19.02.2022
«Як ти?
А ти як думаєш? Годі запитувати.
Вибач
Хочеш я зайду сьогодні?
Ні.
Я можу для тебе зробити хоча б щось?
Ні.
Ясь, так далі не можна. Я розумію, що винен, але я справді
хочу допомогти. Досить мене відштовхувати, мені боляче.
Ми зможемо пройти через це разом
Боляче? Серйозно?
Вибач, я не хотів
Іще один. Ти не хотів, той дятел на мерседесі
не хотів. Я якось теж про це не мріяла, знаєш?
Від того, що вам усім шкода, мені краще не стане.
Але що мені зробити? Що я можу зробити? Я не можу
повернутися назад у часі та не кликати тебе в кіно.
Як тобі допомогти?
Не пиши більше. Нудить.
Ясю, не треба. Я люблю тебе, не можна все так зруйнувати,
ти найкраще, що є у моєму житті.
Ясь, будь ласка
Ясь, не ігноруй мене
Ясь?
22.02.2022
Вибач. Вибач Костя, я не знала».
Я вимкнула телефон. Останнє повідомлення назавжди залишиться непрочитаним. Я навіть не заблокувала його. Вже тоді знала, що не серйозно про «не пиши мені більше». Він мені ще дзвонив кілька разів, але я не брала. Можливо, тоді ще був шанс, що все буде інакше.
Ввімкнула телефон та перечитала останню нашу розмову ще раз. Він завжди знав, як мене підтримати, що б не сталося. Крім останнього разу. На нього немов щось найшло. Вкотре за останні три дні я про це думаю? Не знаю. Мабуть, всоте. Але годі, це паралізує. Ха-ха.
Я поклала телефон на стіл та поглянула на фотографію, що стояла поруч з ноутом. З неї на мене дивився з нудьгою кістлявий підліток у футболці з логотипом Нірвани. Мій старший брат Паша. Мабуть, якби я не тягала її з собою все свідоме життя, я б не додумалася так скоро до того, що робитиму далі.
Відштовхнулася від столу та спробувала від’їхати. Це зайняло деякий час — я ще не опанувала колісне крісло, як слід.
Розвернулася. Кімната гуртожитку була незвично порожня (наполовину, як я) після того, як сусідка поїхала на канікули. Перед тим вона дуже люб’язно прибрала з підлоги килим, щоб мені було зручніше. Потім довго вибачалася, що мусить їхати та з гидотною турботливістю наполягала, що якщо мені щось знадобиться, вона негайно повернеться. Та вже тоді я знала, що не знадобиться.
Через відчинені двері, що вели до коридору, була перекинута мотузка із зашморгом. Її другий кінець я прив’язала до ніжки шафи, яка за роки приросла до підлоги. Моєї ваги точно не вистачить, щоб її зсунути.
Як я до цього додумалася? Саме так дев’ять років тому пішов із життя Паша. Йому теж ноги відняло, також через аварію. Таке собі родинне прокляття. Мама б оцінила іронію, але мама мене так і не провідала. Не певна що вона взагалі в курсі.
Я під’їхала до зашморгу. Надягла його собі на шию та відчула тиск на горло. Костя б сказав про це щось типу «сухі кістляві пальці смерті оповили моє горло». Але що він думав в останню мить вже ніхто ніколи не дізнається.
Насправді, я обрала найнезручніший в моєму становищі спосіб самогубства. Можна було б наковтатися пігулок чи перерізати вени, але мені ці варіанти не подобалися з двох причин: по-перше це довга смерть, а я хотіла вимкнутися якнайшвидше. Втім, це було не головне. Костя саме повісився. Хай як воно незручно, я мала… Чомусь це було важливо. Та й Паша довів дев’ять років тому, що метод робочий.
Я дістала з кишені халату костіну передсмертну записку.
«Я зробив вибір, але він був хибним. Тепер мій шлях лежить у жовтий степ, де не віє вітер, а сонце не сходить і не заходить».
Маячня. Від цієї записки мені завжди ставало млосно. Напевно, він збожеволів перед смертю. І це все тому що в мене був поганий настрій. Мене можна зрозуміти, еге ж? Але Кості від цього не легше.
У вікно вдарив зимовий вітер, я здригнулася та повернула голову, кривлячись від того як шершава мотузка треться об шкіру. За вікном не було снігу, лише сіре небо та такі само сірі, як мерзла земля, бетонні джунглі. Сумувати не буде за чим.
Записка повернулася до кишені. Я підтягнула зашморг, неначе краватку.
Вдих, видих. Це як стрибати з хвилерізу — раз і все.
Кожен рух відгукувався у тілі тремтінням. Воно запустило захисні механізми, дихати стало важко. Але це нічого. Воно виконає останній наказ хай там що. Воно мені довіряє. Не очікує на такий підступ. Головне відштовхнутися якнайсильніше, щоб шия зламалася (три роки в медичному минули не дарма).
