«Хто ти такий? Що ти таке? На удачу чи біду
Маю знати, з ким іду.
Ворог чи друг? Демон чи дух? Не чекаючи межі,
Ти про себе розкажи…»
«Хто ти такий?» («Нейронний гупач»)
Дорога, на якій я стою, незнайома. Міжміське асфальтове шосе на дві смуги, але жодних інших орієнтирів.
Від обрію до обрію голе осіннє поле з пожухлим бур’яном на узбіччі й віддаленими тьмяними рисками лісосмуг. Вже поночі, але ані цятки світла довкола. В сутіні невиразно розрізняється світла антидронова сітка, натягнута над шосе згори й по боках, що утворює напів прозорий тунель. За його межами переплутані клубки оптоволокна. Жодної автівки, навіть не чутно віддаленого звуку двигунів. Згори нечутно сіються сніжинки, пролітають крізь сітку й розчиняються на вогкій землі.
Я занепокоєно роззираюся, але від поруху в голові стріляє гострим болем. Тіло здається ватяним і чужим, але ноги рухаються. Треба йти. В голому полі краще не затримуватися, навіть уночі. Але в який бік? Напрямків тільки два – вперед і назад. Лізти через оптоволокно може хіба самогубець.
Мабуть, краще вперед. У протилежний бік від дзижчання дронів і приглушеної канонади за обрієм. Десь там має бути місто. І люди. І укриття. І там я дізнаюся те, що маю дізнатися…
А що це дзижчить? Дрон? І близько! Звідки він узявся? Не було чутно, щоб підлітав. Отже, «сплячий», що ховався біля дороги й чекав на здобич. А іншої здобичі, крім мене, тут немає. Хай же ж тобі грець! І що робити? Щоправда, наді мною сітка, але… Бігти чи зачаїтися? Дрон не переженеш, але й ховатися нема де…
***
ТІУ-АУ-У-У-А..
Важкий удар в спину, струс – і все довкола перекинулося. Мить знетями, а тоді відчуття тіла підказало, що я лежу горілиць на чомусь м’якому. Ковдра…
Я вдома. Ху-у-х! От дідько, і насниться ж таке! Не хотіла б опинитися вночі на тій клятій дорозі!
А виття – то повітряна тривога. Та то таке. Тривоги майже щогодини, на них давно ніхто не зважає.
З вулиці приглушено долинув механічний жіночий голос – міська система оповіщення: «Загроза керованих авіаційних бомб!»
ТІ-ТІЛІ-ТА-ТА…
Телефон!
Я незграбно повернулася набік, хапнула з тумбочки смартфон і глянула на екран.
Мама. Еге ж. Хто б мав сумнів.
– Дано, – голос у мами був командний. – Прокинулася? Ходи до льоху. І звіт!
– Добре, – пробурчала я. – Я вже встала. Зараз…
Насправді найбільше хотілося щільніше загорнутися в ковдру й заплющити очі. Але сперечатися з мамою марно. Коли вона в лікарні на нічному чергуванні, а я вдома сама – вона вважає, що на кожну тривогу я мушу лізти до льоху. А щоб я не здумала їй збрехати й спати далі – маю відправити їй «селфі з підземелля». З позначкою часу. Жодної демократії, суцільна деспотія.
Тому доведеться пензлювати до льоху. Якщо протягом двох хвилин мамі не надійде селфі, вона дзвонитиме знову. І знову. А коли повернеться додому… Ні, ну його.
Я зітхнула, сіла на дивані, відіпхнула хатні капці й намацала бурки. Вони стоять у куточку, щоб, якщо що, одразу упхати в них ноги. Бо в льосі в капцях холодно. «Нічний» спортивний костюм на мені, я в ньому сплю замість піжами. Телефон до кишені… куртка, шапка… все, подибуляла.
Головне – спросонку не спікірувати з драбини, коли лізтиму вниз. Там здоровезні сходинки з цільного каменю півторасторічної давнини. Якщо на них гепнутися згори, то це травматологія надовго. З варіаціями від «залізяччя в кістках» до «інвалідний візок довічно». Точніше, «крісло колісне», як зараз заведено казати. А якщо скрутити в’язи – то одразу труна, і без усіляких прильотів.
Але я не спікірувала. Злізла вниз, у знайому хвилю крижаного підземного повітря, яке гостро щипало ніздрі й тхнуло залежаним пилом і вогкістю. Увімкнула світло, зробила в льосі селфі й знову подряпалася на драбину, щоб надіслати його мамі. Внизу інтернет і мобільний зв’язок не працюють. Якщо хочеш щось відправити або прочитати «попереджалку», доводиться залазити на драбину і висувати руку з телефоном з ляди вище рівня підлоги.
Але нарешті фото відправилося. Я знову спустилася вниз, і тут вимкнулася електрика. Добре, що в цей момент уже стояла внизу, не довелося намацувати перекладини наосліп у мороці. Власне, коли спускаєшся при світлі, на них теж не дивишся, але в темряві все відчувається інакше.
