Перевізник

Мотор реве, наче здичавілий звір, а шурхіт коліс по асфальту — наче тло його нестримної пісні. Пахне звично — солоною водою та машинним мастилом.
Вода неспокійна. Від дороги до самого обрію хвилі витягують свої довгі чорні руки до самого неба. Такі невисокі, вони навряд мають шанси дотягнутися навіть до проїзної частини, піднесеної на кількаметрових палях. Не те щоб до хмар. Незважаючи на день, один із супутників уже визирає з-за обрію, погрожуючи затулити собою частину післяобіднього сонця.

Шлях вільний, і можна спокійно спостерігати за тим, як краї хвиль піняться і виносять на поверхню рибу, рослинність та сміття з глибин. У такі моменти йому завжди здається, що ці водяні мацаки окантовані білим тисненням або навіть одягнені в білосніжні рукавиці.

Супутниця мовчить, Норах теж. Вдивляється у вікно зі свого боку автівки й спокійно погладжує невелику сумочку, яку тримає на колінах. Вони їдуть усього кілька годин, а її зачіска вже розтріпана солоним вітром, що вривається в салон крізь прочинене скло.

— Яку найбільшу хвилю ви бачили? — раптом запитує вона.

Це застає водія зненацька, і він замислюється на кілька хвилин. Тим часом дівчина відповідає сама.

— Я бачила хвилю, що доходила до самої дороги, — вона повертається до перевізника та оцінюючи дивиться в його вічі.

Норах нітиться ще сильніше.

— Самої хвилі не бачив, — врешті відповідає він, — лише те, що може зробити вода, яка пройшлася по дорозі.

Він чекає на уточнювальне запитання, але пасажирка мовчить. Так проїжджають іще кілька кілометрів, доки стає зрозуміло, що вона просто чекає на продовження. Очей не відводить, однак погляд стає більш уважним.

— Сам шлях не зруйнувало, однак покриття знатно потріпало, — продовжує Норах, удаючи, що уважно стежить за дорогою. — Покриття пошкрябало, а загородження зникло безслідно. А в тих краях стежать за Шляхом, не те що тут.

Він хитає головою, наче пояснюючи, що має на увазі.

Дорога, якою вони несуться, дійсно залишає бажати кращого. Зазвичай міста стежать за тим, щоб під’їзд до них був комфортним чи принаймні безпечним. Ця ділянка не є ані першою, ані другою, тому зустріти на ній транспорт складно. Більшість роблять значний гак, аби уникнути особливих пригод. Сам Норах намагається якнайшвидше виконати замовлення, а оскільки воно обіцяє бути довгим, то не зволікає.

— Вода така, — супутниця проказує це з деякою мрійливістю та знов повертається до споглядання безконечного водного пейзажу. — Дає життя і може його забрати.

Вона знову замовкає, коли авто проїжджає під напівзруйнованим мостовим пілоном. Те, що лишилося від вантів, безвольно звисає з висоти, не дістаючи навіть шляху. Керманич чекає, доки промине ще один пілон. На це йде більше ніж пів години, і тільки тоді пробує перехопити ініціативу.

— Скажіть, Доро, — начебто ненав’язливо розпочинає він, — вас, здається, звуть Дора. Скажіть, ви коли-небудь виїжджали за межі міста?

Після цього запитання знову проходить кілька секунд тиші.

— Ні, — відповідає пасажирка, цього разу не відриваючись від вікна. — Але дуже багато чула про Шлях.

Норах усміхається й навіть хоче пожартувати над її недосвідченістю, коли помічає рух у дзеркалі заднього огляду. Він кілька разів дивиться на дорогу і повертається до дзеркала, перш ніж знову звернутися до супутниці.

— Твої знайомі? — запитання лунає спокійно.

Дора злякано озирається і втуплюється поглядом уперед, міцніше стиснувши в руках свою сумку.

— Байдуже, — продовжує Норах, — на цій ділянці вистачає покидьків.

Він перемикає передачу і втискає педаль газу в підлогу. Майже одразу пахне паленим, а двигун реве гучніше.

— Сподіваюсь, у тебе є чим захищатися? — краєм ока водію вдається вловити погляд, у якому помітне запитання.

Норах озирається. Проминає ще один пілон, а переслідувач не тільки не віддаляється, а й, здавалося, наближається.

— Надаю перевагу втечі від проблем, — він укотре зазирає в дзеркало, — однак підозрюю, що цього разу доведеться стикнутися з ними безпосередньо.

Минають ще один проліт, і загрозу вже можна добре роздивитися. Авто, що їх переслідує, скоріше схоже на триколісний мотоцикл із кабіною. Передній бампер оснащений чимось подібним до ковша снігоочищувача, а звук, який видає цей транспорт, високий та їдкий. Викликає асоціації із саморобним мопедом.

Коли той наближається на відстань кількох метрів, водій утікачів швидким рухом відкриває приховану панель, що зберігає в собі три ряди різнокольорових клавіш. Намагаючись не відривати погляду від дороги, пробігається пальцями в повітрі, наче піаніст, який шукає, з якої ноти почати мелодію. Врешті визначившись, упевнено натискає і, схопившись обома руками за кермо, зазирає до гладкої поверхні, яка дозволяє отримати зображення того, що відбувається позаду.

Саме в цей момент звідти чується легкий дзвін, а дорожнє полотно наче засіює блискучими лелітками, що виграють на сонці яскравими барвами.

Переслідувач ледь встигає ухилитися. Для цього йому доводиться різко вильнути ліворуч і проїхати мало не по самому краю. Норах помічає, як під лівим бортом трицикла у воду сиплеться шмат дороги, однак той все ж таки продовжує гонитву.

На мить відставши від їхнього транспорту, триколісний мопед швидко надолужує згаяне і, наче прицілившись, пристроюється в кільватері. Потім збільшує швидкість, і раптом позаду чується скрегіт металу об метал. Машину трусить, і швидкість починає зростати.

— Тепер я розумію, навіщо цьому драндулету таке потворне покращення, — бічним зором водій помічає, як, промовляючи ці слова, дівчина вхоплюється за ручку дверцят однією рукою, а нігтями іншої впивається в свою сумочку.

Жарт вдалий, однак сміятися з нього немає часу. Будь-якої миті його авто може розвернути й навіть викинути з дороги. Звертати вбік пізно, тож доводиться нашвидкуруч вигадувати ефективний порятунок із пастки.

Пробує пришвидшитися, однак разом із його автівкою пришвидшується й автомобіль-таран. Ще один скрегіт. Цього разу іззаду вистрибує невеличкий фонтан з іскор, а машину трусить ще сильніше. Маленькі частинки здмухує вітром, і вони не встигають навіть упасти на корпус трицикла і згасають, як надія відірватися.

Кермо тепер годиться лише для того, аби утриматися від розвороту. Переслідувач визначає напрям руху, зміщуючи його поступово ліворуч за край шляху. Обидві машини рухаються майже по дотичній, тому до повного з’їзду в море ще один-два пілони, а далі на супутників очікують темний океан та гучне занурення в його холодні води.

Навряд чи Норах до кінця усвідомлює, наскільки авантюрний його задум, проте іншого вибору не лишається.

— Схопись за що можеш, — кидає він уже досить переляканій супутниці, — і якомога міцніше.

Ще один проліт дороги закінчується, і попереду маячить черговий пілон, що виситься, наче старовинна статуя, що їх, за переказами, час від часу будували люди на своїй рідній планеті. Вони проминули вже кілька таких, доки триває гонитва, але тільки під наступним виблискує широкий рівний майданчик, не захаращений брухтом, сміттям чи зруйнованими будівлями.

Головне — точно розрахувати час та рух. Саме тому водій закусує нижню губу, перш ніж зробити те, що легко може призвести до аварії. Різким, але коротким рухом він розвертає автівку праворуч, ухиляючись від тиску, який чинив триколісний переслідувач.

При цьому їхню машину на кілька миттєвостей відриває від поверхні проїжджої частини одним боком. Ширини майданчика вистачає, аби їх не викинуло у воду. За цей час трицикл проноситься повз, і до супутників долітає різкий звук гальм та міцний сморід поту.