Я не боялася — хоча ні, я брехуха, звичайно ж я боялася болю. Якщо казати про біль, як покарання, то я своє отримала авансом. Зараз мені було потрібно просто померти якнайшвидше. Крім того, якщо бовтатимусь у зашморгу, я можу випадково врятуватися, а тоді вже невідомо, чи наважуся я на другу спробу.
Але це все лірика, як любив казати Костя. Я просто відтягую останню мить.
Я сперлася руками на підлокітники, немов хотіла підвестися. Головне поштовх, головне щоб долоні не зісковзнули, тоді імпульсу має вистачити. Паші вистачило.
Три. Два. Один.
Зараз.
Поштовх. Не…
Хряск.
***
Я сіла у ліжку, хапаючись за шию. Під спітнілою шкірою в’янув по-троху шипастий біль, який оповив хребет. Серце калатало, пересохлі губи ковтали повітря. У вухах досі відлунював хряскіт, з яким мотузка вирвала з мене життя. Ніколи не подумала б що помирати настільки боляче, шия…
Стоп.
Я пройшлася пальцями від хребця С1 до хребця С7, по липкій шкірі. Ніякого перелому, все добре. Випустила повітря з грудей. Звичайно все добре. Все чудово, це усього лише страшний та дуже реалістичний… Сон?
Хотіла похитати головою, але біль у шиї не дав. Це точно був сон?
Я лежала на ліжку у своїй кімнаті у гуртожитку. Ті самі вицвілі шпалери на стінах, той самий стіл. Килим розстелений на підлозі, а колісного крісла ніде немає. Штори зсунуті, але крізь них до кімнати проникало помаранчеве світло сонця, що заходить.
Якийсь у світла незимовий відтінок. І котра взагалі година? Телефон має заряджатися на столі, треба глянути.
Тримаючи руку на шиї, я звичним рухом відкинула вогке від поту простирадло, під яким спала. Сонний мозок дав команду ногам — забув, що це тепер просто пришиті до тіла мішки з кістками. Я вже приготувалася до уколу жалю трохи нижче серця, навіть набрала у груди повітря, щоб вилаятися.
Але ноги мене послухалися. Трохи зігнулися в колінах та завмерли, коли я перервала виконання команди.
Не може бути. Потерла очі та нахилилася вперед. За пів року у візку вони встигли перетворитися на два безкорисних відростка з напів атрофованими м’язами. Але зараз я бачила перед собою дві здорових кінцівки з тонким шаром засмаги.
Поворушила пальцями, зігнула спочатку одну ногу в коліні, потім іншу. Вони мене слухалися ідеально. Я майже відчувала, як хребтом пробігає чистий сигнал від мозку до кожного окремого м’яза та назад. Торкнулася пальцем ступні, провела долонею від ступні до стегна, відчуваючи власний доторк. Це були мої ноги. Не два мішка з кістками, прив’язаними до поясу, а ноги.
Від радості ледь не засміялася, але заважало спантеличення. Тобто це все був сон? Але ж я це все прожила, я вішалася кілька хвилин тому. Це не був уривчастий образ, це відбувалося зі мною насправді. І зараз зі мною все також відбувається насправді — сон буває складно відрізнити від реальності, але ніколи не буває проблем з тим, щоб відрізнити реальність від сну. І цей біль…
Не прибираючи руку з шиї я спустила ноги з ліжка. Те заскрипіло, як і завжди. Кожен рух відгукувався насолодою. Я провела ногою по ворсу килима та зачепила в’єтнамки, які стояли поруч з ліжком. Мої, але не ті, що слугували домашніми капцями.
Лише тоді звернула увагу на одяг. Зазвичай я спала голяка або в термобілизні, якщо в кімнаті дубак, але зараз на мені були майка з черепом та шорти. Одяг мій, я так все літо проходила — останнє літо, коли могла ходити — і в’єтнамки також мої, але я ніколи не носила це все вдома. Я заснула вдягненою?
Я підвелася, спираючись рукою на стіл, що стояв біля ліжка. Та в додатковій опорі не було потреби, ноги тримали мене. Я відпустила стіл. У голові трохи запаморочилося, але не настільки, щоб я втратила рівновагу. Я встала навшпиньки, пострибала на одній нозі, потім на іншій. Сіла навпочіпки, знову встала. Страх, що зараз ноги підкосяться, по-троху відступав, я швидко згадувала, як це: стояти та ходити.
Зі мною все добре. Аж надто добре, щоб бути правдою.
Підійшла до вікна. За шторами не було видно нічого, крім великої жовтогарячої плями. Розсунула їх — одразу ж довелося прикрити обличчя долонею. Сонце дивилося просто на мене єдиним червоним оком, як у «Володарі перстнів». Проти нього я нічого не бачила.
