2184

У Наноедемі ніколи не було темно. Навіть уночі місто продовжувало світитися так, наче десь над ним зависло друге сонце, тільки холодне й непривітне. Світло виходило з кожної поверхні: зі скла хмарочосів, із доріг, із безшумних транспортних магістралей, із рекламних проекцій, що плавали просто в повітрі.

Над центральним проспектом повільно пропливав величезний напис:

NANOEDEM — МІСЦЕ, ДЕ МАЙБУТНЄ ВЖЕ НАСТАЛО.

Під ним ішли люди. Ніхто не тримав у руках телефонів. Телефонів уже давно не існувало. На зовнішньому боці правої або лівої долоні кожного мешканця Наноедема світився тонкий екран. Він був майже непомітним, коли не використовувався, і нагадував звичайну ділянку шкіри. Але варто було людині повернути долоню до себе — і під шкірою оживала мережа мікроскопічних світлових елементів.

Правші дивилися на праву руку. Шульги — на ліву. Так було зручніше. Так було природніше. Так було передбачено системою.

А очі? Очі людини в Наноедемі ніколи не належали тільки їй. Перший імплант встановлювали ще в дитинстві. Батькам пояснювали, що це необхідно для безпеки, медичного контролю, навчання та адаптації до цифрового середовища.

Чип реєстрував те, що бачила людина. Кожен погляд. Кожен рух зіниць. Кожен об’єкт, на якому затримувалася увага.

До тридцяти років система могла знати про людину практично все. До п’ятдесяти — більше, ніж вона сама. Але ніхто не називав це стеженням. Це називалося пам’яттю.

***

Вас 15-12-07 викладав інтерлінгву.

Він працював в університеті Наноедема вже 12 років і давно перестав рахувати, скільки студентів пройшло через його кібераудиторію.

Він любив свою роботу. Можливо, саме тому Жен її ненавидів.

Жен 06-03-66 сидів у кінці кафедрального коридору й дивився на рейтинг викладачів. На його долоні світилися цифри:

ПРОФЕСІЙНА ЕФЕКТИВНІСТЬ: 31%.

Нижче:

ЙМОВІРНІСТЬ ПРОДОВЖЕННЯ КОНТРАКТУ: 8%.

А навпроти стояло ім’я Васа.

94%.

Жен довго дивився на нього. Потім усміхнувся. Він завжди усміхався Васу. Навіть коли хотів його задушити.

— Вітаю, колего, — сказав він, коли Вас проходив повз. — Знову найвищий рейтинг.

— Дякую, Жене.

— Заслужено!

Жен поплескав його по плечу. Його усмішка була бездоганною. Настільки бездоганною, що навіть система не могла визначити в ній брехню. Принаймні так думав Жен.

Лені 07-11-27 була єдиною людиною, поруч із якою Вас міг не грати жодної ролі. Колись вони були чоловіком і дружиною. Потім зрозуміли, що любов іноді не вмирає — вона просто перестає бути любов’ю між двома людьми, які живуть разом. Вони розлучилися без скандалів. Без взаємних звинувачень. Без війни. І залишилися друзями.

Лені викладала комп’ютерну логіку та філософію. Вона любила повторювати:

— Найнебезпечніші системи — це не ті, які змушують тебе щось робити. Найнебезпечніші — ті, які переконують тебе, що ти сам цього захотів.

Вас зазвичай відповідав:

— Ти знову говориш як філософ.

— А ти знову говориш як філолог.

— Бо я викладач мови!

— Саме тому.

Вони сміялися. Їхні долоні іноді торкалися одна одної. Система фіксувала це – КОНТАКТ.

Але їм було байдуже. Вони вже давно знали: найважливіше між двома людьми не завжди можна записати.

***

Тата 01-02-03 була звичайною студенткою. Не геніальною. Не дурною. Середньою. Вона вчилася, складала іспити, помилялася, закохувалася, сміялася з подругами й мріяла колись отримати місце в хорошій корпорації. Їй не було жодної причини ненавидіти Васа. Навпаки, він їй подобався як викладач.

Саме тому Женові було так легко нею маніпулювати. Він не вимагав від неї злочину. Він просто запропонував їй допомогу.

— Тобі потрібна перездача.

— Я знаю.

— Попроси Васа.

— Я вже просила.

— Тоді попроси ще раз.

— Він відмовив.

Жен усміхнувся.

