18 Листопада, 2026

Лорелея

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО

Кабіна космічного ліфта повільно спускалася з орбітальної станції до поверхні Лорелеї. Перед очима відкривалися безмежні різнокольорові поля, зелені ліси та сині озера. Поміж них де-не-де виднілися міста, що виблискували склом, алюмінієм, червоніли цеглою, біліли бетоном. Десь можна було розгледіти навіть дерев’яні будівлі. Проте Ден насамперед шукав вантажні майданчики заводів. Самі заводи були розміщені під землею, але сировину подекуди приймали з поверхні. «Занадто мало, – подумав хлопець. – Тут можна розгорнути набагато більше виробництво». Потім його погляд ковзнув полями з різнобарвною рослинністю. Ден не міг не захоплюватися тим, як це гарно – безмежне море, що наближалося, колишучись від подиху вітру. Хлопець уже уявляв собі, як ці поєднання кольорів можна використати у своїй роботі – дизайні продукції. Втім, Ден не хотів піддаватися чарівності цієї планети. Серед працівників заводу було прийнято зневажати всі ці красоти і сприймати природу як заваду розвитку просмисловості. Ден скосив очі на старшого брата – Рея. Той був інженером, дуже розсудливим хлопцем. Він би точно засудив братову слабкість.

Так, занурений у свої думки, Ден пропустив момент, коли вони спустилися на космічному ліфті під землю – на платформу виробничого комплексу. Тут на новоприбулих фахівців чекав потяг, який мав довезти їх до житлових модулів, а завтра так само відвезти на робочі місця. Тепер Ден побачив іншу красу, як його також захопила. Величезні цехи, у яких машини друкували деталі та цілі вироби. Деякі машини були розміром у сотні метрів, і виходили з них частини космічних кораблів. В інших приміщеннях стояли високоточні агрегати, що друкували органи людського тіла – кожен, звісно, за індивідуальним проєктом. Час у дорозі пролетів швидко. Спартанська обстановка в кімнаті, де поселили їх із братом, скромна вечеря зовсім не зацікавили Дена. Хлопець думав лише про завтрашній день, коли вони нарешті почнуть роботу.

***

Ден обрав на панелі оранжевий колір – і корпус дрона-збирача став схожий на тільце бджоли. Маніпулятори і лопаті хлопець зробив лавандовими, і дрон на екрані запурхав між кущами, як екзотична комаха. Дену це здалося гармонійним, та він, зітхнувши, скасував зміни: збирач знову став звичним на вигляд – болотяно-зеленим з кількома коричневими смужками. Так дрон був майже непомітний серед зелені, але хлопець не розумів, від кого треба ховати пристрій. Ден повернув яскраві кольори і надіслав ескіз дизайну на затвердження. Коли прийшло схвалення розробки, він зрадів як дитина.

***

Увечері, закінчивши роботу, Ден піднявся на поверхню. Брат заснув, а його самого сон ніяк не брав. У голові гуло від вражень цього дня, і хотілося заспокоїтися, вийти на свіже повітря. Наверху було чудово – навкруги поля, попереду ґрунтова дорога, наче на Землі в далекому минулому. «Як вони зуміли створити все це? – подумав хлопець і одразу ж зупинив себе: – Влаштували тут курорт! Ресурси не використовують. Нам не дають змоги працювати…» Проте гнів його був несправжній, просто фрази, почуті багато разів і від того звичні. Ден пішов дорогою без якоїсь мети – просто пройтися трохи і незабаром повернути назад. У полі стояла тиша, тільки здалеку долинала пісня, а може, це лише здавалося. Ніде не було штучного освітлення, але дорогу хлопець ясно бачив. Мабуть, тому, що небо сяяло сріблястим світлом, хоча зірок на ньому було небагато.

Ден ішов та йшов, він відчував, що минуло багато часу і давно треба повертатися, але зупинитися не міг. Його наче щось тягло вперед, і він не хотів опиратися. Можливо, пісня, яка тепер чулася ближче, так що було зрозуміло: це не гра уяви, десь недалеко співає дівчина. Спів ставав усе ближчим, Денові навіть здавалося, що він розрізняє слова. Він і сам не помітив, як дорога перед ним скінчилася – її перетинав глибокий яр. Але пісня лунала вже майже поряд, і хлопець вирішив яр перейти. Він повільно спустився, тримаючись за гілки кущів, що росли на схилах, і став на піщане дно. Воно деінде було вкрите перепрілими рослинами, і ноги загрузали у них та в піску. Та Ден уперто йшов уперед. Його відволікав запах – він здавався знайомим і небезпечним. Коли хлопець зрозумів, що це запах намулу, він уже відчував, що вода заливає його черевики. Ден побіг назад, до берега, але ноги загрузали, ще й вода зносила на середину річки. Він просунувся зовсім трохи, коли мусив відірватися від дна і поплисти. На жаль, плавав Ден кепсько, а течія була дуже сильна. Тепер його зносило ще сильніше, руки і ноги в холодній воді не слухалися, і він перестав боротися. Тепер течія несла його без перешкод, а річка ставала все глибшою. Проте, незважаючи на страх і холод, Ден чув голос, який співав пісню, ближче і ближче. Хлопець уже кілька разів занурювався у воду з головою, і в нього перебивало подих. Коли він побачив дівчину з довгим золотистим волоссям, яка наближалася по воді, то був упевнений – це мара, галюцинація, що ввижається перед смертю. Дена потягло до дівчини, і він подумав, що це прийшла смерть. Він прошепотів одне слово: «Лорелея». Та його міцно схопили людські руки і потягли вгору. Він відчув твердий борт і сам схопився за нього, а потім з допомогою дівчини забрався у човен. 

***

На ринку було таке різноманіття, що Емма не знала, на що спершу дивитися: на жовті персики, зелені блискучі яблука, яскраво-червону полуницю, запашні трави чи прянощі, вишукані сири або витончено-прекрасні квіти. І до всього цього закликали підійти, роздивитися, покуштувати.

– Пані, у мене найсолодші яблука у цьому сезоні. Спробуйте – таких ще не було! – припрошував високий чоловік у легкому капелюсі.

– От саме в тебе найсолодші! – відповідала йому смаглява жінка з прилавку напроти. – У нас не гірші! Тут усі яблука смачні, – це вже було сказано Еммі.