Триколісна машина втрачає швидкість, однак упевнено рухається до краю платформи. У її кабіні помітно одиноку патлату істоту, що відчайдушно бореться з усіма силами, які раптом почали грати проти неї. Зрештою гальмування виявляється настільки різким, що трицикл перекидається й покотом відправляється за межі дороги.

Не встигає Норах зупинити автівку, як чується гучний сплеск, який фіксує те, що мисливець потрапив у водні тенета замість жертви.

 

Сонце хилиться на захід. Асфальт помітно парить після денної спеки. Двоє, водій та пасажирка, насолоджуються прохолодним вечірнім евром, повністю відчинивши скло зі своїх боків.

Мовчать уже довго. Попри пережиту пригоду, Норах не може налагодити контакт із пасажиркою і швидко полишає спроби. У роботі перевізника трапляється багато неговірких попутників, а ця дівчина виглядає ще й до біса наляканою, як не намагається це приховати.

— Ще далеко до міста? — голос її теж не видає хвилювання, одну-дві запинки цілком можна списати на вітер, який хилитає навіть важкі ванти, не помічаючи таких дрібниць, як їхня автівка.

— Має ось-ось з’явитися на обрії, — неохоче відповідає водій. — Ще зо два прольоти.

Шлях прямий, наче накреслений під лінійку, тому місто не виринає несподівано після повороту, а плавно з’являється з-за залитого червоним золотом обрію, немовби підіймаючись із морських глибин. Атлантида навпаки.

Дора дивиться з хвилюванням та захопленням. Першими з’являються вершини центральних островів, а не комунікації буферної зони, далі — високі пілони демпферної секції, і тільки потім — верхній рівень воріт.

Навіть звук двигуна здається радісною мелодією, коли автомобіль наближається до місця, де можна відпочити та відносно спокійно переночувати. Норах поглядає на попутницю, і щось знайоме просинається в глибині душі, коли бачить, із яким дитячим захватом дівчина спостерігає наближення міста.

Щось, що колись відчував, але втратив. І тільки за кілька хвилин розуміє, що згадане відчуття — радість батька, який показує своїй дитині великий захопливий світ з усіма його дивами та небезпеками.

Разом із батьківською теплотою приходить і згадка про батьківську любов до втраченої дитини. Любов до втраченої дружини. Відчуття сильні, як ніколи, однак тривають недовго. Рівно до того моменту, коли в дзеркалі з’являється новий рух. На цей раз автівок декілька, і вони наближаються, як і попередні.

Вірний своєму принципу, Норах втискає в підлогу педаль газу. Відстань до міста здається значною, однак не непереборною. Швидкий погляд на супутницю ловить запитання в очах: «Хіба втеча допоможе?» Не знаючи, що відповісти, він перемикається на дорогу. Кілометри летять, мов навіжені, а до рятівних воріт міста лишається ще кілька.

Погоня наздоганяє, і вже можна розгледіти деталі лідерів. Вони потворніші один за одного. У найближчої машини такий самий ківш, як і в попереднього переслідувача, однак фігурно закручений у вигляді бичачих рогів, в іншої — скручений у баранячий, а у третьої взагалі замість ковша конусоподібний ріг, схожий на довгий шпиль, що виблискує кривавими кольорами в променях призахідного сонця.

— Головне — дістатися демпферної секції, — напружуючи всі м’язи тіла, наче це допоможе їхати швидше, витиснув із себе перевізник.

Дора мовчить, однак теж притискається до свого сидіння. Нораху відверто стає шкода дівчину. Не встигла вона від’їхати далеко від свого міста, як втрапила в халепу.

Вечірні вітри розбурхали море, й тепер воно схоже на киплячий казан, через який перекинуте дорожнє полотно, де наввипередки несуться дрібні мурахи-автівки. Ось кілька відірвалося від пелотону і намагаються дістати лідера, доки той не перетнув фінішної смуги. Важкі довжелезні ванти скрегочуть, беручи перші ноти довгої й сумної вітряної пісні, що наче озвучує початок гонитви. Десь там, на спостережних постах міської брами, нечисленні глядачі застигли, спостерігаючи, чим вона завершиться. Дехто, напевне, робить ставки на лідера, дехто проти. А хтось просто байдуже очікує, доки це все завершиться.

У той самий час рейсери напружено вчепились у свої пристрої для кермування та час від часу поглядають один на одного. Норах, цілком справедливо боячись за своє життя, знову відкрив панель, приховану біля керма, однак не поспішає нею скористатися. У дзеркалі заднього виду більше дюжини машин усе сильніше насідають, і дати раду з ними всіма буде нелегко.

Попутниця озирається назад частіше, ніж він згадує, що потрібно дихати. Руки пітніють, а колеса під ними підіймають дорожнє сміття так сильно, що його запах починає залітати в салон автомобіля.

Один із переслідувачів, той, що зі шпилем на носі, підбирається найближче. Можна розгледіти, що в його салоні двоє, такі самі патлаті, як і той, що годує риб після попередньої сутички. Водій нахиляється над кермом, немовби штовхаючи свій транспорт якнайближче до мети. Його напарник висунувсь у вікно на третину й націлився на них із чогось невеликого, схожого на автоматичний пістолет.

«Якось це не спортивно», — засіло в голові у перевізника, хоча спортивне на Шляху зустрічається рідко. Норах замислюється, чи не віддати Дорі свою зброю, аби вона відстрілювалася, і в цей час лунають два постріли. На щастя, обидва не влучають.

Дівчина скрикує, а водій зміщується ліворуч. Переважно через те, що стрілець цілить із лівої частини автівки, і тепер йому полювати на них заважає сама машина. Однак тепер їм загрожують дві інші, які наближаються саме з цього боку дороги.

Короткий погляд на наступний пілон дозволяє оптимістичніше зазирати в майбутнє — до нього лишається кілька кілометрів, а вітер уже доносить характерні запахи великого міста. На мить навіть здається, що крізь гул мотора та шурхіт повітря чутно поскрипування стародавніх демпферів.

Стрілець тим часом залізає назад у салон, розуміючи марність подальших спроб, однак самі автівки ще сильніше скорочують відставання. Уже можна розгледіти салони всіх трьох найближчих переслідувачів. Одиноких водіїв у них немає — салони забиті вщент. У кожному транспорті по двоє-троє людей.

Нораху доводиться притиснутись до лівої сторони проїзної частини, аби переслідувачі вистроїлися майже ідеальним крилом, один за одним, таким чином розділивши між собою цю половину шляху. Перевізник чекає кілька секунд, доки перший із них трохи наблизиться, і різко переміщується в праву частину дороги.

Це дещо збентежує гонщиків, однак ненадовго. Стрілець більше не показувався з вікна, однак сама машина от-от мала наздогнати втікачів. Лишається кілька метрів, коли вони в’їжджають під обірвані ванти й швидко проносяться під мостовим пілоном, вискочивши на останній прогін перед містом.

Він значно відрізняється від попередніх тим, що на півдорозі до брами шлях перекриває система барикад, яку можна проїхати тільки знизивши швидкість.

Норах озирається обабіч, погоня не відстає, однак він усе одно починає повільно відпускати педаль газу. Попутниця, вже звикла до непередбачуваних маневрів її водія, ніяк не реагує. Навіть коли машини переслідувачів по черзі проносяться повз.

Сморід поту знов обдає подорожніх, однак цього разу їхню увагу відволікає те, що відбувається попереду. Перша автівка раптом вибухає, загорається, завалюється на бік і кілька разів перекидається.

Інші дві також не можуть досягнути барикад. Одна різко звертає праворуч, наче стає некерованою, причому настільки вдало, що протаранює другу, притиснувши її до узбіччя. Загородження витримує, і обидва переслідувачі валяться на бік.

Перевізник продовжує знижувати швидкість та, маневруючи між зупиненими машинами, наближається до барикад. Навіть тоді, коли мимо починають свистіти кулі, він встигає кинути погляд назад і помітити, як один із переслідувачів падає на дорогу, тільки-но вибравшись із автівки.

 

Тільки пізніше увечері, коли сонце вже заходить за обрій, а небо над містом стає темним і всіяне зорями, їм вдається спокійно поспілкуватися.