Я засвітила ліхтарик телефона, в його світлі знайшла і ввімкнула резервну акумуляторну лампу. Стало якось спокійніше. А невдовзі десь поблизу розкотисто гупнуло. І ще раз.
Схоже, все. Прилетіли. Можна вилазити й повертатися спати…
Але тут з боку комори пролунав дивний звук – тоненький і високий. Наче жалісний плач.
Я розгублено заклякла. Це наче дуже зблизька, майже поряд. Але ж у льосі нікого немає! І потрапити сюди не можуть навіть миші й щурі, бо у вентиляції дрібна металева сітка. Та й це точно не мишачий писк.
Плач пролунав знову. Чи скавуління? Розібрати в підземеллі, де звуки спотворюються, важко. Але я нарешті збагнула – голос лунав з боку вентиляційного короба. У ньому, звісно, нікого бути не може, він згори вузький, там сітка й дашок від дощу. Однак якщо хтось сидить біля самого короба надворі, тоді отак і буде чутно.
Чорт забирай! Хто там може бути? Якась сусідська кицька, перелякана вибухами? Чи навіть поранена? Бо так розпачливо волає…
Я лайнулася, повернулася й полізла нагору. Треба розібратися, що це таке!
***
Щойно обидві мої ноги опинилися на підлозі кухні – смартфон задзенькав, мов навіжений. Виходить, зв’язок залишився, і зараз мене завалило усім, що не могло пройти, поки я сиділа внизу. Погляд звично вихопив головне – три пропущених від мами. З цим варто розбиратися одразу. Я швиденько наклацала повідомлення – мовляв, зі мною все норм, а як у тебе? Дочекалася двох галочок та позначки «окей», а тоді рушила до передпокою, присвічуючи собі ліхтариком телефона.
Коли відчинила двері надвір, в обличчя війнуло справжнім морозом. Погода цієї осені була незвично холодна, вже наприкінці листопада не раз сніжило. На квітниках і доріжці розповзалися світлі плями – сніг, який випав і ще не встиг розтанути. Обережно, щоб не послизнутися, я спустилася з ґанку. Покликала:
– Киць-киць! Ти де?
За заліпленими мокрим снігом купинами зів’ялих флоксів щось зашаруділо. Рушило в мій бік, ховаючись між призьбою й чагарями квітника. Ні, не кошеня. Величеньке – схоже, дорослий котяра. А потім звір прискорився й проскочив повз мене й ганок так швидко, що я навіть не встигла за ним обернутися, щоб розгледіти.
Я полегшено видихнула. Тварина, здатна бігати з такою швидкістю, навряд чи потребує допомоги.
Та коли повернулася на ганок – спантеличено зупинилася. Бо в світлі ліхтарика побачила на килимку за напів відчиненими дверима і на ламінаті підлоги брудні сліди з кавалками бруду й снігу. То нічний гість не пробіг повз ганок, а заскочив у хату?
Я повела променем по передпокою, роздивляючись сліди. І почула звук, якого в будинку точно не мало бути: гучний ритмічний стукіт, наче палицею по дереву. Мимоволі здригнулася й відступила на крок назад. Що за чортівня?
Повела телефоном у бік батареї, з боку якої лунав стукіт. І знову здригнулася, коли в промені зблиснули два яскравих зелених вогника. Звірячі очі втупилися в мене з відстані в три кроки. Придивившись, розгледіла скулене тіло, обліплене брудним хутром і мокрим снігом. Щільно притиснуті вуха. Мокрий гнучкий хвіст – саме він і стукотів по підлозі. І довгий гострий писок…
Це не кіт! Собака!
Пильно дивлячись на мене, песик пригнувся до підлоги і застукотів хвостом ще старанніше – я аж злякалася, що він його собі відіб’є. Втім, звук все одно виходив нерівним, бо він страшенно тремтів. Хвилі трему прокочувалися худим тільцем, наче судоми.
– Чорт! – вимовила я вголос. – Оце ти мене налякав!
І саме в цю мить за прочиненими дверима кухні спалахнуло світло. О, нарешті! Лампочка горіла трохи тьмяно й змигувала, але це краще, ніж нічого.
Я клацнула вимикачем у передпокої й нарешті розгледіла нічного гостя. Звичайний вуличний цуцик, не дрібний, але й не великий. Мокрий, мов хлющ, засипаний налиплим снігом і такий забрьоханий, що навіть не розбереш колір. Якийсь плямистий – десь чорне, десь рудувате, а десь сіре. Довгий писок віддалено нагадував коллі, але хутро коротше й наче трохи кучеряве. Песик трусився і тулився до теплої батареї, але водночас щосили махав хвостом й витріщався на мене благальним поглядом ясно-карих очей.
– Що, бідахо? – розгублено спитала я. – Та лежи вже, не бійся…
А що ще робити? Не виганяти ж. Мокра тварина при мінусовій температурі загине за лічені години. Мені про це не раз казала найкраща подруга Міла, завзята собачниця. Схоже, пес і так уже на межі, якщо забув про обережність і поперся до першої-ліпшої хати. Тому хай сохне і гріється, а там розберемося.