Емма лише посміхалася та заперечно хитала головою. На неї дивилися із жалем: у сірому робочому одязі, із зібраним у пучок волоссям, вона дуже відрізнялася від місцевих. Фермери вдягалися яскраво й поводилися невимушено. Зрештою Емма не витримала і підійшла до ятки – взяла спробувати кілька вишень. Продавчиня зраділа їй, наче добрій знайомій, і насипала вишень цілий кульок. Заперечувати було марно, та й не надто хотілося. Ідучи далі через ринок, Емма навіть зняла сіру куртку, в якій стало жарко, залишившись у білій сорочці, та не стала збирати волосся, що розсипалося. Тепер жінка не так відрізнялася від людей навколо, що ходили ринком, розмовляли, пригощали одне одного, обмінювалися саджанцями, бульбами, насінням. Емма відчула, що, як і раніше, заздрить цим людям. Вони нікуди не поспішали, не намагалися виробити якомога більше, їм усього вистачало. А тим, чого не вистачило, готові  були поділитися сусіди. У кінці рядів стояли ятки із сільськогосподарським реманентом, виставили навіть декілька великих машин. «Це ми для них зробили, – подумала Емма. – Без нас вони не обійдуться…» І в цих думках не було зверхності, швидше, задоволення від того, що вона тут потрібна.

***

Емма була чарівна, саме така, якою була в перші місяці після їхнього весілля. Лише тоді вона дозволяла собі розпускати волосся, вдягатися у світле, фарбувати губи. Потім поступово почала соромитися своєї вроди, ховати її за темним одягом, гладенькою зачіскою, стала ходити зігнувшись, притискаючись до стін. І врешті-решт утекла. Лео ходив на її завод, намагався поговорити з дружиною, та йому відповіли, що Емма не бажає його бачити. Лео не вірив її колегам, підозрював, що то вони намовляли його дружину піти, дорікали їй щастям та красою. І Емма обрала їх. Лео не бачився з нею два роки. Казали, що Емма полетіла з планети назавжди. Проте формально вони не розлучалися. А тепер вона стояла тут, у його… ні, їхній вітальні. Побачивши її, Лео відчув, що його серце наче стиснули в кулаці. У його душі сплелися радість, що вона повернулася, і страх, що прийшла востаннє. Емма заговорила першою:

– Привіт, Лео. Не бійся, я не примара.

– Привіт, – Лео спромігся відповісти лише через кілька секунд. – Я радий тебе бачити. Чому ж ти не попередила, що прийдеш?

– Краще одразу поговорити віч-на-віч. – Емма пройшла у кімнату і сіла на диван. – У нас до тебе є пропозиція.

«У нас», – відізвалося болем у серці Лео.

– Як твоє життя? – спитав він уголос.

– Усе добре. Давай спочатку про справу. Ми хочемо купити твою землю.

– Усю? – спитав Лео. Він помітив, що Емма сказала «спочатку».

– Скільки продаси. Сподіваємося на поля від заводу до річки.

– Скільки дасте?

Замість того щоб назвати суму, Емма спитала:

– Жартуєш?

– Так.

– Не продаси?

– Звісно, ні. А ви сумнівалися?

– Ні.

– Тоді навіщо пропонуєте?

Повисла пауза. Так вони говорили, звичайно, не вперше. І теми були схожі, і спосіб спілкування. Однак Лео тішився навіть такою розмовою.

– Добре, погралися у слова, – зітхнула Емма. – Як ти думаєш, чому саме я прийшла?

– Ти зможеш мене вмовити. Питання – як? Невже?.. Ти повернешся?

Емма кивнула і відвернулася до вікна.

– Це один з варіантів, – промовила вона. – Другий – розподіл майна після розлучення.

Серце Лео знову стислося. Він підійшов та сів поряд з Еммою. Поклав руку їй на плече.

– Не потрібно. Не потрібно зі мною судитися. Я згоден.

Емма подивилася на чоловіка. Їхні обличчя опинилася так близько.

– Якщо так можна відкупитися, – продовжував Лео. – Якщо ти зможеш жити зі мною та не почуватися винною. Досить буде цього – ми віддамо твоїм колегам землю, а вони тебе відпустять, дозволять жити щасливо.

– Ти не розумієш. – Емма відсунулася і скинула руку з плеча. – Мене ніхто не примушував. Я сама вважаю, що треба жити по-іншому. Людина не може існувати лише для задоволення, у неї має бути мета – треба робити щось корисне для всіх. Ми прагнемо…

– Оце все я вже чув: виробляти більше, швидше, досконаліше… Машини, технології, відкриття… Полетимо до нових зірок, до інших галактик.

– Не смій знущатися! – обурилася Емма. Її очі блиснули, обличчя почервоніло.

– Я не знущаюся. Ходи ти на свій чортів завод! – Лео теж розлютився, але одразу схаменувся: – Вибач. Вибач, будь-ласка. Ходи, працюй, але чому ти не можеш жити зі мною? І ще, Еммо, ми тут теж працюємо.

– Хіба це робота? Вивели ще один сорт винограду чи породу коней, зварили надзвичайний сир, пошили таку гарну сукню. Усе це нікому не потрібно. Можна обійтися малим. Ви занурилися у сибаритство. Живучи з вами, я розслабляюся, стаю такою, як ви. – На очах в Емми з’явилися сльози.

Лео обійняв її, притиснув до себе. Емма смикнулася, ніби хотіла вирватися, але здалася. Вона сама обвила шию Лео руками, і за кілька секунд вони вже цілувалися.

***

– Навіщо ти туди взагалі пішов? Як можна було не побачити річку? – Рей пройшовся з одного кута кімнати до іншого.

– Хотів подивитися на місце, де ми житимемо. Я ж не знав, що там є річка. Вона тече тільки вночі, коли розтає лід на вершині гори, – спробував виправдатися Ден. – Годі вже про це. Я хочу, щоб ти познайомився з Лорою та її батьком – Петром Надеєм. Вони запросили нас у гості.

– Піти в гості до цих… до фермерів? Я не розумію навіщо.

– Рею, як навіщо? – Ден вдав, що не помітив братового «цих». – Лора ж мене врятувала. Без неї я б не виплив.

– Ми їм вдячні, можемо виплатити певну компенсацію за їхні турботи, –відповів Рей.

– Брате, що ти кажеш? Яку компенсацію? Вони просто хочуть познайомитися. Рею, вони добрі, чудові люди.

– А дівчина, мабуть, ще й гарненька?