Жовто-червона смужка на заході — усе, що лишається від денного світла та їхніх пригод. Небо майже безхмарне. Незважаючи на осінню прохолоду, з нижніх рівнів доноситься сморід тисяч виловлених за день рибин, молюсків та іншої водної живності.

Норах та Дора стоять біля краю майданчика, звідки відкривається вид на центральну платформу міста. Дівчина із захопленням розглядає вогні, закриті рівні та численні комунікації, що ведуть від її основи, де вода ритмічно плескає об покритий корозією борт платформи, наче дарма намагаючись злизати з неї хоча б невеликий шматок металу.

Звичне розмірене погойдування на хвилях заспокоює обох після жорсткої дороги. Норах утупився в темну воду, що розділяє їхній напівзанурений у темряву майданчик та яскраво ілюміновану головну платформу міста. Плескіт води порушує лише ритмічний стукіт ремонтних робіт, що долинає знизу, та варнякання птахів, що шукають загублений на портовій перевалці наїдок.

Раптом розсіяний рій пернатих, гучно тріпаючи крилами, кидається в одну точку на поверхні океану, і зчиняється велика бійка. Над спокійними водами утворюється чимала навала, з якої назовні летять бризки, пір’я та кров. Дора сміється.

Він кидає здивований погляд на супутницю, однак та дивиться зовсім в інший бік, на борт рівнем нижче, де кілька вже оперених пташенят завели веселу гру, намагаючись по черзі перестрибнути один через одного, допомагаючи собі маленькими крильцями.

— То чому ж ви пустилися в цю нелегку путь? — Норах упіймав мить розслабленості дівчини, хоча й говорив якомога м’якше. Вона рефлекторно стиснулася, однак за кілька миттєвостей повернулася до майже звичного стану.

Проходить кілька секунд. Мабуть, навіть занадто довгих для такої паузи.

— Усього потроху… — легка посмішка з’являється на її обличчі.

Дівчина ховає очі, повертається до води й нахиляє голову. Норах очікує на продовження, яке зазвичай слідує за цими словами, однак даремно.

— Знаєте, Доро, — продовжує він розмову замість неї, — мені приємно дивитись у ваші щирі очі. І те, як ви дивитеся на цей пейзаж…

Тут він сам мимоволі робить паузу, однак, озирнувшись на нічний океан, збивається з думки.

— … Я багато чого побачив у своєму житті. Бачив сотні таких міст, — намагається обережно підібрати слова, — однак такого щирого захвату не бачив у жодних очах.

Він замовк, а потім спішно додав.

— Ні, не подумайте нічого поганого, — Норах замахав руками, наче хотів щось виправити. — Для мене це місто виглядає таким самим, як і те, із якого я забрав вас. Ті самі платформи, шляхи, комунікації. Навіть вода майже така сама навколо. Так само брудна і смердить, — водій прокашлявся. — Єдине, чого я не розумію, так те, чому така дівчина вирушила в подорож на самий край світу.

На якийсь час знову запала мовчанка. На верхніх рівнях їхньої платформи де-не-де вже увімкнули світло, а поршки*, що грали рівнем нижче, збилися під крильця змученої пташки зі скуйовдженим пір’ям на чубчику.

Дора вдивляється в темні води й переминає губами, наче мовчки пробує слова, що збирається сказати. Холодний вітер розтріпує пофарбоване в червоне волосся й остаточно руйнує зачіску.

— Ви розумієте, коли людині нема куди повертатися? — вона не дивиться на супутника. — Ви заробляєте таким чином, і, мабуть, бачили вже багато людей, чули про різні долі. Тому моя точно не буде для вас новою.

Знову пауза, під час якої чутно тільки плескіт води, вітер та птахів, що продовжують сперечатися за їжу.

— Але ж, Доро, не на край світу? — Норах іще обережніше добирає слова. — Ні, я відвезу вас у Хороночі. Я вже бував там. Однак що ви там шукаєте? Океан? Його будь-де достатньо. Забуття? Його можна знайти в якомусь із великих міст. Що ще?

У слабкому освітленні майданчика на обличчі дівчини все ж стає помітною внутрішня боротьба. Тільки зараз перевізник помічає, що вона досі притискає до себе сумочку, однак вирішує, що це лише наслідки її закритості.

— Знаєте, Доро, — озирається на всі боки, немов боїться, що хтось його почує, — мені теж нема до кого повертатися. Багато років я кручу кермо, перевожу людей та посилки. Час від часу повертаюся додому, аби перепочити, потім знову зриваюсь і їду Шляхом. Однак мені не хотілося втекти на край світу або сховатися від усього…

Він і сам зазирає за заіржавілий парапет, наче намагаючись розгледіти щось усередині себе, вдивляючись у темні води океану. Птахи вже припинили свою нескінченну боротьбу за харч та, напевне, влаштувалися на ночівлю. Більшість звуків затихли, окрім нечастих кроків та шуму автівок, що проїжджали повз.

— Ви колись чули про землю? — запитує дівчина, коли Норах вже й утратив надію отримати бодай слово у відповідь. Питання ошелешує не тільки несподіваністю.

— Землю? — водій перепитує так, наче йому почулося.

Тепер уже його черга ошелешено дивитися на свою супутницю. Її зустрічний погляд уже спокійний та оцінюючий.

— Землю? — ще раз перепитує Норах, тепер розглядаючи її так, наче вона несповна розуму.

— Так, — упевнено підтверджує вона, — тверду землю, яка не хитається на хвилях і міцніша за Шлях.

Перевізнику не вистачає кількох секунд, аби прийти до тями.

— Тверду землю, пфф… — світло від більшого супутника, що тільки почав сходити над обрієм, вихоплює його посмішку, коли він хитає головою.

Дора мовчки спостерігає за його реакцією, намагаючись розгледіти, що він намагається приховати за нею. Нічний вітер приносить свіжість, що помітно контрастує з міськими запахами.

— Вас це дивує? — запитує попутниця, доки Норах намагається придумати, як ввічливо відповісти на таке запитання.

Відповісти готовий тільки через кілька секунд.

— У якомусь сенсі, — намагається взяти себе в руки й не сміятися, — я чув багато легенд про землю. Кажуть, колись вона займала навіть більшу частину поверхні, ніж вода. Однак сам я ніколи її так і не бачив.

На останніх словах перевізник майже повністю бере себе в руки й стає серйозним.

— Більше того, — продовжує він, — я навіть не спілкувався ні з ким, хто її бачив. Я вже багато років за кермом, об’їздив усі міста і майже всі частини Шляху, однак ніде не бачив нічого схожого. Усі міста подібні до Салема або вашого міста. Усі вони на воді й живуть тим самим — намагаються залишитися на плаву.

— Але ж хтось побудував їх? — такою запеклою дівчину Норах бачить уперше за поїздку. — Хтось побудував усі ці комунікації? Зрештою, хтось же побудував увесь Шлях?

Він опускає голову, намагаючись приховати, а заразом і перебороти нову посмішку, однак світло від місяця викриває цей жест.

— Звісно, ви теж кажете про Древніх, — перевізник не приховує свого скептицизму. — Але вони побудували й пішли. Ми ж просто користуємося тим, що є, а більше мені не цікаво.

Видно, як Дора хоче щось сказати, однак зупиняється в останню мить. Потім розслабляється і нарешті відпускає свою сумку. Її обличчя міняється кілька разів.

— Уже досить пізно, — відповідає вона, важко зітхнувши. — Час відпочити.

Дівчина відвертається від огорожі та йде в напрямку автівки, припаркованої неподалік. Нораху не лишається нічого іншого, як трохи провести її поглядом і самому забратися слідом.

 

Спати в автомобілі — не найкращий спосіб відпочити, однак, безумовно, найдешевший. Ранок починається зі звичного для міста шуму ранніх автівок та пташиних сварок. Свіжість іще не проникла всередину крізь зачинені вікна, однак парникового ефекту вже не вистачає, аби зігрітися. Добре, що стекла взагалі цілі — ні нічний холод, ні випадковий перехожий не наважиться так нахабно залізти всередину. Тим більше посеред міста.