— Люди змінюють думку.

Тата подивилася на нього.

— Навіщо тобі це?

Жен не відповів одразу. Він лише усміхнувся. Як завжди.

— Я хочу тобі допомогти.

Тата ще не знала, що саме ці слова через кілька днів зіпсують життя іншої людини. І майже зруйнують її власне.

 

II

Тата погодилася не одразу. Вона сиділа навпроти Жена в маленькому студентському кафе на нижньому рівні університетського комплексу й дивилася на нього поверх чашки синтетичної кави. Кава була гарячою, але смаку майже не мала. У Наноедемі смак давно перестав бути необхідністю. Його можна було змінити одним поглядом, одним коротким імпульсом через долоню. Система знала, що саме подобається людині, і могла підлаштувати будь-яку їжу під її рецептори.

Тата іноді навмисно замовляла каву без корекції. Їй подобалася гіркота. Вона нагадувала, що не все в житті повинно бути приємним.

— І що саме я повинна зробити? — запитала вона.

Жен поставив чашку на стіл.

— Нічого особливого.

— Ти вже так казав.

— Бо це правда.

— Тоді навіщо я тобі?

Жен змінив посмішку на серйозний вираз обличчя:

— Мені подобається твоя прямота.

Тата не відповіла. Вона знала, що Жен не любить прямоти. Він любив людей, які слухали.

— Вас має дуже високий рейтинг, — продовжив він. — Його думка важлива для факультету. Якщо він рекомендує студента, рекомендація майже автоматично проходить систему.

— Я знаю.

— Тобі потрібна перездача.

— Я знаю.

— Отже, тобі потрібна його рекомендація.

— Він уже відмовив.

— Бо ти просила як студентка.

— А як я маю просити?

Жен нахилився вперед.

— Як людина.

Тата насупилася.

— Це що означає?

— Поговори з ним не про оцінку.

— А про що?

— Про життя.

Вона засміялася.

— Ти серйозно?

— Цілком.

Жен на кілька секунд замовк. На його долоні ледь помітно мигнуло світло. Тата машинально глянула на екран. Жен швидко опустив руку.

— Не дивись.

— Чому?

— Особисте.

Вона підняла брови.

— У Наноедемі?

Жен усміхнувся.

— Саме тому.

***

Того вечора Вас повертався додому пішки. Це було незвично. Міські транспортні системи могли доставити його до квартири за три хвилини, а якщо система визначала маршрут як пріоритетний — ще швидше. Але сьогодні він хотів пройтися.

Наноедем змінювався вночі. Вдень місто здавалося майже ідеальним. Увечері — надто ідеальним. На тротуарах не було сміття. На дорогах — заторів. На обличчях людей — випадкових емоцій. Навіть вітер здавався запрограмованим. Вас йшов повільно, тримаючи руки в кишенях. Перед ним пропливла рекламна проекція:

ВИ ВЖЕ ДОСЯГЛИ СВОГО МАКСИМАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ?

Він не зупинився. Проекція змінила текст.

МИ ДОПОМОЖЕМО ВАМ СТАТИ КРАЩОЮ ВЕРСІЄЮ СЕБЕ.

Вас посміхнувся.

— А якщо мені подобається ця?

Система, звичайно, не відповіла.

Він уже майже дійшов до житлового сектора, коли почув голос.

— Вас!

Він обернувся. Тата стояла біля входу до пішохідного переходу.

— Тата?

— Можна з тобою поговорити?

Вас подивився на годинник.

— Звичайно.

Вони пішли поруч. Кілька секунд мовчали.

— Я хотіла попросити тебе ще раз, — сказала вона.

Вас одразу зрозумів.

— Про перездачу?

— Так.

— Тата…

— Я знаю, що ти скажеш.

— Тоді навіщо питаєш?

Вона зупинилася.

— Бо мені дуже потрібно.

Вас теж зупинився.

— Усі студенти кажуть, що їм дуже потрібно.

— Мені справді.

Він подивився на неї уважніше. Тата була схвильована. Але не так, як люди хвилювалися зазвичай. Її очі майже не рухалися. Вас знав цей стан. Так виглядала людина, яка дуже старається контролювати себе.

— Ти боїшся? — запитав він.

— Ні.

— Брешеш.

Вона здригнулася.

— Як ти…

Вас усміхнувся.