Я відступила від вікна — навіть крізь скло сонце жарило. Спека налипла на тіло тонкою плівкою. Думку про гарячку я відкинула — знову ж, все надто реальне. Тобто зараз літо? Жарить як наприкінці червня. Але щойно була зима, щойно я була прикута до крісла, а зараз у мене жодних слідів травми. Що зі мною сталося? Я же не могла якимось чином випасти з життя на шість місяців?
Спробувала пригадати, що робила вчора. Похорон, грудки мерзлої землі впереміш із камінням. Ледве живі костіни батьки, що стояли поруч, спираючись один на одного. Священник, у якого посеред служби задзвонив телефон, копачі….
Телефон!
Я кинулася до столу. Якщо це все було не насправді, і мої ноги знову мене слухаються, може і Костя досі живий?
Але телефону не було. Ані телефону, ані ноутбука, ані пашиної фотографії ані моїх наплічника та сумки. Я позазирала в усі шухляди. Порожньо. Не було не тільки телефону, не було й інших моїх речей. Лише тонкий шар пилу всюди.
Гаразд, Телефону властиво зникати та опинятися у найнеочікуваніших місцях. Але я не знайшла його ані на ліжку, ані під ліжком, ані на підвіконні. Ніде в кімнаті телефону не було. Більше того, у шафі я не знайшла власнмх речей — вона була порожня, як і стіл. Все виглядало так, ніби у цій кімнаті ніхто не жив вже кілька місяців. А може й більше, якщо придивитися: ані наліпок на шафі від попередніх мешканців, ані плям на килимі від дешевого вина. Це взагалі моя кімната? Дуже схожа, але…
Я витерла з лоба піт та згадала, що ще не перевірила власні кишені. Телефону і там не виявилося, але пальці наткнулися на папірець. Я витягла його. Це була костіна передсмертна записка.
«Я зробив вибір, але він був хибним. Тепер мій шлях лежить у жовтий степ, де не віє вітер, а сонце не сходить і не заходить».
Тобто все ж це сталося насправді? Тоді я нічого не розумію. Якого біса тоді зараз літо? Де всі мої речі? Це взагалі моя кімната? І головне: чому я знову можу ходити?
Я взула в’єтнамки, ще раз оглянула кімнату про всяк випадок, але нічого не знайшла. Визирнула у коридор. Спочатку подумала, що мені ввижається, заплющила та розплющила очі, але ні. На пофарбованій у зелене стіні великими білими друкованими літерами хтось написав:
«ІДИ ДО ОЗЕРА»
Я потерла шию. Може я все ж сплю?
Напис був саме навпроти моїх дверей. Хтось хотів, щоб я це побачила? Дурний жарт? Це з якогось фільму? Ні, стоп, зараз літо. Влітку у гуртожитку живу лише я, нема кому жартувати. Але якого хріна зараз літо?
— Агов? — гукнула я. Відповіді не було. В гуртожитку взагалі стояла мертва тиша.
Я пройшлася коридором до сходів та назад, гукаючи людей. Постукала у двері сусідньої кімнати. Смикнула за ручку — вони виявилися відчинені. Зазирнула всередину. Кімната була точно така сама, як та, у якій я прокинулася. Я навіть глянула на номер, щоб переконатися, що нічого не переплутала. Тоді зазирнула до іще однієї кімнати. Іще, іще, іще. Усі вони були відчинені та усі незаселені. Моя відрізнялася лише розстеленим ліжком.
Я спустилася на перший поверх. Спускатися сходами — взагалі йти — досі було насолодою, вона була постійно десь на периферії, як радість від нових кросівок чи телефону. Але радіти повноцінно не виходило. Що зі мною? Невже після смерті Кості мене поплавило настільки, що я… Ні, краще про це не думати.
Перший поверх був так само порожній. Нікого, людей немов стерли з картинки. Навіть коменди не було ані в кімнаті, ані в будці. У будці натомість був телефон. В сенсі, не смартфон, а стаціонарний телефон. Старий, з червоної пластмаси, із диском. Я спробувала ним скористатися, але сигнал не йшов. Не дивно, я взагалі ніколи не бачила, щоб ним хтось говорив.
Чи може таке бути, що в цілому гуртожитку немає жодної душі? Втім, це не найбільш нереальна річ за останні двадцять хвилин. Гаразд, але що мені з цим робити?
Я глянула через плече на двері, що вели назовні. Вони були причинені, але нещільно. Роздумувала недовго. Назовні можна буде позичити у когось телефон та подзвонити Кості. А якщо ні, то, може, там хоча б не буде так задушно.
Я вийшла надвір.
