Брс нарешті захряснув за собою двері детективного бюро, відгородившись від шуму вулиці. Стиснувши зуби, взявся відстібати від правого плеча важкий механічний протез. Громіздка конструкція, що складалася з дюралюмінієвих щитків і мідних трубок високого тиску, жорстко кріпилася до тіла шкіряними ременями. З’єднання розімкнулося, і рештки мастила вихлюпнулися на стіл та підлогу. Глухо вилаявшись, Брс жбурнув важкий протез у куток кімнати. Відтак знесилено опустився в крісло, лівою рукою вийняв з помʼятої пачки на столі сигарету та вклав її собі поміж зуби. Підпалив. Кабінет затягнуло димом, приглушивши нудотний дух мастила.
Відкинувши голову на спинку крісла, заплющив очі і скуйовдив темне, злипле від крові волосся. День закінчувався паршиво. Навіть гірше, ніж зазвичай. Проте в шухляді столу лежала непочата пляшка дорогого віскі. Брс тримав її на випадок справжнього пекла — на день, куди гірший за сьогоднішній.
Він розплющив очі й втупився у важку механічну руку на підлозі. У гідравлічній системі все ще гуляв залишковий тиск, і металеві пальці судомно посмикувались. Погнуті від ударів сталеві щитки, вибитий шарнір і обірвані мідні трубки — усе це губилося під темними патьоками мастила й засохлої крові. Брс важко видихнув і потягнувся до шухляди.
Можна було б списати всі його біди на сьогоднішній ранок, коли на порозі детективного бюро з’явилася вродлива жінка у довгому хутряному пальті, туго перетягнутому на тонкій талії. От тільки це було б жалюгідною брехнею. Насправді його життя полетіло до біса ще дев’ять років тому.
Того дня, коли його командира, хай йому чорт, призначили до супроводу ерцгерцога в Сараєві. І коли цей благородний довбень іздуру накрив престолонаслідника в автомобілі власним тілом — ніби комусь не начхати було на ту вельможну шкуру.
Чому Гаврило прагнув убивства, було зрозуміло. Адже він мав принципи — Брс щоразу криво усміхався в цьому місці від власного примітивного жарту. А от чого той дурень — капітан і єдиний друг, який у Брса колись був, — поліз під кулі, лишалося загадкою. Хоча ні, насправді він розумів: капітанські погони лягли на плечі того, хто звик усе робити бездоганно. От і цього разу капітан довів справу до кінця. Себе, щоправда, теж. Тож шмаркач ерцгерцога так і не вбив. Лише поцілив у дружину.
Без капітана такий каліка, як Брс, на службі вже нікому не був потрібен. Той ідеаліст тримав його в строю за старі заслуги, зробивши своєю правою рукою. Хоча в того й залишилася тільки ліва — ще один привід для похмурої посмішки. Тепер, після смерті цього благородного вилупка, за яким Брс був готовий без вагань податися хоч у саме пекло, йому не залишалося нічого іншого, як остаточно попрощатися з військовою службою.
Лишив на памʼять лише саморобний шеврон з армійським прізвиськом, який колись носив на лівому плечі однострою. Під час Боснійської кризи 1908 року осколок артилерійського снаряду не лише розтрощив кістки в його плечі, але й частково знищив нарукавний знак. Коли Брс згодом відпоров клапоть від брудного, порваного на шмаття сукна мундира, у вишитому чорними нитками слові «Барс» замість другої літери зяяла обвуглена діра. Він і досі дивувався з того, як війна одним лише пострілом з польової гармати здатна скалічити тіло, спотворити душу та назавжди забрати те, ким ти раніше був.
У наступні роки після звільнення він старанно пропивав свою пенсію, призначену за втрачену на службі руку. І так завзято заливався, що життя фактично проходило повз нього. Він проґавив смерть Франца Йосифа у 1916 році та коронацію Франца Фердинанда, який все ж зійшов на бажаний трон.
Новий імператор одразу взявся змінювати старі порядки. Він давно прагнув перекроїти імперію й приборкати угорську верхівку. Першим же кроком Франц Фердинанд перетворив дуалістичну монархію на федерацію — з Австрійською та Угорською землями, Чесько-словацькою й Південнослов’янською автономіями та дрібнішими краями. Угорську еліту, що надумала чинити опір, швидко й безжально розчавив. А Відень, Будапешт, Прага, Загреб і Сараєво за лічені роки зрослися в серцевину велетенського, задимленого промислового колоса.