— Я викладаю мову багато років. Люди завжди думають, що мова — це слова. Насправді більша частина мови невербальна. ЇЇ можна почути в очах або коротких рухах тіла.

Тата опустила очі.

— Якщо я не складу цей іспит, я втрачу шанс на стажування.

— Я розумію.

— Ти можеш мені допомогти.

— Можу.

Вона підняла голову.

— Справді?

— Підготуватися. Пояснити матеріал. Дати додаткові завдання.

— А перездачу?

Вас похитав головою.

— Ні.

Її обличчя змінилося. Ледь помітно. Але Вас це побачив. Розчарування. А за ним — щось інше.

Страх.

— Добре, — сказала вона.

— Тата…

— Все нормально.

Вона усміхнулася. Посмішка була дивною. Надто швидкою.

— Дякую, що вислухав.

Вона пішла. Вас ще довго дивився їй услід. А потім помітив Жена. Він стояв за скляною стіною кафе на іншому боці вулиці. І дивився прямо на нього.

— Ти бачив його? — запитала Лені наступного ранку.

Вас сидів у неї на кухні.

— Жен?

— Так.

— Бачив.

— І?

— Нічого.

Лені поставила перед ним чашку.

— Нічого не буває просто так.

— Ти знову говориш як філософ.

— А ти знову говориш як людина, яка не хоче бачити очевидного.

— Очевидного?

Лені сіла навпроти.

— Жен хоче твоє місце.

— Це не секрет.

— Ні. Але раніше він просто хотів його. Тепер він почав діяти.

Вас замовк.

На кухні було тихо. За вікном майже безшумно рухалися транспортні капсули.

— Ти думаєш, він щось задумав?

— Я думаю, що людина з тридцятьма одним відсотком ефективності, яка бачить перед собою дев’яносто чотири, має два варіанти.

— Які?

— Перший – змінитися.

— А другий?

Лені подивилася йому прямо в очі.

— Змінити того, хто стоїть вище.

Вас відкинувся на спинку крісла.

— Це звучить параноїдально.

— Звичайно.

— Тоді навіщо ти це кажеш?

— Щоб ти пам’ятав: параноя іноді починається з правильної думки.

Вас засміявся.

— Ти страшна людина.

— Я знаю.

Вони обоє засміялися. І саме в цей момент на долоні Васі засвітився екран.

НОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ.

Він підняв руку. Повідомлення було від університетської системи.

ВАМ ПРИЗНАЧЕНО ПОЗАПЛАНОВУ ПЕРЕВІРКУ ПРОФЕСІЙНОЇ ВІДПОВІДНОСТІ.

Нижче стояла дата. Завтра.

Лені перестала усміхатися.

— Дуже швидко!

— Можливо, звичайна перевірка.

— У тебе коли востаннє була?

Вас задумався.

— П’ять років тому.

— Отож.

Він подивився на повідомлення.

— Система сама це визначила.

Лені мовчала.

— Що? — запитав Вас.

— Нічого.

— Леню.

Вона повільно підняла очі.

— Я просто подумала, що система дуже часто робить те, що комусь потрібно.

Наступного дня Жен прийшов до університету раніше за всіх. Він зайшов до свого кабінету, зачинив двері й вимкнув світло. Його долоня засвітилася. На екрані з’явився файл.

ВАС 15-12-27.

Нижче — десятки сторінок.

Професійна історія.

Медичні показники.

Соціальні зв’язки.

Емоційна стабільність.

Ставлення студентів.

Особисті контакти.

Поведінкові відхилення.

Жен перегортав сторінки.

Нічого!

Вас був майже бездоганним. Навіть занадто. А потім Жен побачив один рядок.

НЕСАНКЦІОНОВАНІ КОНТАКТИ З ОСОБОЮ: ЛЕНІ 07-11-27.

Жен усміхнувся.

— Ось воно!

Він відкрив файл. Система показала сотні контактів. Розмови. Зустрічі. Спільні маршрути. Погляди. Дотики. Слова. Але нічого кримінального. Нічого, що могло б знищити кар’єру.

Жен розчаровано видихнув. Потім побачив інше.

АРХІВНИЙ ЗАПИС.

Він відкрив його. На екрані з’явилося відео двадцятисемирічної давності. Молодий Вас. Молода Лені. Ще до встановлення повних імплантів. Вони стояли на даху старого корпусу. І говорили. Система не чула їхніх слів. Тоді ще не було повного аудіозапису. Лише зображення. Жен збільшив кадр. На ньому Вася тримав Леню за руку. А потім вона щось сказала. Вас засміявся. І поцілував її. Жен завмер. На екрані з’явився напис:

ДАНІ НЕПОВНІ.