Помаранчеві промені сонця відбивалися від вікон п’ятиповерхівки через дорогу, довелося знову затуляти очі. Від розжарених за день бетонних плит ґанку підіймалося сухе тепло. З-під власної долоні я бачила вулицю, розкреслену тінями високих зелених тополь. Абсолютно порожню, як це буває тільки вночі. Жодної машини, жодної людини, взагалі жодного руху.
Я пішла до воріт так, ніби плити під ногами — це крига, яка може будь-якої миті проломитися. З цим літом було щось не так. Може я просто забула, як я ненавиджу спеку, але у ній було щось хворобливе. Вона була густа та важка, вона тиснула так, ніби гравітація стала сильнішою на одну-дві десятих.
Лише на тротуарі, за воротами, я помітила слона: тихо. Не спокійно, не затишно, а тихо. Я б сказала, що як у морзі, але у морзі гуділи лампи та морозильники, до цього додавалися десятки різних, майже непомітних звуків, як і будь-де ще. Але не тут.
Не шуміли машини, не співали птахи, не було чутно розмов чи кроків. Не було навіть шурхоту вітру. Без нього тополі, квіти у клумбах та трава стояли непорушно. Світ немов застиг у краплі смоли.
Я плеснула у долоні. Гучно. Мені на мить здалося, що я бачу, як звук розходиться від моїх пальців рівномірними заспокійливими хвилями.
За кілька кроків в око впало іще дещо. Разом із людьми кудись ділися кіоски, піцерія, де харчувалися студенти і двоповерховий «АТБ» на розі. Як би сказав Костя, багато негативного простору. Як радянські житлові масиви у хроніці. І, знову ж, жодної людини.
— Все чудесніше і чудесніше, — пробурмотіла я та пішла тротуаром у бік другого корпусу універу. Це не було осмислене рішення, просто цією дорогою я ходила найчастіше. У цій тиші мої кроки звучали якось надто голосно.
Що це за місце? Це чистилище? Пекло? Рай? Навряд рай. Отже пекло чи чистилище? Судячи зі спеки таки пекло. Ні-ні, це смішно. Життя — це лише спосіб існування білків. Але це не науковий підхід, це вже віра. Віра у науковий підхід попри факти, а факти такі, що я себе вбила та опинилася тут. Це можна вважати фактом? Я не пам’ятала момент переходу у небуття, але як я могла його пам’ятати? Натомість я пам’ятала момент помирання. Пам’ятатиму його до кінця своїх днів, як би абсурдно це не звучало. Біль та хряскіт, з яким мотузка вириває із тіла життя.
Я потерла шию, в якій все ще тлів біль.
Отже маємо два взаємовиключних твердження: «я вбила себе менше години тому» та «я досі жива». Мислю, отже існую. Обидва правдоподібні. Потрібно зібрати більше фактів. А потім вже робити висновки та панікувати чи радіти.
Я пройшла далі, до рогу, за яким мав починатися університетський парк.
Та парку не було. Замість нього небо затуляла чергова п’ятиповерхова коробка. З таких будинків складався весь район довкола університету, якщо не брати до уваги кілька скляних веж, які виросли протягом останніх років. Але тут мав би бути парк, і з-за дерев було б видно дах першого корпусу.
На стіні п’ятиповерхівки білими літерами у людський зріст хтось написав:
«ІДИ ДО ОЗЕРА»
Під ними була товста біла стрілка, що вказувала праворуч. Я не задумуючись поглянула туди та ледь не скрикнула від несподіванки. В тіні паркану, десь кроках у двадцятьох від рогу вулиці, хтось сидів. Просто на асфальті, витягнувши ноги. Біла сорочка з коротким рукавом, пожовтіла від поту та пилу, сині линялі джинси. Очі в нього були заплющені, здається, він мене не бачив. Якийсь безхатько? Байдуже, головне людина. Може щось проясниться.
Я зробила крок у бік незнайомця, опинившись у тіні паркану, а тоді зупинилася.
— Вибачте?
Незнайомець здригнувся — мабуть, я його налякала, — і за мить опинився на ногах. Лише тепер я змогла роздивитися… Ні. Ні, цього не може бути. Я буквально вчора…
— Костя? — я поклала руку на паркан.
Відповіді не було, але потреба в ній відпала, це точно був він. Тільки змарнілий. Згорблений, ніби несе на спині щось важке, обличчя брудне, аж сіре, щоки запали, губи набрякли. Зазвичай охайно зачесане темне волосся розкуйовджене, а сорочка бовтається на схудлому тілі.
З секунду він дивися на мене, тоді кількома довгими кроками подолав відстань між нами, але за метр від мене він немов налетів на невидиму стіну. Опустив погляд на мої ноги, тоді знову поглянув у очі.
Обійняти його, притиснути до себе, торкатися, переконатися, що це справді він, що він реальний. Та я не наважувалася. Яке я маю право? Мабуть, він злий на мене. По суті його смерть це моя провина.