– Так, вона прекрасна! У неї золоте волосся, сині, як небо, очі. А яка чудова посмішка. Коли ти її побачиш…

– Припини, – обірвав брата Рей. – Я зрозумів, що тобі не можна туди ходити. Вона зачарувала тебе. Певно, це якось підлаштовано. Ти кажеш, що чув пісню. Вони навмисне приваблюють наших чоловіків.

Рей ходив кімнатою, не дивлячись на брата, його права рука піднімалася та опускалася на кожній фразі, ніби рубаючи повітря.

– Рею, я не можу тебе навіть слухати, це маячня. Кому я там потрібний?! І всі ми? Я піду до них і хочу, щоб ти пішов зі мною. Тобі треба познайомитися з реальними людьми, місцевими фермерами. Вони не вороги нам.

– І це ти зрозумів, побачивши гарненьку панянку? Як тебе легко обдурити, Дене. Я вимагатиму від керівництва, щоб тебе послали на роботу подалі звідси. І завантажили на повну. Тоді в тебе не буде часу на дурниці.

– Рею, ти, звісно, маєш статус, вищий за мій, і можеш радити керівництву. Але краще не роби цього. Я не підкорюся. Я можу звільнитися.

– Ти залишиш завод, роботу, товаришів заради першої-ліпшої шльондри, яку тут побачив? А ти розумієш, що не зможеш так просто повернутися?

– Як ти смієш її так називати? За що ти виганяєш мене? Я хочу бути з вами… і з нею. Я піду, не пустите мене на завод – так і буде. Якщо передумаєте – знайдете мене на фермі Надеїв.

***

– Пане Надей, чи варто мені йти? Я ж там ні з ким не знайомий…

– От і познайомишся… Лео – наш сусід і друг, компанійський хлопець. Ви одразу з ним станете приятелями, – заспокоював батько Лори Дена. – І прошу тебе: називай мене Петром, пан Надей – надто офіційно.

– Добре, Петре, – вкотре погодився Ден. – Там багато людей буде?

– Та ні, Лео і його дружина Емма. Вона, до речі, теж із ваших… тобто із заводчан.

– Тобто вже є змішані пари? – пошепки спитав Ден. – І вона може одночасно працювати у нас, а жити тут?

– Не все просто, не все. – Петро спідлоба подивився на Дена. – Емма недовго жила з Лео, потім повернулася на завод, але тепер, здається, все залагодили. Їй можна залишатися із чоловіком, на заводі не проти. І у вас із Лорою все влаштується.

До кімнати впурхнула Лора – у легкій сукні, розшитій квітами, із золотистими локонами на плечах, і суперечка миттєво припинилася. До будинку Лео вирушили пішки – недалеко, і погода чудова. Ден укотре дивувався красі та гармонії тутешньої природи. Якраз вечоріло, на полях обабіч дороги шелестіла густа трава, у напівтемряві виднілися силуети струнких дерев з пишним листям. Чулося дзюрчання струмків та стрекіт комах у траві. Звісно, у підземних та орбітальних містечках, де хлопець раніше працював, теж були рослини – їх спеціально вирощували у гідропонних садах і городах, але там навіть живі квіти й дерева виглядали штучно, наче пластикові. Про тварин у дитячих живих куточках годі й казати. Вони були або зморені та слабкі, або перегодовані й малорухливі – мабуть, через невідповідні умови. А тут Ден бачив, як свійські тварини пасуться на полях, гуляють у великих вольєрах – і ніхто їх, звісно ж, не ріже, як у давнину. Усі живих істот розводили лише для виведення нових порід – потім у них брали клітини м’язів для вирощування м’яса в автоклавах. Зрозуміло, далі від людських поселень жили й дикі тварини – можна було з’їздити на екскурсію подивитися на них.

Далі Ден з Надеями пішли стежкою через поля, вкриті сонячними панелями. У їхньому затінку ховалися рослини, для яких денне сонце було надто пекучим. Та зараз сонце вже сідало, і Ден бачив, як панелі змінюють кут нахилу, вловлюючи його останні промені. Хлопець зупинився, зачарований відблисками світла на поверхні панелей і тихим шурхотом, який вони видавали рухаючись. «Це наче море… Море світла», – промайнуло у нього в голові.

Роздивляючись навколо, Ден не помітив, як повернув убік. Стежина йшла вздовж глухого паркану, голоси попутників чулися здаля. Він уже хотів було піти назад, та відчув запах диму. Хлопець побіг стежиною, і запах став відчуватися сильніше. Коли Ден опинився біля входу в будинок, верхній поверх уже заволокло димом повністю, а з вікон виривалося полум’я.

***

Слідчий поглянув на екран, потім на Дена, далі знову на екран і спитав:

– Як ви поясните, пане Стейн, що ви опинилися в будинку раніше за ваших попутників? Якщо ви там до того ніколи не були?

– Я заблукав, пане слідчий, звернув на якусь стежину, а коли відчув, що десь горить, побіг туди.

Хлопець спробував щось роздивитися на екрані. Проте той був розгорнутий під таким кутом, що Денові було видно лише яскраві розводи.

– І вибігли просто до будинку?

– Так, до глухої стіни, пішов уздовж неї та вийшов до входу в хол. Там уже лежав чоловік, непритомний, у крові. Мабуть, він стрибнув з галереї, бо по сходах було не пройти.

– Хвилиночку, пане Стейн, не поспішайте. Де лежав чоловік?

– Біля сходів у холі, – терпляче уточнив Ден. – А вистрибнув він з галереї на другому поверсі. Тобто я так думаю.

– Добре, зрозуміло. І що ж ви зробили?

– Потяг його до виходу. А далі підбігли мої друзі, допомогли мені та викликали медиків.

– Тобто ви самі не бачили, як потерпілий пан Лео отримав травми? – перескочив слідчий на інше питання.

«Намагається мене спіймати на чомусь, – подумав Ден. – Якби я ще сам знав на чому. Усе дійсно дуже дивно вийшло. Вибіг просто на потерпілого, сам він стрибнув чи його штовхнув хтось – невідомо».

– Ні, коли я побачив пана Лео, він уже мав поранення.

– А будинок пана Лео схожий на той, де ви гостюєте?

– Ні, тут усі споруди різні! Тобто зовні, а так я не знаю, – признався Ден.