Норах не чекає, доки Дора прокинеться. Швидко вправляється зі звичним підготовчим ритуалом. Доливає пального в бак, підіймає капот, заводить двигун. Потім іще кілька разів перевіряє роботу двигуна.

Увесь цей час дівчина спить, влігшись на розкладеному пасажирському кріслі, повернувшись на правий бік та підклавши руку під голову. Не просинається, навіть коли машина рушає від майданчика, де вони вчора розглядали міські марини, намальовані природою та забутою величчю цивілізації.

Для того, аби залишити місто та продовжити подорож, необхідно проїхати наскрізь житловий рівень платформи — практично ідеально пряму вулицю, довжиною кілометрів зо два, що схожа скоріше на заселений тунель, ніж на спальний квартал.

Вулиці Салема не набагато ширші за звичайні, однак, безумовно, схожі на вулиці інших міст. Кілька паралельних доріг, що наскрізь пронизують плавучу платформу завширшки в дюжину метрів. Обабіч, за вузькими тротуарами, якими поспішають кілька сонних мешканців, ряд дверей та вітрин. Деякі ведуть у звичайні коридори з приватними помешканнями, а деякі відкривають шлях до магазинів, кафетеріїв або лавок. Частина з них уже відчинені й намагаються привернути увагу до себе потертими та вицвілими вивісками.

Перевізник зупиняє авто біля однієї з таких, і в цей самий момент його супутниця прокидається.

— Доброго раночку, — Норах глушить мотор, припаркувавшись частково на тротуарі, аби не заважати руху. — Невеликий привал перед тим, як повернутися на твердий Шлях?

Позіхаючи, Дора озирається. Погляд зупиняється на вітрині, біля якої водій зупинився.

— Не тільки автомобілі треба заправляти, — він ставить авто на ручне гальмо й вилазить назовні.

Через кілька хвилин вони вже їдять усередині маленького бістро сніданок із перемеленої риби та морепродуктів. Вона сидить біля входу спиною до дверей, поклавши свою сумочку на невеличкий проржавілий столик і думаючи про щось своє. Перевізник — у напівоберт, так, аби не випускати з поля зору свою автівку. Зовні виглядає розслабленим та навіть трохи сонним.

Кілька хвилин сидять, не розмовляючи. Кожен зі своїми думками та порціями. Ранок потроху стає світлішим навіть у закритому тунелі вулиці. Міський шум наростає, поглинувши плескіт морських хвиль та пташині побрехеньки, що раніше долітали з пірсу.

— І що ж вас так насмішило вчора? — дівчина запитує досить несподівано, і

Норах витрачає кілька секунд на відповідь.

— Доро, — зрештою відповідає він, — ви справляєте враження досить сильної жінки, однак ваше захоплення скоріше підходить для підлітків із їхніми фантазіями, мріями та ескапізмом.

Дівчина кривить лице й повертається до їжі. Порожній до того заклад наповнюється відвідувачами, хоча рідко хто залишається снідати на місці. Більшість спішно проходить повз подорожніх, намагаючись не затримуватися біля стійки та поспішаючи у своїх справах.

— І це ще дуже м’яка оцінка, — намагається продовжити бесіду водій.

— Ви вважаєте мене наївною? — супутниця знову відкладає свій наїдок та впивається поглядом у перевізника, намагаючись показати, що образилася. Зараз вона дуже нагадує молоду кішку, яку погладили проти шерсті, та ще й не так повільно, як вона того хотіла б. Норах у відповідь легенько посміхається очима, даючи знати, що бачить її наскрізь.

Кілька секунд вони просто дивляться один на одного, доки ця битва поглядів не переривається несподіваним чином. Чиясь рука цупко хапає сумочку Дори, необачно залишену на столику. Дівчина встигає лише побачити, як худорлявий чоловік намагається вибігти в прочинені двері, прихопивши із собою здобич. Йому вдається безперешкодно дістатися виходу, однак у дверному отворі його зупиняє несподівана перепона. Невідомо звідки в ньому з’являється жінка, що поспішає досередини. Крадій натикається на неї, й обидвоє падають на металеву підлогу.

Учепившись у сумку, злодій підводиться і знову намагається втекти, однак за ці кілька секунд, що він втратив, Норах устигає добратись до нього і схопити правицею. Потім іншою рукою хапає сумочку й висмикує її. Тим часом грабіжник вивертається, намагаючись звільнитися, однак це йому довго не вдається.

Так продовжується кілька секунд, доки Дора, отямившись, не підбігає теж. Однак спотикається об відвідувачку, що все ще намагається підвестися після зіткнення, і врізається в плече свого супутника, мимоволі допомагаючи злодію вивільнитися й чкурнути назовні.

Провівши його поглядом, водій допомагає супутниці стати на ноги й роздивляється порятовану торбинку. На вигляд вона нічим не вирізняється. Невелика, потерта, із великим накладним клапаном. У його руках сумка здається зовсім крихітною, наче належить дитині, проте Дора вириває її з рук та відводить убік, мало не ховаючи за спину, наче в ній заховано сенс усього її життя.

Сонце не встигає піднятися надто високо, коли вони рушають далі. Аби залишити платформу, потрібно спуститися на транзитний рівень. Як тільки машина залишає вулицю-тунель, сонячне світло б’є в очі, а суміш звуків та запахів шокує органи чуття. Плескіт хвиль, крики птахів, рев моторних човнів змішуються з ароматом моря, кіптявою від двигунів та запахом свіжого вилову.

Увесь час, доки спускаються гвинтовою рампою, що обплітає платформу та переплітається з іншими гілками дороги, ніхто не порушує мовчання, однак воно вже інше, ніж було годину тому.

Норах не наважується порушити його, розуміючи, що мало не перетнув особистих кордонів своєї пасажирки, а дівчина задумливо дивиться у вікно.

Щось змінюється, тільки коли виїжджають на відкритий простір переправи між платформами.

— Взагалі-то я маю подякувати вам за допомогу, — обережно говорить вона, відірвавшись від споглядання широкого океанічного простору, на якому розкинулись плавучі платформи Салема. І згодом додає: — Мені варто довіряти дужче, якщо вже погодилась їхати з вами.

У відповідь перевізник тільки посміхається. Авто продовжує їхати середнім кільцем платформ міста, у потоці вантажівок, фургонів і таких самих легковиків, як їхній. Ще раз кидає погляд на центральну платформу, видом на яку вони завершили вчорашній вечір, та додає швидкості.

— Не хвилюйтеся, — намагається він закрити тему за допомогою жарту. — Назад не повезу. Аж надто мені не сподобалося зустрічатися з тими хлопцями на дорозі.

На виїзді з міста контроль ледь помітний. Ворота так само висотою з десяток метрів, однак зовні в кращому стані, ніж ті, якими вони в’їхали у місто. Двоє охоронців сумують на естакаді над ними. Незважаючи на те, що вони не закриті, невеличкий затор у демпферній зоні все ж таки утворився і не дає швидко виїхати.

Погода сонячна, а з прочинених вікон автівок попереду доноситься безліч нерозбірливих розмов і навіть музика автомагнітоли. За особливим запахом, що вітер періодично доносить із-за воріт, можна впевнитися, що Шлях уже дуже близько, і вони скоро залишать звично хитку зовнішню платформу та вирушать по твердій поверхні.

Трохи простоявши в заторі, попутники помічають шлагбаум, встановлений на самому краю платформи. Сонний охоронець скляним поглядом заглядає в автівки, до яких доходить черга, та мляво дає знак проїжджати. Усе як завжди на безпечних дорогах.

— Щось не так? — запитує Дора, помітивши насторожений вигляд супутника.

Не відповідаючи, Норах висовується у вікно, намагаючись щось розгледіти попереду, однак це йому не допомагає розібратися з нав’язливим відчуттям, що щось не так, як здається.

Залишившись без відповіді, його супутниця сама витягується у вікно, наскільки може, однак, теж нічого не побачивши, знов усідається в крісло. Про всяк випадок озирається назад, однак це теж не допомагає.

Ось машині перед ними дають дозвіл проїжджати, й Норах заводить двигун, що вимкнув для економії палива, і проїжджає кілька метрів на місце, щойно залишене попередником.