— Привіт, — вичавила я з себе.
— Привіт, — відгукнувся Костя. Його голос був сиплим та якимось ніби пересохлим.
— Ми мертві? — запитала я. Треба було розбити цю кригу, але інших тем для розмови я вигадати не могла.
Щойно я розтулила рота, Костя також заговорив:
— Пробач мені. — Він це сказав якось одним словом, я навіть не зрозуміла одразу.
— Що? — я нахилилася трохи вперед.
— Пробач мені, — він опустив голову, немов пропонував себе вдарити. — Ти… Я маю все пояснити. Коли я тобі написав, я…
Я не витримала. Зробила ще крок та стиснула його в обіймах.
— Костя, який же ти дурень.
Він нього смерділо потом, але мені було наплювати. Головне що він знову був живий.
— Чорт, ти зовсім худий, — я водила руками по його спині та відчувала кожну кістку. Що з ним, в біса, сталося?
— Ні, Яся, ти не розумієш, — белькотів він.
— Коли ти їв востаннє? А пив? — він був гарячий, недобре гарячий. На цій спеці за кілька хвилин будь-хто спітніє, я сама була вся мокра, але у Кості шкіра була суха. Напевно організм зневоднений, і вологи на піт вже просто не вистачає.
— Не знаю, давно. Яся, ти маєш знати…
— Як це давно? — я відхилилася назад, щоб бачити його обличчя, але руки з його спини не прибрала. — Так не можна, потрібно…
— Яся, це не має значення, будь ласка, послухай мене. Ти тут через мене, я маю…
— Як це не має? Ти здурів? Тобі до лікарні треба.
— Ні, нам потрібно до озера, але спочатку я маю…
— Костя, стоп, — я поклала руки йому на щоки. — Не маєш. Це я маю вибачатися. Я була надто груба. Ти хотів мені допомогти, а я тебе відштовхнула. Я не мала права…
— Яся, — губи у нього затремтіли, — ти не розумієш. Дай мені сказати.
— Ш-ш, — я знову притисла його до себе, — задушу. Будеш вибачатися — задушу, зрозумів?
Він набрав у груди повітря, щоб відповісти, але раптом весь напружився, як переляканий кіт. Я практично відчула, як його тіло наповнює страх.
— Що таке? — я знову відхилилася назад, щоб побачити обличчя. Костя дивився кудись за мою спину.
Я озирнулася. Серце пропустило удар. З-за рогу будинку на перехрестя, погойдуючись, вийшов чоловік, який тягнув за собою довгу чорну тінь. Повністю голий, якщо не рахувати запилюжених черевиків. Помаранчеве світло сонця надавало його шкірі червонуватий відтінок. Його рот був ледве розтулений, а порожні очі дивилися кудись вперед і вгору, ніби його зацікавило щось на жовтуватому безхмарному небі.
Крокуючи, він човгав черевиками, і цей звук розносився порожніми вулицями. За кілька кроків він зупинився — точно посередині перехрестя, у кількох метрах від нас.
Костя відступив назад та потягнув мене за руку. Я поглянула на нього. Самими губами він прошепотів:
— Треба йти, — та потягнув мене за собою.
— Хто це? — запитала я так само беззвучно, рухаючись за ним.
— Голий. Не можна щоб він нас побачив.
Я кивнула. В мене було багато запитань, але всі вони не мали значення тієї миті. Не можна щоб мене побачив голий псих, чомусь це не викликало сумніву.
Стискаючи костіну руку я озирнулася. Як раз вчасно, щоб побачити, як псих розвертається на місці у наш бік.
— Кость, — видихнула я.
Він шикнув на мене, але тоді теж поглянув на перехрестя.
Псих опустив погляд з неба на нас. Кліпнув очима. А тоді закричав. Чи радше заревів. Рев був беземоційний, навіть якийсь механічний, але гучний, настільки гучний, наскільки це дозволяє людське горло. Псих випустив усе повітря з легень та побіг до нас. Він розмахував руками, немов відштовхувався від повітря, а черевики стукотіли по асфальту.
— Тікаймо! — Костя зірвався з місця та потягнув мене за собою.
Просити двічі мене не довелося.
Страх ще не встиг розгорітися як слід, натомість моє тіло вперед штовхало божевільне задоволення. Я можу бігти, я можу самостійно втікати від небезпеки, я знову на своїх ногах.
Костя був ослаблений, і за кілька метрів це вже не він тягнув мене, а я його. Якби не він, мабуть, я б бігла ще швидше, але відпустити його руку я не могла.
Псих наближався. Переставав горлати лише щоб набрати у груди повітря.
Я намагалася не озиратися — так я лише гаяла час і сили, — але спробуй не озиратися, коли тебе наздоганяє голий божевільний. Він біг швидше за нас, набагато швидше. Ніби все життя лише це й робив. Він немов падав вперед, але кожним кроком відтерміновував падіння на пів секунди, і за цей час встигав зробити іще крок.
