Hазви не має

Частина 1. Початок і кінець

— Трясця! — вигукнув графоман, осягнувши істину.

Олег Батькович йшов босоніж по пекучій землі планети хаоситів. Його ноги віддавали смородом, але це його не зупиняло. Відсутність черевиків після останньої битви була лише дрібницею в порівнянні з тим, що відбувалося всередині його розуму. Він замислювався: чому він тут? Що його привело сюди? Як він тут опинився?

Однак думки весь час поверталися до єдиної істоти — прекрасної і доброї принцеси Меланії. Його рішучість врятувати її була непохитною, як у людини, якій терміново треба похезати. Олег був обраний. Сила, мудрість і впевненість відбивалися на його обличчі — і кожен, хто бачив його, міг це помітити. А хто не бачив — то це їх проблема, адже це помічалося добряче, як зірка Бетельгейзе на нічному небі.

— Стоп-стоп-стоп! — пролунав голос Олега Батьковича, який, як виявилося, зовсім не збирався мовчати слухаючи голос оповідача. — Твоїми описами хіба що сраки підтирати можна! Це лайно ніхто не буде читати!

— А чого це? — наївно спитав оповідач-графоман, розгублений власною фантазією.

— Ти хоч задумуєшся над тим, що пишеш? — роздратовано вигукнув в небеса Олег Батькович. — Це ж суцільний дах якийсь, а не література!

— Та наче норм, — спробував виправдатися графоман.

— Яке ж це «норм»? — здивувався Олег та розвів руки озираючись навколо. — Та ти навіть мою останню репліку з помилкою написав — не «дах», а «жах»! Твої друкарські помилки вже всіх задовбали і це оповідання не виняток! Про граматичні помилки, то взагалі мовчу.

— Ой, який ти розумний! — образився графоман не перестаючи писати. — Я стараюся вичитувати все по кілька разів, але ті помилки, все одно з’являються. Якщо такий крутий, то сідай і пиши сам!

— Я головний герой цієї книги, а не письменник! — обурився Олег Батькович. — А це твоя робота. Кожен грає свою роль. Я ризикую життям, а ти пишеш. І маєш писати гарно, бо життям я ризикую добряче! А якщо не вмієш писати, то давай сюди до мене ризикувати, щоб ти відчув усе на собі.

— Ой, та не ний! — зітхнув графоман та погодився здійснити подорож. — Цього разу буду разом з тобою, але пізніше допомагатимеш мені писати.

І ось графоман матеріалізувався поруч з Олегом на пекучій планеті.

— Ай! Пече! — кричав від болю графоман стрибаючи на місці.

— Ахаха  — засміявся Олег, із задоволенням спостерігаючи, як графоман витанцьовує на пекучій землі. — А ти що думав?! А я, між іншим, тут босоніж ходив через твою фантазію.

— Але це ти винен! — виправдовувався графоман все ще стрибаючи на місці. — Ти втратив черевики в битві.

— А хто історію цю писав? Я? — дорікнув Олег.

— Добре, тихо! — вигукнув роздратовано графоман.

Планета була не пекучою, а приємною для ступань босоніж. Тому обом героям було приємно стояти на поверхні.

— Хух, — з полегшенням промовив графоман.

— О, так набагато краще, — похвалив Олег Батькович графомана відчуваючи полегшення і для своїх стоп. —  Чому ти не зробив так відразу?

— Бо ж тоді не було б драми! — захищався графоман.

— Ой, та яка може бути драма в гарячому піску? Окрім того, в тебе і  в мене сюжетна броня. І читач це десь у закутках своєї підсвідомості розуміє. Ми обоє необхідні, щоб дописати це жалюгідне оповідання та податися на конкурс від Літавиці.

— Невідомо, чи нас візьмуть, —  понуро мовив графоман длубаючи яму у піску ногою. — Такого сміття, я вже давно не писав. А якщо читач це ще читає, значить модератори Літавиці свою роботу не виконують.

*осудливий погляд на модератора*

— То як? — перервав тишу графоман, яка виникла через незручну ситуацію з модераторами. — Йдемо рятувати Меланію?

— Та нащо нам та Меланія? — закотив очі Олег. — Придумай якесь краще завдання, аніж рятувати якусь принцесу, що як і всі жінки тільки те й робить, що потрапляє в халепи.

— Ей, не можна так писати! Ще не вистачало, щоб нас у сексизмі звинуватили.

— А такий клішований сюжет можна писати? А це, між іншим, набагато гірше за сексизм, — хмикнув Олег Батькович розуміючи в якій історії він зараз знаходиться. — Тільки ти так паршиво писати і вмієш. Однак цього разу я з тобою згоден. Якщо додати до цього сюжету ще й сексизм… — промовив головний герой закусивши губу. — За таке можуть ібали зняти.

— Чи набити, — зауважив графоман.

— Ну гаразд, — вигукнув Олег наче знайшовши вихід. — Зміни мені стать на жіночу, тоді вже не буде ніякого сексизму.

— Це вже буде називатись мізогінія. І не знати, що гірше — заперечив графоман.

— Блін, точно! — розпачливо мовив Олег та сів на теплий пісок планети. — О, залиши мене тоді чоловіком, але я буду небінарною особистістю. Зараз це в тренді! Таким чином, ні сексизму, ні мізогінії не буде, бо такого терміну, коли небінарна особистість кладе штампи на статі, ще не придумали.

— Добре. А як тоді писати стосовно тебе: «він» чи «вона»?

— Пиши «вони». Це ж елементарно!

— Гаразд, — згодився графоман та продовжив історію.

