди.

— От тільки треба тебе перевдягнути. У мене тут є деякі речі, які тобі повинні підійти, — я не стала розповідати, що мій колишній не забрав свій одяг, і що вони зі Степаном майже однієї статури: — Єдине — взуття підхожого немає, а в чешках гуляти парком якось… — я скривилася.

— Але ж можна походити й босоніж, — Степан прибрав зі столу сковорідку. — Чи це теж виглядатиме дивно?

— Мабуть, що так, але в чешках дивніше, — усміхнулась я…

Звісно, перехожі косилися на мого супутника. І не лише через те, що він йшов босим, а, мабуть, і через його поведінку — зовні дорослий чоловік поводився, наче дитя. Хоча найперше, що спало мені на думку, коли побачила, як Степан бігає за метеликами, спостерігає копирсання бджоли у квітці, або милується напівлисою головою кульбабки: він схожий на цуцика, якого вперше вивели в парк.

Степанові, либонь, все було в новину, усюди він хотів встромити свого носа, всім цікавився, а потім прибігав до мене і з непідробною щирістю пропонував чергову ідею.

— Гафійко, я щойно бачив метелика з черепом на голові, уявляєш? А якщо це трупоїд? Вдома треба буде покопатися в мережі, почитати про нього. Це ж який сюжет з ним закрутити можна! Наприклад, ось, дивись: на сільському цвинтарі несподівано просідають деякі могили. Місцеві жителі налякані, вони бояться, що то мерці вночі вилазять, але для чого, невідомо. І тільки дівчина-ентомолог, яка приїхала до бабусі в гості, докопується до справжньої причини: могили порожніють, бо покійників жере метелик. Як тобі?

Він белькотів без упину, жестикулював, вертівся навколо мене, заглядав у очі, щоб через мить знову зникнути в кущах. А я поволі йшла алеєю й лише усміхалася йому у відповідь.

Моя поведінка й мені самій здавалася дивною. Може все це було через яєшню — я вперше їла таку смачну. А ймовірно через те, що Степан виявився багатогранним помічником — і це я ще не знала всіх його здібностей. А може мій настрій був таким через гарну погоду: сонце світить, дерева зеленіють, пташки співають — що ще треба для щастя?

— Гафійко, це ти? — мої роздуми перебив знайомий голос. Я відвела погляд від вершечків дерев й перед собою побачила Даринку з дитячим візочком — її чоловік та мій колишній товаришували. — Чула, ти тепер самотня — співчуваю. Якщо нудьгуватимеш — приходь, знайдемо тобі пару.

Я не встигла нічого відповісти, як повернувся Степан — він бігав за пташкою, яка ледве літала, ніби кликала за собою.

— Гафійко, ти її бачила, бачила? — було важко зрозуміти, куди зараз дивиться мій натхненник: на кущі, чи на мене. — І головне, до себе не підпускає, цвірінькає, а що — незрозуміло. Цікаво, чи є пташино-людський словник? Я приблизно запам’ятав, як вона щебетала, міг би… О, знов з’явилася! — і Степан вчергове чкурнув у кущі.

— А це хто? — я подумки посміхнулася, коли побачила здивоване обличчя подруги. — Він що, з тобою?

— Так, це Степан, мій натхненник, — мені навіть не довелося брехати, а Даринка вже нехай думає, що означає це слово.

— І де ти такого дивного знайшла? — подруга все ще дивилася на кущі, в яких зник мій порадник.

— Ти про його косоокість, чи про те, що він босоніж бігає? — спостерігаючи за Даринкою, я відчувала справжню насолоду — отак би хотілося ошелешувати й читачів! — Ми з ним вчора через інтернет познайомилися. Сама розумієш, без чоловіка важко, особливо вночі. Тож полізла в мережу й випадково натрапила на групу косооких босоходців. А вони, кажуть, найвправніші коханці — через те, що бачать не лише перед собою, а як і комахи, майже все навкруги. Вони тому й помічають всі зміни в поведінці жінки, кожен найменший горбик гусячої шкіри, що з’являється під час збудження. І через це відчувають, яку саме ділянку слід стимулювати задля отримання найбільшої насолоди. А бігання босоніж, до речі, активує на підошвах точки, що відповідають за сексуальність.

У своїй спонтанній промові я змішала до купи колись прочитане та свою фантазію. Але якби мене спитали, що тут правда, а де вигадка, я наразі не змогла б відповісти.

— То у вас уже було? І як? — Даринка намагалася зазирнути мені в очі, наче збиралася побачити там відповідь.

А я уявила, про що вона думає, і щоб сховати свою посмішку, опустила погляд:

— Неперевершено! — збрехала й мої щоки залилися рум’янцем. — Я раніше навіть не уявляла, що можна відчути таке.

Ймовірно моя брехня й розкрилася б, але немовля у візочку заплакало, Даринка відвернулася до нього, а я озирнулася — Степана ніде не було видно.

— Вибач, мені треба йти, — пролепетала подрузі.

У відповідь Даринка, не відвертаючись від візочка, пробубніла:

— Так, так, звичайно. Рада була бачити.

А надворі вже почало сутеніти. Людей в парку і до цього було небагато, тепер же взагалі не зустрічалися — ні в кого було й спитати, чи не бачили вони босоногого косоокого чоловіка.

— Степане! — загорлала я на весь парк. — Степанчику!

З ближніх кущів вискочила перелякана парочка — він підтягував на ходу штани, вона поправляла спідничку, — і чкурнули від мене якнайдалі.

— Степане! — продовжувала кричати я. — Де ти?

А у відповідь навіть птахи замовкли.

— А щоб його! І де та Даринка взялася? Може він з кручі впав? — за парком якраз починалося урвище і я попрямувала туди.

— Степане! — загорлала, вглядаючись в зарості на дні прірви. — Степане!

— Не кричи так, — чиясь рука торкнулася мого ліктя. — Ти її злякаєш.

Від того дотику я спочатку здригнулася й тільки потім упізнала голос свого порадника.

— Де ти пропав? — запитала у відповідь. — Я вже хвилюватися почала. Щоб більше від мене не відходив, чуєш? Що це в тебе?