– Так, гаразд, а свій, тобто ваших друзів, дім ви добре знаєте? Бачили сигналізацію? Камери спостереження?

– Так, Петро, тобто пан Надей, мені все показав… – Ден зупинився. – Тобто заради безпеки… продемонстрував, як працює сигналізація.

– Так, чудово…

«Що вам чудово, добре і гаразд! – мало не заволав Ден уголос. – Лео поранений, будинок згорів, поля теж постраждали, тварини розбіглися, а йому все гаразд!»

– …А ви можете бути поки що вільні, – закінчив тим часом слідчий розмову.

***

Додому Ден повертався з важким серцем, він уже не знав, чи варто йому йти до Петра і Лори, чи краще звернутися до брата за порадою. Але остання розмова з Реєм ще не забулася, і це заважало попросити його про допомогу.

Коли Ден зайшов до будинку Надеїв, у вітальні сидів лише їхній сусід – Клайв. Цього чоловіка Ден раніше бачив кілька разів: він заходив то подарувати Лорі квіти, то пригостити всіх фруктами зі свого саду. Хлопець було вже почав ревнувати, та швидко зрозумів, що це просто місцевий звичай – ходити в гості без приводу. От і зараз Клайв сидів на дивані, поставивши біля ніг кошик з абрикосами. Побачивши хлопця, сусід щиро зрадів:

– О, Дене, привіт, а я тут чекаю на когось. Петра та його дочки немає вдома, на жаль. Я вже думав залишити гостинця та піти, аж тут ти … – Клайв протягнув кошик з такою щирою посмішкою, ніби вручав довгоочікуваний подарунок на день народження.

Щоразу Дена дивувала ця емоційність місцевих, і їхня безпосередність також: можна прийти до сусідів, двері в яких завжди відчинені, сісти їх чекати, налити собі чаю, кави чи чого забажаєш, залишити їм усе що хочеш… Що ж дивуватися злочину? І як знайти винного, коли це міг бути хто завгодно? Клайв усе стояв зі своїм кошиком, і Ден машинально взяв один абрикос, покрутив його в руці.

– Їж, митий, – поспішив сказати Клайв і дещо тихіше продовжив: – А як твої справи? Ти ж у слідчого був?

– Був, відповів на стандартні запитання. – Ден схопив кошик, поставив його на стіл, потім переніс на підвіконня, далі виклав кілька абрикосів у вазу на столі.

Весь цей час він уникав дивитися на сусіда, проте Клайва це не зупинило:

– Стандартні? Але ж… Звісно, всіх опитують, але до тебе особливе ставлення. Ти не думай, що я хочу тебе образити, та ти тут чужий. І підозріло, що з’явився напередодні трагедії. І підстави позбутися Лео у ваших, заводських, були.

Це вперше серед фермерів Дену так прямо заявляли, що він чужинець, досі про це не нагадували: чи то прийняли його, чи то були надто делікатні. Слова сусіда вразили хлопця несподівано боляче. Виходить, він покинув брата, друзів, колег, а тут залишився «заводським». Замислившись, Ден пропустив частину слів сусіда, а коли знову включився в розмову, почув:

– …подумай, чи варто тобі залишатися? Чи не краще повернутися на завод? Там ти будеш у безпеці.

– Але ж тоді я ніби визнаю провину! – крикнув Ден. – Ні, я доведу, що не винен.

– Ех, хлопче, доводити добре, коли ти на свободі. А тебе незабаром заарештують. І ніхто справжнього злочинця не шукатиме…

Клайв не договорив, бо до вітальні зайшли Надеї. Сусід якось знітився, відвів очі, а тоді кинувся до Петра та Лори з вітаннями. Ден відчув полегшення: Клайв, наче павук, обплітав хлопця липким павутинням підозри, недовіри, страху. Ден крутнув головою, ніби струшуючи із себе це павутиння, і пішов до дверей назустріч Надеям. І тут у вітальні з’явилися несподівані відвідувачі. Вони були у формі, взагалі-то робочій, але зараз Ден подумав, що вона схожа на військову. А ще йому здалося, що вони озброєні. Чоловіки тримали руки у кишенях, оглядали приміщення, наче перевіряли, чи не можна тут десь сховатися.

– Дене, ти підеш із нами, – промовив Рей, явно не очікуючи заперечень. – Ми не дозволимо посадити тебе цим…

Ден відступив на крок. Петро наблизився до нього, мабуть намагаючись захистити. Але Рей сприйняв це як загрозу і вийняв лазер.

 – Дене, йди до нас! – наказав він. – Вони тобі нічого не зроблять.

Лора притислася до Дена та переводила погляд з нього на батька, а потім на Рея. Дівчина виглядала швидше здивованою, ніж наляканою. «Вони, мабуть, не розуміють небезпеки, – подумав Ден про Надеїв. – Зараз може статися вбивство». Хлопець відсторонився від Лори, прошепотів: «Пробачте, я повернуся» – і пішов до виходу.

***

Один з відвідувачів бару поставив кухоль з пивом на стійку і заявив:

– Вони такі ж люди, як і ми.

Його співрозмовник не погодився:

– Хіба такі? Ти б міг на свого брата наставити лазер і викрасти його? А цей їхній керівник, Стейн здається, так і зробив.

– Звісно ні. Хоча мій брат іноді впертий, як… Але ж той, кажуть, брата свого рятував. Бо думав, що в нас його посадять.

Співрозмовник скривився і знову заперечив:

– Та не перекручуй, ніхто не збирався його арештовувати, опитали як свідка і відпустили. А хіба його поява поряд з домом бідолашного Лео не підозріла? Хто їх знає, цих заводських, може, для них убити як забавка?

– От знову ти за своє! – гримнув його опонент. – А вони, можливо, гадають, що нам когось визнати вбивцею – дрібниця.

Через кілька столиків від панів ту саму справу, але трохи з іншого погляду обговорювали дівчата.

– Кажуть, Лео хотіли вбити за те, що він посмів одружитися з їхньою заводською дівчиною. А в них це начебто заборонено, – говорила  одна, роблячи круглі очі.

Інша заперечувала зі скептичною посмішкою:

– Та не схоже це на правду. Це ж наче у земних середньовічних племен, тобто не племен, а цих… кланів. Це ж вони ворогували, і їхні члени не могли одружуватися одне з одним.