Він зрадів.

— Саме те, що потрібно!

***

Тата сиділа у своїй кімнаті. Вона вже третю годину не могла зосередитися на навчанні. Перед нею плавали конспекти.

Слова.

Правила.

Тести.

Але вона читала одне й те саме речення знову й знову. На долоні з’явилося повідомлення.

ЖЕН: ЯК СПРАВИ?

Вона не відповіла.

За хвилину:

ЖЕН: НЕ ХВИЛЮЙСЯ. Я ВСЕ ВЛАШТУЮ.

Тата закрила екран. Потім відкрила знову. Написала:

ТАТА: Я НЕ ХОЧУ ПРОБЛЕМ.

Відповідь прийшла миттєво.

ЖЕН: ЇХ І НЕ БУДЕ.

Тата довго дивилася на ці слова. А потім уперше подумала, що, можливо, вона зробила помилку. Не тоді, коли погодилася. А ще раніше. Коли вирішила, що людина, яка усміхається, обов’язково хоче тобі добра.

Наступного ранку Вас прийшов на роботу раніше. У коридорах було порожньо. Він зайшов до своєї аудиторії, поклав речі на стіл і подивився у вікно. Наноедем прокидався. Місто повільно ставало яскравішим. Система вмикала транспорт. Відкривала магазини. Піднімала рекламні екрани. Мільйони людей прокидалися одночасно. І мільйони імплантів уже передавали перші дані дня.

Вас підняв руку. На екрані з’явився напис:

ДОБРОГО РАНКУ, ВАС 15-12-27.

Він відповів.

— Доброго ранку.

Система не відповіла. Але десь далеко, в одному з центральних серверних вузлів Наноедема, його голос уже став частиною архіву.

ГОЛОС ЗАПИСАНО.

ЕМОЦІЙНИЙ СТАН: СПОКІЙНИЙ.

РІВЕНЬ СТРЕСУ: 12%.

АНОМАЛІЙ НЕ ВИЯВЛЕНО.

А потім система додала ще один рядок.

ПОЧАТОК ПЕРЕВІРКИ.

Вася цього не побачив.

 

III

Перевірка почалася о дев’ятій ранку. О дев’ятій сімнадцять у мережі з’явилося перше відео. О дев’ятій двадцять три його вже бачили три мільйони людей. О дев’ятій тридцять один — майже всі в університеті.

На відео була Тата. Вона сиділа в аудиторії. Плакала. Її волосся було розтріпане, сорочка зім’ята, а камера стояла так, ніби випадково опинилася в потрібному місці. Перед нею стояв Вас. Зображення було надзвичайно чітким. Надто чітким.

— Я нічого тобі не зробив, — говорив він.

— Не підходь! — кричала Тата.

Вас простягав руку. Вона відступала. Потім зображення обривалося. Через секунду з’являлася заставка:

ВИКЛАДАЧ ВАС 15-12-27.

ПІДОЗРА У СЕКСУАЛЬНОМУ НАСИЛЬСТВІ.

Під відео вже працювали коментарі.

ЗАХИСТІТЬ ТАТУ!!!

Я ЗАВЖДИ ЗНАЛА, ЩО ВІН ДИВНИЙ.

94% РЕЙТИНГУ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ЛЮДИНА ХОРОША.

ЧОМУ ЙОГО ДОСІ НЕ ЗААРЕШТУВАЛИ?!

Вас побачив відео в коридорі університету. Він дивився на себе. На Тату. На рухи, які пам’ятав. І раптом зрозумів, що деякі з них були неправильними. Не підробленими. Гірше.

Вони були справжніми.

Просто вирваними з іншого часу. З іншої розмови. З іншої ситуації. Хтось узяв реальність і переставив у ній кілька секунд. Цього вистачило, щоб створити брехню.

— Це неправда! — чи не вперше в житті Вас закричав.

Ніхто не відповів. Поруч стояли викладачі. Студенти. Адміністратори. Всі дивилися на нього. А потім одна студентка сказала:

— Ми бачили відео.

— Ви бачили монтаж!

— Система підтвердила автентичність.

Вася подивився на неї.

— Система може помилятися!