Лише зараз я побачила, що в долонях мій натхненник щось тримає.

— Це та пташка. У неї, схоже, зламане крило. Заберімо її додому? — Степан прохально дивися на мене.

— Але ж у мене клітки немає, — зауважила найперше. — Та й Тимко — ти хочеш, щоб він її з’їв?

— Про кота я не подумав, — мій натхненник похнюпився. — Шкода, бо вже її записав у свої музи — вона так гарно щебече. Заспівай, Кривокрилко!

Та у пташки, мабуть, не було натхнення на співи. Тому Степан з трави змайстрував гніздо, вмостив його серед гілок ближнього шипшинового куща, куди й всадовив свою Кривокрилку…

Перед сном ми з Тимком лежали в ліжку: кіт мурчав мені на вухо, а я переглядала в соцмережах новини. Степан же залишився на кухні обмірковувати нові ідеї. Мені довелося перед цим поговорити з ним, щоб вночі нічого не ремонтував, не готував. А вже як прокинуся, сходимо до крамниці, купимо йому капці й заодно наберемо харчів.

З кухні дійсно не долинало жодних звуків. Тимкове мурчання навіювало сон і я намірилася відкласти мобільник, аж тут почувся тихий стук у двері. За ним пролунав і Степанів голос:

— Гафійко, ти не спиш?

— Ні, заходь, — я таки відклала телефон.

— Але ж ти не сама, може вийдеш сюди?

— Якщо маєш на увазі Тимка, то він не рахується, — усміхнулась я. — Тому заходь, не бійся.

Двері потихеньку прочинилися, Степан обережно зайшов до спальні, зупинився на порозі:

— Мені тут спала на думку цікава ідея. Можна казати?

— Звісно, я ж дозволила, — схоже, мої повчання таки подіяли — бач, який слухняний став!

— Ти просила щось оригінальне, — невпевнено почав Степан. — А якщо написати про хлопця, котрий чує думки інших, вміє виправляти їх: міняти злі на добрі, погані на хороші. Та одного разу до нього приходить дівчина, в голові якої лунають пісні, а хлопець ніяк не може вплинути на це. Визнаю, ідея фантастична, але…

— Тю! То яка ж це фантастика? — я посміхнулася. — В житті так і є — ще жоден чоловік не зміг змінити жіночої думки. А от про пісні цікаво, я поміркую над цим, дякую. І за те, що не вломився в кімнату — окремо. Тепер йди, я спати хочу — вранці поговоримо.

Але Степан топтався на місці й не поспішав залишати спальню.

— Ти ще щось хотів? — перепитала.

— Я тут, як приклад, одну пісню вже написав — чув у твоєму телефоні мелодію, а під неї слова самі прийшли. Може послухаєш?

— Степанчику, не знаю, як тобі, але мені день здався важким. Виклади свій текст на папері, я завтра перегляну, — мені дійсно хотілося спати. — Ти хоч писати вмієш?

— Так, — і натхненник вийшов зі спальні.

Я ж вмостилася зручніше й не зчулася, як заснула.

А вночі мені наснилася пісня! Її слова чимось зачепили, тож я намацала в темряві телефон, і швиденько занотувала, те що запам’ятала. Деякий час різні думки не давали заснути, в голові все вертілося: «Невже все це вплив мого натхненника? Цікаво, чи його пісня така ж, як і моя?»

Але перевіряти вночі я не стала, а вранці найперше побігла на кухню. Там за столом нерухомо сидів Степан, і погляд його завмер на протилежних стінах.

— Степанчику, ти чого? — я легенько торкнулася плеча натхненника, потім струснула його — безрезультатно. Вже хотіла телефонувати в агенцію й питати, що з порадником, але він несподівано отямився:

— Це ти, Гафійко? А я тут від вайфаю підзаряджався — повільний він у тебе, тому довелося вимкнутися. Ми вже йдемо до крамниці?

— Щоб більше не лякав так, — я видихнула. — А на закупи підемо пізніше. Мені б хотілося зараз побачити твою пісню — ти її записав?

— Так, — Степан підсунув мені аркуш паперу. — То тобі ідея сподобалася?

— Ще не знаю, — я почала читати.

Вже з перших рядків текст здався незвичним, чуднуватим. І не мав нічого спільного з тим, що наснилося мені. Я дочитала, перевела погляд на Степана, але дивилася крізь нього. Бо міркувала, як застосувати обидві, або хоч одну пісню в майбутньому творі — щось в них було, але мені не вдавалося намацати те «щось», уявити з нього родзинку, яка б прикрашала, об’єднувала все в одне ціле.

— Гафійко, то що — як пісня? — не стерпів Степан.

— Ще не знаю, — повторила я. — Йдімо краще на закупи.

В супермаркеті Степан дивувався викладеним на полиці товарам, а мені все не давала спокою його ідея. І біля каси сяйнула думка: а що як?…

Додому я летіла й мій натхненник ледве встигав за мною.

— Гафійко, зачекай! Мені в капцях незручно бігти, — канючив він десь позаду. — Куди ми так спішимо?

— Степане, знаєш яке перше правило письменництва? — не обертаючись, запитала у відповідь.

— Ні. Яке?

— Поки гівна горять, треба писати, писати й ще раз писати — які б химерні слова не народжувалися при цьому, — я продовжувала швидко крокувати.

— Які гівна? Чому вони мають горіти? І навіщо писати, коли щось горить? Ти можеш говорити зрозумілою мовою?

— Потім, все потім. Зготуй каву й опісля роби, що хочеш — лиш не чіпай мене, — вже у квартирі я скинула капці, схопила ноутбук, аркуш зі Степановою піснею й почала друкувати…

***

«Бздилинь-дзелень! Ти, мов той пень

Стирчиш удома всенький день.

Його змарнуєш, як завжди —

Й кому від того краще?

Дзелень-бздилинь! Страхи відкинь,

У море мрій своїх поринь.

Згадай: крім інших, є ще ти —

Потіш себе, лайдаче!..»

Грицева долоня відсмикнулася сама по собі.

— Щось не так? — дівочий голос був доволі приємним.

— Та-а… — хлопець не знав, що відповісти, бо з таким зустрічався вперше. Зазвичай сплутані в інших думки у дівчини звучали, наче пісня, слова якої, здавалося, були звернені саме до нього.

Гриць знову опустив долоню на голову.

«Біжи туди, або сюди!

Роби щось, тільки не сиди.

Співай, кричи, стрибай в кущі,

А далі — щось та буде.

А потім знов, а потім ще…»

Дівчина несподівано відсторонила Грицеву руку:

— Може скинеш пов’язку — невже тобі не цікаво побачити, чиї думки причісуєш? — перепитала.

— Мені не можна, — тихо відповів хлопець. — І розмовляти заборонено, — додав.

— От бачиш, ти вже порушив правила, — дівочі пальці торкнулися стрічки на Грицевих очах. Очікуючи, мабуть, спротиву, на мить завмерли, потім неспіхом зняли її.

Гриць насамперед помітив руде волосся, кирпатий носик, тонкі вуста й очі, які палали зеленим світлом. І відвів погляд. Він вперше так близько бачив дівоче лице й, мабуть, від цього його серце готове було вискочити з грудей.

А рудоволоса сміялася:

— Ох і мармиза у тебе! Чого відвертаєшся — невже я така страшна?

— Та-а… — думки в Грицевій голові гицкали, наче кози, які перепили монастирського пива.

— Отакої! — дівчина зітхнула. — Ти щось, крім «та-а», ще здатен сказати?

— Як це у тебе виходить? — ніяковіючи, прошепотів хлопець. — У всіх казна-що звучить, а у тебе…

— І чому мені слід бути схожою на всіх? — дівчина відкинула з очей пасмо рудого волосся. — Татусь теж мріє зробити мене безособною. До тебе, бач, направив…

— Я не знаю, хто твій тато, — Гриць розглядав свої капці, — але хіба погано, якщо люди позбавляться дурних думок? Усі ж від цього тільки виграють.

— І ти в це віриш? Людей не змінити — лицеміри вони, і нас такими зробити бажають, — дівчина несподівано зашепотіла. — А хочеш втечемо — удвох? Що ти в цьому монастирі бачиш? Підемо, куди очі поведуть, га?

Хлопець від цих слів аж підвів погляд — в зіницях рудоволосої, здавалося, витанцьовували бісики.

А дівчина раптом посерйознішала, залишила крісло, в якому сиділа:

— Хоча ні, зараз не вийде, — шморгнула носом. — Бо ні ти ще не готовий, ні я, — зітхнула й попрямувала до дверей.

Перед ними рудоволоса обернулася, ще раз оглянула хлопця, гмикнула й натиснула клямку.

Спантеличений Гриць вчасно згадав про пов’язку й поспіхом зав’язав її. Бо ніхто не повинен знати, що він бачив відвідувачку…

***

Я перестала друкувати, підвела погляд — Степан стояв навпроти й тримав філіжанку.

— Твоя кава вже охолола, — сказав неголосно. — Я пропонував, але ти, схоже, не чула. Опісля вже не став заважати. Можна глянути, що написала?

Зазвичай я нікому не показую незавершений рукопис, та тут чомусь дозволила:

— Дивись, — підсунула ноутбук до Степана.

Мій натхненник відклав каву й став читати. Я не встигла й розправити плечі, як Степан випрямився:

— А чому пісня не повністю? І хто ця дівчина, як її звати? А звідки в Гриця взялося це вміння? І що буде далі? — засипав мене запитаннями.

— Який же ти нетерплячий! — усміхнулася. — Це ж лише початок. Все буде, не переймайся. Зроби мені краще нову каву.

Степан пішов на кухню, а я на хвильку замислилася, потім опустила пальці на клавіатуру…

За вікном вже почало сутеніти. Біля ноутбука стояло дві філіжанки з холодною кавою, на кухні щось апетитно шкварчало. Я потягнулася, вийшла із-за столу — запал ще не зник, але слід було відпочити. Та й запахи нагадали, що я сьогодні ще не їла.

— Степанчику, що у нас на вечерю? — спитала, заходячи на кухню.

— Картопляні кнедлики із сиром, — мій порадник чаклував біля плити. — Зараз дороблю засмажку й можеш сідати. Зготувати ще кави?

— Ні, не треба, — я всілася за стола.

— Як твої успіхи? — Степан поставив біля мене тарілку з кнедликами, полив їх засмажкою.

— Описала Грицеве дитинство та його перебування у магів-монахів, — я вдихнула аромат смаженого сала. — Завтра хочу ближче познайомити головних героїв. А далі ще не знаю.

— То нові ідеї тобі не розповідати? — натхненник всівся навпроти. — Я вже маю декілька.

— Степанчику, я не хочу розпочинати нове, поки не закінчила почате. Оу! — кнедлик обпік мого язика. — Тому записуй все, що надумаєш, потім розгляну…

Після вечері хотілося відкласти ноутбук, але продовження історії вертілося в голові, не давало розслабитися, вимагало, щоб його перенесли «на папір». І я не стрималася…

***

Хлопця провели в кімнату, всадовили в крісло, а його долоню направили на чиюсь голову. І Гриць здригнувся. Бо почув знайоме:

«Бздилинь-дзелень! Ти, мов той пень,

Стирчиш удома всенький день…»

Хлопець відсмикнув руку:

— Це ти?! — перепитав здивовано.

У відповідь дівочі долоні торкнулися пов’язки на його очах, не роздумуючи, зняли її. Рудоволоса — це дійсно була вона, — дивилася на незнайому дівчину з перев’язкою на лиці — мабуть, у бідолашної болів зуб, — та хлопця поряд з нею, вдягнених, наче слуги:

— Гапцю, Ониську — роздягайтеся швиденько. Ми вас зв’яжемо, роти заткнемо. Я тут писульку таткові залишу, тому вас ні в чому не звинувачуватимуть.

— Грицю, чого завмер, наче всрався? — рудоволоса вже говорила до хлопця. — Бери Гапчині удяганки, швиденько натягуй на себе. І не дивися так — по твоєму зросту й фігурі я підхожого слугу не знайшла. Та й у жіночому вбранні ніхто на тебе не подумає. Нам аби з палацу вийти, а там вже розберемося. Грицю, ти чув, що я казала?

А Гриць нічогісінько не розумів: де він, чому рудоволоса тут командує, хто ці двоє, навіщо йому вдягати жіночий одяг, і заради чого, нарешті, вся ця веремія?

— Грицю, отямся! — дівчина ляснула хлопця по щоці. — Аго-ов! Я тому тебе з монастиря проти ночі й витягнула, бо звідси легше вибратися.

І Гриць згадав слова зеленоокої відвідувачки про втечу. «То вона справді готувалася до цього?» — зчудувався.

— Грицю, бісова твоя ковінька! — вилаялася рудоволоса. — Нам треба вшиватися звідси! Чи тобі вже подобається твоє нинішнє життя? Гайда, вдягайся живо! Гапцю, допоможи йому! Ониську, вибач, але доведеться тобі для правдивості засвітити в око, — і дівчина, не роздумуючи, щосили заліпила кулаком Ониськові межи очі.

А Гриць, все ще погано розуміючи, що тут відбувається, скидав із себе свитку. Гапка, опустивши голову, тим часом вже тримала перед ним свою спідницю й каптан.

— І пов’язку на лице не забудьте, — рудоволоса натягала на себе Ониськів одяг. — Я хоч і відверну увагу охоронців, але краще перестрахуватися.

Врешті-решт зв’язані слуги вже лежали на підлозі. Рудоволоса в чоловічому вбранні в люстро оглянула себе, потім обійшла Гриця:

— Умгу! — почухала потилицю. — Наче й нічого, але чогось не вистачає. Точно! — ляснула себе по лобі. — Цицьки! Як про них не подумала! У Гапки вони ого-го! Дай-но, Грицю, я з твоєї свитки їх змайструю, — і рудоволоса швиденько запхнула у хлопцеву пазуху його одежину: — Ось тепер наче все. Отже, так: йдеш за мною, дивишся на підлогу й мовчиш, зрозумів? — Гриць у відповідь кивнув головою. — Тоді рушаймо!

За дверима стояло двоє охоронців.

— Принцеса просила не турбувати, аж поки сама не вийде, — чоловічим голосом несподівано заговорила до них рудоволоса, після чого впевнено пішла довгим коридором.

Гриць, якого здивував і голос дівчини, і те, що вона згадувала якусь принцесу, поспіхом потупцював за нею.

Рудоволоса сходами спустилася на кухню, де з-під печі витягнула згорток, передала його хлопцеві, потім відчинила двері на вулицю й зникла в темряві. Попереду виднілися контури дерев — дівчина в одязі слуги впевнено простувала до них.

— Обережно — тут низенькі дверцята, — незабаром прошепотіла вона й відчинила маленьку хвіртку, обвиту плющем.

Хлопець протиснувся туди, слідом пройшла й дівчина, яка тихенько зачинила за собою лаз,ц і заозиралася:

— Десь тут має бути віз, — пробубніла.

Як на замовлення неподалік запирхав кінь.

— Повня більша за молодика! — зверзякала рудоволоса, коли вони наблизились до підводи.

— Зате в серпанця файні роги, — відповів чоловічий голос. — Ховайтеся під ряднину й мовчіть. Гаття, вйо, рябий!

Гриць з дівчиною ледве встигли залізти на воза, як він рушив.

Утікачам під рядниною довелося притулитися один до одного. Хлопець боявся поворухнутися й плекав надію, що ця поїздка не буде занадто довгою. А дівчина почувалася доволі розкуто. Вона притулилася носом до Грицевих грудей і пошепки роз’яснювала все, що відбувалося поза їхнім сховком:

— Оце проїхали міст! Завертаємо до головної площі — чуєш, бруківкою чиргикаємо? Ось ратуша — годинник бомкає. Скоро брама — її проїдемо і вже можна буде видихнути. Тсс, мовчи! — сказала Грицеві, хоча той досі не вимовив і слова.

А віз тим часом зупинився.

— Що це ти, діду, так пізно, га? — озвався грубий чоловічий голос. — Ворота тільки-но зачинили, доведеться тобі заночувати в місті.

— Та кляте колесо зламалося, — скаржився візничий. — Поки полагодив, поки те, поки се. А дома стара чекає — випустіть, будь ласка!

— Пропусти його, — почувся інший голос. — Нехай вже їде. Бо за ніч кінь понакладає «яблук» — бурмістр знов сваритиме. Воно тобі треба?

Заскрипіли ворота, віз рушив, щоб невдовзі знову зупинитися.

— Як домовлялися! — візничий відкинув ряднину. — І я вас не бачив.

— Звісно, — рудоволоса скочила з підводи, вклала щось в долоню старого. — Дякуємо! Щасти вам!

— Навзаєм! Вйо, рябий, — і віз розчинився в темряві.

— Куди тепер? — Гриць розминав ноги. — Та й взагалі — розповіси зрештою, що задумала? І про яку принцесу балакала з охоронцем, до того ж чоловічим голосом? А ще, я досі не чув твого імені — може назвешся врешті-решт?

— Тю! Я думала, ти знаєш, — здивувалася дівчина. Гриць все ще мовчав, тож вона перепитала: — Що, дійсно не здогадався? Я ж Одарка, та сама принцеса! А говорити чужими голосами — то одне з моїх вмінь. «Скидай вже Гапчине шмаття, стоїш в ньому, наче опудало», — голосом настоятеля несподівано прогарчала рудоволоса.

Гриць здригнувся, став озиратися, та коли зрозумів, звідки прозвучали ті слова, аж роззявив рота.

Одарка від того засміялася:

— Бачиш, і ти повівся. У нас же, щоб стати королем, потрібно мати хоча б одне магічне вміння. Татко мій, наприклад, цілитель. Йому не подобається розголос, тож він знахарствує тихцем. Я ж володію силою переконання. А ще вмію відтворювати голоси, які чула хоча б раз. Та стули врешті вуста, ще комар залетить, — рудоволоса зітхнула, озирнулася. — Гаразд, нам треба йти. Можеш скинути Гапчин одяг, або залиш, якщо подобається. Я, до речі, в цьому піду — наче зручно. Трохи далі має бути копиця сіна — заночуємо в ній, — Одарка розвернулася й почимчикувала ледь помітною дорогою.