От тільки…
Чи він не скажений?
Щодо сказу міська влада вже давно і наполегливо попереджає. Мовляв, якщо тварина поводиться дивно, втрачає обережність і лізе до людей, то це може бути однакою хвороби. З початку Великої війни в передмістях повно бродячих собак і котів, яких ніхто не щепив. А подеколи забігають навіть лисиці. Випадки сказу в місті вже траплялися. А цей пес достоту поводиться підозріло. Безхатні собаки зазвичай так зухвало до людських домівок не забігають.
Трясця! І що робити? Не надто весела перспектива – опинитися поночі в домі віч-на-віч зі скаженим собакою!
Тварин я люблю, але на собаках не дуже знаюся. У нас жив лише кіт Барсик, пухнастий чорний велетень. Він був – лячно уявити! – старшим за мене! Мій тато підібрав його десь на вулиці, коли ще навчався в університеті й навіть не був знайомий з мамою. І завжди жартома казав, що це саме Барсик обрав йому дружину. Бо якби кіт не порозумівся з мамою, то тато б на ній не одружився. Втім… мені інколи здавалося, що це не зовсім жарт.
А для мене Барсик був невід’ємною частиною родини. Він грався зі мною м’ячиком і розшукував детальки «лего» або олівці, які я губила. Масажував мені лапами груди, коли я хворіла й кашляла. Радісно зустрічав з дитячого садочка, а потім зі школи. Уважно слухав, якщо мені хотілося комусь пожалітися. Після початку Великої війни разом із нами ховався до льоху. І коли тато йшов до армії, то казав, що залишає Барсика за нами приглядати. Звісно, це жарт. Але…
Мені здавалося, що Барсик вічний. Так, знаю, що тварини живуть менше за людей. Але ми добре про нього піклувалися, і навіть ветеринари казали, що для свого віку він у гарній формі.
Але наприкінці жовтня Барсик якось зранку не вийшов нас привітати. Лежав у своєму котячому будиночку, згорнувшись клубочком, і нас уже не чув…
Ми з мамою плакали за ним кілька днів. Коли тато дізнався, то також засумував. Та потім сказав, що у них там багато тварин, і він нам привезе нового котика.
Звісно, знайти кота і в місті було неважко. Кинутих тварин під час війни не бракувало, он зайди на «ОЛХ» і обирай – будь-якого віку, кольору й породи. Але мама сказала, що заводити кота без тата не варто. Тому вирішили почекати.
І якби Барсик був живий, то жоден пес ніколи не зайшов би до нашого двору, вже не кажучи про дім.
Тому все, що я знаю про собак, я дізналася від Міли. У її мами, Поліни, зараз троє померанських шпиців, а раніше ще були пуделі. Старша сестра Міли, Аліна – відома грумерка, а сама Міла хоче стати ветеринарною лікаркою і вже зараз вивчає підручники для вишів. А ще вони всією родиною рятують і прилаштовують собачок з «чорних розплідників». Ми з Мілою дружимо ще з дитсадочка і часто разом піклуємося про її вихованців – прогулюємо, купаємо і розчісуємо.
Тож я, поміркувавши кілька секунд, схопилася за телефон. Побачила, що Міла була в мережі кілька хвилин тому. Певно, також прокинулася від вибухів. Зараз їй напишу.
«Терміново потрібна консультація. Просто зараз переді мною сидить пес, і я не знаю, скажений він чи ні. Як це визначити?»
Щойно я відправила повідомлення – увімкнулася сирена. Чи русня не все на сьогодні запустила? Відкрила попереджалку – еге ж, «ударні БПЛА». Та щоб ви здохли, падлюки!
ТІ-ТІЛІ-ТА-ТА…
Від раптового звуку я сіпнулася й мало не впустила телефон. Вхідний дзвінок. Міла. Овва!
– Так, Мі…
– Дано, ти де? Не підходь до цього собаки, чуєш? Що у тебе в руках?
Голос у Міли був такий, що я аж пересіпалася.
– Е-е… Телефон…
– Ні! Що на тобі вдягнене? Зніми і тримай перед собою!
– Е-е-е… Та він не нападає… він наче мирний…
Міла гучно сапнула в динамік.
– Хто такий «він»? Де ти, чорт забирай, надибала пса о другій ночі в комендантську годину?
Я нервово реготнула. Еге ж. Надибати пса о другій ночі – це якраз про мене. Знаходити пригоди на дупу я вмію.
– Та він сам прийшов.
– Куди прийшов?
– До мене додому.
– То він у тебе вдома?!
– Так. Зайшов і сидить у передпокої.
– Де? ДАНО!!! Я ні чорта не розумію! Ти прикалуєшся, чи що?
– Ні…
Я почала пояснювати, що до чого. Але Мілу це не надто заспокоїло.
– Знаєш, – пробурчала вона, – безхатні пси зазвичай не такі зухвалі, щоб пертися в дім. Ану, увімкни камеру і покажи мені його!
Я перейшла на відеозв’язок і спрямувала камеру на собаку. Чула, як Міла буркоче:
– