“Будьмо, хлопці!”

1

Вони з’являються, коли я проходжу над Глухою Долиною. З’являються над горами, тобто з нашого боку кордону.

Ліворуч від мене – за півкілометра – широка просіка серед дерев. Державний кордон Лугомор’я та Мордордії. Праворуч – Гірська підкова у всій своїй красі, а у підкові – власне вона, Глуха Долина.

Їх п’ятеро. П’ятеро «Зміїв Гориничів» п’ятдесят третьої моделі. «Гориничі» новенькі, – мабуть, тільки-но з драконошколи, – відгодовані, доглянуті. Воно й зрозуміло – еліта мордордських повітряних сил. А я – один на своєму бувалому «дев’ятому» дракончику.

Вгорі, приблизно на висоті кілометр від верхівок величезних сосен, окреслює величезну повітряну петлю їхній командир, координатор усіх дій. Вгорі – це для того, щоб я не надумав спорхнути за хмари, під теплі промені сонечка. У середньому ешелоні, на семистах метрах, ще двоє «Гориничів» виконують «подвійну петлю»: заходять спереду й ззаду мого курсу, щоб відрізати шлях до прориву вперед чи втечі назад. А ще двоє нападників йдуть ззаду і спереду курсом, що знижується з семисот метрів на п’ятсот під кутом приблизно сорок п’ять градусів до моєї траєкторії. У повітрі зараз формується класична мордордійська «п’ятірочка».

Їхній командир круто знижується і на відстані метрів двадцять летить поряд з моєю «дев’яткою». Я добре бачу його обличчя. Типовий орк з Мордордії: розкосі очі, скуласте підборіддя, великий рот скалиться у злобній  посмішці. Великим пальцем правиці він показує мені напрям – мовляв, давай туди, заходь до повітряного простору Мордордії. Я у відповідь показую йому фігуру з трьох пальців, а на додачу ще й задраний в небо середній палець правої руки. Командир мордордівських асів прекрасно розуміє мову жестів, ображено кривиться, і знову розгортає свого «Горинича» круто вгору.

Задум мордордівських пілотів мені зрозумілий. Вони зайшли на нашу територію на малій висоті, щоб за вершинами Гірської підкови сховатись від лугоморських радарів. І зайшли з цілком конкретною метою – взяти мене в «п’ятірку» й змусити перетнути державний кордон. Там, мабуть, серед лісу замасковано зенітний підрозділ. Дружний залп, мене розриває на шматки, а назавтра усі пропагандистські канали Мордордії транслюють кінозйомку з натури. «Ще одна провокація Лугоморського режиму зазнала фіаско! Літальний засіб Лугомор’я порушив державний кордон Великої Мордордії та був знищений нашими доблесними зенітниками». Нашому послу в Мордорстані вручать ноту, доблесний зенітникам і авіаторам нададуть вищі звання і нагородять орденами, а мої останки догниватимуть у якомусь маленькому болоті на мордордівській стороні – чого-чого, а багнюки у них вистачає.

«Але дзуськи вам, хлопчики, – подумки кажу я ворожим пілотам. – Це щоб я, Велесвіт Горагун, вихровик за генетичною спеціалізацією, син мами повітрулі і тата луговика, так просто склав крильця? У мене інші плани на сьогоднішній вечір, пацани!»

Втім, усередині «п’ятірочки» подітися мені справді нікуди. Я слухняно круто знижуюсь, завертаючи у бік державного кордону.

– Куди ж мені ще подітися? – бурмочу під ніс. – Я – хлопчик хороший, слухняний. Ці добрі дядечки хочуть, щоб я полетів на схід? Лечу з великою радістю!

Тільки коли до вершин сосен залишається всього метрів сто, я штовхаю дракона лівою ногою в м’який бік і одночасно тягну до себе правий край вуздечки. Мій «літальний засіб» відразу робить у повітрі напівоберт і слухняно лягає спиною до землі. Я різко натискаю штурвалом на шию дракону, і він, ледь не зачепивши хвостом дерев, свічкою здіймається в небо.

У цей час два ворожі «Гориничі» з нижнього ешелону – ті, що йшли мені навперейми, – виявляються точно переді мною. А куди їм подітися? Інерція є інерція. На уроки фізики в школі треба було ходити, пацанва, а не дудлити пиво у підворіттях.

Що потрібно зробити, коли ти бачиш над територією своєї країни двійко м’яких пузиків мордордівських «Гориничів»? Правильно, дружньо привітати їх. Наприклад, полоскотати. Усі «Гориничі» люблять, коли їм лоскочуть животики.

А який найкращий засіб для лоскотання «гориничівських» животиків? Вірно! Наші чудові ракети класу «повітря-повітря»!

Пультик управління озброєнням, яке розвішане на моєму дракошці, приторочений до передньої частини пілотського костюма, і я клацаю двома тумблерами – ліворуч і праворуч. Тут же з-під крил мого «дев’ятого» йдуть два шиплячі подарунки до животиків «Гориничів», які недбало летять у повітряному просторі, навіть не підозрюючи, який «сюрприз» я їм приготував.

Результат передбачуваний. Тому крилатому, який наздоганяв мене ззаду, мабуть, потрапило в ще повний палива шлунок – вибухом його відразу рознесло на шматки. Його колезі вліпило в анальний отвір. Він перекинувся, задимив і почав круто валитися вниз, за державний кордон, у бік рідної йому Мордордії. Правильно, погуляв і досить. Пора тобі додому, попу лікувати.

А мій «дев’ятий», взявши гарний розгін, тепер мчить в небо, в самий зеніт. А в зеніті маячить ще одне пузо «Змія Горинича» – солідне, командирське.

Зробити подарунки підлеглим й не віддати належне командиру – це принаймні не етично. Так хороші хлопчики не роблять. Тому добрий хлопчик Велесвіт Горагун з щирою повагою надсилає керівнику «п’ятірочки» подвійний подаруночок – ще дві ракети того самого класу.

Звичайно, пілот командирського «Змія Горинича» бачить цей залп і судомно намагається покласти свій літальний засіб на крило, щоб постаратися уникнути моїх сувенірних ракет. Дзуськи, вже не встигнути. Обидві мої хлопавки всаджують святкові конфетті в лівий бік верхнього «Горинича» мордордівської «п’ятірочки». Він завалюється головою вниз і по спіралі починає знижуватись, причому ще над нашою територією. Тому завтра вже послу Мордордії у нашій столиці Лисогір’ї доведеться отримати ноту протесту «у зв’язку з очевидною провокаційною вилазкою імперських військово-повітряних сил». Як-то кажуть, не так сталося, як гадалося. І взагалі – не рий іншому яму.

Але у цьому веселому гармидері в небі є одна досить сумна обставина. У гонитві за командирським пузом верхнього «Горинича» я сам опинилися на лінії вогню двох пілотів літальних засобів із середнього ешелону. Шарахнути по мені ракетами вони не наважуються: мордордівськи ракети дурні, можуть влупити не в мене, а в побратима-горинича на зустрічному курсі. Тому пілот зліва не реагує, а правий таки випускає в мого «дев’ятого» чергу з зенітного кулемета.

Влучив, сволота. Бачу, як на білому пір’ї правого крила мого дракончика розпливається кривава червона пляма. Судячи з місця влучення, кістку не зачепило, швидше за все, снаряди пройшли навиліт.

– Деві! – кричу в мегафон на потилиці «дев’ятки». – Витягуй обидва крила, зрозумів?

Він зрозумів, братику мій, і слухняно розпрямляє крила на максимум.

Так, пошкоджене крило слухається. Вже добре.

Двоє «Гориничів», що залишилися у повітрі, розвертається носами вгору, намагаючись зайти мені в хвіст. Не миттям, то катанням змусити мене перетнути кордон. Щоб завтра їхнє радіо з ранку горлало, як «доблесні яструби Імперії знищили «повітряний непотріб» з Лугомор’я».

Ні, горобчики мої сірокрилі. Не склювати вам це зернятко під дев’ятим номером.

Я тягну штурвал на себе – різко, довго. І мій поранений вірний друг робить у небесах те, що у всіх підручниках з пілотування називається «мертвою петлею», – коло в небесах.