Дівчина відступила. Наче він сказав щось непристойне.

— Система не помиляється, — прошепотіла вона.

І це було найстрашніше. Не те, що вони ненавиділи його. А те, що вони навіть не розглядали можливості, що можуть помилятися самі.

Повернувшись додому Вас перестав виходити з квартири. На зовнішній стороні дверей світився червоний знак:

ОСОБА ПІД СПОСТЕРЕЖЕННЯМ.

Його рахунки заморозили. Доступ до університетської мережі заблокували. Студенти отримали повідомлення:

НЕ КОНТАКТУВАТИ З ВАС 15-12-27 ДО ЗАВЕРШЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ.

Навіть люди, які знали його багато років, не писали.

Вас сидів біля вікна. Місто продовжувало жити. Транспорт рухався. Реклама світилася. Люди вечеряли. Гуляли. Розважалися.

А він дивився на Наноедем і раптом побачив його інакше. Місто не було жорстоким. У нього просто не було співчуття. Співчуття вимагало сумніву. А сумнів був системною помилкою.

Лені прийшла до нього через два дні.

— Ти мусиш їсти.

— Не хочу.

— Це не аргумент.

— Леню.

Вона сіла поруч.

— Я тобі вірю.

Вас довго мовчав.

— Цього недостатньо.

— Для системи — ні.

— Для мене теж.

Вона подивилася на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Я викладав 12 років. Я пояснював людям, що слова мають значення. Що контекст має значення. Що одна фраза без попередньо втрачає сенс, зникає гармонія.

Він запнувся на мить.

— А тепер усі дивляться лише сімнадцять секунд мого життя й вирішують, ким я був усі ці роки.

Лені нічого не відповіла. Вас подивився у вікно.

— Я не знаю, як боротися.

— Тоді не борись із суспільством.

— А з ким?

— Із системою.

Він похитав головою.

— Система вже вирішила.

— Тоді ми повинні знайти місце, де вона неправа.

***

А таке місце було. Лені знайшла його на третій день. Вона переглядала технічні метадані відео.

Один кадр.

Одна секунда.

Один цифровий шум.

Вона збільшила його.

— Ні…

Потім ще раз.

І ще.

На її долоні з’явився напис:

ДЖЕРЕЛО ВІДЕО: УНІВЕРСИТЕТСЬКА СИСТЕМА.

Лені промовила.

— Нікчема!

Вона не знала, кому саме це сказала.

Жену? Системі? Чи собі?

***

Тим часом Жен отримав повідомлення.

СУСПІЛЬНА ДОВІРА ДО ОБВИНУВАЧЕННЯ: 97,4%.

Він сидів у своєму кабінеті. Навпроти стояла Тата.

— Я не думала, що буде настільки…

— Настільки що?

— Великий резонанс!

Жен усміхнувся.

— Люди люблять прості історії.

— Але ж його можуть покарати!

— Можуть.

— А якщо він доведе, що відео підроблене?

Жен подивився на неї.

— Навряд. Але…

Тата зблідла.

— Що?

— Не хвилюйся.

— Ти казав, що мені нічого не буде.

— І не буде.

Він підійшов ближче.

— Якщо ти робитимеш те, що я кажу.

Тата вперше побачила його усмішку зовсім близько. І зрозуміла, що допомоги їй ніхто не пропонував. Її просто обдурили.

***

На четвертий день Вас залишився дома на увесь день. Він вийшов на балкон подихати іонізованим повітрям. Наноедем світився під ним. Внизу рухалися тисячі людей. Ніхто не дивився вгору. Навіщо?

Місто вже знало, що він винен.

Місто вже знало, що він зламаний.

Місто вже знало, що він має зробити.

Вас заплющив очі. На долоні з’явилося повідомлення.

ЛЕНІ: НЕ РОБИ ЦЬОГО. Я ЗНАЮ, ХТО ЦЕ ЗРОБИВ.

Він прочитав. Ще раз. І вперше за багато днів усміхнувся.

— Ти завжди була на моєму боці, люба…

Потім він переступив через огорожу. Місто під ним раптом стало величезним. Холодне повітря ударило в обличчя. І в ту саму мить навколо нього вибухнуло світло.

DENTAL  S…

Величезна тривимірна голограма зубної пасти оберталася просто в повітрі. Біла упаковка. Ідеальна усмішка. Сяючі зуби.

— DENTAL S — ПОСМІШКА, ЯКІЙ ВІРЯТЬ!