Гриць почухав лоба:

— Оце вшелепався! — прошепотів сам собі й побіг наздоганяти принцесу…

***

Я на мить відірвалася від рукопису, помітила поряд Степанову постать, здригнулася:

— А щоб тобі! Налякав. Давно тут стоїш?

— Не знаю. Відтоді, як вони зв’язали слуг, — Степан все ще дивився на екран ноутбука. — То вона в тебе принцеса? Бач, а я це й не продумав. А ім’я дивне — хіба у принцес бувають такі? І куди вони зібралися?

— Степанчику, не криши петрушку, коли риба ще у воді — все буде. Щодо імені — а чом би й ні? Зате не так, як у всіх. А йдуть вони до дракона.

— Куди? — Степанове здивування мене аж розсмішило.

«Десь так чудуватиметься й Гриць», — вирішила я. Натомість вголос відповіла:

— Якщо не заважатимеш, то скоро дізнаєшся…

***

— Тільки не кажи, що вже жалкуєш про зроблене, — почала Одарка, коли хлопець порівнявся з нею. — Я ж бачила, як тобі булося в монастирі. Тому й запропонувала втечу. Та й мені потрібен був спільник, попутник, бо також маю прояснити деякі питання. І допоможе нам в цьому дракон з Чорної гори.

— Хто? — Гриць вважав, що його сьогодні вже ніщо не здивує. — Який дракон?

— Справжній, — спокійно відповіла принцеса. — Його, правда, ніхто не бачив, але поголос не дарма світом повзе — щось же повинно там бути. Та де вже та срана копиця? — раптом вилаялася Одарка.

— Дивно чути такі слова з вуст принцеси, — несподівано для себе бовкнув Гриць.

— Ти геть, як мій татко, — посміхнулася дівчина. — «Негарно дівчатам лаятися, — говорить. — Та й до того ж ти принцеса!» А я йому: та ви ще радійте, що ваша доця не смалить люльку, та не цмулить таткове вино в погребах, як це чула про інших принцес. А якщо тобі, Грицю, таке не подобається — затикай вуха. Дивно йому! — Одарка зупинилася. — Невже я в темряві дорогу сплутала? Шкода, бо доведеться тепер шукати для нічлігу щось інше. Онде якісь дерева — йдімо туди.

Вони зупинилися під здоровезним дубом — Гриць рукою намацав жолуді, — назбирали опалого листя, з якого Одарка влаштувала кубельце, притулилися в ньому один до одного. Невдовзі дівчина неголосно засопіла, а Грицеві, який в монастирі в цю пору вже бачив десятий сон, ніяк не вдавалося склепити повіки — він ніколи раніше не спав поряд з принцесами, та й взагалі — поряд з дівчатами. Рудоволоса тулилася до хлопця, щоб, мабуть, зігрітися, а йому від цього збивалося дихання. Він не знав, куди сховати свої руки, врешті-решт вмостив їх собі під голову й задрімав.

Грицеві снився монастир. Ніби хтось прийшов причесати думки й він тепер притуляв долоні до голови відвідувача. А в тій голові звучала знайома пісня:

«Бздилинь-дзелень! Ти, мов той пень,

Стирчиш удома всенький день.

Його змарнуєш, як завжди,

Й кому від того краще?

Дзелень-бздилинь! Страхи відкинь,

У море мрій своїх поринь,

Згадай: крім інших, є ще ти —

Потіш себе, лайдаче!

Біжи туди, або сюди —

Роби щось, тільки не сиди.

Співай, кричи, стрибай в кущі,

А далі щось, та буде…»

Гриць раптом прокинувся, бо згадав, що це пісня принцеси. Його долоня, схоже, лежала на дівочій голові, тому, мабуть, таке й снилося.

Цікавість змусила хлопця знову покласти руку на руде волосся:

«…А потім знов, а потім ще!

Нехай болить, нехай пече —

Шокуй оцих, дратуй отих,

Не будь, як ті зануди.

Зберись, звільнись, у всій красі

Себе подай — хай вклякнуть всі.

Ти гідний кращого, ти маг,

Творець своєї долі.

Якщо не ти, то хто тоді

Тобі споможе у біді?

Прокинься, чуєш — дзень-бздилинь!

Відчуй нарешті волю!»

Гриць усміхнувся: «Яка ж вона дивна! Інші б на її місці раділи тому, що мають. А ця бажає більшого, ще й решту за собою заохочує».

Вранці хлопець не став згадувати про пісню. Вони поснідали тим, що було у згортку, Одарка потім озирнулася:

— Нам, схоже, туди, — вказала на далекі гори.

І вони пішли.

Дорога, що й до того була ледь помітною, врешті-решт взагалі зникла. Принцесу це, либонь, аж ніяк не засмутило — вона затято йшла вперед і весь час джеркотіла, наче заведена.

Так Гриць дізнався, що рудоволосу назвали Одаркою, бо її матір довго не могла завагітніти, й коли король вперше побачив доцю, начебто вигукнув: «О, це справжній дар!».

Свою мамцю принцеса не пам’ятала, тому що та померла, коли дівчинка ще була маленькою. Король не міг забути дружину, через те й шлюб удруге не брав — казав, що хоче присвятити себе вихованню дочки.

— Та останнім часом татко наче сказився, — продовжувала Одарка. — І все через моє прийдешнє повноліття. «Тобі, доцю, вже слід взятися за розум, — все торочить. — Відвідуй бали, клич до себе гостей, приглядайся до принців, чи герцогів. І хтось із них, можливо, стане моїм зятем».

— Та на тих принців страшно дивитися, — бурчала рудоволоса. — Той на павича схожий, інший — на індика. І про що з ними балакати? Вони ж, крім своєї особи, більш нічим і не цікавляться. А говорять: «Усюсю, мусюсю!» — вибішує, аж до матіркування. Але біля них не можна, бо я принцеса! Тьху! Я тебе, Грицю, може й того примітила, що ти скромний і слухати вмієш. І якщо вже моя лайка так тобі муляє, то обіцяю стримуватися. Принаймні доки подорожуємо, або поки щось не допече. Бо тоді можу й зірватися. О, а це що за халупа?

