Глава 1. Взяти висоту
10.10.1938, 19:38
Кримський вечір поступово й невідворотно відвойовував свої права у сонячного дня. У повітрі витав запах зів’ялих трав, солоної пронизливої морської вогкості та пилу доріг. Обабіч такої дороги розташувалися дві будівлі: господарська — приземкувата, складена з брикетів місцевого саману, з димаря якої валив дим, — та продовгуватий дерев’яний хлів.
Будівлі, як і все навколо, носили на собі ознаки війни: посічений сад, проломлений дах хліву, звідки не було чутно ані звуку. Тільки в хатині горів вогник. Він освітлював приміщення, яке метикувата солдатська вдача перетворила на досить затишний кубрик. Стругані двоярусні нари під стінами, онучі, що сохли на мотузці над грубою, яка вправно виконувала свою головну роль — не давала холоду крізь щілини взяти кубрик в облогу.
Стрілець Андрій Синиця вкотре перевірив, чи гарно вставляється новий магазин у його «Дніпро». Гвинтівка для панцирного костюма була трохи більшою за звичайну піхотну, тож доводилося вставляти магазин обома руками. Бо ще випаде в найнепідходящий момент.
Нарешті Андрій задоволено посміхнувся, почувши характерне «клац». Хлопець оглянув кубрик, де відпочивала чота перед майбутньою вилазкою. Хтось, он як Юрко, бравий луганський козак, різався в карти з двома побратимами-кулеметниками — Юхимом та Степаном із Вільного Степу. За азартні ігри в поході карали суворо, але перед штурмом на це заплющували очі. Головне — щоб не на гроші. Тож перед Юрком уже виросла чималенька стопка кубиків рафінаду.
Хтось, як і сам Андрій, перевіряв зброю. Хтось молився. Більшість молилася. Окремо виділявся напарник Андрія — Грицько, уродженець Юзівської Республіки, що давав хропака на нарах. Офіцери в сусідній кімнаті щось тихо обговорювали.
У кімнату увірвався вихор із косою саженю в плечах — чотовий Назар Шибайко.
— Чота, підйом! — навіть серед чималеньких панцирників він вирізнявся статурою. — Чотири години — і на штурм. Уся рота в атаці. За півтори години всі мають бути готовими.
У кубрику стався маленький вибух: усі заметушилися, хоча в цьому хаосі було помітно, що кожен займається своєю справою. Збори були швидкими, і за кілька хвилин уся чота вистроїлася перед хлівом, який слугував ангаром для їхніх панцирників.
11.10.1938, 04:35
Рації рипіла голос ротного, роздаючи команди.У вантажному «Таврі», який ревів і плювався димом так, наче саме пекло пішло на штурм, у два ряди застигли панцирники. Себто стотридцятикілограмові панцирні штурмові костюми ПШ-38 «Вовк», що тільки замінили старішого й громіздкішого «Вола». Більш маневрені, та ще й тягнули вдвічі більше боєзапасу. І при цьому не втратили броньованості.
Хіба що на суміші дизеля та прометену вони працювали сумарно до п’яти годин, на відміну від попередника, якого «волом» і прозвали за те, що міг працювати до десяти годин. Але десять годин у тій пічці могли доконати навіть богатиря.
А ці — новенькі, лискучі, зі знаком їхнього рідного Четвертого «Григор’євського» штурмового батальйону на нагрудній пластині. Шолом панцирника, надітий на римську четвірку, оповитий обабіч дубовим листям, із тризубом Конфедерації України-Русі внизу. І номер роти під знаком — 17.
Озброєння було різноманітне: хто з такими ж гвинтівками «Дніпро», як і Андрій, хто з кулеметами «Ворскла». Інженери — зі своїми протитанковими рушницями. Чи, мабуть, вже гарматами.
Штурмувати треба було висоту, яка прикривала західну дорогу наступу союзних військ Конфедерації та ханства.
— Чота Моряка! — закімаривший було в теплі дизельно-прометенового двигуна за спиною Андрій прокинувся. — Вас підтримують наші стрільці й ханські сеймени. Ваше завдання — перша нижня лінія окопів ліворуч. Ліворуч! Повторіть, як чутно!
— Ліворуч! — голосно підтвердила чота.
Новітня річ — портативна рація з Канади — давала змогу спілкуватися на відстані просто з панцирника, але була далеко не ідеальною. Роздавши всі команди, ротний нарешті затих. Але на другому каналі вже зарипів Назар:
— Ромко, береш свою трійцю і разом із Пелюхом штурмуєте нижнє перекриття. Повторити!
Дві названі трійки почали відповідати.
— Рудий, штурм нижнього перекриття, — нарешті підтвердив Андрій. Його вогняно-руде волосся зараз було сховане підшоломником.
Почалося млосне очікування, з тряскою гірською дорогою на додачу. Нарешті «Тавр» зупинився. Задня рампа загуділа гідравлікою й опустилася. У затхлий відсік увірвалося холодне повітря, просякнуте дизельним вихлопом, пороховим димом і гарячим мастилом. У ніс ударив сморід паленої гуми. Десь поруч горіла машина — Андрій упізнав цей запах ще до того, як побачив чорний стовп диму над пагорбом.
— Вперед! — закричав Назар.
Швидко вбивши брикетик прометену в роз’єм, Рудий смикнув важіль зі «Спокою» в «Бій». Тиск у металевому Серці «Вовка» стрибнув догори, як і адреналін у людини.
Панцирники вибігали по двоє. Синиця виявився замикаючим у своїй трійці. Попереду височіла громада вапнякового пагорба, який треба було взяти. На його боках розквітали квітки вибухів — артпідготовка ще тривала. Влучання попереду завалило перекриття, тож командир їхньої трійки різко рвонув туди. Рудий повторив цей маневр на автоматі.
У вухах гупало, серви «Вовка» гули, двигун дзижчав на повну. Застрибнувши в окоп, Андрій, хлопець, який менше року тому перевівся у штурмовики, потрапив у криваву круговерть смерті. Дим, крики поранених, у когось заклинив панцирник, довелося перебиратися через побратима у вузькому окопі. Десь вистрибували тіні в шинелях землистого кольору. Десь просто прилітало нізвідки.
Кулеметна черга збила з ніг Грицька, що біг попереду, тож Андрій був змушений прикривати хлопця, стріляючи трохи навмання туди, звідки прилетіла черга.
— Живий?
— Та куди я, втрясця, дінуся? — у рації проскрипів голос Гриця, який, відповзаючи на спині, нещадно поливав свинцевим дощем простір перед собою зі свого «Ворскли».
Броня витримала — це добре. Рудий, схопивши під пахви, допоміг Грицю піднятися. Піднявся вітер, розвіяв трохи диму, і в світанковій імлі промалювалися обриси невеличкого дзоту.
— Тхке, — крякнув на цю картину Гриць. — Так, Андріяше, прикривай тут з-за рогу, зараз буде номер. Якщо там не гарна пані виявиться, то я ображусь.
Не знаючи, що в біса надумав його побратим, Андрій лише махнув правицею зверху вниз на знак згоди. Але щойно Рудий висунувся, відразу затріскотів ворожий кулемет. Швидко сховавшись, хлопець вбив новий магазин у гвинтівку й почав настрілювати в напівавтоматичному режимі, висунувши тільки зброю. Поряд на землі вибухали гейзери від влучань ворога.
Дочекавшись, доки ворожий кулеметник зав’яжеться в перестрілку з Рудим, Гриць швидко вистрибнув на бруствер і побіг до дзоту. По броні задзеленчали влучання куль, але панцирник уже досяг свого. Вистрибнувши на дах дзоту, не втрачаючи ані секунди, Гриць просто всунув у бійницю свій кулемет і натиснув на гашетку. За кілька секунд ворожі постріли стихли.
За спиною у Гриця вибухнуло — хтось спереду кинув гранату. Панцирник як вітром здуло з дзоту.
— Кулемет там застряг! — заволав у рацію Гриць, побачивши, що залишився без зброї. — Рудий, витягай!
Згадуючи всіх, ким лаялася його бабуся Мар’яна, тепер уже Андрій вискочив на бруствер і почав стріляти по людях, які вискочили з укриття й відкрили вогонь. Але щойно три людські силуети впали, інші підняли руки догори.
Стрибнувши з бруствера, Рудий вийшов на чотового:
— Моряк, це Рудий, тут полонені. Прийом.
— А, трясця, позаду вас уже йде піхота. Не пришийте їх з переляку. Вони заберуть полонених.
Андрій так і залишився стояти, тримаючи людей на прицілі. Поруч намагався піднятися Гриць, який лаявся чорнючою лайкою, оскільки уламок пошкодив серву під коліном його панцирника.
11.10.1938, 08:12
На цьому бій на їхньому відтинку й закінчився, а десь через годину і саму висоту вдалося захопити. Стрілка пального була в червоній зоні, тож Андрій із зусиллям перевів важіль у режим «Спокій», щоб не перетворити панцирник на нерухомий металобрухт.
Перелізши через бруствер, хлопець просто сів на нього, спостерігаючи за дорогою. Нижче піхота стрілецької роти разом зі своїми кримськими колегами зганяли полонених комуністів докупи. Окрім місцевих повстанців опального брата хана, було ще й багато «материкових» совєцьких солдатів.
— Ви бачили? Там купа «совєтів» у полоні! — озвався невгамовний Грицько.
— А тобі казали, що звичайні селяни так воювати не можуть. Згадай, як нас під Керчю вжарили. Більше вір листівкам, що червоні розкидують. — Командир його відділення, полтавчанин з УНР Ромко, пашів до всього совєцького ненавистю.
— Не всі червоні погані, — закусився було Грицько за рідний йому «боротьбисту» соціалістичний рух.
— Ну, ті, які кидають запальні бомби на мирно спляче місто, точно не можуть бути хорошими, — відрізав Ромко.
— Та я ж не про цих.
— А ти, мабуть, про тих, які під гаслом робітничої революції зараз на Тамань перевозять весь вкрадений, ой, вибач, експропрійований у клятого капіталістичного ханства прометен. Бо у самих його дзусь. Ти про цих червоних?
Згадка про цінний ресурс, який дозволяв панцирникам та шагачам працювати на повну і якого так не вистачало Совєтському Союзу, була досить влучною.
— А якби ми не пропихнули земельну реформу в Раду, так би і викупав свою землю, — знайшовся Гриць.
— А от якби… — почав було Ромко.
— Так ви політруки доморощені, — встряг у їхній діалог Назар. — Такі маю вам сказати: механіки до вас уже йдуть, тому піднімайте свої боротьбистську та націонал-демократичну сраки й шкутильгайте до них. Рудий, ти як цілий — контролюй хащі з боку ворога. Прийом.
Глава 2. Друга хвиля
Старший експеримент-механік у синьому однострої Галицького Королівства, з накинутою поверх нього сірою шинелею-конфедераткою, здаля був схожий на молодого Василя Першого Вишиваного: те ж кругле обличчя, настовбурчені вуха й ріденькі вуса. Зараз це явлення короля записувало пошкодження на панцирнику Грицька. Уламок розміром із ніготь примудрився зайти між пластинами коліна та стегна й заклинити серву. До людини не дістався — і то хліб.
— Все, Ваша Сяйносте? — Гриць, який поцупив у когось із махновців чоти папаху та перевдягнувся в червону сорочку й чорні штани, зараз був схожий на все те уособлення хаотичного анархізму, яким був Вільний Степ, перш ніж наприкінці двадцятих не став звичайною нудною парламентською державою.
Механік гумору не оцінив.
— Ступінь ураження треба оцінити й з’ясувати, як це впливає на твою боєздатність. Ти ж не хочеш зупинитися, як дурень, посеред поля? Ні? От і йди до кухні, пий чай та не заважай. Я сам передам костюм у ремонтну чоту.
Команда «йди їсти» викликала в Андрія більшу цікавість, ніж суперечка з експеримент-механіком. Тому Рудий смикнув Грицька за рукав і махнув у бік польової кухні.
Ремонтну базу, шпиталь і польову кухню розкинули в гроті із західного боку висоти, що знайшовся біля пагорба. Сама кухня працювала без упину. Біля входу до грота стояли закіптюжені казани, з яких валувала пара, насичена запахами крупи, вареної картоплі, м’ясного жиру та цибулі. До них домішувався дим із топки, а від ремонтної бази тягнуло соляркою й мастилом.
Після кількох годин у задушливому панцирі ці пахощі здавалися Андрієві кращими за всі запахи Едемського саду.
— Грицю, тобі ще Моряк казав, що в нашій справі треба триматися поближче до кухні й подалі від штабу! — підколов Рудий побратима.
— А якщо він щось накрутить? Я ж у ньому кожен гвинтик сам мастив, — пригорюнився той.
Бачити, як дебелий штурмовик тяжко зітхає, було настільки неочікувано й кумедно, що солдати, які стояли поруч, тільки пирхнули зі сміху. На тлі хриплих солдатських смішків виділявся срібними дзвіночками жіночий сміх. Гриць на це розвернувся й підняв брови, оскільки побачив в’юнку постать у костюмі санітарки із золотою тамгою хана Рустема на плечі. Він швидко штурхнув Рудого в бік. Але Андрій, який уже майже втрачав свідомість від напливу ароматів кухні, тільки мугикнув і почав нагрібати собі їжу.
— Не спіши, хлопче! — засміявся один із кухарів, старий, висушений кримським сонцем чоловік, і на плаский корж швидко поклав ще шмат м’яса та згорнув його. — Екмек, смачно!
Зніяковілий Рудий від додаткової порції не відмовився. Подякувавши, пішов шукати місце, де можна поїсти.
Попід вапняковою стіною розташувалися солдати. Шинелі перемішалися з білими й золотавими елементами кримських одностроїв. Хтось простягав сусідові корж, хтось тримав казанок, поки поранений товариш незграбно намагався впоратися пошкодженою рукою. Два дебелих рутенці з іншої чоти притягли головку свого гірського сиру й тепер нарізали всім охочим.
Гаряча каша обпікала рот, але суміш ароматів і смаку м’яса, каші та засмажки з цибулі була найсмачнішою їжею, яку хлопець коли-небудь їв. Андрій похапцем відкусив кримського коржа й задоволено замугикав із набитим ротом. Екмек від старого кухаря був ще смачніший.
Трохи віддалік сиділи колом офіцери, серед яких затесався і Ромко. Гриць десь запропастився. А ні, он уже пригощає цукерками якусь пані з ханського війська, під незадоволеними поглядами її побратимів.
Облизавши ложку, Андрій тільки видихнув і вмостившись зручніше почав дивитися на небо. День, здається, був не настільки паскудним. У бік, де стояли війська повстанців і більшовиків, полетів розвідувальний літак.
11.10.1938, 13:01
Сама висота за номером 317 була великим вапняковим горбом, поритим окопами та бліндажами, з ліском на півночі та кар’єром із карстовим гротом, де стояли кухня та рембаза, на півдні. Цей широкий і добре захищений грот відразу став місцем, де можна перепочити. Але не всім. Допоки не прийде друга хвиля на закріплення, треба чергувати в дозорах.
І воно б нічого, якби не те, що у «спокійному» режимі в самому панцирнику достобіса прохолодно. Метал нахолоняв під вологим кримським повітрям моментально, тож гарячий кухоль чаю так і ввижався Андрію перед очима, особливо якщо біля кухлю ще буде шмат хліба з маслом.
— С-скільки ще, т-трясця! — прорипіла радіостанція біля правого вуха.
Андрій посміхнувся. Грицько, як завжди, бравіював і вліз у свого «Вовка» в самій сорочці.Панцирників порозставляли біля стрілецьких позицій. А трохи вище ділові хумбараджі вже завершили збирати свій міномет. Вісімдесятидвоміліметрова міна могла розкидати в мотлох найброньованішого панцирника. Пєкно добра річ, як каже командир другої чоти.
— Не трусись, Грицю, ще трохи — і підеш лікуватися до тієї медсестрички у ханців, — під гиготіння всієї чоти озвався Моряк. — Вона такі має на тебе види.
— М-мене за таку офірту сеймени тойво…
Що саме з велелюбним штурмовиком зроблять сеймени, з’ясувати не вийшло, оскільки вогкий туман у низині розірвало гучне «Ура-а-а-а!» зі свистом летючих мінометних снарядів.Більшовики вирішили контратакувати.
Міна впала між Андрієм і стрільцями, вибухова хвиля аж перекинула панцирник. У вухах дзвеніло. Швидше за натренованою звичкою, ніж усвідомлюючи, штурмовик вбив брикетик пресованого прометену в роз’єм і перевів важіль зі «Спокою» в «Бій». Серце, що містилося у броньованій спині панцирника, загуло на всю міць.
Піднявшись із землі, хлопець відразу рвонув до залишків бійниці: там стогнали поранені бійці. Наче всі живі.
— Троє поранених! — Андрій заволав на весь голос.
А навкруги вирував бій, тож його вірний супутник — дим — почав розповзатися навколо, на додачу до туману. Десь позаду гепнули міномети кримчан. До вух Рудого донісся низький рокіт, що наближався. На бруствер, загрібаючи вологу глину, буквально залетів перший броньований мотоцикл.
Капсула стрільця та місце водія були броньованими, але спина нічим не прикрита, тож панцирник почекав, доки вороги перескочать через траншею, і відразу розстріляв їх. Не гарно в спину стріляти, але нема чого пхатися. Бо броньовані АМ-700 були на озброєні тільки у штурмових частинах РККА.
Заскочивши в саму бійницю і викинувши ще теплий понівечений кулемет, Андрій почав просто стріляти в усе, що шевелилося попереду і внизу. Неприцільно, просто насипаючи на рух. Треба було прикривати поранених і медиків, які вже поспішали на допомогу. Мабуть.
— Де медики?! — знову заволав Синиця у вмонтовану в корпус рацію, доки перезаряджав магазин.
Канадський виріб рипів, але відповіді не давав. Над головою знову просвистіло. Але цього разу міна впала значно далі. Почувши перемовини попереду, хлопець знову відкрив вогонь. Цього разу з туману почало прилітати у відповідь. Кілька разів дзенькнуло по руках і шолому. Броня поки що тримала.
Нарешті в тумані ясно промалювалися фігури штурмуючих. І де, втрясця, Гриць зі своїм кулеметом? Їх тут більше десятка! Крізь адреналін починала доходити й паніка. Де всі? Не могли ж усю чоту покласти відразу? Чи… могли?
Поруч застогнав поранений, якому інший солдат накладав джгут на поранену ногу. Цей стогін прогнав паніку, яка почала брати Андрія у свої мерзенні обійми. Як би там не було, тут поруч незахищені люди, а попереду — вороги. І йому є чим їх зустріти.Рудий похапцем дістав гранату. Найпідступнішу зброю панцирника.
Підсилені серви дозволяли закидувати кілограмову уламкову гранату майже на двісті метрів, що захоплювало ворогів зненацька. Тож продовгуватий цурпалок злетів угору й упав трохи позаду штурмуючих. Вибух зрізав кущі поруч і самих атакуючих.
Подалі внизу виїхав броньований тягач, із якого висипалася піхота. Це були вже не звичайні піхотинці. Совєти як могли робили свій аналог панцирників. Але технологія, яку винайшли німці за часів Великої війни й згодом удосконалили в Конфедерації, потребувала прометену в досить великій кількості.Совєти такого розходу потужного каталізатора собі дозволити не могли, тож ерзац-панцирники задовольнялися звичайними дизельними двигунами, які приводили всю цю громіздку конструкцію в рух. Грілися ці «тяжолиє боєвиє костюми» дай Боже. Вибухали ще краще. Тож «Факєл» — назва, яка приліпилася до них навіть у самих совєтів. І от зараз ці факелоносці бігли в напрямку висоти.
— Ану пригнись! — прорипіла оживша рація голосом Назара.
Андрій тільки присів, коли над ним почали стрибати панцирники. Хорунжий повністю виправдовував своє прізвище Шибайко. Затріскотіли «Дніпри» та «Ворскли».
— Два-сім, прикривай медиків. Ми тут зараз запалимо.
27 — цифра, що була намальована фарбою на спині панцирника Синиці. Тож, кинувши гвинтівку до стегна, Андрій почав бігати по всій нижній лінії окопів, ставши своєрідним тягловим воликом. Окопних шагачів було мало, тож поранених просто складали на вцілілі штурмові мотоцикли, а панцирник тягнув їх до печери біля кар’єру, інколи ще й відстрілюючись понад бруствером, щоб ніхто туди не заліз.
Ці скажені гонки зі смертю тривали, аж доки сам панцирник не завмер на півдорозі. Спітнілий хлопець тільки зараз зрозумів, що від гарячого повітря всередині костюма все аж пливе перед очима. Але машина перегрілася першою. Смикнувши важіль екстреного виходу, Андрій просто вилетів обличчям у прохолодну багнюку. Посміявся, щоб його, над «Факелами». Над Рудим схилилася невелика розпливчата тінь, а далі прийшла темрява.
11.10.1938, 23:26
Ніч прийшла разом із холодом. Удень кримське сонце ще припікало потилиці, а тепер вітер безперешкодно гуляв відкритим степом, пробираючись під шинелі й остуджуючи спітнілі спини. Суха трава шелестіла об каміння, пахло полином, вапняковим пилом і солоною вогкістю, принесеною з моря. Цей запах поступово збивав ріжучий горло аромат гару та вихлопу, що висів над висотою. Солдати тільки куталися в шинелі й грілися хто де міг.
Зробивши ковток ароматної кави з медом, якою щедро поділилися кримські медики, Андрій простяг руки до окопної свічки — бляшанки з-під консервів, наповненої картоном і воском. Маленькі язички полум’я ледь освітлювали обличчя, вихоплюючи з напівтемряви неголені щоки, запалі очі й почорнілі від пороху пальці. Сам грот захищав від вітру, а от нагорі цей підступний осінній пан буквально витягував душі з дозорних та чатових.
Поруч мовчки, на порожньому ящику з-під боєприпасів, сидів насуплений Грицько. Його панцирник отримав друге влучання в те ж коліно. І місцеві механіки тільки розводили руками. Треба було чекати батальйонних ремонтників, які бозна-де. І перспектива залишитися без свого «Вовка» була дуже невтішною.
До хлопців підсіли двоє хумбараджі: в одного мінометника була перебинтована рука, інший дуже сильно шкутильгав.
Усі четверо тримали долоні над бляшанкою, намагаючись упіймати крихти тепла.
— Лапу свою прибери, — буркнув Гриць. — Дай іншим погрітися.
Андрій мовчки посунувся. Вдячні кримчани підсунулися поближче до вогника.
За кілька кроків від них починався шпиталь. Його відгородили від решти грота двома брезентовими полотнищами, натягнутими між дерев’яними стійками. За ними горіли яскравіші лампи, від яких на кам’яну стелю падали довгі, неспокійні тіні. Біля входу стояв залитий кров’ю окопний шагач — восьминогий механізм, який сьогодні використовували для евакуації поранених.
Зі шпиталю долинали стогони. Хтось кликав матір, хтось прохав не залишати його. І все це — українською, кримською, десь навіть російською. Усе перепліталося в хор пекельних мук, на тлі якого брязчали інструменти й лунали швидкі голоси медиків.
У вузькій щілині брезентової завіси майнуло стурбоване обличчя Айше. Саме так звали ту санітарку, яка сколихнула серце Грицька. А також дотягла сюди знетямленого Андрія, потім ще підбитого Грицька, потім іще пораненого, а потім ще когось.
— Скільки там наших? — запитав Рудий у нікуди.
— Поранених — дев’ять, — відповів Гриць. — А там… там троє.
Де саме «там» — не треба було перепитувати. Там було тихо. Уздовж стіни лежали люди, накриті шинелями та плащ-палатками. Рівними рядами, головами до каменю. З-під одного покривала виступав важкий солдатський чобіт із розірваною шнурівкою. З-під іншого — закривавлена долоня, що так і залишилася напіврозкритою.
— Чуєш, Андріяше, — озвався Грицько, — якщо я загину, то заповідаю свого картуза тобі.
На цей дурнуватий жарт Андрій тільки пхикнув.
— Не смішно. Хоча ні, трохи є, враховуючи, як ти з ним носишся. Тільки давай, щоб він був без ще однієї дірки, бо там уже латки нема де ставити.
— Ой все, а я тебе ще на весілля запрошувати зібрався.
— Це з ким? З Ганнкою з Фастова, чи з Пилипчиною сестрою, а може, з цією твоєю кралею з Горлівки?
— Та ні, ти не розумієш. Це все було так, мимохідь, але ця санітарка — вона саме та…
— Грицю!
— Та що?
— Як її звати? — Андрій розвернувся до Грицька й скептично підняв ліву брову. Гра тіней і полум’я зробила вираз обличчя Рудого демонічно-сардонічним. Гриць тільки ображено скривився.
— Та ну тебе, тесля неотесаний. Так і будеш ходити нецілованим, доки тобі батьки десь у себе на Олександрійщині не знайдуть якусь дзьобату дівку.
Андрій на це тільки посміхнувся й ще сильніше закутався в шинель. Голова після памороку боліла нещадно, але згадка побратима про батьківську хату з ароматом свіжовипеченого хліба й неперевершений гуркіт теслярського цеху, в якому працював батько, викликала тепле відчуття у грудях. Там величезні машини, пирхаючи димом із труб нагорі, випилювали рами для будівель. Ці два місця найбільше й обожнював малий Андрійко: піч в хаті та величність цеху.
З приємних спогадів хлопця вирвав забіглий у грот Моряк. Ось цього демона точно ніяка куля не брала.
— Гриць, підйом. Рембаза приїхала! Поставимо тебе на ноги.
З боку панцирників почалося вошкання. Інформація про те, що їде рембаза, яка полагодить пошкоджені костюми, розійшлася мов кола на воді. За кілька хвилин роздалося невдоволене гарчання — характерний звук колісно-гусеничного тягача ХТЗ-Т «Тавр». За ним заїхали два менші колісні «Ставриди». Ну як менші: супроти вісімнадцятитонного «Тавра» чотири тонни дітища ОдАЗу виглядали несолідно.
Але радість зустрічі швидко сплинула. Рембаза відступала — просто заплутала на нічній дорозі. Про наступ було невідомо, але якщо відступають, то справи йдуть так собі.
— Чує моє серце, що вирівнювати фронт будуть точнісінько по нашій висоті, — Ромко, як завжди, був сама доброзичливість і світився позитивом. — А ми будемо тут, як зайці на полюванні, між мін скакати.
— Дзвін, ну не починай, і так паскудно. Другу хвилю ніхто не відміняв, — озвався хтось із панцирників, що стояли позаду.
— Коли та ще друга хвиля підійде, — похмуро відповів Ромко.
За двадцять хвилин ротний зібрав усіх панцирників окремо. Широкоплечий, як і всі штурмовики, старший хорунжий Марк Весняний, одягнений у чорний комбінезон панцирника, сам був замурзаний: обличчя в кіптяві, рукави комбінезона трохи подерті.
— Ну що, панство. Дорош приїхала, і справи наші такі: друга хвиля затримується. Совєти глушать якоюсь чортівнею радіо, до комбата не можу достукатися. Надія на місцевих провідників, які ще за світло відправилися до наших.
— І що ми робимо? — озвався худорлявий Сухий, чотовий другої чоти. Високий, худий як скіпка, він вирізнявся серед богатирських штурмовиків витонченістю статури.
— Мож того… контратакуємо? — відразу запропонував Назар. — Зранку, по туману, у «располагу» більшовиків: переб’ємо всіх — і назад.
— Ага, і в разі чого люди тут і без панцирників, і без прометену. Ідея гарна, але таке собі, — осадив запального Моряка ротний. — Діємо за наказом: закопуємося й чекаємо підкріплення. Я розумію, що втомилися. І я розумію, що запасів у нас — миша повісилася. Але давайте список: у кого що залишилося. Плюс будемо розбирати пошкоджені панцирники, щоб відремонтувати ті, які на ходу. Заодно розкинемо між цілими прометен і БК.
Народ загудів. Без панцирника виходити в бій — це що без штанів. Марк підняв руку в заспокійливому жесті.
— Панове, я розумію, що це дупа. Але краще рухомий панцирник, ніж нерухома труна. Та й ті, хто без костюма залишилися, будуть на ремточці у Дорош сидіти, допомагати. Бо де я вас таких нових знайду?
Хтось позаду з півтемряви ляпнув: «У притулку для блаженних», — і цей простий жарт викликав хвилю смішків у втомлених, але незламних людей.
— Ну що, «затяті серцем», пішли на ремонт, — відсміявшись, Марк махнув у бік «Тавра», біля якого вже метушилися ремонтники.
На боці тягача висіла емблема батальйону, нижче якої було витравлено гасло: «CORDE INDOMITI».
Глава 3. Навіть залізо втомлюється
12.10.1938, 06:23
— Грицько, щоб тебе шляк трафив, хто так ходить у панцирнику? Я тобі, падла, ноги повідриваю, будеш цурпалками маневрувати, дідько! — Дорош розійшлася не на жарт.
Перша жінка-панцирниця в країні, яка після поранення перейшла в рембазу, оскільки знала панцирники, мабуть, краще за їхніх творців. Настільки ця пані, що зараз нависла над сидячим Грицьком із тонкою цигаркою в зубах, обожнювала бойові костюми.
Вибите в бою ліве око замінив протез, у якому горіла прицільна рамка, а складена з титанових пластин вилицева кістка була підфарбована в бойовий камуфляж панцирника. На додачу на лівій руці була аугмент-рукавичка, яка компенсувала відсутність трьох пальців.
Ще молода, висока, вродлива жінка, скалічена війною, у всіх штурмовиків викликала захват, обожнювання і побоювання. Вона могла сяяти у вечірній сукні на офіційному рауті, в джазовому закладі чи в літературній спілці. Але так само невимушено лаялася, що аж чорти хреститися починали, будучи вимазаною мастилом із голови до ніг. Особливо везучі могли ще й отримати гайковим ключем по спині. Чи треба казати, що особливо везучим був Грицько?
— Йолопе цапоподібний, бери приклад з Андрія: у нього все чистенько й на місцях, а в тебе? У тебе ж, курво, ходильні болти лівої і правої ноги місцями поміняні. Як ти їх узагалі вкрутив?
— Галино Бориславівно, радість моя, смію вам заявити, що шпиняти мене, новеньким, — це недостойно такої пані, як ви! — Гриць як міг тримав марку. Але про всяк випадок пересів подалі від інструменту.
— Я тебе зараз торохну проміж ріг недостойно, щоб болтики з гайками в твоїй пустій макітрі стали на місце! — Дорош гриміла на всю рембазу.
Андрій, який стояв збоку від цієї парочки, тільки перекочувався з п’яти на носок і посміхався. Сталева Галка була, мабуть, єдиною істотою у світі, яка викликала у войовничого атеїста Гриця релігійний жах.
На землі лежали розібрані «Вовки». У ремонтній базі «Тавра» ремонтники чаклували над панцирниками, замінюючи поламані деталі на цілі. Дорош, як заправський диригент, керувала цим оркестром, аж доки в поле її зору не потрапив п’ятдесят третій — «Вовк» Грицька. І почалося.
— Робимо ставки: вони одружаться чи ні? — меланхолійно промовив підійшовший Назар, дивлячись на цю сцену, але не роблячи нічого, щоб захистити свого підлеглого.
— Ставлю гривню на весілля, — озвався Ромко, який також споглядав цю сцену.
— Нє, не вірю, він не настільки навіжений, — Рудий до цієї ідеї віднісся максимально скептично. Гриць із подружнім рушником — ні, таке й у страшному сні не привидиться.
Доки ремонтники за допомогою приладдя й доброї лайки складали докупи пошкоджених «Вовків», настала черга заступати на чергування трійці Ромка. А по роті вже назбиралося під п’ятдесят гривень на спір про одруження. Рудий тільки гиготнув із цього, залазячи у свого панцирника. А біля «Тавра» Дорош усе ганяла Грицька.
12.10.1938, 08:15
Панцирник поклав у викопану в землі нішу ящик із мінами. Командир кримських хумбараджі Рустем, який дуже добре розмовляв українською, затягнувся цигаркою. У повітрі потягло запахом паленого тютюну та ще чогось.
— Дякую тобі, друже! Скоротив нам роботу.
— Та нема за що, ми й так біля вас чергуємо. Тож… — Андрій, який ставив останній ящик, просто розвів руками.
Цього разу довелося чергувати на центральному виступі, який підступав до долини, де засіли більшовики. Мінометники розташувалися «поверхом» вище, на другій лінії.
День обіцяв бути хмарним: небо затягло свинцево-сірими хмарами.
— Хоча б дощу не було, — протягнув у рацію, як завжди, похмурий Ромко.
— Дзвін, ти як завжди сама веселість, — відізвався Сморш.
Колоритний уродженець Білої Русі був озброєний трофейним кулеметом Дегтярьова, оскільки «рідних» набоїв 7,92 мм під «Ворсклу» залишалося обмаль. А під ДК добра було навалом. І зараз він поважно проходжався по траншеї, виблискуючи дисковим магазином зброї.
Його поставили в трійку на заміну Грицьку, який зараз бігав з інструментом навколо свого панцирника, бо Дорош суворо наказала: хлопець сам ставить його на ноги. А як пані осавул сказала, так у її царстві і буде.
Саме чергування проходило стандартно. Совєтські міномети з періодичністю раз на пів години обстрілювали висоту. Тож доводилося ховатися по укріплених дзотах та перекриттях.
Усе йшло буденно й звично.
Аж тут із західного боку почувся рівномірний звук мотора. Першим літак помітив командир хумбараджі Рустем.
— Наш летить! — він замахав руками.
До висоти поступово наближалася цятка. Спочатку — наче невеличка комаха на тлі загрозливої величі сталево-сірих хмар. Потім ця цятка збільшувалася, перетворюючись на двокрилий літак.
Придивившись, Андрій зумів навіть розгледіти на хвості золоту тамгу. Кримський літак-розвідник. «Чайлак», якщо він правильно запам’ятав назву. Бо перед початком експедиції ротний примусив запам’ятати обриси всіх літаків ханства. Щоб запальні хлопці, боронь Боже, не почали гатити з усіх стволів по союзниках.
Машина йшла на схід, у бік супротивника. Двигун працював рівномірно й не надто басовито. Поступово силует літака розчинився в далечині.
— Сподіваюся, прилетить із чимось хорошим, — мрійливо зітхнув Ромко. — Особливо якщо це щось хороше буде у вигляді ескадрильї «Круків» або «Капланів».
Для завжди похмурого Дзвіна авіація була найпрекраснішою мрією. Навіть на лівому, «нестатутному», плечі, на якому штурмовики завжди вимальовували щось від себе, був старанно намальований винищувач. Який до того ж оздобила вишиванка.
Наступна година пройшла нудно, але солдати були дуже раді такому нудьгуванню: нічого не прилітало і не вибухало. Сморш десь знайшов ще ящик із набоями до Дегтярьова й уже цуприкував його в схованку.
Андрій же більшу частину часу провів у перемичці, спілкуючись із Рустемом. Командир кримських мінометників виявився дуже освіченою людиною, який встиг закінчити і Миколаївське портове училище, і трохи повчитися в Новоросійську, доки Совєти у тридцять четвертому не виперли звідти козаків-роялістів.
Тож чоловік міг перекинутися з Ромком словом про техніку і поглузувати зі Сморша, але по-справжньому він зачепився з Андрієм. І за що зачепився — за кухню. Почалося з порівняння пиріжків-чібереків, продовжилося м’ясними пирогами-сарбурмами, а зараз дискусія дійшла вже до святого в очах Андрія — порівняння голубців та сарми.
— Як… як у виноградне листя? Воно ж кисле? Ще й жорстке! — спантеличений голос Рудого долинав із панцирника досить глухо, але чутно було нормально.
— Та не будь-яке, друже, — засміявся кримчанин. Посмішка Рустема була відкрита й щира. Командир хумбараджі заливався сміхом від усієї душі, закидаючи голову назад і виблискуючи білими зубами. Цим щирим сміхом він нагадував Грицька. — Ти береш молоде, світло-зелене листя. І обов’язково, щоб виноград був білий, бо з синього, так, будеш жувати, як та корова. І те листя ще треба замаринувати. І вже потім викладаєш начинку та вариш, як свої голубці.
— Ну добре… Треба буде спробувати, — у голосі штурмовика віяло недовірою.
— Спробуй, спробуй, тобі сподобається! З катиком — це… — Рустем аж закотив очі. — Хай Аллах благословить тих, хто придумав ці страви ставити за один стіл!
— А ще можна з грибною підливою! У мене бабця так голубці на свята готує: зверху поливає підливою з грибів та сметани!
— О! Це також треба буде спробувати!
Ромко, який стояв неподалік, тільки коротко вилаявся.
— Ну годі вже, га? До обіду ще дві години, а у тебе, шановний Рустеме, вже хумбараджі міномет слинами залили, що аж через край плюхкотить. Ясь наш уже он другим трофейним кулеметом ремигає, уявляючи ті ваші голубці з грибною підливою. Стрільці взагалі готові Рудого тупим консервним ключем із «Вовка» діставати, тільки б заглох зі своєю їжею.
Сморш, почувши, що розмова про нього, відірвався від того, що приладнував у схованку ще один трофейний кулемет, і подивився на Дзвіна. Полтавчанин тільки махнув рукою, мовляв, не звертай уваги.
Відсміявшись, Андрій нашорошив вуха. Десь у далині загуло, причому звук двигуна був не той самий, що раніше. Тепер до нього додалося якесь ледь чутне деренчання.
— Наш повертається! — хтось із особливо гарним зором вказав на цятку в небі.
Але цього разу ця цятка була не сама. «Чайлак» повертався, чи, точніше буде сказати, тікав щосили. Розвідник притискався ледь не до крон дерев. А за ним вимальовувалися сталеві обриси півторапланів із більшим верхнім і меншим нижнім крилом та криваво-червоним носовим відсіком. «Сталінські коршуни» вийшли на перехоплення. Ще трохи — і вже можна буде роздивитися величезні червоні зірки на крилах.
— Коршуни на хвості! — крикнув Ромко.
— Ну так, «Сталінські коршуни», он пики червоні, — почав було Сморш.
— Та ні ж. Літак такий, ІС-35 «Коршун», — перехоплювач, хай йому грець. Наш може не втекти. Вони швидкі, падлюки.
Совєцькі винищувачі йшли уступом. Передній тримався вище й праворуч від розвідника, другий — трохи нижче, поступово скорочуючи відстань. Їхні радіальні двигуни ревіли різкіше, на вищій ноті, ніж важке рівномірне гудіння кримської машини.
На одному з винищувачів розквітли жовтогарячі зірочки — запрацювали гармати. Розвідник почав виляти з боку в бік, а потім узагалі опустився майже над землею, і Рудому здалося, що літак просто застопорився. Але цей маневр дозволив пропустити переслідувачів далеко вперед.
Розвідник вильнув праворуч і почав забирати в бік дороги. Супротивники не дрімали: «Коршуни» розвернулися майже біля висоти, де сиділи солдати, і з різким вищанням полетіли навздогін за втікачем. Усе ж таки різниця в потужності двигунів була дуже значною. Винищувачі швидко наздогнали свою жертву. Ведучий раптом нахилився на крило й пірнув униз. Між ним і «Чайлаком» на мить спалахнули короткі вогники.Звук пострілів прийшов із запізненням — сухе, кашляюче тр-р-р-р, майже загублене в гуркоті двигунів.
Кримський літак різко завалився ліворуч. Андрій навіть подумав, що машина втратила керування, але вона вирівнялася біля самої землі й понеслася далі, тягнучи за собою глухий рев мотора.
— Вирвався! — закричав Рустем, який спостерігав цю битву крізь бійницю.
Але радість була передчасною: «Чайлак» наче й скинув висоту, але поступово став помітним сизий хвіст за літаком. Влучили. Літак трясло, але пілот усе намагався втримати свого підбитого металевого птаха в повітрі. Нарешті розвідник зник за пагорбами вдалині, при цьому ледь не зачепившись за вершину одного з них.
Над траншеями застигла важка, давляча мовчанка. Андрій не знав, чи дотягне літак, чи розбився, чи вижив сам пілот. Усе це накрило якоюсь гіркою неміччю. Рудий оглянув висоту знизу. Вони тут сидять самотні, без зв’язку: півтори сотні людей, машини, що ламаються, та боєприпаси, що закінчуються.
Чергування Рудий здавав морально розчавленим. Хотілося дістатися гроту, закутатися в шинель та впасти десь біля теплого двигуна, щоб ніхто не діставав. Навіть їсти не хотілося. А це вже казало багато про що.Не встиг Андрій навіть вибратися зі свого панцирника, щоб втілити ці плани в реальність. Як щось гепнуло на горі, і гепнуло добряче. Відразу зарипіла рація.
— Грот, це Павук! Треба підмога! Тут техніка! Техніка! Треба підмога! — просичав хтось із панцирників у рацію.
У гроті почалася метушня, залунали команди офіцерів. Не пройшло й хвилини, як в ефірі пролунав спокійний голос ротного.
— Моряк, твій взвод іде на Павука. Усі, хто є в наявності, беріть важкий калібр.
Поруч, лаючись, пробіг Ромко. Андрій відразу ж розвернувся й побіг за ним. Павук — це була їхня точка, де вони чергували. Нижній ряд траншей заволокло димом. Довкола метушилися люди. Хтось біг зі снарядами, хтось — на свою позицію.
Знову ворожий накат, але, на відміну від попереднього, цей був підготовленіший. Судячи з доповідей, що лунали в рації, піхота наступала відразу з трьох боків. Причому мотоцикли тепер не лізли під вогонь союзників, а з максимальної відстані насипали з кулеметів по бійницях.
Почувся різкий пронизливий свист міни, і попереду роздався вибух. Вибух був такої сили, що землю відчутно трухануло.
— Що там так гахнути могло? — озвався Ромко в рації.
— Не зна… А-а-а! Трясця! — згадав Андрій, у якого все всередині похололо. — Боєкомплект мін у ніші. Біжимо швидше.
Серце за спиною гуло, а Рудий, вискочивши перед бруствером другого ряду траншей, побіг до місця вибуху, ледь не в напівприсяді, щоб зменшити силует «Вовка». Попереду здіймався стовп чорного диму, і в усі боки розліталися детонуючі боєприпаси.
Із диму вискочили перелякані мінометники. Але кількох не було, включно з Рустемом.
— Де Рустем?! — Синиця сплигнув перед кримчанами, які ледь не врізалися в нього.
Один із мінометної обслуги тикнув туди, де щойно вибухало. Хлопець знову буквально злетів на бруствер і побіг у вказаному напрямку. На цей час боєприпаси перестали детонувати, але вся місцина все ще була в диму й вогні.
Рустема він побачив, коли той витягував одного з постраждалих хумбараджі від понівеченого міномета. В іншого мінометника ноги були затиснуті важким піддоном. Рудий швидко зістрибнув у траншею, до притиснутого кримчанина. Загуділа серва «Вовка», і важкий металевий прямокутник відірвався від землі, даючи солдату свободу.
— Рустеме, хапай поранених і тягни їх нагору!
— Тягну, тягну! — мінометник уже відтаскував солдата, якого звільнив Синиця.
Сам Андрій тим часом скинув убік брухт, що залишився від міномета, щоб відкрити бійницю. І завмер. Навіть лайка застрягла в горлі.
Поруч, десь метрів за двадцять правіше, у схил пагорба прилетів снаряд, який вирвав чималенький шмат землі з вапняком. Із диму виповзав сам стрілець. П’ятибаштове, стотонне чудовисько на гусеницях. Совєти пригнали для штурму один зі своїх надважких танків.
У висоту — добрі чотири метри, з високою центральною баштою, у якій містилася основна гармата. Ще дві башти знаходилися трохи нижче. На задній частині також виднілися силуети гармат і башт. Бокові частини були підсилені броньованими листами ледь не до землі.
По танку дзенькнули пара пострілів, але сорокап’ятиміліметрова протитанкова рушниця, яку мали при собі інженери роти, не могла пробити броню.
— Марк, тут танк! Тут танк! — голос Назара був рівним. — Здорове й непробивне падло.
— То вибивайте до дідька піхоту, сам танк позицію не захопить, трясця! — голос ротного був злий. Нерви у всіх уже були максимально взвинченими. Але правда в цьому була. Не техніка тримає висоту — люди.
Але довбаний танк обстрілював саме ту частину, де був Синиця, бо нижче був пролом, через який могла зручно пройти ворожа піхота. Андрій швидко оглянувся по боках і зусиллям стягнув металевий піддон, який слугував п’ятою міномета. Поставив його вертикально, впритул до насипу, щоб металева плита стала додатковою бронею.
Усюди торохтіла битва. Десь ворожа піхота вже застрибнула в першу лінію траншей, тож захисникам довелося вести ледь не рукопашні бої. Рудий зосередився на проломі. Туди сунулася пара молодиків у землистих шинелях. Вірний «Дніпро» вигаркнув вогнем. Силуети попадали, але за ними, по них же, поспішали інші.
Пролом був вузький, тож противник скупчився, і Андрій дістав останню гранату. Спробував закинути просто в центр вирію ворожої піхоти. Але промахнувся, і смертельний шар упав правіше, вибивши опори накриття й майже нікого не зачепивши.
А танк уже був досить близько. Він поводився як повноважний хазяїн цього поля, нікуди не поспішав. Але перед насипом його двигун загарчав сильніше, наче цей сталевий монстр також збирався брати висоту. Хоча… Андрій швиденько оглянувся назад. Тут підйом був досить пологим, і до центральної частини, де була широка дорога, сам танк міг би і доїхати.
Трясця!
Рудий висунувся з-за металевого листа й вистріляв залишок набоїв із магазину. Присівши за насип, щоб перезарядитися, хлопець почув хрипливий скрип, тріск чи схлипування. Коротка тиша — і мотор танка заревів, але вже інакше. Ревіння досягло максимальних обертів, додалося якесь торохкотіння і свист. Але, що дивно, звук не наближався.
Андрій з острахом виглянув із-за свого імпровізованого укриття і побачив, що танк, доїхавши до першої, досить вузької лінії траншей, вирішив її перемахнути та наїхав просто на накриття з пошкодженими від вибуху гранати опорами. Вони не витримали навантаження, і вся ця десятиметрова махіна просто загрузла передньою частиною в траншею.
Танк надсадно хрипів, плювався чорним вихлопним димом, але вибратися в нього не виходило. Проте він сам слугував гарним укриттям для піхоти, яка спочатку скупчилася за його громадою, а потім почала сплигувати в траншеї, де вже точилися ближні бої.
Андрій зі свого підвищення почав відстрілювати ворожу піхоту, яка висовувалася з-за броньованої спини танка, що вже вгруз так, що став майже вертикально. Нарешті піхота, яка накопичувалася за насипом та танком, почала не поодиноко, а масово забігати в траншеї. Синиця тільки вилаявся: набоїв залишилося всього пара магазинів. Тож Рудий, пригнувшись, побіг по другому рівню траншей до кулемета, що виднівся неподалік. Не зупиняючи ходу, Андрій відірвав його від кріплення.У рації тим часом творився хаос.
— Ліс, тут поперли з усіх боків!
— Перша лінія прорвана! Вони танк використовують як укриття!
— Схід, зайшли на третій рівень!
На другому каналі прорізався голос Моряка:
— Так, хто на західному боці? Є ідея! Вибиваємо піхоту звідти і танк підриваємо прометеном. Хто зі мною?
— Я таке не пропущу, — Грицько вже був тут як тут. Таки домучив свого панцирника.
— Рудий, ти з нами? — це вже Ромко.
— Дідько, от ви зараз не дуже вчасно, — Синиця відстрілювався з кулемета з-за рогу по піхоті, що штурмувала траншеї. — Але я з вами.
— Гриць, бери у Галки прометен і на другий рівень. Дзвін, я, Рудий та трійка Сморша будемо вибивати піхоту. На тобі бомба.
— Давай, Грицю, після такого нам наливатиме або сам полковник, або апостол Петро! — підколов Ромко. — Чи, як ви, атеїсти, кажете, Велике Ніщо.
— Велике Ніщо мені не наллє оковитої, — побурчав Гриць у рацію. — Вибирай заклад у столицях, Дзвоне! Погуляємо!
За кілька хвилин до Рудого приєдналися ще шестеро солдатів у «Вовках», ще й набоїв принесли, на радість хлопця, який уже вистрілював другий «сусідський» кулемет.
Та й сам панцирник уже тримався радше на волі та майстерності хлопця: тахометр Серця панцирника давно був у червоній зоні. На показники роботи серв взагалі дивитися не хотілося. Дрібні уламки, які не виводили машину з ладу, все ж таки накопичували пошкодження на суглобах. Ліва рука вже ледве слухалася.
Тож хлопець лише зафіксував її в одному положенні й вклав у неї свою гвинтівку, зробивши таким чином імпровізований вертлюг.
— Ну що, погнали, наші городських, — пролунав у рації голос Назара. — Такі маю вам сказати, шо на етот кіпіш кращої компанії, чим ви, і не знайти.
— Ой, йди в доску, Моряче, лякає він тут нас смертю, — гигикнув Сморш під сміх хлопців своєї трійки.
Ромко ж мовчки хрестився.
За командою чотового всі панцирники почали рух. Битва вийшла затятою круговертю. Для Андрія все змішалося: стріляй, бий, біжи. Ось упав один із хлопців Сморша. По ньому влучив хтось із совєцьких «Факелів», які тримали перехрестя.
Назар зі Сморшом, виплигнувши на бруствер, просто зчепилися з цими ерзац-панцирниками врукопашну. Рудий побіг траншеєю і, добігши до перехрестя, почав насипати по піхотинцях у землистих шинелях, які вже рвалися на гору. Впритул калібр 7,92мм «Дніпра» буквально косив червоних, наче жнивар пшеницю в полі.Але щось дзенькнуло по нозі панцирника. Синиця опустив зір додолу й побачив невеликий шар, що прикотився йому під ноги.
Граната!
Хлопець, як в’юн, що тікає від щуки, кинувся в найближчий прохід. Вибухова хвиля пройшла траншеями. А уламки все ж добили серви багатостраждального панцирника. Ліва частина костюма взагалі перестала слухатися, не реагуючи навіть на намагання Андрія зігнути суглоби силою.
— Я все! — прокричав Андрій у рацію. — Клин лівої сторони!
— Сам цілий? — прорипів хтось у рації.
— Так!
— Тоді вискакуй і швиденько в грот. Там уже озброюють усіх для відбиття нападу.
Натиснувши важіль екстреного виходу, хлопець вибрався з панцирника. Навколо стояв сморід дизелю, землі, гару, і витав цей мерзенний запах крові. Андрій хутко озирнувся. Довкола лежали понівечені тіла у «червоних», і лише де-не-де проглядалися сірі та білі костюми конфедератів і кримчан.Хлопець завмер.
Невже це все ми наробили? Реальність поза панцирником ударила грудками випаленої землі й холодним вітром продерла по спині. А внизу «Вовки» його чоти нарешті пробилися до траншеї, де застряг танк. Позаду біг панцирник із намальованою на лівому плечі дамою в червоній сукні з довгою цигаркою в руці. Грицько!
Але дійти до танка не дали. Андрій завмер від моторошної сцени, яка врізалася в пам’ять назавжди. Центральна башта танка повільно, зі страхітливим скреготом, почала розвертатися в бік українців. Жовтий вогонь пострілу — і п’ять фігур у найкращих обладунках, які знало людство, просто здуло, як поривом вітру. У Рудого автомат випав із рук. Його хлопці, друзі, командири. Цього не може бути!
Позаду в панцирнику прорипіла рація.
— Ідіоте, що стоїш? Допомагай, якщо хто залишився живим! — це був Гриць.
— Грице, давай ти також, удвох буде простіше.
— Е ні, в мене тут релігійний диспут намічається з апостолом Павлом.
— Петром, — автоматично поправив Гриця Рудий, не второпавши від шоку, про що той мовить.
— Та хоч із ким! Швидко рятувати людей! Капелюха Галці віддай.
Рудий примарою, не розбираючи дороги, кинувся до траншеї. Добре, що після битви, яку влаштувала чота, на їхній бік ніхто не хотів лізти. Побачивши уламки першого панцирника, Андрій побіг ще швидше.
За уламками, які рясно розкидало навколо, він побачив цілий панцирник. Швидко підбігши до нього, хлопець натиснув спеціальну послідовність важелів і відкрив його ззовні. На нього вивалився скривавлений Моряк. Хлопець відразу почав відтягувати його.