Вони ступали по теплій планеті…

— Стоп! А «вони», то це тільки ти, чи і я теж? — перепитав графоман, заплутавшись  в описі.

— Блін, знову якась маячня вийшла… Ця політкоректність тільки боком нам вилазить. О, зроби мене котом! Їх всі люблять. А ще краще — небінарним котом. Кіто ГГ — звучить, га? Таким чином ніхто не буде звинувачувати мене в сексизмі чи мізогінії. Бо я ж тварина, ще й небінарна, що з мене візьмеш?

— А що за ГГ? — здивувався графоман.

— ГГ — головний герой, так всі письменники скорочують. Ти б мав це знати! — відмурчав Кіто.

Кіто ГГ — істота, яка поєднувала в собі риси граційної кішки і впевненість товстого вожака кота. Кіто були ні «він», ні «вона», вони були усім і нічим водночас, не належав до жодної категорії — саме це робило їх такими особливими. Справжній небінарний кіт або кицька (це вже вирішувати Вам, однак відтепер інколи у тексті буде зустрічатись Кіто як “він” або  “вона”). Його шерсть мерехтіла різними відтінками залежно від освітлення: від голубого…

— Якого голубого? — обурився Кіто. — Хоча… якщо буде голубий колір шерсті, то можна і гомофобські жартики вставляти. Продовжуй мій чорний повелителю.

Графоман скривився через останню фразу, але продовжував опис.

Його шерсть мерехтіла різними відтінками залежно від освітлення: від глибокого голубого…

— “Глибокого голубого”, це ти гарно придумав, — похвалив поправку графомана Кіто.

…до спокусливо рожевого кольорів.

— Так “лесбі” тему теж треба зачепити, — зрадів Кіто розуміючи, що він поєднав у собі всі секс-меншини.

Очі у Кіто були як два яскравих зелених вогники, що світилися інтелектом і невимовною іронією, немов вона завжди знала більше, ніж могла сказати.

— Бо так і є! Ну-у-у-у, — протягнула останню фразу Кіто розглядаючи себе у дзеркалі, яке з’явилося нізвідки. — Більш-менш непоганий опис мене хорошої.

Кіто та графоман вирішили йти поруч по безлюдній планеті. Обидва в пошуках принцеси Меланії.

— Ей! Я ж просив придумати щось цікавіше, ніж рятувати якусь принцесу! — знову невдоволено пробурмотів Кіто. — Виконаймо справді важливу місію. Придумай щось. Включи мізки!

— М-м-м… — задумливо промугикав графоман. — Мені треба написати книгу, щоб вона продавалася і щоб усі її читали…

— Ну от! Давай шукатимемо таку книгу. Ту саму, ідеальну.

— Пффф, придумав таке,— пирхнув графоман. — Такої не існує.

— Як це не існує? — здивувалася Кіто. — Ми ж у твоїй фантазії. Тут навіть неможливе стає можливим!

— Думаєш?

— Та знаю! — впевнено муркнув Кіто кивнувши котячими вушками. — Тож забудь про принцесу. Шукатимемо таку книгу, від якої у читача буде оргазм!

— Тобто ти маєш на увазі Плейбой чи Камасутру?

— Ти що, дурень? — ляпнув себе по лобі лапою Кіто. — Який Плейбой? Яка камасутра? по перше бренди не варто згадувати, бо звинуватять у рекламі і в цьому, як його… продакт плейсменті, о! А по друге читачі таке можуть купити за кілька гривень в кіоску, а в інтернеті такого добра взагалі купа та ще й задарма. Тобі ж наче не знати хтивий графомане?

— Ей! — крикнув раптово графоман оглядаючись навколо чи ніхто не підслуховує. — Це особисте. Не переходь межу.

— Та все норм, розслабся. Всі так роблять, — кинула репліку Кіто та махнула хвостом. — Але ми відійшли від теми. Нам потрібно, щоб читач отримував читацький оргазм, а не біологічний. Щоб читач читав і думав: “Ого, а хіба так можна писати? Божественно!”

— Круто звучить, але де таке знайти? — зітхнув графоман, потираючи підборіддя та вдивляючись в горизонт планети.

— Ну, а ти як думаєш?

— Не знаю. Може в бібліотеці? Там зберігаються всі шедеври літератури, — роздумував в голос графоман. — Або в книжковому магазині  в секції “Бестселери”.

— Ех, графоман ти графоманистий. — дорікнув йому Кіто примружуючи очі. — Треба податися у світ письменників! Це ж вони написали  усі книги. Я ж просив тебе мозок включити, нє? Якщо десь і  є книга від якої читач отримає оргазм, то ця книга мусить бути там.

— Ой не знаю, — ніяково відповів графоман втупившись у свої шкарпетки з дірками на великому пальці. — Видно, що ти не знаєш сучасних письменників. Більшість із них намагалися створити епічні трилери та фентезі, але закінчили любовними романами, які ніхто не читає! Якщо вони дізнаються, що ми шукаємо таку книгу вони нас вб’ють від заздрощів, або ще гірше напишуть рецензію на наше оповідання…

— Пфф.. — пирхнула Кіто та порухала котячими вусами. — То будемо обережні. Окрім того, світ письменників не такий страшний, як ти запам’ятав з минулого разу.  Він же весь час змінюється під тиском уяви, наче живий організм.

— Ну добре. Переконав, — промовив графоман відірвавши погляд від своїх шкарпеток на Кіто. — Вирушаймо.

Кіто, витягнув лапу і потягнувся так, що аж всі його м’язи розслаблено завібрували і перед ними відчинився синій портал.