– І я сумніваюся… – визнала її подруга. – Але ж говорять ще, що це заради землі. Якщо наш Лео помре, то земля дістанеться у спадок його дружині – Еммі. А вона вже передасть її усій їхній громаді, бо вони по-іншому не можуть: у них усе спільне.

– Знову ти якісь казки розповідаєш: усе спільне – це вже точно як у племен. А заводські ж розвинені, у них он яка техніка. Мій батько купив у них гравікар – на повітряній подушці, тихий, ніякої шкоди довкіллю. Його навіть кози не бояться, можна на ньому серед них літати, вони собі траву щипають!

– От на такі речі заводські нас і купують, – почули дівчата бурмотіння з-за сусіднього столика.

Виявилося, що, поки вони розмовляли, туди підсів Клайв і почув їхню розмову. Дівчата трохи знітилися, бо не розраховували на сторонніх слухачів. Проте і таємниці у їхніх словах не було. Тож одна запитала прямо:

– Ви про що, Клайве?

– А про те, – охоче продовжив він, – що, коли ми звикнемо до їхніх машинок, заводські почнуть за них вимагати набагато більше. Спочатку вилізуть з-під землі, де зараз копошаться, як кроти. Потім забудують своїми підприємствами всю нашу планету. А тоді й нас змусять на них працювати. – Клайв усе більше розпалювався, його обличчя розчервонілося, очі заблищали. Дівчата слухали його мов зачаровані. – Зроблять нас рабами машин. Змусять тягти лямку, як худобу. – Останні слова Клайв майже прокричав.

– Але ж худоба в нас давно нічого не тягає, – прошепотіла одна з дівчат, вражена промовою. Друга ж не змогла стриматися і розсміялася.

Клайв злобно зиркнув на них і вийшов.

***

Рей відпустив охоронця та сів на стілець навпроти брата. Ден, що сидів на ліжку, відвернувся до стіни. Його розмістили в одному з боксів лікарні, попередньо прибравши звідти всі засоби зв’язку і поставивши охорону. Рей рівним голосом запитав:

– Брате, ти маєш мені розповісти, чому тебе запідозрили і що взагалі відбулося, дуже докладно.

Ден гмикнув, не збираючись відповідати, і деякий час сидів мовчки. Та нарешті не витримав і заявив:

– І яка різниця, де я буду сидіти у в’язниці – тут чи на поверхні?

– Дене, не гарячкуй! Зрозумій, ми тебе захищаємо. Розкажи мені все, будь ласка, – не здавався Рей.

– Я не буду тобі допомагати. Слухай далі плітки. Звідки ти взагалі взяв, що мене збираються арештувати?

– Одна людина мені повідомила.

– Емма? Ні, їй зараз не до того…

– Я не можу тобі поки що сказати, хто це. Але згодом ти про все дізнаєшся, коли справи налагодяться.

– От нехай та людина тобі й доповідає. Агента якогось завели… Не тобі я маю розповідати, що сталося. Я мушу повернутися до фермерів і захищати себе. Мою втечу сприймуть як визнання провини. А ти подумав, Рею, що Емму можуть звинуватити? Чи її ви теж викрали?

– Дене, ти поводишся наче дитина, – промовив Рей, тяжко зітхнувши.

Розмова явно зависла, та Рей і далі сидів, дивлячись на брата. Невідомо скільки б тривала пуза, але йому на комунікатор надійшло повідомлення. Прочитавши його, він одразу спохмурнів і звернувся до Дена:

– От бачиш, твої друзі вже висувають нам ультиматум. Читай, – Рей показав братові повідомлення: «Місцеві вимагають видати Дена. Якщо ми відмовимося, погрожують припинити подачу енергії».

Далі був прикріплений офіційний лист, з якого Ден встиг прочитати лише окремі рядки: «…наполегливо просимо… дати змогу проводити слідчі дії… у разі відмови будемо змушені застосувати надзвичайні заходи… частково обмежити постачання енергії… сьогодні на 10 %… Рада вільних землевласників».

– От бачиш, – повторив Рей, – вони навмисне не дозволили нам установити свої реактори, щоб ми були залежні від їхніх забаганок, цих їхніх вигадок про шкоду довкіллю. Тепер фермери нас шантажують. Думають, ми не зможемо зупинити виробництво. Та нічого не вийде, ми не здамося, обмежимо побутове споживання. Протримаємося. Я йду на нараду. А ти поки що поміркуй, брате, хто твої колишні друзі.

Коли Рей виходив з кімнати, світло у ній почало блимати.

 

***

– Це зброя зі снодійним, вбити не вб’є, але зупинить, – заявив Петро, піднімаючи рушницю.

Фермери півколом стояли перед воротами енергостанції, за воротами теж товпилися люди зі зброєю.

 – Ми вас не пропустимо, – сказав один з фермерів. – Нас більше, як ви бачите.

– Наша зброя смертельна, – сказав Рей, піднімаючи лазер, – і, звісно заряджена. Ми постараємося не влучити у життєво важливі органи, стрілятимемо по ногах, але у бою всяке може трапитися.

 – Нехай,  – похмуро кинув фермер,  – хтось загине, та ви все одно не захопите станцію.

– Навіщо вам гинути? – запитав Рей. – Тільки щоб закінчити свою провокацію? Вам потрібно ув’язнити Дена, щоб змусити його визнати провину?

– Ми не збиралися і не збираємося арештовувати вашого брата, – зауважив слідчий, що раніше допитував Дена. – Потрібно лише провести слідчі дії.

– Будь ласка, приходьте і допитуйте, – у голосі Рея чулася іронія.

– Це не лише допит, необхідно провести слідчий експеримент.

– Та облиште, – втрутився один з інженерів заводу, – вам потрібен привід, щоб загнати нас у пастку, змусити сидіти у темряві, як миші в норі, а потім голодувати. А тоді ви відберете наше майно, а нас виженете або перетворите на рабів.

Землевласники здивовано перезиралися, слухаючи ці слова. Дехто із  заводчан теж недовірливо глянув на промовця.

– Але ж, – почав Петро, – ми хочемо встановити правду. Постраждав наш товариш, і ми маємо право…

– А правда в тому, – перебив його Рей, – що ви самі намагалися його вбити, щоб розпочати цю брудну гру. А тепер, коли він отямився і може назвати винного, квапитеся вибити зізнання з Дена.

Рей ступив крок уперед і підняв зброю, решта заводчан зробили так само.

– У вас є останній шанс відступити, – прокричав Рей якомога голосніше.