Назустріч, похитуючись, вийшов Сморш. Очі у білоруса були осоловілі, але він був живий. Позаду почулося рідне вищання двигуна панцирника. Серце працювало в перевантаженні. Гриць із коробкою в руках перестрибнув через побратимів і побіг прямо на танк, забігаючи до найменш броньованого боку, відкритого знизу.
— Тікаймо! — заволав Сморш, підхопивши пораненого Назара з іншого боку.
— А Гриць? А інші? — запитав Андрій.
Штурмовик тільки відвів очі. Він, на відміну від молодого стрільця, бачив, що інших немає. Це вони з Назаром тільки чудом уціліли. Тому що були трохи позаду.
Позаду розквітла вогняна кульбаба, така недоречна для жовтня. Жахнуло так, що люди навколо аж присіли, вдарило по вухах гострим болем і стиснуло груди. А далі по траншеї загуляло гаряче повітря з пилом. Вибуховою хвилею збило з ніг, і всі троє попадали вперед.
Напівоглушений Синиця тільки безсило загрібав землю руками, намагаючись підвестися і тягти далі командира. Але щойно він припіднявся, у голові запаморочилося, і Рудий знову простягнувся на землі.
Позаду ще заблимкотіло. Андрій знайшов у собі сили розвернутися й подивитися в небо. Сірим осіннім небом пікірували грізні українські «Круки» та броньовані кримські «Каплани».
Підмога!
Частина 4. Ті, що вийшли живцем
30.12.1938
Січеслав, Вільний Степ, Конфедерація України-Русі
Величезний лікарняний комплекс, названий на честь славетного українського лікаря Іллі Мечнікова, був побудований відносно нещодавно. Тож блищав хромом, склом та сталлю. Хіба що окреме місце займав військовий шпиталь, який розташовувався поруч із початком Довгої Балки. Це була цегляна триповерхова будівля, яка дуже відрізнялася від сучасного блиску інших споруд навколо.
А ще в ньому пахло Новим роком:кавами цитрусами та сушеними травами. Ялинки при вході прикрасили іграшками, які наробили дітлахи зі школи поруч. Причому ці аромати Нового року перебивали навіть всюдисущі лікарняні запахи.
Старший стрілець Андрій Синиця тільки щільніше запахнув своє пальто. По дорозі проторохкотів малий шестилапий шагач, якого, наче песика на ціпку, вела медсестра. Рудий посміхнувся їй: за ці два місяці у шпиталі вони стали хлопцеві майже рідними.Але все — виписка. Розписавшись у картках і віддавши головній медсестрі на печатку весь стос паперів, хлопець промовив:
— Ганно Сергіївно, я заскочу до Назара на кілька хвилин, доки тут всю документацію підпишуть.
Сувора огрядна медсестра, яка була у своєму незмінному медичному чепці, тільки подивилася на хлопця.
— Будете пити — приб’ю!
— Та боронь Боже. Моряка, тобто пана хорунжого, тільки ж перевели з аугментної сюди. Яке пити?
— Знаю я вас. У мене від вас, «четвертих», голова вже болить третій місяць!
Андрія не треба було вмовляти двічі. Хлопець швидко пробіг сходинками на другий поверх і забіг у другі двері справа.
Кімната була світлою, з великими вікнами й кількома ліжками. Найближче до вікна займав Назар. Розбишакуватий одесит у тому бою втратив око, а ліве передпліччя врятувати не вдалося. Тож тепер на його місці блищав п’ятипалий аугмент.
Моряк тільки цикнув.
— Прийшов. Що, салаго? Знову у стрій?
— Так точно, пане хорунжий! — став струнко Андрій.
На це Моряк тільки тихенько хмикнув, дивлячись на свою понівечену лівицю.
— Заходь до хлопців… Там, ну, ти зрозумів. І рекрутів вчи, щоб ходильні болти від ніг не плутали! — Назар відкинувся на подушку й посміхнувся. — Бо коли повернуся, буду запитувати за все.
— Добре, Моряче! Все зроблю! Ти головне відновлюйся швидше, бо мені телеграми шлють: Марк там ремствує без тебе.
— Ось це відновлюся і припхаюся, — Моряк підняв аугментовану руку. — Буду одноруким бандитом. А тепер вперед, тебе там уже чекають унизу!
Андрій так само швидко спустився вниз, де забрав свій стос паперів і вийшов на вулицю.
Нагірний бульвар Січеслава був широким. Тут проїжджали як легкі «Рено», так і різні вантажні авто з усього світу. Все диміло, шуміло і блищало. Ось проїхав поважний пан на своєму «Козаку», за ним майнула вантажівка — легкий «Тавр», або он обабіч стояв дорогий «Русобалт» Донського Козацтва.
Всюди тинялися люди: дорослі, діти, бігали студенти. А під розлогою ялиною прихистився непримітний шестиколісний «Яр» із золотою римською четвіркою на боці.
Андрій пішов туди, але, щойно вийшов за територію лікарні, до нього відразу причепився беззубий хлопчина років восьми. Він тут торгував газетами за шаг.
— Дядечку, купіть газетку! Там про те, як наші вибили комуністів з Керчі!
Андрій тільки сумно подивився на малого. Поліз у кишені. Там знайшлося кілька дрібних шагів.
— На, купи собі булку, газету не треба.
Рудий насипав дріб’язок у руку хлопцю, який не повірив своїм очам, і мовчки пішов далі.
На лавці сиділа Сталева Галка та палила свою тонку довгу цигарку. Як завжди, ошатно вдягнена на людях, але зараз одна деталь її вбрання взагалі ніяк не в’язалася з образом. Старий, латаний-перелатаний чорний кашкет, який так люблять носити прості хлопці з Юзівської Республіки.
Дорош стрімко підійшла й обійняла хлопця. Синиця від такого прояву емоцій аж заніяковів.
— Виписали чортяку! — нарешті промовила Сталева Галка. — Ну що, твоєму «Вовку» трошки погано, але, доки ти валявся, ми його поремонтували. Узагалі як новенький, хіба пара заплаток — та й усе. Ну що, куди хочеш? У нас ще є час повештатися. Тут є крутезний заклад по Соборній, там м’ясо — пальчики оближеш!
— Пані осавуле, а давайте… давайте до хлопців, — тихо промовив Рудий.
Дорош відразу посмурніла.
— Так, ти правий. Давай.
Військове кладовище знаходилося за містом. Збоку стояли рівні ряди тих, хто вже ніколи не встане. Над кожною могилою майоріли жовто-блакитні та червоно-чорні прапори. Окремо знаходилася капличка, де на вітражах були зображені панцирники.
Рудий підійшов до рівного ряду могил. Завжди насуплений Ромко, веселі брати-кулеметники — і ще багато хлопців у ряд. Двадцять сім панцирників їхньої роти полягли за ті кляті дві доби.
У самому кінці Дорош присіла навпочіпки біля крайнього поховання. Дівчина нервово м’яла кашкета. Там було місце Грицька. Донбаський пройдисвіт залишив по собі лиш кисет, набір білизни та латаний-перелатаний картуз. Навіть частин його «Вовка» не вдалося зібрати.
Попрощавшись із кожним, Андрій повернувся до Галки.
— Йдемо?
— Так, йдемо! — осавул якось швидко пройшла повз Синицю, трохи відвертаючись.
Андрій трохи второпів,та ну ні, не могла ж Сталева Галка плакати. Мабуть, щось в око потрапило.
Окинувши ще раз місце останнього прихистку, хлопець пішов до автівки.
…За пів року.
Старший стрілець Андрій Синиця приміряв, чи добре приєднується магазин до гвинтівки його панцирника. У кубрику все двигтіло: хтось збирався, хтось лаявся, хтось молився. Більшість молилися.
Четвертий батальйон відправляли на схід, до кордонів Донського Козацтва та СССР.