Заспаний охоронець заглядає до салону втомленим поглядом. Дора злегка посміхається йому, однак той лишається таким самим байдужим. Дивиться на водія, однак той зовсім ніяк не реагує. Потім випрямляється, однак не сигналізує про проїзд. Ще раз нахиляється, однак тепер для того, аби зазирнути в салон за спинами супутників.

Зовні Норах залишається спокійним, проте його правиця непомітно опускається під сидіння. Паралельно він позирає за охоронцями на естакаді. Ті так само нудьгують, не звертаючи на їхню автівку ніякої уваги.

Пальці водія обережно нишпорять у пошуках застібки, що прикріплює зброю до водійського крісла. Охоронець застигає на кілька секунд, як і пальці Нораха. На чолі останнього з’являються краплинки поту, а серце починає стукати швидше. Здається, ще трохи — і воно вирветься з грудної клітини. Навіть долоня, наготовлена, аби вихопити пістолет, пітніє настільки, що стає вологою. Здається, стихли всі звуки навколо, а увага перетворилась на тунельний зір. Мабуть, зупиняються навіть безконечні хилитання на хвилях зовнішньої платформи та какофонічний скрегіт шарнірів разом із демпферами на стику зі шляхом.

Напруга досягає того моменту, що будь-який підозрілий шурхіт може призвести до підсвідомої дії. І в цій атмосфері заспаний охоронець раптом випрямляється й дає знак їхній машині проїжджати далі.

Перевізник натягнуто посміхається і розслабляє руку, що була готова кілька секунд тому вихопити приховану зброю. Далі заводить двигун і неспішно виводить авто з воріт міста на великий твердий Шлях.

 

Цього разу він значно більше заповнений автівками, ніж на під’їзді до міста. Відбійники по краях дорожнього полотна лише зрідка відсутні, і навіть трапляються ванти, повністю натягнуті від верхівки пілона до рівня дороги, хоча помітно, що внизу вони все одно закінчуються тонкими та недолугими саморобними чалками.

Сонце тільки підкрадається до полудня, однак Норах намагається гнати автівку якомога швидше. До наступного міста більше, ніж вони можуть подолати за день, а їхати в темряві не дуже хочеться, тож все одно доведеться обрати місце на Шляху, і бажано підійти до вибору такого місця якомога ретельніше.

На сусідньому сидінні спокійно дрімає Дора. Після ранкових пригод вона виглядала схвильованою, хоча, напевне, й не зрозуміла, на якій межі опинився її перевізник, неправильно розтлумачивши поведінку охоронця на виїзді з міста.

Кілометри несуться в протилежну від них сторону, а за ними — височенні металеві пілони з поржавілими обвислими вантами, що нагадують скоріше якісь чудернацькі рослини, ніж частини могутніх конструкцій.

Широкі майданчики, подібні тому, на якому Норах позбувся першого переслідувача по той бік Салема, тут заставлені акуратними, хоч і бідними будівлями. Частіше за все це трактири з житловою частиною на другому поверсі, однак подекуди трапляються й крамниці з невеликою майстернею. Усе, що потрібно для подорожі Шляхом. Іноді поряд із ними навіть видніються цистерни з паливом, оснащені заправним модулем.

Коли дівчина прокидається, вони вже ближче до місця ночівлі, ніж до Салема, що залишився за їхніми спинами. Дора спочатку довго роздивляється цю частину Шляху все ще сонними очима, і тільки потім просить зупинитися за наступної нагоди припудрити носика.

Нагода трапляється досить швидко, і Норах робить зупинку біля доволі занедбаної крамниці-майстерні, відправляє дівчину в потрібному напрямку, а сам залазить під капот — перевірити, чи витримає машина решту дороги до місця ночівлі.

— Добрий день, — лунає з-за спини хриплий голос.

Водій повертається і впирається поглядом у худорлявого, майже висушеного майстра. Вигляд у нього так само занедбаний, як і його крамниця. Потертий засмалений одяг, обличчя змарніло від старості та роботи, а шкіра просякнута потом і морською сіллю.

— Можливо, чимось допомогти? — додає він. Посмішка ледь торкається його губ, а перевізник відчуває, що ця людина щира в кожному своєму слові.

— Та ми тільки зупинилися перепочити, — відповідає Норах, обтрушуючи руки, аби доповнити свої слова якоюсь дією. Він спирається на передок автомобіля однією рукою і хитає головою в бік вбиральні, куди попрямувала Дора.

Посмішка механіка одразу ширшає. Він ховає руки в кишені й начебто збирається йти.

— А куди веде вас Шлях? — запитує, вже обертаючись до своєї крамниці-майстерні.

— На край світу, — байдуже кидає водій, як уже здавалося, услід. Ці слова, напевне, зацікавлюють майстра, і він зупиняє свій рух та знову повертається обличчям до подорожнього.

— Незвично далеко, — абориген чи то стверджує, чи то запитує вже із зацікавленим і трохи стурбованим обличчям. — І що ж вас надихнуло на таку дорогу?

— Це просто робота, — Норах уже жалкує, що відповів старому, тому здвигає плечима й киває ще раз у бік дівчини, яка вже повертається назад у більш бадьорому вигляді.

— Ех, будь я хоч трохи молодший, поїхав би з вами за компанію, — старий механік знову посміхається. — Мабуть, відшукати все ж таки тверду землю було б цікавіше, ніж згнити посеред Шляху. Хоч і у своїй майстерні.

Доки вони ведуть порожню бесіду, Дора приєднується до розмови.

— Про що ви тут спілкуєтеся? — вона видихає, наче з полегшенням, легкий морський вітер, теж посміхається і простягає майстру руку. — Мене звати Дора.

Той бере її руку до своєї й дуже енергійно тисне.

— Ладед, — дивиться в її очі, — власник цього скромного прихистку на Шляху.

— То про що ви тут говорили? — хоча її супутнику хочеться якнайскоріше рушити далі, дівчина, захоплена новим знайомством, очевидно не поспішає.

— Скоріше про ностальгію за пригодами старого водія і механіка, — він теж не відпускає її руки.

Перевізнику здається, що ця розмова може тривати досить довго, однак її переривають дуже несподівано.

Із боку дороги чується писк та скрегіт гальм на колесах, і всі троє різко повертаються до нього. Поряд, за кілька метрів від них, зупиняється машина із затемненими стеклами, і перше, що висовується із задніх дверцят, — чорне дуло автоматичної зброї.

Не гаючи жодної миті, Норах штовхає супутницю за свою автівку і стрибає туди сам. Падаючи, навіть примудряється збити підпірку, що тримає капот відкритим, та викрутитися так, щоб не впасти на пасажирку.

Тріскіт кулеметної черги чутно раніше, ніж гуркіт капоту, що падає. Потім — ще одна черга, яка проходиться по кузову автомобіля. Що відбувається з Ладедом, він не бачить, тільки чує звук тіла, що впало на дорогу.

Рукою, що опинилася нагорі, відчиняє двері з боку свого водійського крісла і заштовхує туди шоковану дівчину. Чутно, як двері машини, із якої стріляли, зачиняються, тож він іще підштовхує її перелізти на пасажирське сидіння і сам майже пірнає в салон, одночасно витискаючи потрібні педалі та важіль коробки передач.

Транспорт нападників знову зупиняється. Уже з іншого боку їхнього авто та із задніх дверей от-от має вилізти смертоносна зброя, однак Норах уже тисне на газ, і автівка швидко задкує, виїжджаючи на проїжджу частину.

Стрілець дезорієнтований, однак встигає випустити чергу, яка із дзвоном проходиться по корпусу автомобіля. У дзеркалах помітно, як дрібні шматочки відлітають від їхньої машини, однак він все ж таки набирає швидкість і робить фору для переслідування все більшою.

— Що збіса це було? — виривається в зазвичай спокійного перевізника.

Відповіді, звичайно, немає, адже Дора сидить, перекрутившись, нахилившись і прикривши голову руками. Норах сконцентровується на дорозі, не забуваючи слідкувати за дзеркалами, аби не прогледіти можливу погоню.

Зрештою в потоці автомобілів, що слідують в одному з ними напрямку, виринає знайомий. Досить далеко, аби помітити їх, однак рухається за межею безпечного способу пересування.