Коло – воно, нагадаю тим, хто забув шкільну геометрію, – кругленьке. А це означає, що хвости «Гориничів» двох ворожих асів виявляються всього метрів за двісті попереду від голови мого дракончика. Ну, як тут не привітати хлопців задерикуватою чергою з мого скорострільного кулемета? Особливо ось того, що праворуч. Який поранив мого літаючого друга. Ось тобі порція цукерочок, малюче.

Напевно, одна з моїх «карамелей» потрапляє в самого пілота, бо він вивалюється з сідла свого «Горинича» і нерухомою лялькою летить до землі. На нашому боці кордону. Мабуть, вирішив погостювати декілька діб у тутешньому морзі.

Пілот «Горинича», що ще залишився у небі, вже не хоче продовжувати поєдинок, і круто звалює на свою територію. До швидкої зустрічі, рідний! Сподіваюсь ще побачимось. Посилаю чергу солодощів йому навздогін.

Розгортаю Деві в бік нашого аеродрому.

Деві чи Дев – а як ви ще назвете свого особистого дракончика дев’ятої авіамоделі, дев’ятої ескадрильї та ще й з бортовим номером дев’ять, намальованим синьою фарбою на жовтому животі?

Скошую поглядів праворуч. Червона пляма на білому крилі розрослася. Бачу цівку кровотечі. Великі червоні краплі зриваються з краю крила в повітря. Погано, велика втрата крові. До аеродрому можемо не дотягнути.

– Деві, – кажу в рупор на потилиці мого друга, – просто заплющуй очі і відпочивай. Беру керування на себе. Пограємось у великого планера.

Наступні хвилин десять ми летимо мовчки, я ледве підтягую штурвал на себе.

Ондечки і аеродром показався.

– «Дев’ятий», чому йдеш у нижньому ешелоні? – нарешті, прорізається в ефірі завжди незадоволений голос керівника польотами, капітана польовика Бірунди. У Глухій долині з радіозв’язком завжди перебої, але зараз вони на вежі спостереження вже бачать мене візуально.

– Йду в плануючому режимі, сідатиму на запасній смузі, – відповідаю сухо. – Потрібна ветеринарна допомога. Велика втрата крові.

Запасна смуга – це ґрунтовка з м’яким ґрунтом. Перед самою землею, на висоті метрів двадцять, «дев’ятий» слухняно виставляє пазурі лап. Торкання, нас трохи підкидає – у нас це називається «зробити козлика», – ще одне торкання. Гальмуємося так хвацько, що мене інерцією ледь не викидає вперед з пілотського крісла – добре, що ремені застебнув повністю.

Все, стоп. Деві безсило лягає животом на ґрунт. Добралися.

Клацаю застібками ременів і зістрибую з крісла на землю.

Відчуття чудові. Ноги ватяні, пальці тремтять, у горлі застрягла суха грудка. Хороша була прогулянка. Гарна повітряна пригода, хвостом оселедця тебе по морді. Але ж викрутився. Викрутився!

З ревінням підлітає «Швидка ветеринарна». Один за одним вискакують лікарі у зеленій уніформі.

– Праве крило, – кажу, киваючи у сторону Деві, – здається, наскрізне поранення. Але крові втратив багато.

Наче у відповідь на мою інформацію з дороги в наш бік звертає цистерна з написом «Драконокров». Ага, ветеринари у нашій частині досвідчені. Знають, що насамперед може знадобитися у польових умовах.

Підходжу до голови Деві, гладжу його по загривку і тихесенько говорю у праве вухо:

– Це тільки невеличка дірка, друже. Лікарі тебе підлікують, відпочинеш, а потім ми ще обов’язково політаємо!

Він трохи розплющує очі, висовує з пащі довгий язик і проводить по моєму обличчю.

У мене на очах сльози. Світ довкола розпливається.

2

Наступний ранок почався з термінового виклику до штабу полку.

«Так, от і «розбір польотів», – я подумки зітхнув.

У приймальні комполка сидів за друкарською машиною надпоручик болотяник Льонечка Марухенко на прізвисько «Хлющ», ординарець нашого полковника. Зазвичай він ліпився до будь якої начальницької сідниці як листочок з віника у лазні. Льонечка окинув мене уважним поглядом з голови до зав’язок на черевиках – щодо виявлення порушення форми одягу, – залишився задоволений. Шепнув тихенько:

– Комісія з самого Лисогір’я. Тримайся, поручику.

Серце у мене круто пірнуло кудись у п’яти. Якщо завітала столична комісія, то, напевно, є політичне підґрунтя – а раптом намічався черговий раунд переговорів на вищому рівні з Мордордією? А тут я вліз у бій із «Гориничами»…

Я потягнув на себе ручку дверей і ступив через поріг.

Три кроки від дверей углиб кабінету на ногах, що зовсім не гнуться від напруги. Підношу праву долоню до скроні і рапортую:

– Пане полковнику, поручик Горагун за вашим наказом прибув!

«Сам» сидить за письмовим столом навпроти дверей. Немов висічене з граніту повітрулівське обличчя напружене, без найменшої тіні емоцій. Еге, невже зовсім погані твої справи, Велесвіте?

– Поручик, з вами хочуть поговорити наші гості, – безбарвним тоном вимовляє командир полку і поглядом показує праворуч.

Чітко повертаюся праворуч. Троє сидять у кріслах вздовж стіни. Ковзаю поглядом по погонах. Мамуся рідна! Генерал-лейтенант, генерал-майор і ще якийсь цивільний дядько у непримітному сірому піджачку.

– Пане генерал-лейтенант, – права долоня знову злітає на рівень вуха, – поручик Горагун!

– Бачу, що поручик, – генерал-лейтенант пружно підводиться з крісла. Робить пару кроків у мій бік, зупиняється, ковзає по мені уважним поглядом. Потім повертається до нашого комполка і з легкою смішинкою в голосі вимовляє:

– Ось, Казимире Ігнатовичу, дивись який сокіл! Отакі хлопці нам зараз і потрібні!

Генерал-лейтенант знову сідає у крісло. Дивиться, не відриваючись, веселими очима.

Я також дивлюся на нього. Де я вже бачив це овальне повне обличчя типового вітрогона, з їжачком сивого волосся на маківці, з уважними сірими очима? Ах, ти ж… У наших підручниках бачив – і з історії авіації, і з пілотування. Легендарний ас Леонтій Димитрович Колохало! Герой полярних експедицій, перший, хто посадив свій біплан на північній маківці планети, відомий воєначальник під час Загальносвітової війни!

– Ми, поручик, приїхали до вашої частини вчора, – з усмішкою каже генерал-лейтенант. – Приїхали, щоб відібрати п’ять-шість хлопців для участі у дуже цікавій справі. Зайшли сюди до штабу, а потім до центру управління польотами… Запис із реєстратора на вашому драконі подивилися. Так, що про вашу вчорашню пригоду маємо найдокладніше уявлення. Що тут казати, молодець!

– Служу Вітчизні! – я клацаю підборами чобіт і знову скидаю долоню до скроні.

Генерал Колохало киває. Знову окидає мене уважним поглядом, наче оцінює. Потім питає:

– А ось політати на новій техніці не хочете?

Я не миті не роздумую:

– Готовий летіти на будь-яких типах нових літаків, пане генерал-лейтенант!

– А як не на літаках? – на його обличчі з’являється хитра усмішка. – Якщо на зовсім незвичайній новій техніці?

– Готовий виконати будь-який наказ нашого Лугоморського уряду! – відкарбовую у відповідь я.

А серце стискається – що ще за нова техніка?

– Ви про космос щось чули? – з тією ж усмішкою цікавиться Колохало. – А про ракети?

– Так, чув! – Відповідаю впевнено. – У нас в училищі був курс авіаційної астрономії. А ракетну техніку взято на озброєння нашою армією ще десять років тому.

– Я хочу запропонувати вам політ на іншій ракетній техніці, – погляд генерала не відривається від мого обличчя. – На великих ракетах для польоту в космос.

– Готовий летіти, пане генерал-лейтенанте! – Без запинки відразу повідомляю я. – Коли намічено політ?

Генерал-майор, який сидить поряд із Колохало, весело пирхає, цивільний теж усміхається.