Вони саме вийшли на галявину, посеред якої бовваніла дерев’яна хатчина, дах якої поріс мохом…

***

— Все, на сьогодні досить, — я вимкнула ноутбук. — Зараз в душ і спати. А ти, Степанчику, можеш підзарядитися.

Я подивилася на натхненника: він стояв поряд і усміхався.

— Ти чого? — перепитала.

— Моя пісня вся згодилася! — наче промурчав Степан. — А хто в тій хатці живе?

— Хм! Ще не знаю. А ти кого там уявляєш? — поцікавилася.

— Мабуть, повинна бути якась добра чарівниця, або проста жінка — щоб не так, як у всіх. Правильно я міркую? — мій натхненник, здавалося, підморгував мені.

У відповідь я лише гмикнула й пішла до ванної. А під душем мене знов осяяло. Я нашвидку витерлася, обернулася рушником і вмостилася з ноутбуком в ліжку…

***

Рудоволоса постукала у двері й ті зі скрипом відчинилися. Гриць з Одаркою побачили кімнату, в дальньому кутку якої біля печі завмерла сивочола жінка, що тримала дерев’яну лопату зі сформованим тістом на ній.

— Добрий вечір! Не пустите подорожніх переночувати? Бо темніє, і на дощ наче верне. Мене Одаркою кличуть, а це Гриць, — туркотіла принцеса. — Ми до гір ідемо, до дракона. Кажуть, він багато чого вміє, тож, можливо, й нам допоможе.

Жінка, що досі з подивом дивилася на непроханих гостей, зітхнула, доправила майбутню хлібину в піч, закрила заслінку.

— Що ж, — сивочола сперла лопату на стіну, струсила зі спідниці муку. — Ночувати залишу, не виганяти ж вас, якщо зайшли. А про дракона скажу — байки то все, казки — немає його. Як і такого питання, яке б не змогли розв’язати люди. От що твого парубка тривожить?

— Він не мій парубок, — знітилась Одарка. — Гриць вміє бачити чужі думки, через це його не випускають з монастиря. Йому б нормальним стати, еге ж, Грицю?

А хлопець, який щойно задумався, чого насправді хотів би від дракона, схвально захитав головою, хоча не був упевнений, що бажає саме цього.

— Ото й усе? — здивовано перепитала жінка, затим взяла лопату й без попередження огріла нею Гриця по голові.

Хлопець гикнув, закотив очі й наче лантух гепнувся на підлогу.

Отетеріла Одарка з роззявленим ротом якусь мить мовчки дивилася на Грицеве тіло, потім щосили загорлала:

— Що ж це ти, карга сива, наробила? Ти ж його вбила, падлюка! — дівчина впала на коліна поряд з хлопцем, затермосила його. — Грицю, Грицику, підіймайся! Ми тут ночувати не залишимося, чуєш? Краще вже під деревом, ніж поряд з цією відьмою.

— Ага, ага! — шпакувата посміхалася. — Онде вже дощ пішов — і як ти його тягтимеш грязюкою? Не видумуй, хлопець твій твердолобий — бач, лише ґуля вискочила. Полежить, отямиться, а вранці підете, куди забажаєте. Бери його за ноги — на ліжко покладемо.

— Якби не дощ, — Одарка рюмсала, але допомагала хазяйці тягти Гриця, — вже й духу нашого тут не було б. Невже не можна було якось інакше? Що за спосіб такий бузувірський?

— Звичайний спосіб, — жінка підклала хлопцеві під голову подушку. — Щоб тіло саме себе вилікувало, болячку слід приголомшити. І не важливо чим — настоєм трав, дрючком, чи лантухом, — аби лиш спрацювало. У твого хлопця всі біди в голові, тому я по ній легенько й стукнула. Вранці дізнаємося, чи допомогла моя курація. Бо якщо ні…

— Годі, вже полікували, досить! — Одарка заревіла: — І не мій він! Просто Гриць він, зрозуміла?

— Що ж, — зітхнула хазяйка, — нехай буде так, — і пішла поратися біля печі.

А принцеса всілася на ліжку поряд з хлопцем, охопила руками коліна, озирнулася: майже всюди по хаті висіли пучки трав, на поличках стояли слоїки невідомо з чим:

— А ви що, знахарка? — запитала, схлипуючи.

— Скоріше травниця, — сивочола саме витягала з печі хлібину. — Бо знахар більше знається на магії, я ж просто вмію вправлятися з травами. Хоча твій татко каже, що я відчуваю, як використовувати їх з найбільшою користю, а це, мовляв, теж схоже не магію.

— Звідки ви знаєте, хто мій тато? — принцеса аж перестала схлипувати. — Я нічого про нього не казала.

— Зате він про тебе розповідав, коли за травами приїздив, — жінка легенько змочила хлібину водою, накрила рушником. — Балує він тебе, ох балує!

— І нічого не балує, — Одарка набурмосилася. — Він любить мене.

— Звісно, любить, — жінка витягла з-під рушника хліб, відрізала окраєць. — Візьми осьде, поїж, — протягнула дівчині. — А розв’язки на свої питання слід не у драконів шукати — відповіді зазвичай у нас під носом, та не завжди ми їх уміємо розгледіти.

— І де вони? — принцеса удавано озирнулася. — Я ж наче не сліпа!

— Прийде час — побачиш, — жінка ковдрою вкрила Гриця. — Лягай вже. Я до палацу голуба пошлю, щоб приїхали по вас.

— Не треба голуба! — стрепенулася Одарка. — Ми самі дійдемо.

— А раптом з вами щось станеться? Я хочу потім спокійно спати, тому не вмовляй, — і сивочола відійшла від ліжка…

Гриць отямився вночі. Голова його нестерпно боліла. Хлопець згадав, що вони з Одаркою, яка сопіла поряд, зараз в лісовій хатині. За вікном шурхотів дощ, в хаті пахло свіжоспеченим хлібом. Гриць легенько торкнувся рудого волосся принцеси, сподіваючись почути знайому мелодію, але нічого, крім хазяйчиного хропіння з печі, не розчув. Хлопець притулив долоню щільніше — нічого. А потім згадав, як сивочола замахувалася на нього лопатою.