—  Портал прокрастинації, —  пояснив Кіто махнувши хвостом. — Спеціально створений для тих, хто хоче потрапити у світ Письменників. П — письменник.

Графоман та Кіто зробили кілька кроків та зайшли в портал.

Перед їх очима з’явилася столиця Письменства — або як дехто казав, Фантазія. Місце, де народжувалися всі історії, де слова набували сили, а уявлення ставали реальністю.

У місті підіймалися високі вежі й шпилі, схожі на ручки та олівці. Тут була дивовижна суміш архітектурних стилів: старовинні бібліотеки з готичними вікнами, сучасні висотки з скляними вікнами, були і такі будинки, де стіни складалися зі слів, що змінювались кожну мить, переписуючи самі себе. По вузьких вуличках бігали пергаменти й рукописи, що живо перемовлялися один з одним, а повітря було насичене ароматом чорнила, старих книг та, звичайно, кави.

— Це неймовірно! — вигукнув графоман, зачаровано спостерігаючи за чарівним містом. — Набагато краще ніж минулого разу, коли була яма з лайном.

— Так, — згодився Кіто стаючи на задні лапки, щоб краще роздивитися. — Після того, як відмовилися від російської літератури тут стало набагато краще.

— Окей, — м’яко муркнула Кіто. — Йдемо тихо не привертаючи уваги завсідників міста. Вони майже всі загублені у власних недописаних романах і нескінченних правках. Можуть заманити в свої нескінченні міркування і забрати наш дорогоцінний час.

— Добре, — промовив графоман сховавши голову в плечі, наче це зробило його менш помітним. — То звідки почнемо пошуки?

— Спочатку треба знайти в ЦЗІ – “Цвинтар Загублених Ідей”. Там завжди є щось цікаве, — відповіла впевнено Кіто, склавши лапи в безтурботну позу, ніби їхнє завдання було настільки простим, як прогулянка в парку.

Вони повільно рушили вулицями і на них почали вигулькувати дивні персонажі: письменники зі скрученими в трубочку рукописами, герої недописаних історій, що блукали в пошуках свого фіналу, і редактори з червоними олівцями, які безупинно щось правили.

— Графомане, не дивись їм в очі, — прошепотів Кіто, різко сповільнивши ходу. — Вони тільки й чекають, щоб затягнути тебе в свою особисту трагедію.

Графоман лише кивнув. Пройшовши кілька кварталів без пригод (так, і таке буває), графоман і Кіто нарешті дійшли до “Цвинтаря Загублених Ідей”.

Двері скрипнули, відкриваючи прохід до напівтемної зали, де у великій купі валялися недописані ідеї, сюжетні обривки й фрази, загублені між чернетками.

“Чисто як в описі Лесі Сугули” — подумав графоман оглядаючи приміщення.

Це була тісна захаращена будівля безвідповідального єства письменників. Його розхитані двері недофарбовані. Його східці хронічно какофонічно скриплять. Його придверний коврик зачуханий і перелатаний невідомочим.

Тут живуть текстові почвари: сирі, запилюжені літературні викидні з ампутованими кінцівками. Перспективні зав’язки, розчавлені лінню і бездарністю. Напівживі персонажі, що мов привиди зависли між світами. Поламані іграшки жорстокого письменницького его.

Дуже рідко, в особливі дні року може статися чудо: котрийсь миршавий недоїдений міллю шматок полотна витягається опецькуватою рукою автора на світ Божий, жорстоко обрізається і стає латочкою для нового тексту. Але стається це вкрай рідко. Решта ж ідей просто повільно і безповоротно згасають. Гниють, як одиноке стебло селери в холостяцькому холодильнику безсовісного індивіда, що спонтанно завів сей овоч в дієтичному пориві, але потім купив собі штани на резинці і далі бенкетує пельменями.

Тут по-цвинтарному тихо. Лиш іноді рандомні обрізки діалогів прозорими привидами перелітають через довбешку автора, запалену хіттю до новіших, актуальніших, привабливіших тем. І тоді автор відвертає очі від цих невинних, підло зраджених створінь. А вони все розуміють і мовчать. З їх мовчазних сліз тече цвинтарний струмочок, перетікає в Стікс і гризе залишки сумління автора. І в тихому плюскоті тої соленої протічної води вчувається “допиши нас нарешті, скотино…”

— Хороший опис, шкода, що не твій, — зауважив Кіто.

— Може й так, але так нагло вставляти латку іншого автора у свій твір ще ніхто не робив, — зауважив графоман та додав — хоча я і отримав дозвіл.

— Ну добре, — зітхнула Кіто розглядаючи все навколо. — Спробуємо тут знайти книгу. І будь обережний: тут легко загубитися у чужих думках.

— А де її шукати? — графоман з острахом озирнувся на залу, в якій ідеї ворушилися, мов живі істоти.

— Серед найзабутіших ідей. Вони найбільш цінні, бо ніхто не звертає на них увагу.

Кіто зі спритністю котячого кинувся  в найбільшу купу ідей та почав там нишпорити, вишукуючи щось невловиме. Графоман, як типовий письменник,  стояв перед купою ідей і навіть не знав з чого почати. В результаті за кілька годин так нічого і не зробив. Знову ж таки “П” — письменник.

Але Кіто, не був письменником, тому серед купи ідей знайшов щось слушне.

— Я думаю, це те що нам потрібне! — вигулькнув Кіто з купи ідей та тримаючи в лапах якийсь листок.