Але було видно, що він, та й решта також, не хоче розпочинати бій. Серед фермерів теж відчувалося замішання, проте вони не рушили з місця.

– Рею, хлопці, ви знаєте, ми не можемо здатися, – наче вибачаючись, промовив Петро. – Вам доведеться стріляти.

Але жодного пострілу так і не пролунало. Натомість почувся свист кара, що нісся на максимальній швидкості. Усі повернули голови у бік дороги.  Кар промайнув перед очима і плюхнувся просто між супротивниками. З нього вискочив Ден і став перед групою фермерів, ніби намагаючись затулити їх собою.

– Емма… – видихнув Рей і процідив крізь зуби: – Зрадники.

– Так, братику, це вона мені допомогла втекти. Усе, хлопці, можна розходитися. Я йду додому, і не треба мене захищати.

Цієї миті пролунав вибух, і над станцією піднявся стовп диму.

До воріт підбіг Клайв, перегородив дорогу і закричав, вказуючи на заводчан:

– Вони намагалися вбити нашого громадянина, а тепер знищили нашу станцію! Це вони заклали вибухівку!

Вдалині пролунало ще кілька вибухів. Тим часом на комунікатор Петра  надійшов сигнал, і на розгорнутому екрані з’явилася орбітальна станція. Було видно, що приміщення задимлене та чутно звуки пострілів. Черговий важко дихав, намагаючись сказати все якнайшвидше:

– Вони хочуть захопити станцію. Ми намагаємося їх стримати. Всі, хто чує, відійдіть від ліфта, поширте це повідомлення. Біля ліфта зараз смертельно небезпечно. З деяких кораблів на орбіті випустили ракети. Всі, хто чує, негайно знайдіть укриття.

– Хто на вас напав? – спитав Надей. – Заводчани?

– Ні! Вони б’ються разом з нами. Це наші кораблі випустили ракети. А нападники – мешканці Лорелеї. Ми спробуємо… – зв’язок увірвався.

Усі дивилися у бік орбітального ліфта і за кілька хвилин побачили, як його палаючі уламки впали на землю.

Почулося дзижчання над головою. Над полем летів цілий рій звичайних сільськогосподарських дронів, які, опинившись над посівами, розділилися і стали поодинці пікірувати вниз, перебиваючи стебла пшениці. Дрони падали і, перебивши кілька стебел, знову злітали, щоб повторити маневр. За кілька хвилин посіви були майже знищені, а дрони знову зібралися в рій і полетіли далі.

Надей кинувся на поле, кілька дронів врізалися йому в плечі й залишили невеликі ранки. Усі, хто мав зброю, почали стріляти у бік рою, та вдалося збити лише кілька дронів. Петро опустився на коліна посеред поля і зібрав із землі жменю зерна – воно ще не встигло дозріти. Надей стиснув зерна в кулаках і кілька разів ударив об землю. Кілька фермерів теж зайшли на поле, роздивляючись посіви, а потім підключилися до камер огляду на своїх ділянках. Зображення з’являлися одне за одним: дрони підлітали до плодових дерев і кущів і знищували врожай, атакували людей і тварин, які бігли в укриття. Кілька роїв зібралися біля сонячних панелей і разом спікірували вниз – вони розбивалися об поверхню, але й панелі пішли тріщинами.

– Це не ми… – прошепотів Ден. – Ми не керуємо дронами.

– Але це сплановано, хтось перехопив керування. Шукаємо хто… – кинув Рей. Він натиснув кілька значків на комунікаторі та розгорнув карту найближчої місцевості з різними позначками.

 – Це входи на наші підприємства, зараз їх відкриють. Петре, я переслав тобі карту, розішли всім кому можеш. Нехай негайно туди йдуть. Місця всім вистачить. І тваринам… І зразкам рослин…

Петро пересилав карту і повідомлення на всі доступні адреси, решта, отримавши їх, поширювали далі.

Клайв голосно сказав:

– Я не збираюся ховатися на їхніх заводах. Не вірю, що це не вони перехопили керування дронами. Це ж чудова ідея, послухайте: налякати нас, позачиняти під землею, а далі примусити на них працювати. Коли наші поля та худоба будуть знищені, ми опинимося у їхній повній владі…

– А що ж вони їстимуть? – перебив його один з фермерів.

– Те, що й раніше, – білкову масу, вироблену бактеріями. Вони до такого звикли у своїх підземних містах. А поверхню всю забудують заводами.

Декілька фермерів підійшли до Клайва, і тоді він продовжив:

– Ми поїдемо додому і будемо облаштовувати прихистки у підземних сховищах. І всіх закликаємо так зробити.

Надей заперечив йому:

– Я довіряю заводчанам. У їхніх приміщеннях найбезпечніше. Дрони, що тут літають, були передані нам для сільського господарства. Хто зараз ними керує – невідомо.

– Ці дрони скоро попадають на землю: темніє, і від сонця вони вже не зарядяться, на станціях підзарядки їх легко буде знищити, – сказав один з фермерів, підійшовши до Надея.

– Ці – так. Але на складах ще сотні тисяч дронів – великих, готових до відправки, заряджених… Якщо їх викрадуть і піднімуть, вони можуть усе знищити, – схопився Ден. – Треба завадити, якщо встигнемо.

***

Лео зціпив зуби і зробив ще кілька кроків уздовж стіни палати, та потім спрямував екзоскелет до ліжка. Далі відстебнув кріплення і майже впав на ліжко, важко дихаючи.

– Ну, досить на сьогодні… – сказав він Лорі. – Треба перепочити.

Відколи вони перебралися до підземного поселення заводчан, Лора взяла на себе обов’язки доглядальниці, бо поранені дронами та іншими машинами потребували допомоги, а медиків бракувало.

– Ти можеш підсилити дію екзоскелета, тоді рухатися буде легше…

– Та ні, я, навпаки, намагаюся його щодня послаблювати. Хочеться швидше піти власними ногами.

– Підеш, – кивнула Лора і протягнула Лео склянку: – Випий і постарайся заснути.

– Та як спати, коли таке діється. Я б міг допомогти, якби…

Він  не встиг закінчити фразу, бо двері палати розчинися і всередину вбіг Клайв.

– Лоро, – заговорив він відхекуючись, –  багато поранених, у декого крововтрати великі від ударів дронами. Ти допоможеш?

Дівчина одразу ж схопилася і пішла за Клайвом, на ходу розпитуючи його про потерпілих.