Я уявляла, як це має закінчитися. Врешті решт він впаде на мене чи на Костю, звалить з ніг і… Мені не хотілося знати, що станеться далі.
Я затягнула Костю у двір крізь найближчу арку. Сподівалася, що псих припинить гонитву, коли ми зникнемо з його поля зору. Наївна. Коли ми пробігали повз дитячу ракету із квіточками, яка починала іржавіти, я озирнулася — він вже був у дворі. Погано, так він скоро наздожене, але які ще варіанти? Не битися же з ним? Щось мені підказувало, що навіть у нас двох проти нього жодного шансу.
— Знаєш дорогу? — крикнула я до Кості.
— Не можна… Проспект… — задихався позаду Костя, але що означали ці слова до мене не дійшло.
Ми пробігли крізь арку та звернули праворуч. За рогом я одразу ж налетіла на щось м’яке та тепле. Костіна рука вислизнула. Лівий бік тіла обпік біль від падіння на асфальт. Мабуть зчесала шкіру.
— Яся, швидше! — кричав Костя, але я не бачила, де.
Все довкола крутилося, цілу секунду я не могла збагнути, що сталося, а тоді побачила поруч із собою на асфльті голого чоловіка. Іще один псих. Огрядний, із сивою брудною бородою. «Схожий на Дарвіна» — спало на думку недоречне. Він вже оговтався, він вже повз до мене, набираючи у груди повітря для реву. З арки позаду виплескувалося волання того, першого.
— Яся, давай руку! — закричав Костя знову. Цього разу я побачила його. Він стояв, нахилившись, трохи ліворуч від Дарвіна та простягав мені руку.
«Не втік», — майнуло дурне у голові.
Я сперлася на його долоню та підвелася. Дарвін потягнувся до мене, гарячі пальці торкнулися моєї литки, але завдяки Кості я встигла вислизнути, ми побігли далі.
Серце вистрибувало з грудей, я чула, як кров гудить у вухах, відчувала пульсацію артерій у шиї. Скільки ще тіло витримає у такому темпі?
Озирнулася. Дарвін встиг підвестися, а перший псих вже обігнав його. Дарвін теж зрушив з місця і побіг у тій самій манері, ніби падаючи вперед.
Бігти швидше ми з Костею не могли фізично, поразка була питанням часу.
Ще кілька поворотів. Ліворуч, ліворуч, праворуч, знову ліворуч, праворуч. Я вже гадки не мала, де ми. Хоча я з самого початку цього не знала, якщо подумати. Озиратися я перестала. Це кожного разу згаяна третина секунди.
За кілька метрів сталося невідворотнє. Тепле та м’яке повалило мене на землю. Знову запекли коліна. Клацнули мої зуби — пощастило, що не відкусила язика.
Я спробувала повзти, але де там, мене тримали міцно. Я все ж озирнулася — це був Дарвін. За мить він навалився на мене усією своєю гарячою тушою, притиснув руками мої зап’ястки до розжареного асфальту, а коліньми — мої ноги. Я пручалася, як могла, але він був занадто важкий. Я відчувала шиєю його гаряче дихання. Наближалися кроки першого психа, він як раз видав черговий рев.
Костя кинувся мені на поміч, штовхнув Дарвіна, але той не звалився з мене, лише загарчав.
— Допоможи! — крикнула я.
Костя посунув на Дарвіна знову, але завмер, поглянувши на щось за мною і Дарвіном. Кроки першого психа звучали зовсім поруч.
— Костя, скоріше! — благала я, намагаючись вивільнитися.
За мить, не перестаючи горлати, перший псих врізався у Костю, збив його з ніг і спробував зафіксувати точно як Дарвін мене. Але він був легшим, та й Костя був до цього готовий, тож він вже з асфальту зумів копнути психа в пах.
Той завив, зігнувся, але знову рушив до Кості, похитуючись та тримаючись за геніталії. Костя глянув на мене. Тоді відвернувся і побіг геть.
— Ні!
Перший псих зробив вслід кілька непевних кроків, а потім розвернувся до мене.
Усвідомлення накочувалося темною хвилею. Не знаю, що було гірше: те, що на мене чекало чи те, що щойно сталося. Костя покинув мене, і зараз зі мною зроблять щось жахливе. Якась частка мене не вірила в те, що це «щось» може статися насправді, але це був самообман. У фільмах в таких моментах героя рятують, в найгіршому разі його смерть відбувається за кадром, якщо не йдеться про якісь божевільні м’ясорубки. Але це аж ніяк не кіно.
Я напружувала всі м’язи, вдавалося відірвати від асфальту руку чи ногу, але це не виливалося у щось більше — Дарвін був надто сильний і надто важкий.