«Невже спрацювало? — Грицевою спиною, здавалося, пробігла зграя мурашок. — І що я тепер робитиму? Я ж більше нічого не вмію!»

Збентежений хлопець спробував поворухнутися, але принцеса уві сні щось забурмотіла, тож Грицеві довелося завмерти. Отак, обмірковуючи своє становище, він і не зчувся, як заснув…

***

Я ще якийсь час описувала повернення Гриця в монастир, де всі дізналися, що він втратив своє вміння, та потім сюжет застопорився. Бо все йшло до того, що Гриць з Одаркою повинні возз’єднатися, але мені хотілося чогось незвичного, оригінального. Тож з наміром вранці порадитися зі Степаном я відклала ноутбук…

Розбудив мене дзвінок. Ледь намацала телефон:

— Слухаю, — відповіла сонно.

— Вас турбує агенція «Муза», — відповів жіночий голос. — Сталася прикра помилка — до комплекту натхненника, що ви орендували, замість блоку ШІ для «Степана-1277» наш стажист випадково поклав ШІ від «Степана-006». Ми просимо вибачення та пропонуємо безплатно замінити блок — це справа декількох хвилин, майстер вже виїхав. А на додаток хочемо, як компенсацію за завдані незручності, подовжити оренду натхненника до двох місяців — також безплатно.

І тут вже дзвінок у двері відвернув мою увагу.

— Зачекайте, хтось прийшов, — пролопотіла я в слухавку й пішла відчиняти.

— Вітаю! Я Сергій, з агенції, — молодик показав посвідку. — Щодо заміни ШІ-блоку.

— А навіщо його міняти? — перепитала, протираючи очі. — Мене все влаштовує.

— Розумієте, «Степан-006» — експериментальна модель, створена на базі домашнього помічника, — пояснював хлопець. — Тому, як натхненник, доволі вузькоглядний. Де він, до речі?

— Степане! — погукала я, але ніхто не відповів. — Мабуть, підзаряджається.

— І це теж його вада, — додав молодик. — «Степан-1277» з мікроакумулятором багато років працює без підзарядки.

І тут з кухні вийшов мій натхненник:

— Гафійко, ти мене кликала? — перепитав.

Молодик побачив скошені Степанові очі:

— А це що таке? — його вигляд став стривоженим.

— Та то випадково. Але не хвилюйтесь, я все компенсую, — мої щоки запалали.

— Тут справа не в грошах, — Сергій придивлявся до Степанового обличчя. — Я не впевнений, чи вдасться замінити блок, — він на мить задумався, потім підійшов до Степана й вигукнув: — Прокрастинація!

Тіло натхненника несподівано обм’якло й молодик потихеньку опустив його на паркет.

—  Що з ним? — я дивилася на все це, як на якийсь трюк. — Що ти йому сказав?

— Стоп-слово, — Сергій натиснув на Степанові очі, потім ще, і ще. — Не відкривається, от дідько! — хлопець випрямився: — Доведеться його утилізувати. Але не хвилюйтеся, вам вже сьогодні надішлють новий комплект.

— Як це — утилізувати? — я розгублено дивилася на Сергія. — Мені не потрібен новий, мене і цей задовольняє. Степане, Степанчику, отямся! — я поляскала натхненника по щоках, але марно. — Вмикай його, зараз же! — гаркнула на молодика. — Яке слово оживляє — кажи вже його!

— Я не знаю такого, — Сергій винувато дивився на мене. — Зазвичай після заміни ШІ-блоку натхненник вмикається сам, ніхто ніяких слів не говорить.

— Та ти знущаєшся?! — я готова була вибухнути. — Навіщо тоді було його чіпати? Телефонуй в агенцію, нехай розкажуть, що робити. Негайно! Понабирають з вулиці на роботу ламайстрів — люди потім творити через них не можуть!

Почервонілий хлопець витягнув з кишені телефон, щось забубонів у нього. А я все намагалася привести до тями натхненника:

— Степанчику, підіймайся! Я ж хотіла тобі показати, що написала вночі, — шепотіла йому. — Може ти підкажеш, як далі бути, бо продовження не вимальовується. Мені моєї фантазії не вистачає, чуєш, Степанчику? — потім побачила, що хлопець відклав слухавку: — То що сказали? — запитала.

— Що таких випадків раніше не було, і що через годину ШІ вимкнеться назавжди, — молодик м’явся. — А я тут подумав: теоретично натхненник ще чує вас і якщо ви продовжите писати та проговорювати те, що друкуєте, ймовірно, це спонукає ШІ увімкнутися. Я не чув, щоб хтось робив таке, але іншого виходу не бачу. Бо потім все — його лиш на звалище.

— Яке звалище? Якщо Степан не оживе, сам туди покотишся, ламайстер дрантивий. Кажи краще, що мені  робити — сідати біля нього й писати? — я все ще не розуміла, як це працюватиме.

— Так. І проговорювати текст уголос, — закивав головою молодик.

Я схопила ноутбук, всілася на підлозі поряд з натхненником, замислилася. Та осяяння цього разу не блиснуло — оригінальнішого, ніж у всіх, варіанту продовження на думку не спадало. Тож я зітхнула й почала друкувати…

***

Гриця відвезли до палацу й самого залишили в кімнаті. Хлопець не встиг і озирнутись, як почувся тихий стук у двері. Затим вони прочинилися й увійшла Одарка.

— Ти вже тут? — перепитала тихо, роздивляючись підлогу, стіни. — Кімната непогана — ліжко є. І стіл. Навіть стілець. Ти як, Грицю? — подивилась нарешті на хлопця.

— Та-а… — наче під час першої зустрічі з принцесою, Гриць не знав, що відповісти. До того ж нинішня поведінка рудоволосої дивувала більше, ніж переїзд сюди.

— А мене з палацу не випускають, — Одарка опустила погляд. — Татко оглядини влаштувати збирається. А я побачила, що ти приїхав, і вирішила на хвильку відірватися. То в тебе, кажеш, все гаразд? — дівчина знову глянула на Гриця, який чомусь вперто мовчав. — То й добре, — принцеса зітхнула й попрямувала до дверей.

