Заголовок

Геля дуже рідко зверталася до чарування. Лише по крайній потребі. Те, що в травах розбиралася не таємничила, але й не дивно таке в селі: багато хто розбирався. А дар у онуки помітила. Тоді й зрозуміла, що скоро її час. Колись так само пішла і її мати.
Уляна була малою дівчинкою, як впала з греблі. А річкові духи її пожаліли і врятували. Та сказали, що мусить повернутися, як пізнає наступницю.

Дівчинка тоді налякалася і нікому не сказала. Але відтоді почула в собі силу. Свій вік чесно прожила, людям помагала й від злого застерігала. А коли побачила в найменшій доні – Галині дар, то пішла до того, хто греблю рве і залишилася навічно в річці.
В селі казали, що потопилася в Челенковій греблі. Це була ще одна страшна історія про греблю окрім оповідки про стару Сиромашиху, яка цілу ніч по греблі туди-сюди ходила, не могла додому дійти, бо блуд водив і про дітей, які перейшовши греблю чомусь пішли в протилежний від села бік. Їх тоді всім миром шукали і під вечір в сусідньому хуторі знайшли: теж заблукали.

Геля з дитинства бачила сни. На яву. Їй ввижалися дивні люди: то козаки, то панночки, солдати, інколи односельчани чи незнайомці.
Вона збирала цілющі трави, знала молитви-обереги, вони виринали їй з пам’яті маминих колискових. А те, що бачила, нікому не говорила.
Знала вона й місцевих відьом, бачила їхню роботу. Коли людина зчарована, за нею тоненька ниточка в’ється. А по її  напрямку Геля й визначала, хто саме наробив чарування.

Вона не вмішувалася, хоча бачила злий слід. Вважала, що коли хтось свідомо пішов просити чарів, то має сам за все розплачуватися. Але якщо відьмування було не з волі людини, а бажанням самої відьми – тоді переривала невидиму нитку, ніби перерізала пуповину за людиною швидким помахом правої руки.
Робила це непомітно. І до самої старості ніхто в селі й не здогадувався про її дар. Навіть Фортушна. А та була відьма славна.
Уля втручалася лише як бачила гріх великий і знала, що може запобігти. Так, коли Фотрушна почала не лише скотину людську нищити, а на життя односельчан зазіхати, пороби жінкам молодим робити, силу і здоров’я в них забирати хотіла, то пішла Уля до Челенкової греблі взяла води ранкової та й розлила її попід фіртку.  Відтоді все її зло їй же і оберталося, ніби в дзеркалі.
– Ой, чули, стара Фотрушна хвора знову. Лікаря викликали вночі.
– Та ви що?
– Кажуть, помирати зібралася, а не може. Дочку чекає, хоче востаннє побачити. Це й тримає ще на світі.
«Не тільки це», – подумала Уля, але то вже не її справа і не її доля.
Уляна ходила до церкви. Любила спів і запах ладану. А ще ангелика мальованого роздивлятися і букетик жовтих квітів покласти.

Себе ніколи відьмою не вважала, так лиш бачила більше за інших.
А про свій дар говорила лише зі своєю матір’ю. Бачилися вони на Челенковій греблі у ніч Велеса.      Поки душі рідних вечеряли, а родичі спали в хаті, вона мала змогу з нею зустрітися. Бо зникала межа всіх світів. Щоб не заблукати незапалену церковну свічку за поясом мала.
В ту, останню, Велесову ніч, лишивши души рідних за вечерею, Уля також йшла на Челенкову греблю.