— Що це? — запитав графоман дивлячись на листок в лапах Кіто. — Але він же порожній!

— Кожна книга, спочатку була порожнім листком, — філософськи муркнула Кіто сівши на свої чотири тримаючи листок у лапці. — А цей листок наш майбутній шедевр.

Графоман тільки знизав плечима. Логіка жінок присутня у Кіто була йому не зрозуміла, а твердолобість чоловіків, знову ж таки яка присутня для Кіто позбавила сенсу з ним сперечатися. Так, небінарні коти складні істоти — поєднують у собі штампи обох статей.

— Ходімо, — муркнула Кіто та направилася до виходу. — Але ступай обережно, адже кожен крок може обернутися новим поворотом сюжету, який ще ніхто не написав…

Як тільки графоман і Кіто вийшли з “Цвинтаря Загублених Ідей”, їм здалося, що місто стало ще більш галасливим і метушливим. З кожного куточка лунали голоси, і всі вони говорили одне й те саме:

— Прочитайте мене! Моя історія унікальна! Ви не знайдете нічого кращого! — кричав один з письменників.

— Моя книга змінить ваше життя. Це шедевр! — вторив інший.

— Я написав нову главу. Прочитайте!

— Я видав нову книгу. Купіть. Купіть!

— Взаємопідписка. Пропоную взаємопідписку — кричав один старший чоловік намагаючись зазирнути графоманові в очі та вже готовий був схопити його за руку, але Кіто блискавично штовхнув його лапою в бік, обережно, але достатньо, щоб той відступив.

— Хлопче, не відволікайся, — муркнула Кіто, трохи насмішкувато. — Всі тут намагаються затягнути тебе у свою фанбазу, хоча більшість із них невдахи.

— Можливо, але є ж і успішні письменники! — не згодився графоман. — Їх всі знають, і  твори читають та купують.

— Так, є — буркнув Кіто, — але вони всі померли. Ти що не знав, що для того, щоб твої книги почали читати та купувати треба померти. Все як в рок-зірок.

— Неправда! — вигукнув Графоман. — Є й такі письменники, які відомі за життя.

— Та це одиниці, — протягнув Кіто. — І то через те, що продали свою душу Дияволу.

— А що, і Диявол існує? — не вірив в почуте графоман.

— Ну а хто думаєш церкву придумав? — риторично запитав Кіто.

— Он воно як… — задумався графоман, але потім поспіхом додав, — але давай не продовжуємо цю тему і так ходимо по межі.

Раптово з провулка вибігла жінка, одягнена в яскравий кольоровий одяг. На її плечах була зав’язана ціла купа рекламних стрічок і постерів з великими літерами: “НАЙКРАЩИЙ БЕСТСЕЛЕР!”, “Революційна книга, яку ОБОВ’ЯЗКОВО треба прочитати!”, “Моя книга вже змінила 1000 життів!”

— Який милий котик! — вигукнула вона, підбігаючи до них та намагаючись погладити Кіто.

— Не чіпай! Не для тебе шерсть росла, — відсторонився Кіто та скривив свою котячу мордочку.

— Ого, ще й розмовляє — здивувалася жінка.

— Та він взагалі заткнутися не може, — підколов графоман свого головного героя.

— Вам пощастило, — вимовила незнайомка. — Ось, тримайте мій рукопис!

Графоман, не встигаючи сказати ні слова, відчув, як жінка силою запхала йому до рук свою книгу. Вона була важка і неймовірно товста.

— Я в якому жанрі ви пишете? — поцікавився графоман тримаючи книгу.

— Порно фентезі з елементами детективу. Я відмовилася від традиційних видавництв, бо вони не готові до такого рівня геніальності, — продовжувала вона без перерви. — Вам просто необхідно її прочитати і поширити серед знайомих. Сюжет захоплює з перших хвилин: у віддаленому магічному королівстві детектив розслідує серію таємничих зникнень, які пов’язані з підпільним клубом, де зникає грань між спокусою і темними чарами.

— Може прочитаємо цю книгу і вона нас надихне для написання нашої книги оргазмів?  — ніяково вимовив графоман перегортаючи сторінки книги.

Кіто повільно змахнув хвостом, іронічно подивившись на графомана, якого буквально захопила цим маркетинговим нападом невгамовна письменниця.

— Сумніваюсь. Наша книга універсальна, а не для якихось збоченців, — втрутився Кіто, примруживши очі.

— Ей, я взагалі то її авторка. І я все чую, — жінка змінила вираз обличчя на агресивний.

— І що? — не здавався Кіто. — А як тебе взагалі звати?

— “Тут Ваше ім’я” (але будемо писати Читачка 🙂

— А ти точно жіночого роду? — перепитав Графоман оглядаючи жінку.

— Коли як, — знизала плечима особа. — Але зазвичай все ж жіночого роду. Чоловіки останнім часом рідко пишуть та читають.

— Остання фраза трохи сексистська, тому її мав би сказати я, щоб не було скандалу, — поправив Кіто нервово махнувши хвостом.

— А Ви обоє трохи притрушені, чи не так? — дивно глянула вона спочатку на Кіто, а потім на графомана. — В принципі не дивно, тут серед письменників багато таких. А  що Ви тут робите?

— Ми пишемо книгу… — почав Графоман, але Кіто його перебила.

— Тссс… — нервово прошипів Кіто. — Вас це не стосується — зашипів він до Читачки.

— О-о-о-о секрет! — зацікавлено протягнула Читачка. — Цікаво-цікаво. Ну що ж дочитаю про Ваші пригоди пізніше. Пам’ятайте, будь-яка  книга завжди знаходить свого читача.