– Швидкий який! – вимовляє генерал-майор. Я помічаю, що петлиці на його кітелі червоні, зі змійкою, – медик, отже. Кругленький такий генерал, повненький, теж усміхнений. Типовий відгодований домовичок. – Вам, поручик, доведеться ще пройти дуже складне медичне обстеження. І тільки якщо ви його пройдете…

– Тоді вам доведеться пройти ще спеціальну мандатну комісію, – майже нечутно додає худющий, як скелет цивільний. – Ми вас теж повивчаємо. Щоправда, іншими методами. Побачимо, що ви за фрукт.

Погляд у цивільного крижаний, очі водянисто-сірі – якісь порожні, наче у дохлої риби. І тон не віщує нічого доброго. Так, зрозуміло, звідки цей пан чахлик невмирущий, з якого малоприємного відомства.

– Готовий пройти всі випробування, – кажу чітко.

Була не була. Де наша не пропадала? Вперед, Велесвіте!

3

Як відомо, існує дві версії виникнення Всесвіту і космонавтики – наукова та народна.

На мій погляд, наукова версія трохи нудна. Нібито приблизно тринадцять з половиною мільярдів років тому щось дуже і дуже маленьке та дуже і дуже масивне раптом вибухнуло, породивши усілякі частинки і сам простір, що поступово склали наш Всесвіт. Космос прискореними темпами роздувався, у ньому з’явилися перші зірки, які за таки мізерний час – ну, від сили за кілька десятків мільйонів років, – вигоріли і знову вибухнули. З їхніх залишків поступово склалися нинішні галактики, сонця і планети. Чотири з половиною мільярди років тому на нашій планеті виникло життя – і почалося. Приблизно сто тисяч років тому на Землі з’явився людина сучасного типу. Людина пізнавала і пізнавала світ та, зрештою, дійшла висновку, що для польотів у Всесвіт їй необхідний зовсім новий напрямок діяльності – космонавтика.

За народною версією виникнення Всесвіту проходило набагато цікавіше і веселіше.

З початку віків пливла у просторі між зірками така собі округла, наче млинець, твердь земна, що спиралася на трьох слонів, які у свою чергу стояли на спині велетенської черепахи. Звідки усе це диво-дивовижне взялося, не знав ніхто.

Якось зірки затіялися грати між собою у доміно, а дивну конструкцію, що повільно плила у просторі під ними навіть не запросили. Твердь земна разом з водами океанськими, морськими і річковими від такого зневажання її гідності дуже образилася. Черепаха, яка несла весь земний диск на своєму гігантському панцирі, відверто плюнула на виконання своїх службових обов’язків, розпалася на мільйони дрібних черепашок і всією цією зграєю переселилася на Галапагоські острови, а потім і на інші території Землі. Троє слонів, які стояли на панцирі гігантської черепахи, втратили опору в житті, поклали на цю справу товсті хоботи і перебралися відповідно до Африки, Індії і Таїланду. Диск земний повисів-повисів на самоті, а потім вирішив, що йому більше за всіх не треба, згорнувся в кулю, і рвонув до найближчої зірки, – це виявилося наше майбутнє Сонечко, – де швидко зайняв вакантне місце третьої від центрального світила планети.

Еволюція призвела до появи на Землі людини сучасного вигляду. Вчені кажуть, що приблизно п’ять тисяч років тому Сонячна система потрапила до якоїсь «гравітаційно-просторової аномалії». Трапилося щось, що викликало, як кажуть біологи, «раптову генетичну модифікацію». Яка з розвитком цивілізації почала набувати ще й вирізного соціального характеру.

Народжуємося ми всі як один симпатичними хлопчиками і дівчатками – так само, як і п’ять тисяч років тому. Ростемо, веселячись і радіючи, з’їдаючи кілограми морозива та збиваючи в кров коліна в дитячих забавах. А років приблизно в тринадцять – ось воно де «щасливе» число вилізло! – починається ця сама соціально-генетична модифікація. Невідворотна, як кара небесна за наші гріхи.

Один обростає волоссям майже до очей. Як таке створіння назвати? Ще в сиву давнину таких чоловіків почали називати лісовиками. Чому так? Просто казки, билини і легенди комусь вчасно під руку підвернулися. Інший лізе на диван, їсть, як слон, і, звичайно, непомірно повнішає. З дому його тепер на прогулянку навіть бульдозером не витягнеш. Назвали таку модифікацію домовиком. Третій від ранку до вечора безперервно лежить у ванній або плаває в басейні, щонеділі їздить на риболовлю. Ступні у нього стають незвичайно довгими і плоскими – прямо, як ласти. Тепер зватимешся водяником, хлопче.

А у дівчат наших справи ще гірші. Були стрункі ніжки – аж раптом на раз-два пішла шкутильгати по світу чергова Баба Яга – кістяна нога. Бо ніжки стали, як у кози ріжки. Було симпатичне личко – а одного ранку носик раптом витягується і ось вже молода кікімора крутить голови всім зустрічним особам чоловічої статі. Ні, окремі екземпляри таки зберігають природний дівочий вигляд, обличчя гарне, фігуру ладну, але біда – зовсім втрачають звичну пігментацію волосся. І живуть під сонцем біляві або зеленокосі мавки – лагідні, але по-дитячому наївні. А є ще Василини Прекрасні та Премудрі, які всього бояться, – а найбільше чомусь наймалішого миша.

Те саме відбувається і з іншими народами, тільки у кожного народу соціально-генетична модифікація має свої прояви. Ось, наприклад, у Сполученому П’ятидесятті Колумбіани у хлопців після тринадцяти років раптом витягуються вуха і ростуть носи – привіт, гобліне! Був дитиною афроамериканського кольору – станеш гремліном. Був іспаномовним – будеш тролем. І жінки у них з тринадцяти років – усі вже суцільні валькірії, гарпії чи німфи. Вгадати до тринадцяти років, ким ти станеш після модифікації, – марна справа.

Наслідком соціально-генетичної спеціалізації став той простий факт, що наша цивілізація почала розвиватися не лише технологічним шляхом, а ще й біологічним. Ми отримали можливість використовувати для цілей наукового і технологічного прогресу природний світ нашої планети, генетично модифікуючи деяких його мешканців. Ось так зі звичайних драконів були виведені багатоголові вогнедишні «Змії Гориничі», із земноводних – величезні жабобаки для палива ракет і таке інше. А незабаром для вивчення зовнішнього космосу знадобилася і нова галузь науки – космонавтика. Балістичними траєкторіями полетіли в небесний простір на експериментальних ракетах собачки і кішки. А тепер ось настав час відправити в космос пілотовані космольоти.

4

Медична комісія, яку треба було пройти перед вступом у загін космольотчиків, виявилася дуже серйозною. Головним під час проведення медичних обстежень майбутніх космічних пілотів був генерал Гугукін, – той самий кругленький, повненький, усміхнений домовичок з генеральськими погонами, який був на відборі кандидатів у військовій частині.

Дослідження проходили у спеціальному шпиталі, розташованому неподалік Лисогір’я – столиці нашого Лугомор’я. Формувалися групи по двадцять осіб, і кожну з цих груп протягом рівно тридцяти днів усіляко «мучили» висококваліфіковані військові медики – безперервний потік різних проб і випробувань. Все тіло п’явками потикали, беручі чисельні проби крові – на цукор, на холестерин, на венеричні захворювання, тощо. Усі тридцять днів ми проходили у плямах «зеленки» на руках – після дослідницької п’явки тільки так і дезінфікують, звичайний спирт не годиться, бо ранку обпалює і викликає сп’яніння.

Після загальних досліджень пішли глибші «тортури». Ми ковтали довгу піщану гюрзу для гастрологічних обстежень, у нас вводили проктологічні щупи – ручних вужів з мініатюрною телекамерою на носі, всовували в інтимні місця якісь «урологічні трубочки» – чи то якихось малих зміячок, чи взагалі черв`яків.  Спеціальні особливо чутливі собаки обнюхували нас, щоб по запаху визначити, чи ми здорові, а якщо хворі, то чим саме. За допомогою ультразвуку дресированих кажанів проводили внутрішній огляд багатьох наших органів.