Перший псих більше не горлав. Він прибрав руки від паху та впав переді мною на коліна. Я побачила, як тріскається там шкіра, але йому ніби було байдуже. А тоді він вхопив мене за волосся та потягнув вгору. Маківку немов пронизали тисячі крихітних голок. Я закричала та спробувала вирватися знову, але марно.
Я дивилася на його обличчя. Він не посміхався, не корчив злі гримаси. На ньому застиг вираз сконцентрованої уваги. Тоді псих підніс власну руку собі до рота та вп’явся у неї зубами. Вона затремтіла, він скривився від болю, з очей бризнули сльози, але за цим досі була та сама зосередженість. По його підборіддю потекла густа червона кров, вона скрапувала на асфальт, і маленькі бризки потрапляли мені на шию та на обличчя. У голові промайнув довгий список хвороб, які я можу підхопити, якщо його кров потрапить у мою власну, але яке це має значення, якщо мені залишилося жити кілька хвилин?
Псих вийняв руку з рота та простягнув до мене. Розірване м’ясо наближалося до мого обличчя. Здоровою рукою він відпустив моє волосся та натиснув мені на щоки з такою силою, що я не могла втримати рота закритим. Ще мить і…
Постріл. Сухий та гучний він заповнив вулицю відлунням. Груди психа ніби вибухнули зсередини, його кров бризнула мені на лице. На щастя я встигла вчасно відвернутися та стиснути щелепи.
Наступної миті Дарвін відпустив мене. Він підвівся, десь позаду застукотіли його черевики. За мить я вже була на ногах. Переді мною навзнак лежав перший псих, розкинувши руки. Грудну клітину розворотило, я бачила білі ребра, що стирчали з кривавої маси. Кров з рани лилася на асфальт, темна калюжа ось-ось мала торкнутися підошов моїх в’єтнамок.
Я відскочила вбік та заходилася стирати кров з обличчя. Мене трусило від огиди. Хотілося позбутися її, змити її, зняти з себе шкіру та випрати кілька разів. Кров залишала на руках брунатні сліди, здавалося, що її стає лише більше. Відчай та огида ось-ось мали вилитися в крик, я вже набрала в груди повітря, аж тут пролунав другий постріл.
Лише тепер я додумалася поглянути, хто стріляв. Якраз вчасно, щоб побачити, як гепнеться з глухим звуком Дарвін. Довкола нього також розросталася червона калюжа.
До мене, повз тіло Дарвіна, перезаряджаючи двоствольну рушницю, йшов чоловік. Я була рада побачити, що він одягнений. Футболка оливкового кольору, камуфляжні штани та бежеві черевики. Військовий? Хоча мисливці часто ходять у списаному однострої.
— Не зачепив? — запитав він, викидаючи на асфальт червоні гільзи, що курилися.
Я хотіла відповісти, що ні, але щелепи після першого пострілу стиснулися так міцно, що я не могла вимовити ані слова. Лише кивнула.
Він підійшов до мене.
— Ковтнула? — він нахилився, зазираючи в обличчя. Засмаглий, широкоплечий, коротко стрижений, із круглим, блискучим від поту лицем.
Я мовчки дивилася на нього не розуміючи.
— Отямся, — він вхопив мене за плече вільною рукою та тряхнув. — Ти встигла ковтнути його крові?
На мить здалося, що я відчуваю залізний присмак на язику. Я точно була впевнена, що ні, до мого рота не потрапило ані краплі, проте тіло вже реагувало. Я виблювала наступної миті, мій рятівник встиг відскочити, але руку так і тримав на моєму плечі.
— Ковтнула таки? — не вгавав він. — Ковтнула чи ні?
Коли спазми припинилися, я витерла губи тильною стороною долоні, де крові не було, підняла погляд на свого рятівника і спромоглася вичавити з себе:
— Ні.
— Це точно? Ані краплі?
Я кивнула.
— Що це за істоти? Навіщо вони… Навіщо… — закінчувати фразу я боялася, щоб не виблювати знову.
— Це голі — такі собі зомбі навпаки. Ти ж вже знаєш, хто такі зомбі? — він окинув мене поглядом. — Так, маєш знати, одяг сучасний. П’єш кров голих — стаєш як вони. Добре що я встиг. Слухай…
— Стаєш як вони? — голос зривався на крик, мене затрясло, я обхопила себе перемазаними кров’ю руками за плечі. — Що це за місце?
Ні, цього всього не може бути, це якийсь кошмар, це галюцинація, це не насправді, це марення. Я хочу додому.
— Не мороч мені голову, — мій рятівник закотив очі, — ти же не з неба звалилася.
По щокам потекли сльози. Чому він кричить на мене, чому він не розуміє?
— Я померла кілька годин тому та прокинулася тут, я нічого не розумію. Це пекло? Покарання за самогубство?