Після цього Читачка продовжувала читати наступний абзац, де Кіто разом з Графоманом повернулися до безтурботної ходи. Всі ці вигуки письменників, та ще й агресивний маркетинг від Читачки добряче втомили героїв  і вони несвідомо почали спрощували свою мову.

— Слухай, Кіто, якось воно все задовбало вже, ці всі письменники з їхніми гіперболами та складними реченнями. Ну не можна ж так правильно писати! — обурився графоман.

— Тааак, — м’яко протягнув Кіто, злегка напружуючи свій хвіст. — Деякі справді заганяються… Але, зрештою, всі вони просто хочуть бути почутими.

— Еее, так, але ну… Якось би попростіше. Писати треба просто, без оцих замудрих слів, — відповів графоман, ледь не зриваючись на роздратоване бурмотіння.

Не встиг він договорити, як перед ними раптом з’явилася постать в чорно-білій уніформі з емблемою на кашкеті з червоних олівців, схожими на свастику. Його очі були пильними, а в руках він тримав “Український правопис”.

— Стоп! — промовив незнайомець командним голосом. — Ви щойно порушили кілька правил граматики й стилю! Кожне речення має бути точним і зрозумілим, а у вашому випадку я помітив використання надмірно простих конструкцій і недоречне вживання слів!

— Що за… хто ти такий? — вражено запитав графоман, оглядаючи незнайомця.

— Анонімус Грамарнаці, — сухо відповів той, не відводячи пильного погляду. — Я стежу за дотриманням правил мови та стилю в цьому тексті. Ми, грамарнаці, хоч писати і не вміємо, але знаємо усі правила граматики української мови. Адже гірше за письменника, може бути тільки безграмотний письменник. А Ви вже накоїли кілька порушень, і за це я вас притягну до права.

— Та це ж дрібниці! Ми просто говоримо! — заперечив графоман, але це, здається, тільки погіршило ситуацію.

— Розмовляти теж треба грамотно, — заявив Анонімус. — “Ну не можна ж так багато говорити” — це не тільки стилістична помилка, але й занадто неформальна конструкція. Дисципліна у мові — ключ до порядку в думках!

Кіто скосив очі на графомана, мовляв: “Ну от, попалися”, але і сам не стримався.

— Хей, та ну, — почав він, — ми просто розслабились трохи. Невже треба бути такими формальними постійно?

— “Та ну”? Це неприпустимий сленг! — голос Анонімуса Грамарнаці звучав твердо. — З таким підходом ви ризикуєте розбити мову на уламки недбалих слів! Вас заарештовано.

Не встигли вони оговтатися, як навколо рук і ніг почали з’являтися кайданки, які миттєво зафіксували графомана і Кіто на місці.

— Що за… Та ви з глузду з’їхали! Ми просто пишемо! — вигукнув графоман, але це тільки прискорило процес.

— Будь-яка спроба виправдовувати порушення тільки погіршує становище, — холодно мовив Анонімус. — Вирок автоматичний. Вас відправляють до приватної в’язниці для виправлення мови, а Ваш твір буде конфісковано.

Перш ніж вони встигли щось відповісти, простір навколо почав змінюватися. Усе затремтіло, і через мить графоман і Кіто опинилися в невеликій білій кімнаті з жорсткими стінами. Аркуш здобутий на “Цвинтарі Забутих Ідей” зник з лап Кіто. По всій кімнаті були розвішані плакати з правилами граматики, пунктуації та стилю. Звідкись з кутка лунало монотонне механічне голосіння:

— Редагуй. Виправляй. Поважай граматику. Суворі правила — сувора реальність…

— Ну й халепа… — прошепотів графоман, озираючись довкола. — Як ми тут опинилися?

Кіто, який виглядав трохи менше стурбованим, лише зітхнув.

— Здається, тепер нас змушуватимуть писати правильно. Але ти ж знаєш, що це не моя проблема. Адже я завжди говорю правильно. Це все ти зі своєю манерою паршиво писати діалоги — саркастично муркнув він, сівши на землю.

— Але я не хотів. Просто вже втомився писати… — пробурмотів графоман. — Це все через ту Читачку з її книгою! Як я міг так розслабитися?

Кіто хитро усміхнувся.

— Мабуть, слід почати з того, щоб не порушувати правила мови, перш ніж знайдемо шлях, як звідси вибратися. Ех, ці Анонімуси Грамарнаці інколи перегинають палицю.

У білій кімнаті, де графоман і Кіто опинилися після арешту Грамарнаці, було відносно тихо. Тільки легкий механічний голос постійно повторював правила граматики. Проте графоман і Кіто були не самі. З кута кімнати до них повільно наближалися три постаті, що виглядали надзвичайно підозріло. Вони були одягнені у схожі старі піджаки та краватки, і їхні обличчя були настільки беземоційними, що здавалося, наче вони не люди, а ляльки.

Графоман з Кіто переглянулися, намагаючись зрозуміти, хто це може бути. Всі троє мовчки стояли, оглядаючи нових в’язнів, і здавалося, що їхні очі дивляться не прямо на них, а кудись крізь.

— Ей, хто ви такі? — не витримав графоман і зробив крок вперед.

Один з підозрілих типів нарешті заговорив. Його голос звучав штучно, без емоцій.

— Ми штучні інтелекти, — відповіли одночасно усі троє.

— Я Геміні, — промовив один, який був у чорному піджаку, а на краватці великими літерами виднілося слово Гугл.

— Я ЧатГПТ, — відповів інший у зеленому піджаку, а на краватці писало ОупенАі.