А потім… Те, що тиждень тому здавалося нам пеклом, виявилося дитячим святом у порівнянні з тим, що чекало на нас попереду.

Спочатку була гравітаційна проба. Нас по черзі крутили на центрифузі – треба було витримати п’ять хвилин під час перевантаження три одиниці. Три одиниці – це потрійний земний тягар. Кабінка для випробуваного кріпилася на кінчику хвоста гігантської анаконди. Нас по черзі садили в крісло голими, закріпивши на тілі штук двадцять різних медичних датчиків, які записували серцебиття, тиск та інші параметри наших організмів. За командою дресирувальника змія починала крутити хвостом, все швидше і швидше. На режимі «потрійне навантаження» ти відчуваєш, що тіло стало неймовірно важким, обличчя розтягує хтось невидимий, і шкіра немов тече кудись убік вух. Стає важко дихати. Коли випробування закінчується, все твоє тіло чи не з лупою оглядають медики – чи немає де синців?

Ще важче було пройти термокамеру. Ти сидиш у кріслі усередині герметичної металевої бочки. В цей час два «Змія Горинича» поливають вогнем твій гермооб’єм. Температура всередині сягає майже семидесяти градусів. А тобі ще треба вирішувати математичні завдання, причому коментувати у голос усі свої дії. Глянув на себе після випробування в дзеркало: обличчя червоне, наче у помідора після ночі бурхливого сексу з помідорихою.

Ну, і така собі «трояндочка на тортику» – це випробування на кріслі, яке може рухатися по шести ступенях свободи, обертатися одночасно по всіх трьох просторових осях. «Хочете побачити свій щойно з’їдений сніданок? Прошу сідайте в крісло. Поїхали! Нахиліть голову. Закрийте очі. Розплющте очі. Дихайте. Затримайте подих. Ви потієте? Скільки смужок довкола вас? Рахуйте в голос!» Ми випадали із цього крісла із зеленими обличчями, світ ще довго несамовито крутився і стрибав навколо нас. А тим часом ціла бригада лікарів заміряла нам пульс, тиск, брала оперативний аналіз крові.

На тридцятий день все раптово закінчилося. Рівно о шостій вечора нам оголосили, що завтра рівно о десятій ранку буде засідання мандатної комісії. Коли генерал Гугукін оголошував це нам, у строю стояло лише двадцять чотири молоді офіцери – всі, хто залишився з кількох сотень кандидатів у космольотчики, які приїхали на дослідження у шпиталь.

На мандатній комісії нас узагалі вимучувала ціла бригада: були тут і генерали Колохало і Гугукін, комісар держбезпеки Чирк-Чикревський – той самий цивільний чахлик невмирущий з безбарвними і крижаними очима, який був на відборі у військовій частині, – і представник Офісу Президента Лугомор`я болотяник Прищ-Носенко та ще купа всякого народу з різних міністерств і відомств. Кожного з претендентів у майбутні підкорювачі космосу розпитували щонайменше по дві години. «Хто ваші батько і мати?». «Чи були серед ваших родичів засуджені за політичними статтями?» «А не за політичними?» «Чи були ви чи члени вашої сім’ї на територіях, які були тимчасово окуповані Мордордією?» «Чи є у вас родичі за кордоном?» Ну, і таке інше.

Що я відповів? Двадцять шість років. Сирота, вихровик, мені було лише три роки, коли батько і мати загинули під час бомбардування мордордійськими ракетами наших південноморських міст. Родичів немає – ні тут, у країні, ні за кордоном. Виховувався в інтернаті. Потім закінчив військове училище драконопілотців. Літав. Все.

Коли комісія завершила роботу, тим, хто пройшов усі випробування, оголосили про зарахування слухачами до Лугоморського загону космольотчиків. Загалом нас відібрали дванадцять пілотів, у званнях від підпоручика до капітана.

5

Людство прагнуло штурмувати космос. Цю потребу якось одночасно відчули у багатьох країнах – і в нас, у Лугомор’ї, і в імперській Мордордії, і в демократичному Сполученому П’ятидесятті Колумбіани, і в народній Китаянії. Почалася справжня гонка: хто першим запустить на навколоземну орбіту людину – той, отже, найкрутіший і найбільш технічно розвинутий.

Для нашого загону з дванадцяти колишніх драконопілотців, а нині слухачів-космольотчиків було заплановано серію з десяти польотів на одномісних кораблях «Лугомор’я». Звичайно, в перспективі передбачалися й інші космічні програми, але зараз належало виконати десять перших пілотованих рейсів навколо Землі.

Корабель «Лугомор’я» складався з двох відсіків – рухового і пілотського. У першому містився дресирований «Змій Горинич», головним завданням якого було видати гальмівний імпульс для спуску корабля з орбіти. У пілотському відсіку в спеціальному кріслі розміщувався сам космольотчик – від старту і до посадки.

Запуск «Лугомор’я» в космос мала забезпечити двоступінчаста ракета-носій, на якій як маршові двигуни використовувалися відразу п’ять триголових «Зміїв Гориничів».

Підготовка до польоту зайняла приблизно півроку. Були ті самі, що й на випробуваннях у медичному шпиталі, центрифуга, барокамера, термокамера і наші улюблені «гойдалки-вертілки». Тільки тепер це вже не були випробування, а систематичні тренування.

Шість місяців підготовки завершились комплексними іспитами. Екзаменаційна комісія ганяла нас по три години кожного з усіх практичних і теоретичних питань, мислимих і немислимих.

Коли все це закінчилося, нашу дюжину звели в шеренгу і особисто генерал-лейтенант Леонтій Димитрович Колохало зачитав список черговості наших польотів у космос. У тому списку моє прізвище стояло на першому місці.

6

Ось і настав день польоту в космос…

Старт було призначено рівно на полудень. У спеціальній кімнаті монтажно-випробувального корпусу – тут до старту готували і ракету-носій, і космічний корабель, – мене і мого дублера степовика Никанора Хош-Нехотюка одягли у космічні скафандри. Скафандри були новенькі, білі.

Підготовка космольотчиків до польоту здійснювалася цілком таємно. І в самому Лугомор’ї, а тим більше за його межами, мало хто знав щось про нашу космічну програму. Офіційне оголошення буде тільки після виходу космічного корабля на навколоземну орбіту.

На старт нас везли у звичайнісінькому автобусі. Коли до стартового комплексу залишалося кілометрів п’ять – ракету і вежі технічного обслуговування довкола неї було вже видно на горизонті, – водій автобуса загальмував. На узбіччі дороги з піднятою рукою бовванів сам генерал Колохало.

Водій автобуса відчинив двері, і генерал піднявся в салон:

– Хлопці, за нашою авіаційною традицією перед важливим польотом колесо машини, на якій їдеш на аеродром, належить… е… так би мовити, окропити. От я й подумав: чому б нам не використати в космонавтиці стару, випробувану авіаційну традицію?

Думка генерала для молодшого офіцера – однаково, що наказ. Я і Никанор один за одним полізли з автобуса. Решта наших колег-космонавтів дружно заіржали. Ник обернувся і показав комусь кулака. Це не допомогло – у хлопців були із собою фотоапарати, і вони прямо із салону автобуса через шибку взялися завзято фотографувати, як я та Хош-Нехотюк по черзі залишали свої «мітки» на задньому колесі, розстебнувши нижні клапани скафандрів.

Коли я і Ник повернулися в салон, водій автобуса під дружний регіт усієї нашої братії оголосив:

– Я тепер це колесо до музею здам!

В’їхали на стартову позицію. Автобус зупинився метрів за сто від ракети. Я залюбувався нею – довге сріблясте тіло з чотирма бічними прискорювачами –морквами, вгорі біла вежа повітряного обтічника, під якою зараз знаходиться мій корабель «Лугомор’я».

Я обійняв на прощання Никанора Хош-Нехотюка. Ник дістав з кишені на коліні скафандра маленьку лялечку – тигреня на довгій гумочці – і простягнув мені:

– Тримай, Велесвіте, на щастя. У кораблі прив’яжеш – буде щось на кшталт індикатора при навантаженні та невагомості.

На вершині ракети ще раз помахав усім рукою і поліз у корабель. Люк за мною задраїли.