***

Ден почув виклик комунікатора, закинув зброю на плече і розгорнув екран. Перед ним з’явилося обличчя Клайва. Він стояв у одному з коридорів нижнього рівня, притискаючись спиною до дверей. Побачивши, що зв’язок установлено, він одразу заговорив:

– Нам потрібен доступ до сховища дронів. Негайно. Там усе заблокували, але ж має бути комусь відомий код доступу. Ми повинні взяти всю техніку та обладнання під свій контроль, щоб припинити атаки на наші поля та ферми. Нам довелося захопити твою наречену, та ми мусимо захищатися. – Клайв прочинив двері, і Ден побачив зв’язану Лору в коморі.

– Лоро… – пробурмотів він. – Але я не маю доступу. Я рядовий працівник, дизайнер, звідки в мене…

– Знаю, – перебив його Клайв. – Але твій брат має. Ти зможеш його привести куди нам треба. А далі – наша справа, він усе розкаже.

– Але ж зрадити брата – я не можу.

– А він як до тебе ставився: заборонив одружуватися, ув’язнив на заводі… Подумай, чи варто бути йому вірним. Утім, обіцяємо: він залишиться живий, а от твоя кохана страждає. Слухай, що маєш зробити.

***

Коли Лео прокинувся, він почувався краще: спина майже не боліла, ногами можна було рухати без зусиль. Він перевів комунікатор в активний режим і став чекати повідомлення від Лори – дівчина завжди зв’язувалася зі своїми підопічними о цій годині. Та хвилини минали, а повідомлення не надходило. Через пів години Лео надіслав виклик сам, та дівчина не відповіла. Він почав непокоїтися: Лора була дуже відповідальною, тому їй і дозволили доглядати хворих і поранених. Повторивши виклик, Лео зв’язався з адміністрацією лікарні:

– Перепрошую, Лора Надей ще зайнята? Не можу з нею поговорити. Так багато поранених?

Йому відповів черговий:

– Лора Надей має бути на своєму посту на третьому рівні. До екстреної допомоги пораненим її не залучали, у хірургії справилися самі. Я надішлю їй повідомлення, – за хвилину черговий продовжив: – Я теж не можу з нею зв’язатися. Коли ви її востаннє бачили чи говорили з нею?

 – Дві години тому Лора дала мені ліки та пішла перев’язувати поранених. Клайв Торн повідомив, що постраждалих дуже багато, і вони пішли разом.

Новий голос повідомив з комунікатора:

– Ми розпочинаємо пошук. Ви, будь ласка, залишайтеся в палаті. Можливо, до вас будуть додаткові запитання. Зачиніть двері. Якщо знову прийде Клайв, не впускайте його і негайно зв’яжіться із черговим постом.

Лео кілька хвилин посидів на ліжку, а далі став натягати екзоскелет. Він був переконаний, що з Лорою сталося лихо. Останній співрозмовник явно підозрював Клайва, той цілком міг нашкодити дівчині. Залишатися в палаті Лео не міг.

Спершу він заглянув на пост доглядальниці, але там було порожньо. Далі рушив коридором у  бік складів, міркуючи, що Лору могли закрити у якийсь коморі. Двері у складський блок були зачинені, замок комунікатором відкрити не вдалося, тож Лео звернув у бічний коридор. Він був довгий, з дверима через кожні кілька кроків, так само зачиненими. Лео почулося легке шарудіння, та звідки саме, він не міг зрозуміти. Він прислухався, але було тихо – може, здалося. Лео пішов уздовж коридору, сподіваючись на підказку. Комунікатор Лори так само не відповідав. Лео поставив підсилення екзоскелета на максимум, але все одно втомився, він відчував своє прискорене серцебиття і важке дихання. Знесилившись, Лео притулився до стіни й за мить почув здалеку попискування. Трохи перепочивши, він пішов у напрямку звуку, той посилювався, і, підійшовши до дверей, Лео зрозумів, що це сигнал системи контролю за самопочуттям пацієнта. Це його екзоскелет передавав інформацію на приймач Лори. Певно, комунікатор дівчини викрадач знайшов і забрав, а про обладнання доглядальниці не подумав. Лео опустився на підлогу та послав виклик черговому лікарні.

***

Рей відклав комунікатор та рвучко повернувся до брата:

– У тебе щось термінове, Дене? Бо часу обмаль, ти сам розумієш.

– Я хочу знати, хто керує руйнівними дронами.

– Ми всі хочемо. Я не можу розкривати подробиць, але скажу те, що скоро дізнаються всі. Установили, з якого фермерського будинку йде сигнал, поїхали туди, вимкнули обладнання, але керування вже перехопили з іншого місця.

– Ти хочеш сказати, що фермери самі нищать свої посіви, руйнують сонячні панелі?..

– Не узагальнюй, – кинув Рей. – Деякі з фермерів. Більшість, звісно, працює разом з нами. Твій майбутній тесть, наприклад.

– А може, все простіше і саме із заводу перехопили керування? А фермерам просто морочать голову?

Рей схопився з крісла і підійшов упритул до брата:

– Та що ти таке… торочиш? Навіщо це нам?

– Щоб знищити тут усе, що заважає далі розбудовувати заводи та видобувати копалини. Ти ж сам казав, що тутешні господарства і вся природа – марна витрата ресурсів і часу, що місцеві тут розвели сибаритство і ще й наших зваблюють. От і чудовий спосіб це все припинити – просто  знищити.

Рей відступив на крок і сказав:

– Вибач мене за те, що я казав про фермерів. І про Лору. І про їхній спосіб життя. Я справді думав, що вони марнують ресурси. Можливо, я заздрив їм і не розумів їхньої праці. Та коли я побачив руйнування, знищені посіви, сади, мені стало так шкода… Я побачив, як тут гарно і скільки в це вкладено зусиль.

– Не чекав від тебе вибачень, – гмикнув Ден. – Але це ж лише слова.

 

***

Рей увійшов на склад і гучно покликав брата:

– Дене, давай швидше. Що ти мені хочеш сказати? Чому наодинці?

Ден наздогнав його і зачинив двері.

– Я дещо маю передати тобі – від моїх друзів. Хоча от і вони, тож самі тобі все розкажуть.

З-за стелажів вийшов Клайв і ще троє фермерів, яких Ден раніше не бачив.