В останню мить вона розвернулася й, примруживши очі, перепитала:

— От скажи, Грицю, тільки чесно — я тобі подобаюся?

— Е-е-е… — і знову питання для хлопця прозвучало зненацька.

— Що ти вибекуєш, як той баран — «бе-ме»? Кажи відверто, я не ображуся. Бо в мене після останньої нашої зустрічі думки лише тобою й забиті. Ти їх часом не причісував, поки я спала? — Одарка дивилася на Гриця, котрий все ще уникав зеленого сяйва її очей. — Я тому й умовила татка, щоб доправив тебе сюди. Так, можеш обурюватися, проте, ти не мій раб. Якщо не подобаюся, йди під усі чотири вітри — я тебе не тримаю, ніхто не тримає! Щоб не бачила, й не чула, зрозумів! — принцеса вже ледь не кричала. — Чого мовчиш?

— Я теж лиш про тебе й думав, — прошепотів Гриць. — Весь час. Боявся, що більше не побачу.

— То чого ж німуєш, коли питаю? — Одарка наблизилася до хлопця, взяла його за руку. — Що за така дурна звичка, га? Я вже подумала було, що доведеться брати шлюб з якимось індиком. Ти ж візьмеш мене за дружину?

— Жартуєш? — здивовано перепитав хлопець.

— Анітрохи! Гриць та Одарочка — звучить же? — принцеса усміхнулася. — Травниця казала, що відповіді не в дракона слід питати — вони у нас під носом. Я тоді не розуміла, про що вона меле. Це вже потім до мене дійшло — я не хотіла виходити заміж за павича, чи індика. Мені потрібен був той, хто розумів би, чув би мене. І не побачила, що вже знайшла такого.

— Але ж я не знатного роду. Хіба нам дозволять одружитися? — прошепотів Гриць.

— Тю! Та не питання — татко ж мій король, чи хто? Скажу, щоб подарував тобі село, а з ним і титул. Я, до речі, знаю один підхожий хутір — Заковіньки. І будеш ти бароном Грицем Заковіньським, — радо виголосила принцеса. — А як станеш моїм чоловіком, то самособно й королем. Бач, яка я в тебе розумна!

— З барана в барони? — Гриць посміхнувся, але відразу й спохмурнів. — Але ж… — зам’явся.

— Що ще не так? — Одарку аж затрясло.

— Король повинен мати хоч одне магічне вміння — сама казала, — Гриць розглядав підлогу.

— І що? Ти ж причісуєш думки — всім відомо про це, — принцеса стишила голос. — Чи лопата таки подіяла? А якщо й так, ми нікому про це не розповімо.

— В монастирі знають, — пробурмотів Гриць. — І за його межами здогадуються.

— Ну тоді… тоді… — Одарка розглядала стелю, наче шукала там відповідь. — О! А ми повідомимо, що у тебе винятковий дар — ти здатен зробити принцесу щасливою. Як тобі? Та годі вже вишукувати причини! Йдімо нарешті порадуємо татка, — дівчина потягнула хлопця до дверей, але перед ними зупинилася, наблизила своє обличчя до Грицевого — хлопець знов побачив бісиків у її зіницях: — То ти вже поцілуєш мене, чи як?

— А хіба до весілля можна? — у Гриця аж спітніло чоло.

— Та ми ж нікому не скажемо, — Одарка заплющила очі та підставила свої вуста для поцілунку…

І було весілля. І гості вітали молодят. А вони не могли дочекатися ночі, щоб націлуватися, накохатися досхочу…

Вже після любощів щаслива принцеса заснула на чоловіковому плечі. Гриць ще деякий час милувався дружиною, потім торкнувся її рудого волосся. І почув пісню, але нову:

«Кожен хоче пізнати щастя,

Йде шукати його край світу.

А воно може бути поруч,

Твої руки в морози гріти.

А воно зазирає в очі,

Заливається дзвінко сміхом,

Ніжно гладить твоє волосся,

Стереже вночі сни від лиха.

Кожен бачить його безмежним,

Світлим, теплим, як сонце влітку.

А воно прийде раптом в дранті,

Або й трішечки напідпитку.

Тож хоч як його не цурайся,

Мов, таке й задарма не треба,

Якщо щастя твоє, то зроду,

Знай, воно не піде від тебе».

***

Я на мить замовкла, міркуючи, що писати далі, аж тут пролунав Степанів голос:

— А пісня гарна! — натхненник досі лежав і, усміхаючись, роздивлявся мене. — А ще тут чомусь горілим смердить, відчуваєте? — і він удавано принюхався.

Я спочатку зраділа, що Степан ожив, але його слова про сморід змусили роззирнутися.

— Щось я нічого не вчуваю. Сергію, а ти? — перепитала в молодика.

— Теж ні, — хлопець водив носом навкруг себе. — Може йому здалося? — кивнув на Степана.

— Нічого не здалося, — натхненник сів. — Невже ви не внюхуєте, як десь гівна горять? — і посміхнувся.

— От дурило! — до мене нарешті дійшло, про що йшлося, і я легенько стукнула Степана. — Якщо так жартуватимеш, то назовсім вимкну, дотепник.

— А чому я на підлозі? — усмішка зникла з обличчя натхненника.

— Та тут… — я відвела погляд, — Сергій приїхав сказати, що ти тепер мій навіки. Мабуть, це тебе злякало, тому й знепритомнів.

— Це правда? — Степан глянув на мене, потім на хлопця.

— Е-е… Не зрозумів? — оторопів Сергій.

— Ти ж обіцяв поговорити в агенції, щоб мені залишили натхненника в довічне безплатне користування — забув, чи що? — я навіть не усміхалася. — Як компенсацію за завдані незручності, пам’ятаєш?

— Кхгм! Я, звісно, побалакаю, але… — молодик зам’явся.

— А ще утилізацію згадував. Тому вважай, що Степана списали — без заміни на нового, — закліпала очима я.

— То мені вже можна йти? — Сергій, схоже, боявся почути від мене нові пропозиції.

— Йди, — відчинила двері. — Бо у нас зі Степаном ще багато роботи. Треба онде розібратися, чому тут горілим тхне, — і я підморгнула своєму натхненнику…