І хоч війна з Німеччиною все ще нависала загрозливою тінню над цією частиною Європи — металургія, хімія, машинобудування та електротехніка переживали шалений бум.
У цей самий час Брс нарешті видерся з алкогольного чаду й на рештки грошей купив собі протез із легованої сталі. Обійшовся він у дурні гроші, зате замінював і передпліччя, і лікоть. Важка гільза намертво сідала на залишок плеча й утримувалася системою ременів і тросів на корпусі. Механічне керування від рухів тіла поєднувалося з пневматичним підсиленням, через що кожне згинання ліктя чи пальців супроводжувалося глухим шипінням.
Окремо довелося докинути за автоматичний мастильний клапан — щоб не возитися з шарнірами вручну, а лише підливати мастило в резервуар усередині передпліччя.
Рука важила забагато, і кожен точний рух вимагав неабияких зусиль. Варто було підняти її вгору, як важіль легованої сталі нещадно тягнув плече вниз. Спина постійно нила від перенапруги. Після дощу в шарнірах накопичувалася волога, на морозі мастило густішало, а під кінець дня пальці починали рухатися з помітним запізненням.
У медичних колах цей механізм називали рукою Карнса — на честь машиніста, який його сконструював. Але Брс волів називати свою сталеву кінцівку куди простіше — «ця довбана штука». Бо саме такою вона для нього й була.
Аби якось зводити кінці з кінцями, він отримав ліцензію приватного детектива — хоча у Відні їх і без того розвелося більше, ніж тарганів. Та все ж заробітку вистачало на те, щоб не ночувати на вулиці й пити скільки душі завгодно. А більшого Брс від життя й не вимагав.
Пізнього ранку цього паршивого дня в матове скло на дверях його бюро різко постукали. Не чекаючи запрошення, струнка незнайомка безцеремонно розчахнула їх і переступила поріг. На ній було довге чорне пальто з пухнастим хутряним коміром, її вузькі щиколотки щільно охоплювали шкіряні черевики на довгій низці тьмяних латунних ґудзиків.
— Ви палите прямо в конторі? — Вона підняла тонку, чітко окреслену брову. Підійшла до столу і недбало опустилася на стілець для відвідувачів. Вийняла тонку сигарету, перш ніж кинути ридикюль просто на підлогу. — Підпаліть і мені.
Вона приклала сигарету до червоних губ і нахилилася вперед. Зустрілася блакитними очима зі здивованим поглядом Брса і завмерла в очікуванні. Він креснув сірником, обережно тримаючи коробку сталевою рукою, і простягнув вогник через стіл. Поки незнайомка прикурювала, Брс вивчав її охайну потилицю та вкладене хвилями світле волосся. Саме тієї миті він збагнув: нічим добрим ця зустріч для нього не закінчиться.
Він виявився правий.
Вона назвалася Елеонорою фон Вальдек. Опустивши додолу очі, жінка дещо театрально зітхнула й зізналася, що потребує його послуг. Мовляв, зник її коханий чоловік — майстер ливарного цеху із заводу «Франц Йосиф».
Брс знав, що вона бреше. Нутром це відчував. Але замість того, щоб схопити її за тонкий лікоть та виставити під три чорти з контори, він продовжував слухати. Чи то з цікавості, чи то з бажання погратися з нею в кота й мишку. От тільки було б до біса наївно вважати себе в цій грі котом.
— Отто зник три дні тому, — промовила вона трохи хрипким голосом зі слабким англійським акцентом. Брс тим часом прикурював їй уже другу сигарету. Цього разу його погляд затримався на її спокусливо вигнутих губах. — Останнім часом він був дуже зайнятий якимось приватним інженерним проєктом. Став нервовим, підозрілим. А потім просто перестав повертатися додому. Перед зникненням він забрав усі свої креслення й документи.
— Вам варто звернутися до поліції, фрау, — зауважив Брс.
Білявка заперечно похитала головою й повільно випустила хмарку диму в його бік.
— Отто не хотів би розголосу, — тихо мовила вона. — Він працював над надзвичайно цінною розробкою, а публічний скандал може привести до нього зовсім не тих людей.
У кабінеті запала важка тиша. Брс мовчки роздивлявся її аристократичне, немов виліплене з порцеляни обличчя і зважував ризики. Він нутром чув пастку — ця жінка недоговорювала щонайменше половину правди, а її зниклий Отто напевно вліз у справи, куди краще не пхати носа.
Брс вже був готовий відмовити, але фрау фон Вальдек спокійно й буденно назвала ціну питання. І ціна ця була набагато вище, ніж він очікував.
— Знайдіть документи, над якими він працював, — додала вона. — І знайдіть Отто.
Закашлявшись від сигаретного диму, детектив глухо видихнув:
— Знайду.
Ось так просто приймаються рішення, коли справа доходить до точних сум. Елеонора посміхнулася, хоч її очі так і залишалися холодними. Вона загасила цигарку в його потемнілій попільничці та піднялась зі стільця.
— Це вам. Аванс, — дістала з ридикюлю конверт і поклала його перед Брсом. Зверху на конверт опустила білосніжну візитівку. Без імені. Лише чорні літери номеру на білому тлі. R-23-4-50. — А це спосіб звʼязатися зі мною в разі потреби. Чекатиму від вас новин.
Коли двері за нею захряснулись, Брс мимоволі здригнувся. Йому здалося, що з цим звуком клацнула мишоловка, в яку він щойно свідомо поліз. Чи то через жадність, чи через хтивість.
Його погляд прикипів до недопалка в попільничці, на кінчику якого яскраво червонів кармінний слід помади.
Імператорська ливарня заліза Франца Йосифа була заснована ще в 1872 році. Спочатку це було скромне сімейне підприємство, яке згодом виросло на великих державних замовленнях. Ливарня розташовувалася у районі Зіммерінг — на південному сході Відня, неподалік залізничної колії. Власна вантажна гілка заходила просто на територію заводу: вагонами туди безперервно везли вугілля, чавун і металобрухт, а назад відправляли готові сталеві конструкції.
Брс дивився на монументальний, прокіптюжений фасад із темно-червоної цегли. Піднятим коміром пальта він прикрив обличчя — вугільний дим, сажа та їдкий запах гарячого металу рвалися в легені, стискаючи груди. Зі старих цегляних димарів ливарні важкими клубами виривався чорний чад і танув у сірому, промозглому віденському небі.
На територію ливарні вели масивні залізні ворота. Над ними висів годинник. Він сильно відставав. Важкі кроки Брса здіймали в повітря чорні хмари вугільного пилу, що осідав на калюжі й розмивав райдужну плівку машинного мастила на брудній воді.
На прохідній чергував кремезний чоловік у темно-синій форменій куртці. Почувши кроки, він відірвався від газети й підвів очі. Детектив назвався та розгорнув перед ним потерте посвідчення. Охоронець підсунув до себе чорний телефонний апарат із металевою трубкою і кілька разів крутнув ручку виклику збоку.
Пройшло майже півгодини. Охоронець давно здолав передовицю про індустріальну міць імперії й тепер, склавши газету вчетверо, водив товстим пальцем по стовпчиках із тиражами лотереї. Нарешті почулися швидкі, дрібні кроки, і в тьмяному світлі прохідної з’явився невисокий чоловік у жилеті й сорочці із закоченими рукавами. Він витер долоні об носову хустинку та поправив окуляри на переніссі.
— Пане… ви до мене? Я Йозеф Грубер, старший комірник підприємства. Ходімте, знайдемо тихе місце для розмови.
Кабінет Отто розташовувався впритул до головного цеху — тісне приміщення з вузьким вікном під самою стелею. На потертому дерев’яному столі лежали креслення та виробничі плани. Біля дверей стояла шафа з журналами обліку, а поруч примостився дерев’яний вішак на чотири гачки. На першому висів світлий плащ Отто, на другому — старий шарф, на третьому — кепка. Четвертий гачок залишався порожнім.
— Фон Вальдек був сумлінним майстром, конфліктів із керівництвом не мав, — Грубер кивнув на документи, розкидані на столі. — Приблизно місяць тому почав затримуватися після зміни. Але ми не звернули на це уваги. Розумієте, він був дуже сумлінним.
Брс був ситий по горло всіма цими «сумлінними» людьми. Адже знав із власного досвіду, що добре вони закінчити не можуть. Робота або вбиває їх (привіт, капітане), або зводить із розуму (привіт, старий Брсе, як воно?). Але ніколи не йде на користь.
Слухаючи комірника, детектив пройшовся кімнаткою. Металевими пальцями поворушив папери на столі, залишивши на них чорні сліди мастила. Спохмурнів — схоже, знову зносилася ущільнювальна прокладка на виході з резервуара. Темна рідина просочувалася крізь з’єднання, накопичувалася біля зап’ястного шарніра і повільно стікала донизу. Але авансу мало вистачити на ремонт. Не відриваючи погляду від креслень, спитав:
— Що саме виготовляє ливарня?
Грубер опустив очі на свої чорні мозолисті долоні — наче вони мали відповісти замість нього.
— «Франц Йосиф» — чавуноливарне підприємство, — промовив він. — Тут відливають звичайну цивільну продукцію. Чавунні труби для водогонів, корпуси редукторів, деталі для парових машин.
— А як щодо військових замовлень? — детектив уважно вивчав записи Отто, розкладені на поверхні столу. — Наприклад, крокохідної техніки. Адже наш зниклий — веркмайстер. Він точно мав доступ до цехів, креслень, металу та людей, які можуть виготовити потрібні деталі.
Було помітно, як його співрозмовник перелякався.
— Доступ він мав. І можливості в нього, звісно, були. Але хай його життя і минало на самоті в тісній найманій кімнаті, він би все одно не став ним ризикувати. Зв’язуватись із військовим відомством — самогубство.
Детектив відвернувся від столу і поглянув на плащ, що досі висів на вішаку. Дивно, що господар вирішив тікати, не одягнувшись. У кілька кроків Брс перетнув кімнату й запустив праву — живу — руку в кишеню плаща Отто. Йозеф Грубер відкрив було рота, аби запротестувати, але передумав і змовчав. В одній кишені знайшовся лотерейний квиток — із цілим, невідірваним купоном. Брс невимушено сховав його у своєму пальті. З іншої витягнув уже знайому йому білосніжну візитівку (сердито хмикнув) та ключ. Важкий, залізний, завдовжки з долоню. На його масивному кільці вже ледь помітно, але все ж вгадувалася вибита цифра 4.
— Знайомо? — запитав у зніяковілого Грубера.
Той кивнув.
— Ключ від складу № 4. Кілька років тому його офіційно закрили, проте зносити не стали. Будівля цілком придатна, але розташована надто далеко від формувального цеху. Тому її просто законсервували. Хочете подивитися?
Брс задумливо прислухався до віддаленого гуркоту парових пресів, ударів молотів та скреготу металу, що доносилися з головного ливарного цеху. Не повертаючись до комірника, кинув:
— Так. Але зі мною не заходь.
Замкова щілина на дверях складу була великою, вертикальною, зі сталевою накладкою. Збоку від неї висіла залізна ручка у формі кільця. Грубер двічі провернув ключ у замку, аж поки не пролунав глухий клац. Тоді потягнув за кільце, відчиняючи важку стулку триметрових дерев’яних воріт. Щойно вона подалася настільки, що можна було протиснутися всередину, комірник відступив, пропускаючи детектива.
Усередині панували сутінки. Крізь вузькі вікна під самою стелею пробивалися бліді смуги світла, та їх не вистачало, аби повністю розігнати морок. Проте було досить, щоб побачити: склад не порожній. У глибині приміщення височіли масивні силуети, сховані під цупким брезентом. На цегляній підлозі виднілися свіжі подряпини, а біля одного з ящиків темніла волога пляма, по краях якої цегла вкрилася білястим нальотом. Брс присів, обережно торкнувся калюжі кінчиком механічного пальця й принюхався. Відчув їдкий, задушливий запах акумуляторної кислоти та озону. Схоже, тут нещодавно возилися з важкими батареями.
З протилежного кінця будівлі долинув короткий металевий брязкіт.
Детектив миттєво випростався.
Хтось був усередині.
Звичним рухом Брс дістав із плечової кобури важкий армійський Штайр M1912. Великим пальцем звів курок. Пролунало характерне клацання, яке в тиші складу видалося надто гучним. Детектив витягнув вказівний палець уздовж холодної сталевої рамки та, ледь пригнувшись, ступив у темряву.
Пахло іржею. З під його чобіт в різні боки розбігалися миші. Він чув їх полохливий писк. Брс озирнувся. Ковзнув поглядом уздовж стелажів, затримався на чорному провалі між двома рядами ящиків. Нічого. Лише тіні, пил і старе залізяччя.
З глибини складу долинув короткий металевий удар. Брс мимоволі здригнувся. Йому б зараз не завадили котячі очі. Він чув, що науковці з Британії нещодавно успішно інтегрували такі в черепну коробку першого добровольця. Але де ж взяти гроші ще й на них.
Наче на підтвердження цих думок, у зап’ястному шарнірі його механічної руки неприємно скреготнув розхитаний фіксатор, і Брс роздратовано стиснув щелепи. Мастило знову просочилося крізь ущільнення. Не найкращий час для несправностей.
Попереду, за купою старих дерев’яних моделей, щось глухо загуркотіло. Звук був надто низьким і потужним, щоб належати звичайному верстату.
Детектив зупинився.
У темряві спалахнула маленька жовта цятка.
Потім ще одна.
І десь там, за стелажами, повільно зрушило щось велике.
Ще секунда, і Брс побачив масивні ноги, складені з металевих тяг, шарнірів і циліндричних поршнів. Над ними здіймався корпус — широкий і незграбний, обшитий броньованими пластинами. З обох боків звисали довгі механічні маніпулятори, один з яких закінчувався рухомими сталевими мацаками.
Брс ще за часів служби знав про спроби військових сконструювати робочий крокохід. Ті зразки, які йому випадало побачити, озброювали кулеметами, які захлиналися від власної вібрації. Проте цей механізм відрізнявся. Детектив помітив, як під броньованою кабіною з глухим тріском провернулася здвоєна турель із товстими мідними котушками. Замість гільз та порохового диму зброя дихала озоном: між ебонітовими стрижнями спалахували сині іскри, готові перетворитися на смертоносну дугу, здатну спопелити людину.
Двигун монстра набрав шалених обертів, і Брс кинувся вбік за мить до того, як повітря на складі розірвало оглушливим тріском. Сліпуча блакитна блискавка вдарила туди, де він щойно стояв. Вибухова хвиля від розряду шпурнула детектива вперед. Він незграбно врізався обличчям у грубі дошки ящика, оббитого залізом. У роті з’явився солоний присмак крові — нижня губа тріснула. Перед очима попливли багряні кола.
Брс важко перевернувся на спину, кашляючи від їдкого пилу. Дерев’яні ящики поруч спалахнули, наче суха солома. Щоб звестися на ноги, детектив сперся на протез.
Це було помилкою. Під вагою тіла пошкоджений падінням механізм не витримав: усередині передпліччя скреготнули латунні шестерні, а сталевий трос із сухим клацанням зіскочив із паза. Брс глухо завив крізь розбиту губу — шкіряні ремені, що охоплювали спину, жорстко вп’ялися в тіло й боляче смикнули скалічене плече. Протез заклинило в лікті, а з розбитого манжета на зап’ястку інтенсивно закапало на підлогу машинне мастило. Детектив похапцем відповз за найближчі ящики та озирнувся.
Важкі залізні опори крокохода з гуркотом ступали по підлозі. Машина йшла на нього, безжально трощачи під собою напівзогнилі пакувальні дошки. Здвоєна турель знову загула, накопичуючи заряд. Синій відблиск ковзав по стінах, вихоплюючи з темряви припалі пилом брезентові громади. Ще більше вдосконалених крокоходів, раптом усвідомив Брс.
Сплюнувши криваву слину, він висунувся з-за укриття і двічі вистрілив із Штайра. Дев’ятиміліметрові кулі дзвінко зрікошетили від похилої броні кабіни, залишивши світлі подряпини. Віддача боляче відгукнулася в забитому тілі. Котушки турелі вкотре засяяли сліпучим білим світлом. Ще секунда, і дуга спопелить його разом з дерев’яним укриттям.
Брс опустив погляд на важкі масні краплі під протезом, а тоді знову скинув очі на масивну громаду крокохода попереду.
— Ніколи більше не погоджуватись на роботу, яку пропонують вродливі підозрілі жінки, — пробурмотів сам до себе. Не вперше він казав собі ці слова, якщо чесно. Брс зціпив зуби і з усього маху вдарив заклиненим металевим передпліччям об гострий, оббитий залізом кут найближчого ящика. Біль прошив скалічене плече, шкіряні ремені на спині затріщали — тріснутий корпус редуктора розколовся остаточно. Із розтрощеного зап’ястка на підлогу вихлюпнулися всі рештки густого машинного мастила, розтікаючись широкою чорною плямою під черевиками.
Машина підійшла майже впритул, і Брс відступив. Бляшанка зробила ще пару кроків слідом — її ліва опора з гуркотом опустилася на край чорної плями. Турель нахилилася вниз, націлюючись детективу в груди. Брс підвів погляд на броньоване скло кабіни, відвів руку вбік і недбало вгатив кулю в залізну стопу крокохода. Розпечений свинець висік сніп яскравих іскор прямо над розлитим мастилом.
Воно спалахнуло миттєво. Тієї ж секунди з турелі зірвалася електрична дуга, але вогняна хмара прийняла та поглинула її. Двигун заревів на надриві і здригнувся оглушливим вибухом усередині корпусу.
Ударна хвиля жбурнула Брса об цегляну стіну, вибивши повітря з легенів. Важка опора крокохода підігнулася, і залізний велетень із гуркотом завалився набік.
У раптовій тиші було чути лише тріск вогню, шипіння пари та полохливий віддалений писк мишей. Брс важко, спираючись здоровою рукою об стіну, підвівся на ноги. Дихати було боляче. Цікаво, скільки ребер пощастило зламати цього разу? Одне око залило кров’ю з розсіченої брови, губа розпухла, пальто перетворилося на обгорілу скривавлену ганчірку. От пальто було особливо шкода, воно коштувало грошей.
Брс витер тильним боком долоні кров, що застилала око, перехопив Штайр зручніше і, шкутильгаючи, підійшов до задимленої кабіни.
Глухе бум… Бум…
Затиснутий у сталевій пастці, пілот з останніх сил слабко гупав по броні зсередини. Чоловік задихався в їдкому диму, марно намагаючись зрушити верхній люк, який при падінні машини перекосило й намертво втиснуло в корпус.
— Тримайся, сучий сину! — прохрипів Брс, ховаючи пістолет у плечову кобуру.
Він видряпався на похилий, гарячий бік заваленого крокохода. Підошви чобіт миттєво прилипли до розпеченої сталі. Детектив із розмаху вгатив розтрощеним зап’ястком протеза у край зім’ятого люка. Зсередини вирвалося відчайдушне хрипіння — пілот відчув, що кришка здригнулася.
Брс наліг на протез усією вагою тіла, вивертаючи заклинений механізм люка на злам.
Біль був пекельним. Ремені на спині та здоровому плечі вп’ялися в шкіру до крові, м’язи звело судомою, а всередині металевого передпліччя зі скреготом кришилися рештки шестерень. Брс стиснув щелепи, подумки прикидаючи, у скільки йому влетить ремонт. Тепер зіпсоване пальто вже не здавалося його найбільшою проблемою.
Із сухим, різким тріском заклинений засув люка нарешті піддався. Важка кришка відкинулася вбік, і в обличчя Брсу вдарив стовп гарячого чорного диму. У червоних відблисках полум’я нерухомо лежала людська постать. Смерділо металом, плавленою гумою та горілим мʼясом.
Затримавши подих, Брс наполовину провалився в чорну пащу люка, просунув ліву руку за спину пілота й міцно вчепився в портупею на його плечах.
Тіло Отто фон Вальдека було важким і обм’яклим. Лишалося сподіватися, що цей обвуглений йолоп ще живий, інакше зараз Брс робив марну роботу.
— Ну ж бо… — прохрипів він крізь зціплені зуби.
Уперся ногами у край бронелиста, напружив спину і повільно, з надлюдським зусиллям потягнув чоловіка вгору. Коли тіло опинилося назовні, з пошматованих грудей пілота ринула темна кров. Вона крапала на гарячу броню крокохода і з шипінням на ній запікалася.
Переваливши неповоротке тіло через край люка, Брс втратив рівновагу на слизькій від трансформаторної оливи сталі. Він звалився спиною вниз, тягнучи напівмертвого майстра ливарного цеху просто на себе.
Вони разом грюкнулися на цегляну підлогу складу. Брс застогнав. Проте Отто лишався до моторошного тихим. Детектив, кашляючи, відкотився вбік. І вже тоді подивився на чоловіка, якого щойно вирвав із вогню. Той виглядав жахливо. Тонке рудувате волосся вибивалося з-під вкритого кіптявою льотного шолома. На виснаженому обличчі залягли глибокі зморшки, давно неголені щоки запали.
Губи пілота вкривали бульбашки кривавої піни. Грудна клітка здіймалася з вологим хрипом. Довкола тіла швидко розтікалася калюжа крові. Як дивно, мимоволі подумав Брс, він стікає лише кров’ю, а я ще й машинним мастилом.
Жити Отто фон Вальдеку залишалися лічені хвилини, але в його розширених від передсмертного шоку очах раптом промайнула іскра ясного усвідомлення, коли він побачив схиленого над ним детектива.
— Ви працюєте на військове відомство? — слабо прошепотів.
Брсу довелося нахилитися нижче, щоб розчути тихі слова крізь тріск пожежі.
— Наскільки мені відомо, то ні.
— Тоді я хочу сказати вам, де креслення. Не хочу, щоб вони пропали… — Знову вологий кашель, кров на грудях Отто пішла дрібними бульбашками. Таке буває при пробитих легенях, згадав Брс. — Я був певен, що вас прислали вони. Ви звернулися до мене на ім’я… — Голос звучав дедалі слабше. — Вони найняли мене, але я не схотів передавати їм роботу. Я сховався. Без перебільшень армія моїх крокоходів здатна перекроїти карту Європи. Ті, що на цьому складі, — примітивні дитячі іграшки порівняно з моделями на кресленнях. Але я мушу передати свою роботу хоч комусь… Це моє дітище…
Брс припав вухом до скривавленого обличчя інженера, поки той хрипко шепотів свої останні секрети.
На вулиці періщив дощ. На втомлений старий Відень опускались сутінки. Брс плентався пішки з індустріального Зіммерінгу до знайомого йому Леопольдштадту. Там, на вулиці Гросе-Шперльгассе, на другому поверсі старого прибуткового будинку містилася його контора. В цій частині міста легко перетиналися шляхи злочинців, контрабандистів і колишніх військових. Одним словом, усіх тих людей, які не прагнуть зайвої уваги.
Думки детектива були похмурі. Він зовсім не був певен, що тепер побачить решту обіцяного гонорару. Зниклого Отто фон Вальдека він, звісно, знайшов. От тільки замовниця нічого не казала про «живим чи мертвим», а з покійниками в цій справі могли виникнути серйозні ускладнення.
Потягнувся у внутрішню кишеню пальта і витяг помʼяту пачку цигарок. Затуливши вогник сірника долонею від холодного дощу, детектив прикурив. Недобре передчуття не відпускало його з тієї самої миті, як фрау фон Вальдек (чи як там її насправді звати) переступила поріг кабінету. Тепер же Брс знав напевно — він вляпався по самі вуха, і далі буде лише гірше.
Різкий паровозний свисток вивів його із задуми. Окинувши поглядом площу, Брс помітив телефонну кабіну біля входу до залізничної станції й рушив крізь натовп. Пасажири, носії з візками та крикливі газетярі живим коридором розступалися перед скривавленим чоловіком в обпаленому пальті. Не помічаючи їх переляканих поглядів, Брс підійшов до скляної телефонної будки. Всередині неї пахло металом і мокрим каменем. Від руху поїздів по коліях під ногами тремтіла бруківка.
Щільно зачинивши за собою масивні двері, детектив важко сперся спиною на шибку з нерівного рифленого скла та зняв масивну ебонітову слухавку з бічного важеля.
Пошукавши в кишенях, знайшов кілька монет із портретом чинного імператора — Франца Фердинанда Карла Людвіга Йозефа фон Габсбурга-Есте. Щоправда тому більше б личило зараз лежати в могилі поруч зі своєю дружиною, а не виблискувати профілем із потертого срібла.
Затис слухавку плечем і кинув монету в монетоприймач. На лінії почулося потріскування, відтак дзвінкий жіночий голос сказав:
— Центральна слухає.
— R-23-4-50, — номер із білої візитівки Брс назвав із пам’яті.
— Зачекайте, будь ласка.
У слухавці зашурхотіло. Десь далеко, крізь потріскування дротів, долинув металевий стукіт — телефоністка переставляла штекери на комутаторі. За кілька секунд у лінії пролунав протяжний дзвінок.
Детектив перевів погляд на вулицю. На мокрій бруківці площі тьмяно мерехтіли розмиті вогні газових ліхтарів.
Нарешті на тому кінці дроту клацнуло, і вже знайомий йому жіночий голос із ледь вловимою хрипотою промовив:
— Алло?
Це був не найлегший у його житті день. Брс сидів за письмовим столом та заливався віскі. Біль від забоїв, опіків та порізів поволі вщухав.
Його обпалене пальто і просочений кровʼю жилет лежали зім’ятою купою на підлозі поруч з потрощеним механічним протезом. Колись біла, а тепер багряна майка, що виднілася під розстібнутою сорочкою, прилипла до тіла. Шкіра на лівій скроні була розсічена, але кров уже не юшила.
За вікном опустилася ніч. Детектив замислено затягувався сигаретою, не вмикаючи світла. По стінах контори пропливали жовтаві відблиски щоразу, як повз будинок проїжджав автомобіль. Десь унизу дзенькнув трамвайний дзвінок, і шибки задрижали, коли важкі вагони прогуркотіли неподалік. Навіть крізь зачинену раму пробивався їдкий запах вихлопних газів.
Брс долив у склянку ще на два пальці віскі й потягнувся до вимикача настільної лампи. Під абажуром спалахнуло тепле світло. В той самий момент за дверима почувся перестук високих підборів. Повітря в кімнаті наелектризувалося.
Вона увійшла.
Цього разу Елеонора була вдягнена в темно-графітове пальто з металевими застібками та чіткою лінією плечей. Воно личило їй, але, на відміну від попереднього, не помʼякшувало її рис, а робило їх різкішими.
Брс підвівся і вийшов з-за столу їй назустріч.
Елеонора стала спиною і ледь помітним рухом плечей змусила важке пальто зісковзнути просто до нього. Тоді повільно обернулася. Тонка крепдешинова сукня кольору глибокого бордо м’яко облягала її фігуру.
Не намагаючись себе стримати, Брс схилився до коміра і глибоко вдихнув. Тканина пахла дорогими парфумами й ледь вловимим димом. Відтак він відвів руку вбік і дозволив пальту впасти на підлогу.
Погляд Елеонори залишився намертво прикутим до його обличчя.
Коли Брс заговорив, його голос звучав глухо.
— Я знайшов вашого чоловіка.
— І де ж він?
— Мертвий.
— Це ви його вбили?
— Перепрошую за це.
Запала пауза. В її очах танцювали затяті вогники.
— А документи, над якими він працював?
— Їх я не вбивав.
— Смішно. Де технічні креслення?
— Не бачив їх.
— Він вам не сказав, де вони?
— Чого б він мені про це казав?
— Бо він їх десь сховав.
— І вам не передав?
— Ні, замість цього втік.
— Зрозумів.
— Він не сказав вам, де вони?
— Якби я знав, що це важливо, то покатував би його.
— Це було б не зайвим.
— Перепрошую, не подумав.
Знову пауза, трохи довша за попередню. Елеонора ступила крок вперед.
— Я маю знайти ці документи.
— Я вірю, що у вас вийде.
— Тому ви продовжете працювати на мене.
— А якщо я проти?
— Гроші.
— Не спокушають.
Він сперся попереком об край столу, перемістивши вагу свого втомленого тіла. Її погляд пробігся кімнатою.
— Нова рука, детективе. Краща за попередню. Графітові підшипники й пружинний акумулятор. Жодної краплі мастила. Один поворот ключа на зап’ястку дасть запас ходу на добу, а суглоби витримають удар кувалди.
— Нова військова розробка вашого відомства?
Її обличчя залишилося непроникним. Але затятих вогників в очах побільшало.
— Армія завжди має доступ до найкращого. Вам це відомо.
— Гаразд. Домовились. Нова рука і гроші.
Ще один крок йому на зустріч.
— Коли ви зрозуміли, що я не та, за кого себе видаю?
— Одразу.
Вона посміхнулась. Лукаво і задоволено. Психопатично, додав подумки Брс.
— Вітаю знову на військовій службі, обер-лейтенанте.
— Я волів би більше не мати жодного звання.
— Добре. Але ви все одно під моїм підпорядкуванням. Зі званням чи без — будете в усьому слухатись мене.
Вона наблизилась до нього впритул. Брс схопився рукою в край столу, але не зрушив з місця. Волосся в нього на шиї стало дибки.
— І яким буде ваш перший наказ? — спитав він, перестрибуючи поглядом з її очей на губи.
Елеонора — в той момент йому було байдуже до її справжнього імені — обвила його шию тонкими руками.
— Поцілуй мене, обер-лейтенанте, — видихнула вона. — Це мій перший наказ.
Він зазирнув у її світлі очі, проте не побачив в них нічого, окрім жаги. Тоді повільно нахилився вперед і припав до неї губами.
Брс і досі був певен — виставити її з контори слід було ще в перші хвилини знайомства. Але, як виявилось, його власна доброчесність мала цілком конкретну ціну. Тепер він мав шукати документи, яких волів би не знайти. І найгіршим було те, що Отто чітко вказав, де вони лежать. А отже, справа обіцяла бути не просто неприємною. А швидше з тих, після яких доводиться міняти не лише адресу, а й ім’я.
І все це — завдяки їй. Жінці, яка спершу запропонувала йому справу, а тепер цілувала його так, наче це було головною умовою їхньої угоди. Схоже, він погодився не на роботу, а на дуже витончений спосіб зіпсувати собі життя. І аванс вона йому як раз вручала.
Ця жінка була як той лотерейний квиток, що він знайшов в кишені пальта Отто: спочатку думаєш, що тобі всміхнулася фортуна, а потім виявляється, що тебе просто добряче… Від останньої думки він загарчав і жадібно прихопив зубами рожеву мочку її вуха.