– Привіт, Рею! Давно хотів з тобою зустрітися, – сказав найстарший з них.

– Привіт! А хто ви, хлопці? Ми знайомі? – Рей звернувся до брата: – Це твої друзі? Познайомиш нас?

– Можеш називати мене Господарем, Рею, – сказав фермер. – І мусиш відповісти на мої запитання.

– Чому це я мушу?

– Бо в нас є зброя, а ви з братом тут лише вдвох і вас ніхто не шукає.

– Рею, вони викрали Лору, я не міг їм відмовити, – пробурмотів Ден.

– Як же так, брате? – Рей опустив голову. – Що ви хочете знати?

– Коди допуску до сховищ. Якщо даси інформацію, відпустимо і вас, і його наречену.

– Я знаю лише частину кодів, — відповів Рей. – І, дізнавшись їх, ви нічого не відкриєте. Щоб отримати допуск, вам потрібно захопити ще дев’ятьох чоловік.

–  Як це?.. Клайве, ти мав попередити, – той, хто назвав себе Господарем, кинувся на Клайва та притис його до стіни.

– Ні, ні, я не знаю їхніх звичаїв, – закричав Клайв.

– Ну що ж, шкода. Та ви все одно звідси не вийдете. Як і дівчина не врятується. – Господар завів руку за борт френча.

Цієї миті зверху почулося легке дзижчання. У повітрі закрутилися крихітні комахи, та швидко стало зрозуміло, що вони механічні.  Господар та його спільники вихопили зброю та почали стріляти по «комахах». Утім, дрони швидко влучили їм у відкриті ділянки тіла. Поранені стали рухатися повільніше, Господар спробував вистрілити у Рея, але його рука задрижала, тож Ден легко вибив з неї зброю. Клайв схопився за шию та сів на підлогу, решта скрутилися поряд з ним.

– Сплять? – спитав Ден.

– Як немовлята, – відповів йому брат.

***

Рей розгорнув екран і спитав у Петра:

– Хочеш послухати допит Клайва?

Петро кивнув і сів за стіл поряд з Реєм, який ввімкнув запис:

– Я не хотів, щоб Лорелею забудували заводами, землю сплюндрували, добуваючи копалини. Ви ж чули, – Клайв підняв голову, мабуть дивлячись на слідчого, – що заводські вважають наше життя марнотратним, наші поля, сади та ліси – загалом природу непотрібною. А нас ледащами, яким треба знайти застосування на виробництві. Я сподівався, що наше товариство схаменеться, коли на нас нападуть. Я не думав, що шкода виявиться такою…

Петро змахнув рукою:

– Цю пісню я вже чув.

Рей згорнув екран і запитав:

– А решта з них хто такі?

– Більшість такі ж одурені фермери, як і Клайв. Я їх, звісно, знаю, іноді буркотіли, що заводські все заполонили, вибач, але не більше за багатьох інших. А от з тим, хто назвався Господарем, історія цікавіша. Він відомий тут за ім’ям Ян Ринва. Прибув на торговому кораблі, скаржився, що життя на промисловій планеті його не влаштовує, попросив притулку. Йому дозволили залишитися, він пройшов курс навчання фермерству, отримав підтвердження кваліфікації та наділ землі. Далі жив як більшість місцевих: звів будинок, засадив город, завів тварин. Ніяких нарікань на нього не було. Як згадують його сусіди, любив за чаркою розповідати про жахливе життя на рідній планеті. Мовляв, вона була придатна для тераформування, та її всю пустили під видобуток, мешканці з-під землі не вилазять, вдень і вночі гарують на заводах і  таке інше.

Петро глянув на Рея, який сидів похнюпившись, ніби розглядаючи стільницю.

– Не всі планети придатні до тераформування. І не сидимо ми під землею – у нас є куполи на поверхні. Ми там теж розводимо рослини в оранжереях. І тварин маємо декоративних. А робота – ми ж любимо техніку, машини, тому працюємо добровільно.  І змушувати нікого не збираємося.

Петро поплескав його по плечу:

– Та я розумію. Так само люблю свою роботу.

 

***

Весілля вирішили святкувати на березі річки. Спорудили альтанку, розставили столи. Прикрашати щось не було  потреби, бо якраз розквітли дерева – і їхній цвіт, зелень і плюскіт хвиль створювали навколо чарівну атмосферу.

Наречені у вишитому світлому вбранні обмінялися обітницями й тепер приймали вітання. Лео прийшов разом з Еммою, він рухався повільно, часто зупиняючись, але без екзоскелета. Емма вдягнула кольорову сукню, розпустила волосся, ще й вплела у нього квіти, часто усміхалася і не намагалася бути непомітною. Та й решта заводчан знайшли свої найсвятковіші вбрання. Фермери ще пов’язали їм стрічки та прикололи прикраси. Тож у натовпі було важко відрізнити місцевих від заводських.

Рей і Петро сиділи в затінку під деревом: звідси було добре видно альтанку і більшість столиків, але самим чоловікам густі гілки давали змогу усамітнитися. Рей заради свята вдягнувся у синій костюм, а вже тут йому пов’язали стрічку дружби та прикололи бутоньєрку. Він почувався незвично і соромився уваги, яку йому приділяли дівчата, – зашарівся, наче підліток, коли почув, як одна з них прошепотіла іншій: «А він без сірої роби навіть гарніший за брата». Петро то дивився на молодят, мружачи очі, то зазирав у комунікатор, і тоді на його обличчя лягала тінь.

Тим часом звечоріло, на галявині загорілися ліхтарики. Ден і Лора підходили до кожного столика, приймаючи привітання гостей, і нарешті дійшли до Петра з Реєм. Петро обійняв дочку, Рей потиснув брату руку, вони сіли за стіл і деякий час мовчали. Лора глянула на небо і здивувалася:

– Так гарно! Наче зірок побільшало.

Ден теж подивився вгору:

– Дійсно… Чи мені здається, бо я сьогодні щасливий?

Рей закашлявся і потягнувся за склянкою. Петро теж відпив вина і сказав:

– Вам не здалося. Проте це, звісно, не зірки. Ми виводимо на орбіту додаткові супутники захисту. Влаштувати між нами бійню намагалися недарма. І хоча Ринва ні в чому не зізнався, він певно діяв не сам. Ми маємо бути готовими до нападу.

Повернутися до конкурсу: ВІН – ДИЗЕЛЬ, ВОНА – СВІТЛО