Я сів у польотне крісло, пристебнувся ременями, над панеллю повісив на гумці подароване Ником іграшкове тигреня.

Ще півгодини йшла підготовка бортових систем ракети-носія і космічного корабля. Нарешті, рівно опівдні, пролунало довгоочікуване:

– Команда – старт!

– Запалювання! – У носи всім п’ятнадцяти «Гориничам» було вставлено електричні дроти. Зараз по них пройшов легкий електричний струм, що лоскотав ніздрі, – і всі «Змії» дружно почали виригати вогонь з подовжених пащ.

– Є включення двигунів першого і другого ступенів! – закричав оператор у динаміках в гермошоломі скафандру.

Ракета піді мною зайшлася дрібним тремтінням. Сильний поштовх знизу!

– Є підйом ракети-носія! – почув я голос наземного оператора у навушниках. Набрав повні легені повітря і щосили прокричав в ефір:

– Будьмо, хлопці!

Уявив, як металеві щогли, що утримують ракету, розійшлися вбік. З моря вогню і диму в небо піднялося тіло ракети, що сліпуче сяяло на літньому сонці, і стало плавно йти вгору, нарощуючи швидкість. За ракетою потяглася біла хмара згорілого газу.

– Десять секунд польоту, – сказав оператор у навушниках. – «Гориничі» працюють стійко. Тиск у жабобаках у межах норми.

– Я – «Беркут», – сказав я в мікрофон, який у гермошоломі скафандра було закріплено поруч з моїми губами. «Беркут» – це був мій радіопозивний. – У мене все нормально.

Моя мрія здійснилася. Я летів у космос.

7

Спочатку відпрацював перший ступінь ракети-носія. За командою із Землі одночасно відвалилися чотири бічні прискорювачі – «моркви». «Залізо» полетіло до землі, а чотири триголових «Горинича», що звільнилися після вигорання палива в жабобаках, своїм ходом пішли назад на космодром.

Далі ракету в космос тягнув лише один триголовий «Горинич» на другому ступені. І справився чудово: вивів моє «Лугомор’я» на заздалегідь розраховану орбіту. Потім другий ступінь пірнув у атмосферу, і «Горинич» з нього теж відстикувався і полетів до стартової позиції.

У кораблі настала невагомість. Першим на неї відреагувало тигреня на гумочці. Якщо під час зльоту гумка була натягнутою, то зараз тигреня злетіло вгору і заходилося безладно крутитися в повітрі.

Глянув за скло ілюмінатора. Наша планета… Ондечки рідне Лугомор`я – протяглося від Балтики до Чорного моря, і від Дністра і до полянських степів. Люба моя Батьківщино!

Політ був розрахований на три витки навколо Землі – приблизно двісті сімдесят хвилин у космосі. За цей час я мав перевірити радіозв’язок на різних діапазонах, провести фотозйомку Землі крізь шибки двох ілюмінаторів, кілька разів взяти у себе проби крові та виміряти тиск. Ще я повинен був поїсти і попити, і – по можливості – спробувати сходити в туалет, хоча б по маленькому. Для цього всередині скафандра були спеціальні ємності.

Я покрутив ручку радіоприймача. Хотілося спіймати якусь легку музику. Але світ ніби збожеволів. На всіх діапазонах, у передачах усіх радіостанцій, різними мовами Земля говорила лише про одне – про мій політ. То була світова сенсація номер один.

Вимкнув приймач і зосередився на роботі з бортжурналом.

Але попрацювати мені не дали. У вхідний люк постукали: неголосно, ввічливо, наче кінчиками пальців.

8

Можете уявити мій стан у цей момент?

Ви у польоті на космічному кораблі на висоті приблизно двісті кілометрів над поверхнею Землі. Навколо нікого. І раптом у вхідний люк вашого корабля дуже чемно стукають.

– Так-так, заходьте, – машинально вимовив я. Потім згадав, що люк замкнений зсередини.

– Земля, – покликав я. – У вхідний люк стукають!

Ефір був мертвий. Зв’язок перервався. Навіть шелест радіоперешкод кудись зник.

У люк знову постукали. Так само несміливо і ввічливо.

Я закрив забрало гермошолома скафандра. Стравив повітря з пілотської кабіни. Відв’язався від крісла, підплив до люка і почав крутити штурвальчик запірного механізму.

У голові був цілковитий сумбур. Каша гречана. Я й гадки не мав, хто може стукати в люк корабля ззовні. Навіть ніяких гіпотез не було.

Штурвальчик відвернувся до кінця, і я потягнув люк на себе.

За бортом у симпатичному рожевому скафандрику з круглим прозорим гермошоломом висіла істота з яйцеподібним тілом, вісьмома гнучкими щупальцями, і схожою на м’яч головою, на якій були величезні сині очі, витягнуті овалами до скроневої частини обличчя, горизонтальний проріз – рот від щоки до щоки, та ще й чотири гнучких і довгих прутика на самій маківці. Двома щупальцями істота тримала якусь круглу блямбу розміром з колесо звичайного легкового автомобіля.

– Космольотчик Велесвіт Горагун? – спитала істота, не відкриваючи рота. Приємний юний голос звучав просто у мене в голові.

– Так, – видавив я. Наче тут міг виявитися ще хтось.

– Здрастуйте, – так само беззвучно мовила істота. – Мене звуть Раганкуломура Дю, і я є офіційним представником Галактичного Союзу у вашій Сонячній системі.

– Дуже приємно, – кивнув я. Спокійно так кивнув, начебто спілкувався із представниками Галактичного Союзу щодня. – Радий знайомству!

Я говорив у голос, але істота за бортом мене чудово розуміла.

«Напевно, це телепатія», – подумав я.

– Від імені Верховного Уряду Галактичного Союзу я уповноважений передати вам як офіційному представнику планети Земля Спеціальну Ліцензію! – викарбувала істота в рожевому скафандрі.

– Яку ліцензію? – Я проковтнув нервовий ком у горлі.

– Спеціальну Ліцензію для людства Землі на право з сьогоднішнього дня здійснювати польоти поза вашою материнською планетою – від навколоземних орбіт і до найдальших квазарів, – Раганкуломура Дю простяг мені круглу блямбу, яку тримав у щупальцях.

– Може, ви підніметеся на борт мого корабля? – запропонував я, рухаючись трохи в бік від отвору відкритого люка. – Можна навіть випити по тюбику фруктового соку на честь цієї події.

– На жаль, у мене немає припису переходити на будь-яку територію, що належить Землі, – мені здалося, що в голосі істоти почувся жаль. Напевно, вона дуже любила фруктові соки. – Візьміть, будь ласка, Спеціальну Ліцензію!

– Е… У нас не прийнято передавати один одному що-небудь через поріг, – сказав я і вибрався з люка назовні в космос.

– Чудово! – Зраділа істота. – Ви щойно стали першою людиною з Землі, яка у скафандрі вийшла в космос!

Я взяв з його рук диск Спеціальної Ліцензії. Він був схожим на добре оброблений камінь зі спіральним орнаментом. Диск був масивним – кілограмів вісім, не менше.

– Гм, і що ж, тепер у кожен політ цю Ліцензію треба брати? – спитав я. – Чи можна лише нотаріально засвідчені ксерокопії?

– Що ви, що ви, – прибулець замахав усіма щупальцями. – Нічого взагалі брати не треба! Вручення Спеціальної Ліцензії – це просто стара  загальногалактична традиція.

Я полегшено зітхнув. Терпіти не можу будь-яку канцелярщину.

– Дозвольте зробити з вами святкове селфі, – сказала істота і дістала з кишеньки на скафандрі якусь кульку, розміром з невелике яблуко.

Істота стала поруч зі мною і витягла убік щупальце з кулькою. Кілька разів блимнув спалах.

– А ви не могли б сфотографувати мене ще й окремо? – попрохав я. – Боюся, мені на Землі не повірять, що я виходив у космос.

– Будь ласка, – істота в рожевому скафандрі знову заклацала своєю кулькою. – Знімки я перешлю прямо до вашого Центру управління польотом. До побачення, Велесвіте Горагун! Був радий познайомитись! Сподіваюся, ми ще зустрінемося!