Там її вже чекала матір. Статна, красива жінка у вишитій з тонких водоростів довгій сорочці.
– Доню, йди-но обійму тебе.
– Не треба, мамо, ще зарано, трохи поживу. Я сама до тебе прийду, як буде час і якщо не захочу помирати як всі люди.
– Ти не помреш. А будеш коло мене. Я тобі чоловіка тут знайду.
– Я тата бачу, сестер. До них більше хочу, ти вже прости. Вони по світу літають, все-все бачать. А тут лишень ставок та забуття.
– Ти ж знаєш, що справа далеко не в ставку. Ми правду бережемо, зло стримуємо.
– А для людей, навпаки, зло, це наша гребля.
– Бо вони нічого не знають. А все, що не відоме завжди здається лихим.
Коли стара Сіромашиха пішла красти кукурудзу на полі серед ночі, русалі її й закрутили, щоб на чуже не зазіхала. В самої ж бо того збіжжя повно. То якби не мала свого нічого, а так ні. Не пропустимо. Або сусідка твоя, відправила своїх малолітніх дітей на хутір до старої баби, а сама чоловіка чужого в гості запросила: куди таке годиться! От діти не дійшли до баби, в іншу сторону пішли, заблукали. Їх лісовий потім вивів на Богданівку і люди знайшли до вечора. А сусідка віддтоді самих їх не лишає і гріх свій покинула.
– Мамо, а є ж ще світ. Крім Сіромашихи чи моєї сусідки. Крім Луки і села. Є інші ліси, стави, ріки, моря…
– Звичайно є. Але наш світ тут. Ти ж вберігла жінок, як одвернула ворожіння Фортушної?
– Так, але її донька продовжить її справу. Це знову те саме коло.
– Так і є. Коло. На ньому світи й тримаються. А ми підтримуємо, щоб порівну все було. Зло й добро разом ходять, живі й мертві теж. Але бачитися їм не треба. Ми втручаємося лише коли хтось з них хоче верх брати.
– А чому все зло не знищити ?
– Тоді добро злом стане. Не буде з чим боротися, не буде чого ставати краще.
Не мала що на те відповісти Уля. Мабуть, мати права. Вона більше знає.
– Чому ти не врятувала Наталю? Батько рано пішов, Василь, Шура, мої сестри, твої ж-бо доні, бездітними були. Село випалили. Де ж тут добро?
– О, скільки я виплакала. Ставок тоді наповнився, русалі мені коси лататтям заплітали, щоб я не рвала їх… Ми тоді топили солдатів, які тікали з села. Явилися їм без співу і сміху, а злими і хижими. Ми хапали їх з берега і тягли на дно. В диму нас не було видно. Ми серед білого дня їх всіх потопили. Жоден не вижив… Але так мало бути…. А Наталю водяник забрав, бо наш час нічний, а я русаль вдень показала… Тому вона до кип’ятку полізла. Чиста душа пішла за нечисті. Я вимолила, щоб на Небо пішла…
– Ой, мамо, скільки-то то біди в нас.
– Так, доню. Але вона потрібна. Нові люди землю цінити стали, один одного берегти і допомагати, рід свій поминати. А ти даремно діток не маєш. Не думай, що цей дар так , як у відьом передається. Ні, він дарується. Ходи, я все ж таки обійму тебе?
– Не сьогодні, мамо. Піду я. Наших проведу. Скоро світатиме.

7.

Маленька Улянка прокинулася від шарудіння і пішла подивитися, що ж там. В бабусиній хаті вона не боялася темряви і звуків. Дівчинка пішла у велику кімнату, де напередодні всі разом вечеряли:
– Добрий вечір.
– Доброї, тобі, ночі.
– А я вас бачила на фотографіях у бабусі.
– О, а тепер ми прийшли на вечерю. Ходи, сідай до нас. Не бійся.
– А хто ця дівчинка, я її не знаю.
– Це Наталочка, сестричка твоєї  бабусі.
Улянка підійшла до столу і з цікавістю всіх розглядала.
– Нас не всі можуть бачити.
– А я бачу.
– Так, в тебе є Велесовий дар. І в бабусі також. Вона тобі все розкаже, дитино. Та тобі спати треба. Ніч же ж.
І дійсно, Улі захотілося в ліжечко. Вона ще раз оглянула гостей, помахала малій дівчинці і пішла в сусідню кімнату, де на ліжках з великими перинами спокійно спали її батьки і братики.
Свічка на вікні майже догоріла. Уля повернулася з греблі, ще трохи поговорила з рідними і посміхнулася Наталочці. Рідні душі подякували за гостину та полетіли в темінь ночі.
Майже світало.
По стежині, яка вела від села до Луки поверталися душі…

8.

З того часу багато води зтекло. Хата стала пустою. Лишень онука Уляна навідувала щороку. І душі одиноко кружляли на Велесову ніч.
А цього року Улянка не приїхала. Війна.
Люди з села виїзжали. Страхом пахло.

9.

Він вбіг поранений в невідоме село. Попереду була річка і надія на рятунок. Невелика стежинка повела його на стару, але міцну греблю і через ліс вивела до покинутої хати. Дім він й не відразу помітив: густі ялини його ховали, та яскраво жовті тюльпани виднілися крізь гілки.       Він з останніх сил пробрався до квітів і знепритомнів.
За ним на військовій автівці їхало зло. Вони полювали на поранену людину. Але помилилися в своїй силі: є сильніші.
Водій на швидкості виїхав на слабку Нову греблю і потопив залізного коня в річці. Ті, хто намагалися рятуватися плуталися в лататті і залишалися навічно у воді.
– Свої до своїх, – керувала головна русаля. Вона вже таких нищила.
– О, троє втекло, – побачила тополя. Вони знайдуть воїна, бо наша хата найперша. Ану березо, розправ свої віти! А ви, ялини, ногостріть свої гілки! А я коріння своє спущу! Гайда до роботи. Це наша дяка цьому дому.

10.

– Як себе почуваєте?

– Де я?