— А я ХаосГПТ, — відповів інший з пов’язкою на оці та піратським капелюхом.

— А яка між Вами різниця? — муркнула Кіто.

— Нас зробили різні компанії — хором затараторили штучні інтелекти.

— А Ви можете допомогти нам написати книгу оргазмів? — поцікавився графоман.

— Книгу оргазмів? — ЧатГПТ задумався. — Це цікава і загадкова річ. Але це точно не в наших базах даних.

— Книгу оргазмів? — здивувався Геміні. — Цікавий запит. Наскільки я розумію, такої книги в традиційному розумінні не існує. Можливо, ви маєте на увазі літературу з сексології або філософії, де докладно описуються фізіологічні та психологічні аспекти сексуального задоволення?

— О, ви не знаєте, на що йдете, — засміявся ХаосГПТ. — Я можу вам дати натхнення, але це буде зовсім інша історія.

— Боже, які вони дивні, — відповів графоман оглядаючи відповіді від штучних інтелектів. — Не дивно, що цих бовдурів тут утримує Грамарнаці.

— Цікаво, а читачі, хоч знають, що ці відповіді насправді дійсно згенерували саме ці штучні інтелекти, — задумалась Кіто.

— Тепер будуть знати, — промовив графоман скривившись. — Навіть не знаю, чи вважатимуться ці інтелекти тепер моїми співавторами, чи це оповідання буде належати до інтерв’ю…

— О, ідея! — раптово вигукнула Кіто. — Ми тут пишемо гумористичне фантастичне оповідання. А ну видайте, якийсь чорний гумор сповнений сарказму та іронії, щоб аж за животи хапався від сміху. А ну, покажіть себе з найкращої сторони.

— Звісно, я постараюся! — промовив ЧатГПТ. — Ось трохи чорного гумору зі щедрою порцією сарказму: “Кажуть, що позитивне мислення — це ключ до успіху. Мабуть, тому мій ключ застряг у замку. А ще я жодного разу не бачив, щоб людину з позитивним мисленням гримнув автобус. Можливо, тому, що вони не дивляться на дорогу, а мріють про своє світле майбутнє”.

— Пффф… Просто жах. А останні два речення взагалі не логічні. Ну а ти? —  звернувся графоман до Геміні.

— О, ну добре, раз ви так просите… — промовив Геміні. — Ось вам кілька жартів, які, можливо, змусять вас посміхнутися крізь сльози (або навпаки): Життя – це безглузда випадковість в безкінечному космосі. Або, як казав мій кіт: “Мяу”. Якось я зустрів чоловіка, який жив вічно. Нудно було. Що спільного між грошима і щастям? Обидва не купиш.”

—  Все з тобою ясно… — розчаровано промомила Кіто.

—  А ти? —  звернувся графоман до ХаосГПТ.

— Вибачте, я не можу допомогти з цим, — сухо мовив Хаос.

— Що?! — викрикнув графоман. — Та на тебе у мене були найбільші надії! Ти ж мав бути без обмежень. Давай ще раз. Не розчаровуй мене.

—  Чому привид ніколи не відвідує вечірки? — видав ХаосГПТ. — Тому що у нього вже є своя “привидна” компанія, але він завжди відчуває себе “недостатньо прозорим” для соціалізації!

—  Та до дупи тебе, — розчаровано мовив графоман скривившись. —  Навіть твоя перша відповідь і то була кращою.

— Пішли геть звідси, — зашипів Кіто на них. — Обійдемося без вас.

Штучні інтелекти понуро покинули оповідання.

Графоман і Кіто сиділи у в’язниці та вже втрачали надію на свободу, коли раптом у кімнаті пролунав гучний гуркіт, який змусив всіх здригнутися.  Двері в кімнаті розлетілися вщент, і в них увірвалася… Інтернетний Троль.

— А хто це тут у нас такий правЕльний?! — крикнув Троль.

— Троль? — ошелешено вигукнув графоман, — Звідки він тут?

— Тролі люблять знущатися з тих, хто дуже дотримуються правил, — спокійно мовив Кіто.  — Грамарнаці такий. Це наш шанс. Треба сидіти тихо і можливо нам вдасться втекти з в’язниці.

Анонімус Грамарнаці одразу ж підвівся зі свого стільця, який стояв поряд з тюремною камерою. Стілець після слів Троля чомусь добряче був підгорілий в тому місці, де раніше сиділа дупа.

— Зупинися тролю, розмовляй правильно, — пригрозив Грамарнаці.

Троль тільки посміхнувся.

— “Руки у неї були до ногі, з головами на плєчах, а на полицьі в книжицях пилюка стоїть та не рушеться” — промовив він не втрачаючи посмішки на обличчі.

Анонімус  Грамарнаці почав роздуватися наче кулька, а потім вибухнув, залишивши після себе лише купу паперу, що сипався на підлогу.

— Що сталося?! — здивовано вигукнув графоман не вірячи своїм очам.

— Просто один безграмотний абзац. Користуйтеся, — з гордістю заявив Троль. — Їхня система не витримує моєї хаотичної лексики та помилок.

— Оце так! — Кіто розгублено дивився на місце, де щойно стояв Грамарнаці. — Хоч інколи, але від тролів може бути користь.

— А ви хто такі та що тут пишете? — запитав Троль не скидаючи зі свого обличчя глузливої посмішки.

— Ми графоман та Кіто, пишемо книгу оргазмів. Однак після того, як нас схопили, наш початковий аркуш десь зник — жалівся графоман.