Намагаючись надолужити згаяне, переслідувач час від часу вискакує на зустрічну смугу і щоразу підрізає обігнані машини.

— Так він дуже скоро й нас наздожене, — водій розмовляє наче сам із собою, однак його слова мають зовсім інший ефект. Дівчина припиняє істерику й починає стежити за тим, що відбувається позаду.

Дихати стає важче не тільки через необхідність втечі, а й через те, що повітря помалу стає теплішим та вологішим. Вітер майже вщухає, а птахів навколо Шляху меншає.

— Сподіваюся, що до цього не дійде, — тепер уже на адресу супутниці каже Норах, — але коли скажу, пригинайся якомога нижче.

В очах Дори помітний острах. Перевізник розуміє, що вона зараз переживає, однак від нього зараз мало що залежать. Він перемикає передачу на максимальну та, втискаючи педаль газу в підлогу, починає маневрувати між автівками, які не полишають свого розміреного темпу.

Вони ризикують не менше, ніж переслідувач, та їм не вдається навіть зберегти гандикап, однак те, що біліє на обрії, додає оптимізму. Повітря стає вогким, наче перед дощем, а зчеплення з дорогою гіршає. Вологість така сильна, що поверхня дороги просочується нею, а виконувати різкі обгони стає все складніше.

— Ми дотягнемо хоч так? — знову сам до себе, а може, до автівки звертається Норах.

Біляста маса стає все більшою. Здається, не вони поспішають до неї, а вона намагається накотити на їхній транспорт. Шлях на цій ділянці не зовсім прямий, однак видно, як машини попереду пригальмовують, перш ніж в’їхати в густу масу туману.

— Вони вже близько, — раптом попереджає дівчина.

Побіжний погляд у дзеркало заднього виду виявляє, що тепер переслідувачів відділяє тільки три автівки. Доки він розглядає шлях попереду та намагається маневрувати на вологій дорозі, небезпека стає ще ближчою. Потім ледь зменшує швидкість та якийсь час рухається поряд із громіздким фургоном — для того, аби відкрити свою приховану панель.

Знову оглядається, і саме в цей момент із-за фури вискакує вже знайоме авто із затемненими стеклами та, лиш трохи пригальмувавши, прилаштовується акурат за їхнім заднім бампером. Відстань скорочується до небезпечної, і тільки коли вони ось-ось мають зіштовхнутися, Норах тисне на потрібну клавішу.

Позаду чується легкий виляск, і водій, не обертаючись, тисне на педаль газу. Тільки трохи відірвавшись, чує різкий свист гальм і те, як Дора затамувала подих. Потім швидко зазирає в дзеркало і бачить, як сітка, випущена ним, наче восьминіг, накинулась на чужий автомобіль, оповивши собою його переднє скло, капот та радіатор.

Не гаючи жодної миті, перевізник повертає свою увагу на дорогу попереду, оскільки перед в’їздом у затуманену частину Шляху вже почав формуватися затор із найрізноманітніших транспортних засобів. Усі машини попереду вимушено скинули швидкість, аби не наскочити на попередні, і тільки вони несуться вперед, шукаючи шпаринки між попутками.

Чим ближче стає стіна молочного відтінку, тим важче зробити це, однак Норах нехотя скидає швидкість. Переслідувач має швидко оговтатись від того, як несподівано на нього кинулася сітка, і до цього часу бажано загубитися в тумані.

Практично перед самим заїздом у туманну хмару трафік практично зупинився, однак водій майже виїхав на зустрічну смугу, їдучи посередині дороги. І тільки коли щільне покривало з дрібних крапель пари накриває їх повністю, а в салон вривається запах, у якому змішалося приємне відчуття озону, дощової прохолоди та солоної морської води, він починає пригальмовувати.

Чутно, як поряд гучно видихає його супутниця, а він сам ловить себе на думці, що досі хоче озирнутися, аби перевірити, чи не женеться за ними досі тонований автомобіль.

 

Людині, яка майже все життя провела на просторах Шляху, зазвичай некомфортно в умовах нульової видимості, однак зараз Норах почуває себе трохи захищенішим, ніж кілька хвилин тому.

— Може, десь перечекаємо? — пропонує Дора.

Навіть не мугикнувши, він спочатку думає пропустити це запитання повз вуха, однак одразу розуміє, що це був не випад у його бік, а щире хвилювання.

— Не хвилюйся, зараз ми трохи проїдемо й пошукаємо місце для відпочинку, — пробує заспокоїти її водій.

Дівчина одразу не відповідає, а намагається роздивитися щось у вікні. Спроба настільки ж марна, наскільки й наполеглива. У білосніжному повітрі важко розгледіти навіть огородження дороги, наче хтось помістив їхній автомобіль у пляшку з молоком.

Ще кілька хвилин тому супутники мчали поміж автівок, що сповільнювалися перед тим, як в’їхати у стіну туману, а тепер їм доводиться рухатися зі швидкістю, притаманною скоріше тісному заїзду, а не вільному Шляху. Видимість ледь досягає кількох метрів, і на такій дорозі легко зіткнутися з тим, хто повзе попереду. Тому вільно-невільно доводиться знижувати швидкість, доки не підлаштуєшся під загальний темп.

— Ми так можемо їхати до вечора, — обурюється перевізник.

Пробує роздивитись хоча б обриси пілона, однак марно. Далі заднього капота машини, що їде попереду, годі й виглядати.

— Тоді в нас вдосталь часу поспілкуватися, — супутниця припинила роздивлятися навколо і знову повернулася до нього, — ми так і не завершили розмову, розпочату вчора ввечері.

— Я гадав, що у вас немає бажання її продовжувати, — не бариться з відповіддю він.

— Ви так і не відповіли на моє запитання, — вона підіймає брови та пильно дивиться на нього, — ви все-таки вважаєте мене наївною?

Не відриваючи погляду від дороги, Норах посміхається.

— Доро, я намагаюся не розкривати власної оцінки пасажира.

Тепер посміхається Дора.

— Норах, я не збираюся ображатися. Мені просто цікаво, чому ви вважаєте мою ідею наївною, — вона умисно робить акцент на слові «чому», однак навіть не міняє виразу обличчя.

Кілька секунд він просто думає, а тоді робить глибокий вдих.

— Звісно, я нічого не тямлю в тому, що лежить за межами Шляху. Так, я кручу кермо вже двадцять років і вже давно об’їздив усі міста на ньому, — намагаючись бути обережним і в кермуванні, і зі словами, водій напружується. — Однак я нічого не тямлю в картах чи схемах доріг. Я не зміг би намалювати їх, навіть якщо б від них залежало моє життя, проте я знаю, куди і як швидше доїхати. Чи безпечніше.

З автівки позаду хтось сигналить. Хто за кермом, важко розгледіти. Можливо, йому просто здається, буцімто вони надто повільно їдуть. Водій кидає швидкий погляд у дзеркало і сигналить своєю чергою.

— Так само, — продовжує він, трохи запнувшись, — так само я не розбираюся в історії. Ну зовсім. Я все життя прожив із думкою про те, що так було завжди. Завжди був Шлях, були міста, оточені водою, були покидьки на дорогах, які не цінують життя. Ні чуже, ні своє. І з цими думками я вже прожив багато років. У мене були батьки, які прожили так само. У мене була власна родина, — він ненавмисно замовкає, однак майже одразу продовжує: — І мені зовсім не хочеться чогось змінювати. Я лиш хочу просто померти від старості й не заважати жити іншим.

Тим часом потік машин остаточно формується у дві колони, які мляво повзуть крізь густу імлу. Навіть на такій черепашачій швидкості Норах примудряється підрізати невеличкий автодім тільки для того, аби влаштуватись у правий стрій, із якого легше з’їхати з дороги.

— Тому я не прихильник пошуків того, чого напевне не існує, — водій не припиняє розповідати, навіть коли перелаштовується в інший ряд машин. — Можливо, колись та тверда земля існувала? Хтозна. Кажуть, що люди взагалі з’явилися не нашій планеті. Кажуть, що десь там високо, — він хитає головою вгору, — десь там серед зірок є купа світів, населених людьми, які живуть на твердій землі. Але мені нема особливого діла до країв, куди я не можу доїхати на своєму автомобілі. І напевне, ніколи й не буде.