Він підняв щупальце. Блискавично звідкись виринув літальний апарат, схожий на перевернуту обідню тарілку. Істота ще раз змахнула щупальцем, прощаючись, і зникла в овальному люку, що відкрився у боці тарілки. За мить літальний апарат знову помчав назад у космос.

Я повернувся і вліз усередину свого корабля.

Заповнив кабіну повітрям з маленького жабобака на стіні пілотської кабіни, сів у крісло і прив’язався ременями.

– «Беркуте», чому мовчиш? – долинув стурбований голос з динаміків.

– Я – «Беркут», був якийсь перебій зі зв’язком, – відповів у мікрофон.

«Говорити їм чи не говорити?» – Я сунув руку всередину гермошолома і почухав потилицю. Скажеш правду – ще подумають, що я збожеволів, і дадуть команду на дострокову посадку. – «Ні, краще зараз промовчу! А на Землі… Потім буде видно!»

Тим часом «Лугомор’я» увійшло до земної тіні. Я засунув блямбу Спеціальної Ліцензії в планшет на моєму скафандрі і зайнявся виконанням програми космічного польоту.

9

Поки я працював, у радіоефірі прокрутили запис звернення до мене Президента Лугомор`я чугайстера Курузняка – щоправда, обставили справу так, нібито це був прямий ефір.

Я слухав шепелявий голос нашого державного керманича в половину вуха, займаючись своїми справами. Якраз перестав возитися з п’явками, взявши в себе пробу крові, коли у вхідний люк знову постукали. На цей раз досить енергійно і рішуче.

«Що, невже ще одна якась ліцензія?» – я загерметизував скафандр, випустив повітря з кабіни і поліз відчиняти.

У відкритому космосі, прямо навпроти люка, висіла така собі «Міс Всесвіт» у червоному бюстгальтері і такого ж кольору маленьких трусиках. Довге, шикарне, добре укладене каштанове волосся. Яскрава косметика. Сині, як гірські озера очі. І в руках щось схоже на згорнутий великий плакат. Гарнюня, одним словом.

– Добридень! – Дівчина посміхнулася широкою усмішкою. Її зуби були схожі на нове перлинне намисто. – Велесвіт Горагун з планети Земля?

– Так, – я кивнув, ще раз окинувши її поглядом:

– А вам… е… не холодно?

– І не жарко, – діва милостиво подарувала мені ще одне дистанційне намисто. – У мене прозорий скафандр. Дуже ефектно виглядає, так?

– Навіть дещо шокує, – погодився я. – Побачити майже неодягнену людину у відкритому космосі – це, знаєте… А як вас звуть?

– Світлозара Зорянич, – третє осяйне намисто вирушило до мене. – Я представляю компанію «Всесвіт для вас». Наша компанія хотіла б запропонувати вам купити цю симпатичну галактику.

Вона розгорнула плакат, який тримала у руках. На плакаті була зображена у всіх природних і неприродних кольорах галактика класичного спірального вигляду.

– Галактика М-2497, діаметр – двісті п’ятдесят тисяч світлових років, шість мільйонів двісті сімдесят п’ять тисяч сто двадцять сім планет. Пульсари, цефеїди, нейтронні зірки, чорні дірки – в асортименті.

– Ціна? – машинально спитав я.

– Дрібниці, – мене знову обсипали перлами. – Сто тисяч галактів!

– Галакти – це гроші Галактичного Союзу? – здогадався я.

– Абсолютно вірно! – «Міс Всесвіт» кивнула. – Дрібна сума, правда? За таку розкішну галактику!

Галактика справді була диво яка гарна. Але…

– На жаль, – я зітхнув. – Я неплатоспроможний. На моєму рахунку немає жодного галакта. Принаймні поки що.

– О, нічого страшного! – небесна діва знову осяяла усмішкою. – Наша компанія врахувала цей варіант. Ви можете підписати контракт від імені всього людства і відпрацювати натурою.

Звідкись у її руках з’явилася комп’ютерна роздруківка якогось тексту, виконаного невідомою мені мовою та ще й незнайомими мені символами.

– А в чому суть контракту? – поцікавився я.

– Земне людство протягом деякого терміну відпрацює повну вартість галактики.

– І який же це термін?

– Та лише один галактичний місяць! Погодьтесь, це дрібниця!

Діва говорила дуже переконливо.

– Е… Галактичний місяць – це одна дванадцята частина галактичного року? – про всяк випадок уточнив я.

– Це лише тридцять галактичних діб! – «Міс Всесвіт» була сама люб’язність. – І у вашому повному розпорядженні буде величезна зіркова система.

– А галактичний рік – це термін одного обороту Сонячної системи довкола центру нашої Галактики? – продовжував цікавитись я.

– Так-так-так! – Діва, як і раніше, аж світилася сонячною усмішкою, але якась тінь майнула її обличчям. – Дуже вигідна пропозиція! І лише для вас! Подивіться на цей ексклюзивний знімок галактики М-2497! Це ж справжнє диво!

Глянув на розгорнутий плакат. Галактика справді була чудова. Так і хотілося її негайно придбати.

Я придивився. У правому кутку плаката було видрукувано напис «5000 прим.»

«Ах, ось воно що!» – я одразу все зрозумів.

– Тираж плаката п’ять тисяч екземплярів, – я теж розродився посмішкою – правда, не такою перлинною, як у моїй співрозмовниці. – А один галактичний місяць – це приблизно двадцять мільйонів земних років, так? Ви кого хочете обдурити?

Удар був прямолінійний і явно нижче пояса.

Зображення дівчини замиготіло і зникло. Разом з плакатом і роздрукованим контрактом. На тому місці, де щойно перлинно посміхалася «Міс Всесвіт» у просторі висіло щось фіолетового кольору, схоже на земну медузу.

– Багато ви розумієте, – скрипучим голосом вимовила медуза. – Торгівля, це проста торгівля!

– Просте шахрайство! – Я був грізний, наче прокурор, який зачитує вирок. – Соромно, громадянине! Соромно розводити на гроші представника молодої і недосвідченої цивілізації!

Я не став чекати на відповідь комерційного агента і щосили грюкнув вхідним люком «Лугомор’я».

10

На весь час, поки я базікав з фальшивою «Міс Всесвіт» радіозв’язок із Землею знову зник. Довелося заново налагоджувати.

І знову я зайнявся виконанням наукової програми. Залишалося літати трохи більше одного витка, і треба було поспішити.

Я поспішив і закінчив дослідження навіть достроково. Акуратно склав усі матеріали у спеціальний контейнер.

І тільки-но я це зробив, корабель сильно струснуло. Потім ще раз. І ще.

– Що за чортівня? – Я мазнув поглядом по пульту «Лугомор’я». Усі бортові системи працювали нормально.

Підплив до ілюмінатора і визирнув назовні. Все, як звичайно. Темне небо, зелено-синя куля Землі у білих хмарах, шматочок Місяця видно з-за обрію.

Закрив гермошолом, втретє стравив повітря з пілотської кабіни, і визирнув назовні.

Те, що я побачив, мене і вразило, і спантеличило одночасно.

Три величезні металеві ферми з чисельними присосками на кінцях від боків мого «Лугомор’я» тяглися до кулястого космічного корабля, що летів у просторі попереду. У борту кулі був округлий отвір, у який ферми з присосками неквапливо втягували мій кораблик.

Поруч із кораблем-кулею висів хтось павукоподібний у скафандрі і керував завантаженням за допомогою переносного пульта.

– Це що ще за свавілля? – спитав я, не приховуючи гніву. – За яким це правом?

– Ні за яким, – відповів космічний павук – звичайно, телепатично. – Мені потрібен ваш корабель для колекції. Я, бачите, колекціоную перші космічні кораблі різних цивілізацій Галактики.

– Шляхом їхнього викрадення?

– Не завжди, – павук був відвертим. – Це лише один із способів поповнення колекції.

– Гм… А як же мені повернутися на Землю, якщо ви ось-ось привласните мій корабель?

– Це ваші проблеми, – космічна комаха була безжальною.

Порятунку мені чекати було нема звідки. Залишалося розраховувати лише на власні сили. І власну кмітливість.

– Щиро жаль, що цей корабель буде останнім у вашій колекції, – сказав я якомога проникливіше. – До речі, а кому ви заповідали вашу колекцію у разі вашої загибелі?