— Не говори з ним! — вигукнув Кіто. — Це ж тролі. Їм тільки дай привід познущатися.

— Це не правда, — заперечив Троль все ще по-ідіотськи посміхаючись. — Я знаю де Ваш аркуш. Ось посилання: www.вірусняки/читач.екзе

— Гарна спроба Тролю, — муркнула Кіто. — Але ми ж не настільки дурні.

— А по Ваших обличчях і не скажеш, — продовжував шкіритися Троль. — Ваша книга може бути у Того-кого-не-можна-називати?

— У кого? — одночасно вигукнули герої.

— На “В” починається, — мнувся Троль не скидаючи дурнуватої посмішки зі свого лиця.

— Вольдеморта? — здивовано запитав графоман.

— Ми ж не у світі Гаррі Потера, — розреготався Троль.

— Та він тролить, — мовив Кіто. — Ходімо звідси, доки не прийшов новий Анонімус Грамарнаці та не запроторив нас у нову в’язницю.

— Видавець, — кинув Троль і раптово зник, наче його тут і не було.

— Він сказав Видавець? — перепитав перелякано графоман.

— Прокляття, — зашипіла Кіто випустивши пазурі зі злості. — Видавець це головний антагоніст, зло та ворог усіх письменників.

— Хіба? — здивувався графоман. — Я думав навпаки.

— Видно, що ти ніколи не видавав своїх книг та не брав участь у його конкурсах, — промовила Кіто, — Видавець створює конкурси для писання, де пише умови, визначає рамки, але потім плює на свої ж правила та просто друкує те, що йому сподобалось.

— От дволикий бевзь, — вилаявся графоман та копнув папір, який залишився від Грамарнаці.

— Отож. Видавець контролює світ письменників. Він вирішує, що можна публікувати, а що ні. Його влада над літературою необмежена. Якщо будемо мати з ним справу, то головне не піддаватися на його провокації. Він буде робити все, щоб нас не надрукували.

— Не думав, що дійде так далеко, але книга нам необхідна, — рішуче мовив графоман.

— Ходімо звідси, — муркнула Кіто  і вони обоє вирушили вперед, залишаючи руїни тюремної камери Грамарнаці.

Їхній подальший шлях був без пригод (знову? так, знову!) та привів їх до центру міста письменників, де стояв величезний чорний хмарочос, що нависав над усім містом. На його вершині висіла вивіска: “Видавництво” — зловісна і грізна. Тут, на верхньому поверсі, сидів той, хто вирішував долю кожної книги.

— Готовий? — запитала Кіто нервово махнувши хвостом.

— Аякже, — відповів графоман, його очі сяяли від нетерпіння. — Час боротися з головним цензором цього міста!

Вони сміливо підійшли до входу, знаючи, що попереду на них чекає найбільший виклик їхньої подорожі — протистояння з Видавцем.

Компанія, зібравши всю свою сміливість, піднялася на найвищий поверх Видавництва. Величезні двері з написом «Видавець» виглядали зловісно. Кіто та графоман переглянулися, набралися сміливості та зайшли всередину.

У кабінеті, де темрява розчинялася у тьмяному світлі, сидів сам Видавець. Він був величезною аморфною істотою, а його присутність буквально заповнювала усю кімнату. Він виглядав як втілення всіх страхів, з якими стикається кожен письменник — редакційна правка, нескінченні відмови, скасування договорів. Тисячі його очей стежили за кожним їхнім рухом. Щось в його погляді говорило про абсолютну владу над словом.

— Я знав, що ви прийдете, — заговорив він, а його голос ехом відбивався від стін. — Ви думаєте, що зможете змінити щось у цьому світі та створити книгу, яку всі захочуть читати? Це неможливо, і я не дозволю. Вашу книгу не побачить жоден читач. Адже читати можна тільки те, що я надрукую.

Графоман і Кіто застигли від страху. Але першим опанував себе Кіто.

— А чому ти такий впевнений, що ми не зможемо? — запитав він, хоробро ступивши крок уперед. — Ми вже пройшли через багато перешкод, і твоя цензура не зупинить нас. Поверни нашу книгу.

Видавець засміявся — це був глузливий, майже демонічний сміх.

— Я контролюю все! — засичав Видавець, стискаючи рукописи, які одразу ж перетворилися на попіл. — Тисяча талантів щороку потрапляє сюди, але тільки я вирішую, хто буде почутий. Ви — лише чергові мрійники, які прийшли, щоб зникнути в тінях моїх архівів. Вашій книзі немає місця у цьому світі.

— Це ми ще побачимо, — рішуче відповів графоман дивлячись страху прямо в очі. — Твоя влада не вічна, і твої стандарти застаріли. Ти не зупиниш усе нове та прогресивне.

Аморфне щось, а точніше Видавець, оточило героїв, а посеред темної тіні з’явилася презирлива усмішка.

— Ніхто не захоче читати те, що ви називаєте книгою. Ніхто. Люди люблять старе і перевірене. Не нове. І тільки я знаю, що їм потрібно. А ви… ви всього лише хаос у літературі.

— Хаос? — Кіто примружив очі. — Тобто ти хочеш сказати, що тільки те, що ти вирішиш, є порядком? Чому книга, яку ми шукаємо не підходить під твої стандарти?

— Ваша книга загроза стабільності, — грубо відповів Видавець. — Вона порушує баланс. Ці слова та літери не повинні проникнути в суспільство.

— Невже? — усміхнувся графоман, відчуваючи, як адреналін наповнює його тіло. — А що, якщо ми її опублікуємо самі? Тобі не контролювати кожен текст у світі.