Хоче сказати ще щось, однак, відкривши рота, зупиняє себе.

На кілька хвилин у салоні запановує тиша. Дівчина, напевне, очікує продовження історії, яку перевізник виклав у відповідь на її запитання, однак той спокійно веде свою машину крізь туман.

— І тільки через це ви вважаєте мене наївною? — стає помітно, що Дора ображена. — Тільки через це зневажаєте чиюсь точку зору? Тільки через те, що вона відрізняється від вашої? Чи, може, ви ще щось не договорюєте?

Норах збирається щось сказати, однак вона не дає йому.

— Ні, мовчіть, — перебиває супутниця. — Виправдання лишайте для себе. Виправдання можуть заспокоїти лише самого себе. Якщо втечею взагалі можна когось заспокоїти.

Вона відвертається до вікна, гучно видихає і тоді знову повертається до нього.

— Якщо вже хочете щось сказати, то краще дайте відповідь, чому не можна просто повірити людині, — тепер вона говорить значно спокійніше. — Чому не повірити в людину та хоча б не вислухати її? Через глупоту? Через лінощі? Самовпевненість? Ні. Через страх. Страх, що вона може виявитися правою, і весь світ буде зруйновано. Через небажання щось змінювати у своєму світогляді.

Замовкнувши, вона демонстративно починає дивитися в лобове скло, хоча попереду досі видно лише на кілька метрів. У їхній автівці знову запановує тиша, що розбавляється лише слабким гудінням мотору та тріском дорожнього покриття під колесами.

Невідомо, як довго вони їдуть мовчки. Здається, що навіть час уповільнився разом із рухом транспорту в цій безкінечній імлі. Раптом, наче нізвідки, із-за вогкої димки виринає колосальна фігура пілона, однак Норах не зупиняється, навіть коли проїжджають повз пристойного вигляду майстерню з двома житловими поверхами над нею.

— Я думала, ми знайдемо, де перечекати туман, — говорить дівчина.

— І тоді ми не встигнемо до Атки навіть завтра, — швидко відповідає перевізник. — Крім того, ті хлопці позаду, напевне, виглядатимуть наш автомобіль навіть у тумані.

Відповідь помітно не задовольняє дівчину, однак вона швидко приймає її. А оскільки виникла можливість продовжити розмову, повертається до покинутої теми.

— От скажіть, Нораху, — змінила вона тему, — хіба могли люди зараз побудувати такі споруди, як цей пілон? Як усі пілони? Як наші міста? Як Шлях, врешті-решт?

Цього разу він задумується ще довше. Насправді іноді його цікавило це питання, однак шукати відповіді завжди було ніколи та ні для чого. На заробіток це зовсім не впливало, а спілкування з пасажирами зазвичай було дуже загальним. До того ж іноді траплялися такі мовчуни, яких не вдавалося розговорити навіть за кілька днів поїздки.

Хвилини тягнуться, як нагріта гума, а його думки стрибають між минулим та сьогоденням. Спогади з дитинства напливають на нещодавні події, а бажання відповісти щиро витісняються якимись відмовками задля того, аби якнайшвидше завершити цю розмову.

— Зізнаюся чесно, — зрештою відповідає водій, — іноді в мене виникали подібні думки, однак шукати відповіді на такі питання бракувало часу. Завжди було щось важливіше за природну цікавість.

Помітно, як Дора сумнівається, начебто думає, казати щось чи ні. Одночасно стискає сумочку, підсвідомо кладучи долоню на замок.

— А якби я вам розповіла дещо, про що нещодавно дізналася сама? — зрештою її вагання припиняються й вона знову починає дивитися на нього оцінюючим поглядом. — Дещо таке, що може змінити вашу думку. Дещо, що я отримала у спадок. Про те, де знайти тверду землю.

На останніх словах вона так міцно стискає сумочку, що перевізник лякається, що та трісне під пальцями. Обличчя супутниці стає задумливим і трохи відстороненим.

Мимоволі Норах зиркає на неї, проте не міняє свого скептицизму. Намагається не посміхнутися, однак краї губ видають думки.

— І кому вона буде потрібна? — говорячи далі, не відривається від дороги. — Навіть якщо б ви знали, де знайти ті технології, про які розповідають блаженні на вулицях, якими користувалися наші предки чи ті, хто побудував міста та шляхи між ними, — це нікому не потрібно. Кожен живе в тому світі, до якого звик, мріючи лише про те, аби поселитися на кілька рівнів вище, здобути місце під сонцем та експлуатувати когось.

Дівчина на мить застигає, розуміючи, що перевізник має рацію, однак майже одразу струшує головою і відвертається до вікна.

— Я вірю, — він не бачить її обличчя, однак відчуває, як вона пропікає поглядом скло та морський пейзаж за ним, вкритий однотонним маревом, — вірю, що в багатьох людях живе герой, здатний змінити не тільки свій шлях, а й долю інших.

Раптом повертає погляд на нього, і його до мурах пробирає жаром із ніг до голови.

— Візьміть того механіка, якого ми лишили під час зупинки, — її натиск посилюється, — чи ви вже забули того бідолаху, до якого ми привели біду?

У душу водія закрадається щось схоже на сором. Він і справді, можливо, покинув його помирати. Чи він помер одразу? А може, йому була потрібна допомога?

— Бачу, ви вже згадали, — продовжує Дора. Норах сам не помічає, як змінюється його обличчя, — а що казати про інших? Про тих, хто губить своє життя не миттєво, а поступово. Про тих, хто помирає не народившись, проводячи все своє життя, наче сновида. Про тих, хто свідомо живе та помирає заради наживи, просто тому, що так правильно. Про них думали? Чи думали про тих, хто ще не народився і заслуговує на більше?

Доки вони сперечаються, мла потроху рідшає, а пелетон з автівок поволі розтягується. Видимість тепер дозволяє повністю розгледіти авто, що їде попереду. Навіть попри те, що дистанція до нього зростає.

— Хіба їм допоможе те, що ви відкриєте? — водій сам розуміє, що його слова звучать невпевнено. — Хіба когось врятує тверда земля чи навіть знання будівельників Шляху?

Із-за білої димки з’являються темні обриси могутнього величезного чудовиська, яке немовби насувається на супутників, підминаючи під себе одну за одною машини попереду. Вони покірно та безповоротно рухаються в роззявлену пащу монстра, що жадібно поглинає металевий транспорт без жодного зайвого звуку. І тільки через кілька секунд стає зрозуміло, що їхня машина наближається до чергового пілона.

— А хоч би й так, — тільки після цього відповідає дівчина. — Якщо вийде врятувати завдяки цьому хоча б одну людину, то це вже недаремна справа, бо, врятувавши одну людину, ти врятуєш цілий світ.

Перевізник мовчить, не знаючи, що сказати у відповідь, а його супутниця просто дивиться вперед, намагаючись зазирнути в майбутнє, що чекає попереду. Сирість знову поступається запаху вигорілого палива та солоного моря. Кілька автівок прискорюються, вирвавшись із міцних тенет імли, а деякі припарковуються біля огорожі, аби дати відпочити своїм водіям.

Супутники прямують далі, ігноруючи кілька наступних стоянок. Навіть під похмурим небом відчувається наближення ночі та втома від практично безперервної їзди.

Освітлення тьмяніє — не тільки через настання вечора, а й тому, що віщує погіршення погоди. Птахів уже не чутно, а море хвилюється все сильніше. Тільки тоді Норах вирішує зупинитися.

Стоянка, яку він обирає, значно краща за ту, де вони лишили Ладеда, і має невеличкий кафетерій поряд із краєм платформи. На позір здається, що бризки з-за огорожі заливають прикриті величезною парасолькою столи та стільці.

Майже темно, коли вони заходять до маленької кімнати, винайнятої на ніч, і валяться знесилені на ліжко. Стіни з тонкого металу гуркотять від вітру, а невелика півтораспальна кровать намагається хитатись у їхньому ритмі. Якби не дві втомлених людини на ньому, воно б, може, навіть підспівувало тому безкінечному й тужливому співу, який влаштували змінений людиною матеріал та могутнє природне явище.