Вас падав. Реклама летіла поруч. Потім друга. Третя. Четверта. Увесь простір навколо нього перетворився на рекламний лабіринт.

— DENTAL S — ВАША ПОСМІШКА ЗАВТРА!

— DENTAL S — НАЙКРАЩИЙ ВИБІР!

Остання фраза майже заглушила шум міста. А потім…

Люди внизу закричали. Система зафіксувала падіння. Мільйони імплантів передали одне одному ту саму картину.

Вас 15-12-27.

Падіння.

Смерть.

Кінець.

Через годину новина про його смерть була офіційною. Через дві години університет опублікував співчуття. Через три години рейтинг Жена піднявся до 69%. А ввечері Наноедем уже говорив про Васа як про людину, яка «не витримала наслідків власних вчинків».

***

Наступного ранку Лені прийшла до Центрального управління Моралі. Це була найвища інстанція Наноедема.

Не суд.

Не поліція.

Щось більше.

Моральна система правосуддя. Там вирішували, хто має право залишатися громадянином.

Лені поклала на стіл маленький носій.

— Що це?

— Повна версія відео.

— Ми вже бачили.

— Ні.

Вона подивилася на офіцера.

— Ви бачили те, що вам дозволили побачити.

На екрані з’явився Жен. Потім Тата. Потім — їхні приватні повідомлення. Перша домовленість. Підготовка. Піксельний шум. Монтаж. Передача файлів. Підроблені метадані. І останнє повідомлення Жена:

«Після його смерті питання буде закрите».

У кабінеті стало тихо.

Офіцер переглянув запис ще раз. Потім ще.

— Звідки це?

— Від людини, якої вже немає.

— Васа?

Лені похитала головою.

***

Жена викликали наступного дня. Тату — через двадцять хвилин після нього. Їхні долоні заблокували. Імпланти перевели в режим примусового аудиту. Вони могли брехати. Але вже не могли приховувати.

Жен сидів у кімнаті допиту.

— Ви розумієте всі звинувачення?

— Так.

— Ви визнаєте монтаж відео?

— Ні.

Офіцер увімкнув запис. На екрані з’явився сам Жен. Його власний голос.

«Після його смерті питання буде закрите».

Жен зблід.

— Це підробка!

— Цікаво, — сказала офіцерка. — Саме це ви казали про відео Васа.

Вона вимкнула екран.

— Але є одна проблема.

— Яка?

— Ми знайшли ще дев’ятнадцять копій.

Жен мовчав.

— І всі дев’ятнадцять створені вашим імплантом.

 

***

Через сім днів рішення було оголошене.

ЖЕН 06-03-66 — ПОЗБАВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА.

ТАТА 01-02-03 — ПОЗБАВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА.

Їм не дали тюремного строку. У Наноедемі це вважалося надто примітивним покаранням.

У них забрали доступ до міста.

До мережі.

До медичної системи.

До транспорту.

До цифрових рахунків.

До імен суспільства.

Їхні номери стерли.

Замість них система залишила один статус:

ПОЗБАВЛЕНИЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО ПРАВА.

А потім їх вивезли за межі Наноедема. До комуновідстійника. Туди, де жили ті, кого система більше не вважала частиною майбутнього.

 

***

Лені стояла на даху університету. Перед нею розгорнулося місто. Світло. Хмарочоси. Транспорт. Реклама. Мільйони людей. Ідеальний Наноедем.

— Вибач, я не міг інакше, — почувся голос позаду.

Вона обернулася. Вас  стояв у дверях. Живий. Трохи блідий. З коротким шрамом біля скроні. Але усміхався.

Лені підійшла до нього.

— Ти ж знаєш, що я мало не померла від страху?

— Знаю.

— Ти міг хоча б попередити!

— Не міг.

— Чому?

Вас подивився на місто.

— Бо тоді навіть ти могла б не переконати систему, що я не винний. А неокіберголограма мого падіння і смерті довела недосконалість системи. І тепер магістри розбираються з її вразливістю.

Лені кивнула.

Він простягнув їй руку. Вона взяла її. Їхні долоні торкнулися.

Система одразу записала:

КОНТАКТ.

Вас засміявся. Цього разу — по-справжньому.

DENTAL S — ПОСМІШКА, ЯКІЙ ВІРЯТЬ АБСОЛЮТНО ВСІ.