— Ну, ти же записку писала про степ, де сонце не сходить і не заходить? Ось тобі і велкам. Думала, опинишся за сто метрів від озера? — він знову окинув поглядом вулицю. — Треба йти, скоро…
— Якого озера? Що це все означає? Я не писала записку, я просто… — кінець речення потонув у кумканні.
Я не хочу тут бути, будь ласка.
Десь за розпачем майнула згадка, що щось таке мовилося в передсмертній записці Кості, яка і зараз лежала в мене в кишені, але яке це мало значення я не розуміла.
— Як це не писала? — він сфокусував на мені погляд.
— Мій хлопець повісився, я його довела, це його записка, я просто хотіла померти, я…
Говорити ставало дедалі важче. Хотілося закрити голову руками, лягти на землю і плакати, скільки мене вистачить.
— Як це? — він нахилився ще ближче. — Тобто ти нічого не хотіла виправляти, ти просто наковталася пігулок і…
— Я вішалася. Я просто хотіла померти, — повторила я.
Мій рятівник прибрав руку з мого плеча та потер шию вже знайомим мені жестом, а тоді затрясся від беззвучного сміху.
— Що тут смішного? Де я? Чому я не вмерла? Якого хріна тут відбувається?
Він сміявся ще якийсь час, а тоді знову поклав мені руку на плече.
— Ну ти даєш, дівчинко. Мабуть, крім тебе тут так нікому не щастило. Я не думав, що хтось може потрапити сюди випадково.
Я поглянула йому в очі. Сил вимагати пояснення вже не було. Хай просто перестане знущатися.
— От що. Я тобі все поясню, але не тут. Нам треба забратися якнайшвидше. Ходімо.
— Куди? — я досі притискалася до стіни.
— До мого сховку, там безпечно. Є вода і їжа. Зможеш навіть помитися. Відпочинеш, і я все тобі поясню. За мною, — він розвернувся, закинув рушницю на плече та рушив у бік тіла Дарвіна.
Цим маневром він не залишив мені вибору. Я не могла не піти за ним, не могла залишитися в цьому місці сама. Я наздогнала рятівника.
— Зі мною ще був…
— Був і не стало, — відповів він не обертаючись. — Треба йти, голі чули постріли, скоро їх тут буде десяток.
Я вхопила його за м’язисту руку.
— Але це мій…
— Не важить, — він стряхнув мою руку. — Друг, брат, кум, сват — хоч наречений. Інші голі вже біжать сюди. Вони або вже його побачили, і тоді йому гайки, або він розумний і десь зачаївся, і тоді допомога йому однаково не потрібна.
— Він не міг далеко піти, він мав почути постріли, він…
— Гаразд, — він зупинився як раз біля трупу Дарвіна та нахилився до мене, — пошукаємо його потім, добре? Даю слово. Але зараз нам треба йти. Йому від нас все одно жодної користі. Ти зі мною чи ні?
Потрібно було знайти Костю, але зробити це без допомоги у мене шансів не було. Я заблукала б за хвилину, а тоді мене б знову спіймали ці голі і… Крім того Костя сам кинув мене. Це був його єдиний шанс врятуватися, але зараз так само мій єдиний шанс врятуватися — це цей чоловік.
Я кивнула.
— Молодчинка, — він рушив вперед широким кроком. Я йшла поруч, намагаючись не відставати та обіймала себе за плечі. Адреналін досі штовхав мене вперед, але м’язи вже наливалися втомою.
За кілька кроків мій рятівник глянув на мене та запитав:
— Дівчинко, а який був місяць і рік, коли ти, ну… — він потер шию. Я зрозуміла.
— Це має якесь значення?
— Просто цікаво, — він стенув плечима.
— Двадцять друге лютого дві тисячі двадцять другого чи десь так, не пам’ятаю… Що таке?
Почувши дату мій рятівник аж відсахнувся.
— Ти з України початку лютого двадцять другого року?
— Так, — я ніби дала неправильну відповідь на уроці, але ще сама цього не зрозуміла. — А що таке?
— Та ні, — відповів він після паузи, — нічого. Ходім, — він рушив далі.
— А ви? — я знову наздогнала його. Таке запитання здавалося доречним.
— Ми сусіди, можна сказати. Я з… — почав він озираючись, але не доказав. — Дідько. Вже тут.
Я також озирнулася. До трупів, від яких ми відійшли метрів на сто, з найближчої арки вибігли двоє голих.
— Тікаймо, — кинув мій рятівник та зірвався з місця.
Я побігла за ним. Кожна клітина тіла протестувала проти нового напруження сил, але вибору не було. Ніколи раніше не молилася і не уявляла як це робиться. Тож просто промовила подумки не знаючи, до кого саме звертаюся: «Будь ласка, хай Костя встигне сховатися».