Невеличка гасниця — єдине джерело світла в кімнаті — ледь горить, залишаючи гостей у майже повному мороці. Очі водія починаються стулятися від тьмяного освітлення та денної виснаги, і він вже готовий зануритись у сон.

— Нораху, — слабким сонним голосом заважає йому супутниця, — ти питав мене, чому я пустилася в таку далеку путь і навіщо, однак так і не зрозумів, що я можу їхати не кудись, а звідкись.

Дрімливість частково тікає з його голови, й він повертається до неї, намагаючись розгледіти, чи вона ще не спить, однак очі Дори заплющені. Вона совається, наче намагаючись влягтися на жорсткому ліжку.

— Я ніколи не повернуся, — встигає промимрити дівчина, перед тим як остаточно заснути. — Не повернуся.

Потім повертається на правий бік, згортається калачиком і втикається носом йому в груди. Після цього сон тікає від перевізника геть увесь. Він намагається вмоститися зручніше, однак ловить себе на тому, що розглядає невиразні деталі й тріщини на стінах.

Іноді провалюється в сновидіння, ненадовго задрімавши, а іноді в спогади, широко розплющивши очі. Згадує дружину й дитину, що назавжди лишилися під морськими хвилями після того, як на них напали на дорозі. Згадує батьків та дитинство в безтурботній родині й непомітно провалюється в сон остаточно.

 

Прокидається рано. Світанкові сутінки ледь пробиваються крізь хмари. Мжичка, що почалася раніше, вже перейшла в повноцінний, хоч і слабкий дощ. Поодинокі автівки сновигають Шляхом, не зупиняючись і навіть не пригальмовуючи.

Майстерня-мотель чорною брилою затуляє сіре небо. Не встигає Норах всістися на вогкий стілець під розтріпаною парасолькою, як чує крик із будівлі, яку щойно залишив. Усе ще сидить, намагаючись зрозуміти його причину, і тільки коли той повторюється, розуміє, що голос, який кличе на допомогу, належить Дорі.

Миттю зірвавшись із місця, він влітає у двері, що ведуть нагору, до кімнат нічліжки, однак натикається на низькорослого чоловіка, який ховає обличчя й притискає до грудей якийсь предмет. Від несподіванки перевізник не втримується на ногах і падає від легкого поштовху зустрічного, розуміючи, що предмет, який притискає невідомий, — Дорина сумочка. Наче впавши з неба, до них під’їжджає чорне авто із затемненими вікнами, схоже на те, що переслідувало їх від майстерні Ладеда, і зупиняється поряд.

Задні двері від’їжджають, і незнайомець намагається заскочити всередину, проте Норах уже на ногах і, схопивши втікача за плечі, валить того вниз. Заточується сам і падає раніше, ніж крадій встигає навалитися на нього. Тим часом у салоні автомобіля помічає ще дві фігури, які наводять на нього зброю. Із зусиллям він підтягує бідолаху так, аби прикрити ним голову й тулуб, однак кулі, випущені з машини, переважно пролітають повз, відриваючи шматки Шляху.

У цей час у дверях нічного притулку з’являється його супутниця. Розпатлана і ще сонна, помітно, що вона досі не може второпати, що відбувається. Секундна розгубленість нападників дозволяє перевізнику підвестися, тягнучи за собою обм’яклого супротивника.

— Ховайся! — кричить Норах, а сам тим часом вириває з рук крадія сумочку і жбурляє його тіло всередину салону. Навіть не дивиться, чи послухалася його Дора.

Кидок виходить достатньо точним, аби збити двох його живих колег, наче кеглі.

Ще кілька секунд — і він уже в салоні. Двома ударами доводить до непритомного стану пасажирів і звертає увагу на водія. Той панічно, однак безрезультатно, смикає кобуру, прикріплену на правій нозі.

Легкого захвату ззаду за шию виявляється досить, аби його тіло безвольно розпросталося на кріслі. Доки вовтузиться із зброєю нападників, поряд скриплять гальма кількох автомобілів.

Швидко перевіривши зброю на наявність патронів, він вискакує з машини й примудряється зробити два оберти по намоклій від дощу автостоянці. Поки котиться, встигає роздивитися, що дівчина лежить, розпластавшись, на дорозі й прикриває голову руками. З іншого боку майданчика стоїть кілька триколісних машин, із яких намагаються швидко вилізти декілька чоловіків із довгим і давно не митим волоссям, дуже схожих на тих, що переслідували їх на дорозі до Салема. Стискаючи сумочку дівчини, він ховається назад за тоноване авто, випустивши кілька куль у нових нападників. Одна з них досягає мети, і чутно, як хтось падає на дорогу.

Користуючись перервою, Норах залазить всередину і пробує дістати зброю водія. Кобура розкривається одразу, і він розряджає весь свій запас набоїв у нападників, доки ті намагаються підійти ближче.

Коли кулі закінчуються в обох пістолетах, на ногах лишаються тільки двоє. Один ховається за своєю триколісною машиною, а інший продовжує рухатися в його напрямку з упертістю зомбі й скляними очима. Тхне від нього, також наче від померлого та давно прогнилого.

Перевізник хапає зброю за дуло і, вискочивши з-за автомобіля, всаджує руків’я йому в голову. Удар приходиться точно посередині чола і зупиняє нападника. Той стоїть майже непорушно протягом кількох миттєвостей і падає, наче підкошений.

Дощ посилюється, хоча й не може позбавити від смороду. Усе ще стискаючи ствол, водій повертається до останнього розбійника, однак той швидко сідає в транспорт і тікає в тому ж напрямку, звідки приїхав.

Вода стікає вже струменями з голови, коли він жбурляє непотрібну тепер зброю убік і підходить до Дори. Вона сидить на колінах, а по її волоссю струменить вода, збираючи з нього тоненькі жмути.

— Що ж там таке важливе? — підійшовши впритул, Норах простягає їй сумочку, що досі звисає з його руки. Вона розкрита, хоча вміст її тільки виглядає з-за країв, ризикуючи випасти та розсипатися по мокрому дорожньому полотну.

Супутниця мовчить, час від часу схлипуючи й марно намагаючись витирати чи то воду, чи то сльози. Одежа так само розхристана, як і сумочка, а взуття давно промокло.

— То заради чого це все? — перевізник дивиться на неї незворушно, незважаючи на те, що дощ перетворюється потроху на зливу. — Що там такого важливого? Мапа? Схема? Координати?

У відповідь знову мовчання. Він продовжує тримати сумочку біля неї.

— Чи є там хоч щось, заради чого помирає стільки людей? — у голосі водія з’являються нотки злості.

Плач та схлипування дівчини посилюються разом із дощем. Вона ховає обличчя в долоні й нахиляє голову. Норах озирається навкруги, перевіряючи, чи немає нових нападників, однак по дощовому шляху мчать лише поодинокі машини, що байдуже, навіть не пригальмовуючи, проїжджають повз.

— Ні, — тихо каже супутниця, не в змозі вгамувати свої емоції.

Норах продовжує тримати сумочку біля її обличчя, однак трохи нахиляється, намагаючись розчути, що вона каже.

— Ні, — повторює дівчина, на цей раз уже гучніше.

Сумочка падає перед нею на шлях, уже рясно всіяний невеличкими калюжами, а сам водій відвертається від неї й опускає голову, наче розчарувавшись у чомусь. Вміст торбини розсипається дорожнім покриттям. Скельця, помади, туші та інша косметика всіює змоклу стоянку.

— Але я знаю, як знайти її, — дівчина підводить очі й жалісливо дивиться йому в спину. — Я знаю шлях.

Невелика пауза, під час якої чутно лише дощ та прискорене биття серця.

— Ходімо, — кидає перевізник і повільно йде до входу в готель.

— Куди? — вона повертається до нього, не розуміючи, про що він зараз думає.

Зупинившись, Норах повертається до неї.

— Ходімо. Відігріємося й поїдемо шукати твою землю.

 

 

 

 

 

 

*Поршки — пташенята, які оперились, однак ще не вміють літати.