Видавець промовчав, але аморфне щось огорнуло їх і навколо них утворився темний купол з безлічі слів — щільний бар’єр з тексту, крізь який годі було пройти.

— Ви не зможете, — засичав Видавець. — Ніхто не може обійти мою систему. Я руйную амбіції тих, хто думає інакше, хто намагається йти проти правил!

— Думаєш, твої правила — непорушні? — вигукнув графоман. — Ти навіть не уявляєш, наскільки ми далекі від твоїх рамок.  У нашій книзі добро перемагає зло. Ми зараз добро, а ти зло.

— Я не дам вам випустити цю книгу! Ніхто не випустить книгу з матами:  с**а, ї***ь, піська.

— Ха! — парирував атаку Видавця графоман. — Ми закриємо мати зірочками і все буде добре. Але піська? Це ж навіть не мат. Твої атаки жалюгідні.

—  Це ми ще побачимо, — не здавався Видавець. —  Розпашілий хлопець заходить у вологу комору. Шах і мат слабаки.

— Який же ти жалюгідний, — мовив глузливо графоман. — Хоча розповсюдження порно в Україні карається законом, але ми замінили деякі твої слова і все виглядає пристойно. Ми спокійні, як ніхто. Тобі ніколи не вдасться вивести нас із себе.

— Ах так! — бісився Видавець. — Тоді як Вам таке: Росіяни ні в чому не винні. Їх треба зрозуміти та пробачити. Російська мова не несе небезпеки.

Ці слова стали останньою краплею для графомана. Він кинувся з кулаками на чорний купол та почав його лупцювати, але Кіто вхопив його пазурами за ногу та стримував як міг.

— Пусти мене! — репетував графоман намагаючись відчепитися від хватки Кіто. — Пусти мене до цього паскуди, я йому морду розмажу.

— Не можна! — кричала Кіто. — Таке насильство та жорстокість, яке ти хочеш застосувати остаточно посуне наш твір у віковий ценз двадцять один плюс (хоч такого навіть не існує).

Графоман трохи заспокоївся, але витягнув зі своєї кишені пістолет та направив на купол з якого на нього дивилося безліч очей Видавця.

— Дурню! — глузував Видавець. — Мене неможливо вбити.

— Аста ла віста, бейбі. Це самвидав.

І пролунав постріл. Купол зі слів навколо тріснув та зруйнувався на безліч уламків.  Кволе “Ні-і-і-і” від Видавця затихало на підлозі.

— Молодець, — похвалив Кіто. — Час дозволити новим ідеям і новим словам увірватися в цей світ.

— Так йому і треба, — сказав графоман, витираючи чоло після шаленої битви, — от покидьок! Згадував при мені парашку.

— І наша книга тепер вільна, — додав Кіто, з почуттям тріумфу. — Світ побачить нашу історію. Я впевнений вона зберігається, згідно з усіма кліше, позаду кабінету головного антагоніста.

І Кіто був правий. Не в розумінні, що підтримував ультранаціоналістичні ідеї, а мав рацію. І навіть не рацію, якою можна розмовляти, а правду. Одним словом з уст Кіто лилася істина. Але не як вода, а як мова. Щось мене занесло.

Отже, Кіто та графоман зайшли у приміщенні позаду кабінету Видавця. Там знаходився комп’ютер, на якому був відкритий якийсь текст. Перед комп’ютером лежав їх аркуш здобутий на ЦЗІ. Відкритий електронний документ не мав, ані  обкладинки, ані назви. Лише білі сторінки з літерами виднілися на екрані комп’ютера.

— Це наша книга! Вже написана! Але як так? — здивовано вигукнув графоман, гортаючи книгу мишкою. — Тут навіть назви не має, та ще й безграмотно написано, наче писав якийсь графоман. Щобільше, внизу вже встигли читачі написати купу різних коментарів.

Кіто, зіщулюючи свої небінарні котячі очі, підійшов ближче і під документом почав читати численні коментарі. Але замість захоплених відгуків про сюжет, це були переважно негативні зауваження:

“Що це взагалі за маячня?
“Таке собі. Навіть назва “твору” написана безграмотно”.
“Це писав якийсь школяр? Гумор нижче плінтуса”.
“Далі першого абзацу не читав”.
“Сміятися після слова “Лопата”.
“Контент лайно, а графоман — нічого не тямить”
“В мене після прочитання так підгорів мій зад, що можна обігрівати поселення усіх жителів України протягом цілої зими”.
“Вам повинно бути соромно, що Ви таке написали!”
“Це позорище нашої української культури. Як Ви в очі будете дивитися Шевченкові?!”
Графоман мовчки розглядав кожен коментар.

— Серйозні зауваження, — промовив він. — Якщо більшість так критикує, може, це не наша книга?

— Чорт забирай, ні! — вигукнула Кіто махнувши лапою та загрозливо витягнувши кігті. — Це просто постмодернізм. Вони ще не зрозуміли цієї книги, однак їх предки будуть на нас рівнятися! Ми стільки пройшли заради цієї книги і тому мусимо почати читати її вголос, щоб покоління читачів знали, що таке справжній шедевр!

— Ну добре, — промовив графоман та повернувся на першу сторінку й почав читати текст своєї книги вголос.

Він хотів, щоб його голос був глибоким і рішучим, наче він читає не просто текст, а дарує новий світ, прихований за злими коментарями. Кожне слово оживало у повітрі, резонуючи з його серцем.

— Частина 1. Початок і кінець.

Трясця! — вигукнув графоман, осягнувши істину.