Павук завмер:

– Чому цей корабель буде останнім? І до чого тут мій заповіт?

– У «Лугомор’ї» встановлено вибуховий пристрій, – я посміхнувся. – Він автоматично спрацює, як тільки ви спробуєте відвести мій корабель зі заздалегідь розрахованої орбіти.

– Ви… Ви брешете? – У голосі павука з’явилася нотка сумніву.

– Анітрохи, – я засміявся. Майже щиро. – На моєму кораблі є обладнання для аварійного підриву. Воно спрацьовує у разі відхилення від програми польоту. Наприклад, за несанкціонованої зміни орбіти. Куди може впасти експериментальна модель пілотованого корабля, наприклад, при аварійній посадці? А раптом унизу буде велике місто? Краще пожертвувати одним кораблем – і одним космонавтом усередині нього, – ніж отримати на Землі мільйони жертв.

– Так… Про це я не подумав, – павук щось переключив на своєму переносному пульті і присоски відпустили мій корабель. – Дурні перестрахування молодої цивілізації!

– А ви спробуйте придбати «Лугомор’я» легально, – порадив я. – Через три місяці після закінчення мого польоту зверніться до земного уряду офіційно. Думаю, вони не будуть проти продажу. Звісно, якщо ви заплатите реальну ціну.

– Ви думаєте? – Прибулець замислився. – А що? Це вихід! Дякую за ідею! Бувайте!

Ферми з присосками і павук зникли в люку кулястого корабля. Через секунду зореліт, прискорюючись, пішов у космічний простір.

11

Коли настав час повернення корабля на Землю, я зорієнтував «Лугомор’я» у просторі та розгорнув руховим відсіком уперед. Відсунув убік своє пілотське крісло і відкрив комунікаційне віконце:

– Гей, двигуне прогресу, у тебе все нормально?

У віконці тут же намалювалася усміхнена морда мого гальмівного двигуна – одноголового «Змія Горинича».

– Все гаразд, шеф! Готовий до роботи. Чекаю на твою команду.

– Тоді починаємо, – я зачинив віконце, підсунув крісло на місце і всівся у нього. Видав на пульті всі необхідні команди і нарешті натиснув на велику червону кнопку. Подумки уявив, як перед очима мого гальмівного «Горинича» заблимала величезна електрична лампочка.

Двигун зреагував негайно. Гальмівний імпульс, виданий вогненним смолоскипом з пащі, був потрібної потужності і тривав рівно сто п’ятдесят секунд – як і вимагала програма польоту.

«Зараз буде розділення відсіків, – пригадав я. – Руховий відсік відокремиться від моєї пілотської кабіни».

І точно – за бортом корабля глухо бабахнуло. Спрацювали піропатрони розподілу.

Я визирнув в ілюмінатор – хотів побачити, як руховий відсік відлітає геть від «Лугомор’я». Виглянув і обімлів: відсік, як і раніше, бовтався у мене «на хвості».

Пролунав наполегливий стукіт у комунікаційне віконце.

Я знову виліз із крісла і відчинив маленький люк на днищі пілотської кабіни. На морді «Горинича» був зляканий вираз:

– Командире, відділення не пройшло! Мабуть, не спрацював якийсь піропатрон! Якщо увійдемо в атмосферу в одній зв’язці – згоримо обоє до чортової матері!

– Знаю! – Я кивнув. – Треба щось придумати!

– Ти – космольотчик, ось сам і думай, час не чекає! – Він був на межі паніки.

Я подумки прикинув потрібне зусилля для остаточного розділення наших відсіків.

– Є вихід!

– Ну?

– Я зараз виставлю ноги у це вікно, а ти зі свого боку уприся хвостом у підошви моїх черевиків і на рахунок «три» щосили відштовхнися! – скоромовкою пояснив я.

Негайно ми обидва зайняли потрібне положення. Я вперся піднятими руками в  стінку кабіни мого «Лугомор’я», протилежну комунікаційному віконцю.

– Один, два, три! – скомандував голосно.

«Горинич» різко відштовхнувся хвостом. Пролунав хрускіт і металевий брязкіт – напевно, від наших зусиль лопнула сталева стяжка з піропатроном. Я відчув під черевиками порожнечу. Руховий відсік нарешті відірвався від моєї пілотської кабіни.

Я зачинив віконце, вмостився в кріслі і глянув у ілюмінатор. Відсік з двигуном тепер дійсно віддалявся у бік Землі. «Горинич» у відкрите віконце на прощання махав мені кінчиком хвоста.

12

Після влаштованого мною і «Гориничем» примусового поділу відсіків «Лугомор’я» куляста пілотська кабіна ще хвилини дві летіла у вільному польоті.

Потім поступово почало наростати перевантаження. Майже п’ять хвилин я летів на дев’яти одиницях. Через відтік крові від очей діапазон зору зменшився, все навколо втратило кольори і стало сірим.

Коли трохи відпустило, – перевантаження стало близько п’яти одиниць,  – скосив погляд в ілюмінатор. Теплозахисне покриття «Лугомор’я» горіло. Так і мало бути, але я не сподівався, що побачу, як помаранчеві язики полум’я повзуть по склу круглих вікон. З’явилося відчуття, що мене живцем смажать у якомусь круглому казані, хоча температура всередині пілотської кабіни залишалася незмінною – близько двадцяти градусів. Малоприємне відчуття бути куркою – гриль.

Коли пілотський відсік опустився ще нижче, навантаження зійшло нанівець. Натомість «Лугомор’я» серед повітряних мас почало трясти так, як автомобіль на зношеній і вщент розбитій бруківці.

Зрозумів, що ось-ось відбудеться моє катапультування. Швидко відв’язав тигреня на гумочці від пульта і засунув його у верхню кишеню скафандра.

І вчасно! Люк над головою стрімко розкрився назовні, відкриваючи блакитний кружечок неба. Під пілотським кріслом бабахнуло, вдарило перевантаження – і ось я вже лечу в небі у вільному падінні.

Мені треба було спускатися окремо від пілотського крісла. Я розстебнув фіксуючі ремені, відштовхнувся і розставив руки та ноги на всі боки. Повітряний потік, що набігав від землі, стабілізував мене досить швидко, і тільки тоді я рвонув кільце свого посадкового парашута. Над головою з шелестом почав розвертатися помаранчево-білий купол.

Над землею віяв досить сильний південно-західний вітер. Мене віднесло вбік від мого корабля-кульки кілометрів на два.

Приземлився м’яко, на полі, де росла пшениця. Відразу ж відстебнув парашут, щоб мене не поволокло вітром по землі.

Встав на ноги, підняв скло гермошолома, вдихнув на повні груди. Відчуття було як у новонародженого. Світ сяяв усіма фарбами. І на душі було радісно. Я першим злітав у космос!

Потім на тракторі приїхали троє чоловіків у тілогрійках – здалеку побачили мене на парашуті в небі. Очолював їх дід-моховик з рушницею-двостволкою – швидше за все, місцевий сторож. Стволи відразу вперлися мені в груди, дід почав кричати, що я мордордівський диверсант і збираюся спалити місцевий врожай пшениці. Чоловіки-щезники похмуро мовчали.

Але розстріляти мене дід не встиг – прилетів гелікоптер пошукової служби з купою інженерів, лікарів і кореспондентів столичних газет. Войовничого діда і похмурих мужиків блискавично відтіснили убік, мене підняли на руки і довго, весело горлаючи привітання, підкидали в режимі «навантаження – невагомість».

13

Мене евакуювали з місця посадки і нарешті зняли скафандр. У готелі на космодромі дозволили під наглядом лікарів прийняти душ, а потім мною зайнявся цілий полк медиків. Я знову був обсмоктаний п’явками, виснажений вужами і медичними жабами, обнюханий діагностичними собаками і майже під лупою оглянутий з усіх боків.

Медичні «тортури» тривали три доби. Потім влаштували прес-конференцію, і тридцять чоловіків і жінок, які представляли найбільші газети, радіостанції і телебачення з усього світу, протягом двох годин допитували мене про найменші нюанси космічного польоту, що відбувся кілька діб тому.