– У госпіталі. Вас знайшли при обході непритомним біля покинутої хати. Наші відбили село. В річці виявили потоплений броневик, а поруч тої хати ще були тіла трьох ворожих солдатів. Один в коріннях тополі, другий обкручений віттям берези, а третій під ялинами. Ті гілки очі йому викололи…Моторошне видовище. Але для зайд заслужене. А вас побачили на сухих квітах під вікнами старої хати.

– То були жовті тюльпани. Вони мене й врятували.

Повернутися до конкурсу: ХАЩІ ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ – Фантастичні рослини і як з ними жити
Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Цвіт їх світуНаступний запис
НАСТУПН.
Великі Гарбузи
Жовті тюльпани: 4 коментаря
Fantaser :
17 Березня, 2023 о 23:05   (Редагувати)
Занадто філософське оповідання на мій смак Розповідь дуже неспішна, плутає й те, що події відбуваються в різному часі і це ніяк не обозначено. З плюсів: гарна і багата мова.

0
Відповіcти
Леся Арда :
17 Березня, 2023 о 15:49   (Редагувати)
А на мій смак навіть читати складно. Якісь відьми, якісь діти, якісь дерева, русалі… Всього намішано

0
Відповіcти
Левченко Тетяна :
14 Березня, 2023 о 14:06   (Редагувати)
Справді- цікава історія. Початок взагалі супер і мова вдало підібрана. На середині думку відволікає численісь родичів й темп розвитку подій гальмується. А ще впадає в око раптовий перехід від одного персонажа до іншого. Вцілому треба трохи допрацювати і вийде дуже гарний твір. Дякую Вам за роздуми про добро та зло й бажаю успіхів.

0
Відповіcти
Хімера :
13 Березня, 2023 о 14:16   (Редагувати)
Рослини в цьому оповіданні залишились трішки збоку історії, але сама історія цікава

0
Відповіcти
Залишити відповідь
Увага! За умовами конкурсу ми приховуємо автора конкурсної роботи до завершення голосування. Тому, будьте уважні, коментуючи власну конкурсну роботу, і не розкривайте іншим, що ви їі написали.
Ви увійшли як Dara. Редагувати свій обліковий запис. Вийти? Обов’язкові поля позначені *

Надіслати цей коментар без приховування авторства.

Я усвідомлюю, що в разі розкриття авторства понесу відповідальність згідно з умовами конкурсу!

Коментар *

Навігація записівПопередній запис
НАЗАД
Цвіт їх світуНаступний запис
НАСТУПН.
Великі Гарбузи
Мої замовлення
КОНКУРСИ у 2023р.
Хащі Чумацького шляху
Котики forever
Hightech vs Lowtech
Початок шляху
365 новорічних слів – 2023
КОНКУРСИ у 2024р.
Січень
Лютий
Березень
Поговоримо про інклюзію! – фантастичні оповідання до 40тис.знаків
ОПОВІДАННЯ
Квітень
Травень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Червень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Липень
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Фантастичні пригоди – повісті
ПРИЙОМ РОБІТ
Серпень
МІНІАТЮРИ – ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Фантастичні мініатюри – БИТВА ЗА ВРОЖАЙ
ГОЛОСУВАННЯ ФІНАЛ
ПОВІСТІ – ПРИЙОМ РОБІТ
Вересень
ПОВІСТІ – САМОСУД
Жовтень
ОПОВІДАННЯ
42 – гумористично-фантастичні оповідання до 60тис.знаків
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Листопад
ОПОВІДАННЯ
ПОВІСТІ- ФІНАЛ (журі)
Грудень
МІНІАТЮРИ – НОВОРІЧНИЙ
366! новорічних слів
ОСТАННІ КОМЕНТАРІ
Автор твору до Народжена піснею
Irina до Покровительки гроз
Irina до Народжена піснею
Мурмурандо до БИТВА ЗА ВРОЖАЙ
Валерія Малахова до БИТВА ЗА ВРОЖАЙ
Валерія Малахова до Орачі
Автор твору до Кінець світу — це коли у вас нема абрикосів
Автор твору до Кінець світу — це коли у вас нема абрикосів
Валерія Малахова до Кінець світу — це коли у вас нема абрикосів
Автор твору до Огірковий злодій
Валерія Малахова до Огірковий злодій
Наші друзі:
Попередній слайд
Наступний слайд
(c) ЛІТавиця – 2020-2023

Контакти

Форум

Політика конфіденційності

Умови публікації

Правила форуму

Приєднуйтесь до ЛІТавиці у соцмережах!
Facebook
Telegram
Instagram
Youtube
ПОШУК
Пошук:

Сайт використовує cookie для зберігання даних. Продовжуючи користовуватися сайтом, ви даєте згоду на роботу з цими файлами.