Розповідати про отримання Спеціальної Ліцензії на космічні польоти, зустріч з медузою, що виглядала, як «Міс Всесвіт» і торгувала галактиками, та павуком-колекціонером я не став. Особливих доказів щодо цих зустрічей не було, а виглядати людиною, яка стала після польоту «трохи не в собі», мені не хотілося. Блямбу зі Спеціальною Ліцензією я поставив у своєму робочому кабінеті на книжковій полиці. На запитання відвідувачів тепер відповідаю, що це подарунок, отриманий від населення на місці моєї посадки.

Вранці п’ятої доби після повернення на Землю мене літаком доправили у столицю. На центральній площі відбувся величезний мітинг. Я зачитав заздалегідь підготовлений для мене десятихвилинний виступ. Опісля з двогодинною промовою виступив сам пан Президент Курузняк.

Святкування перемістилося в урядові будівлі. Пан Президент вручив мені найвищий орден Лугомор’я, Зірку Героя. Ну, а потім був банкет.

За кілька днів темп вшанування почав спадати. Я вже був виснажений до краю, але мене продовжували тягати по всіх державних і приватних тусовках.

Десь за півтора місяці під пильним оком держбезпеки і особисто радника Офісу Президента Прищ-Носенка мене почали вивозити до зарубіжних країн. «Ти, Велесвіте, – говорив генерал Колохало, – тепер є повноважним представником усього лугоморського народу!» І мене вітали багато столиць країн світу, королі і королеви, президенти і прем’єр-міністри.

Я зрозумів, що з мене ліплять класичний образ «весільного генерала» – і неважливо було, що звання в мене було лише капітан, суть від цього не змінювалася. Я ставав лялькою. Маріонеткою на ниточках.

Заводною лялькою прожив пару місяців, але одного чудового ранку зрозумів, що більше не хочу жити таким життям.

14

Я навів довідки, де його тримали. Це був досить відомий санаторій у лісовому масиві неподалік від Лисогір’я.

Під’їхав до критого цегляного корпусу. Відчинив вхідні двері і попрямував уздовж заґратованих вольєрів. Деякі були порожні, а в інших відпочивали на лежбищах заслужені дракони та «Змії Гориничі» різного віку.

Його вольєр я побачив здалеку. Над ним була табличка «Особиста кімната дракона першого космольотчика планети Земля Велесвіта Горагуна».

Він дрімав на лежанці біля дальньої стіни. Я хотів відчинити ґратчасті двері, але вони виявилися замкненими.

– Доброго дня, Деві, – тихенько сказав я.

Він почув, підняв голову. Впізнав мене відразу, зрадів – руді пензлики над гострими вухами миттєво стали сторчки. Зовсім по-качиному, незграбно потопав до дверей у ґратах – у драконів куди краще виходить літати, ніж ходити. Просунув ніс крізь прути і лизнув мою виставлену долоню краєм довгого язика. У кінчиках його очей блиснули сльозинки.

– Вибач, друже, що так довго не приходив, – горло здавило. – Дещо заважало… Дрібниці всякі, знаєш…

«Знаю, – відповів він мовчки. – Ти літав дуже високо. Мені говорили».

Природні дракони, на відміну від штучно виведених «Гориничів», не вміють говорити, але в нас з Деві вже давно була своя мова жестів і поглядів.

«Прийшов мене провідати? – Запитав він. – Бачиш, у мене все гаразд. Чиста кімната і годують нормально».

– Я збираюся повернутися до польотів, – сказав, дивлячись йому в очі. – І хочу, щоб ти літав разом зі мною.

«Як раніше?»

– Як раніше. Майже так, як раніше.

«Крило у мене зажило, – повідомив він. – Але мене не пустили назад у військову авіацію. Сказали, що краще уберегтися від надмірних навантажень. Сказали, що я можу працювати лише у транспортній авіації. Ти теж тепер працюватимеш у транспортній авіації?»

– Ми з тобою не працюватимемо в транспортній авіації, – твердо відказав я.

Ідея спала на думку зовсім несподівано. Вдарила як блискавка у сухе дерево.

– Я повернуся через деякий час, – поплескав Деві долонею по кінчику носа. – Мені потрібно півтори години, щоб утрясти деякі технічні питання.

Розвернувся і пішов уздовж вольєрів до виходу.

Директора санаторію, лісовика, вже повідомили про мій несподіваний візит, і він з радісною посмішкою поспішав мені назустріч у супроводі гурту співробітників і секретарок.

Ми обмінялися привітаннями і я сказав:

– Мені терміново треба зателефонувати.

Ми вирушили до його кабінету.

Я дістав свій записник і по черзі зателефонував кореспондентам трьох найбільших інформаційних агентств. Повідомив їх про намічену на завтрашній ранок подію.

Потім набрав номер приймальні радника Президента Прищ-Носенка. Трубку підняв його секретар.

– З’єднайте мене з паном радником.

– Пан Прищ-Носенко зайнятий, – прошелестів голос. – Зателефонуйте пізніше.

– Це терміново! – гаркнув я. – З’єднайте негайно!

Напевно, в моєму голосі пролунало щось таке, що спонукало секретаря на конкретні дії. Через кілька секунд у трубці пролунав невдоволений голос самого Прищ-Носенка:

– Що за хуліганство, капітане Горагун?

– Здрастуйте, пане раднику, – лагідно почав я. – За півгодини три світові агенції оголосять про мою завтрашню прес-конференцію у залі прийомів Академії наук Лугомор’я. Хочу і вас запросити взяти у ній участь.

– Ти збожеволів, Горагун? – Він майже кричав у трубку. – Ти уявляєш собі наслідки?!

– Заспокойтеся, пане раднику, – все тим же нудотним і солодким тоном продовжував я. – На прес-конференції буде оголошено про відкриття льотно-космічної школи. Першої в нашому Лугомор’ї і на всій планеті.

Він поперхнувся повітрям на тому кінці дроту, навіть закашлявся, бідолаха.

– Ми ж маємо виховувати молодих дослідників космосу? Тих, хто через роки прийме у нас прапор прогресу і процвітання. Адже так? Ось я і вивозитиму курсантів у пробні польоти на драконах. А паралельно – нехай так і буде! – відвідуватиму ваші державні заходи. Деякі заходи.

Він мовчав десь з хвилину. Потім раптом зареготав:

– А ти все ж таки талановита сволота, Горагуне! По гарному сволота! Чорт з тобою, літай у своїй школі!

– Ось за це дякую, пане раднику! – продовжуючи знущатися мовив я. – Завтра скажете від Офісу Президента кілька слів на прес-конференції?

– Гаразд, скажу, як тобі відмовиш? – Він продовжував гигикати в слухавку. – А ти не хочеш перейти до нас, в Офіс, на роботу? У перспективі, звичайно, у перспективі… Нам потрібні ось такі нахабні хлопці, зубасті.

– Краще я навчатиму космонавтиці дітей, – дипломатично сказав я. – Кожен має робити свою справу.

– А ти подумай, Велесвіте, подумай…

Я поклав слухавку. Вийшов у коридор. Директор санаторію стояв біля самих дверей, за руку тримав хлопця років семи.

– Ось діти онука під нагляд залишили, – збентежено сказав він. – Дізнався, що ви приїхали, і попросився книжку у вас підписати.

Знизу на мене глянули ясні карі очі. Хлопчик був білобрисий і капловухий.

– Тебе як звати? – запитав я.

– Бронька, – сказав він і відразу додав:

– Броніслав Карапетченко!

Я взяв з його рук книгу. Це виявилася «Подорож Нільса на диких гусаках». Так, зрозуміло, – наша людина росте. Розкрив, розмашисто написав «Майбутньому пілоту Броніславу Карапетченку від космольотчика Велесвіта Горагуна» і підписався. Повернув книгу і спитав:

– Слухай, Броніславе, а ти не хочеш познайомитися зі справжнім льотним драконом? – Я запитливо глянув на директора. Директор кивнув головою. – З добрим і дуже лагідним льотним драконом?

– Хочу! – зрадів хлопчик. Аж підстрибнув.

Я взяв його за руку, і ми пішли до вольєра Деві – повідомити йому, що з завтрашнього дня він поступає на роботу до першої у світі дитячої школи майбутніх космольотчиків як тренувальний літаючий засіб.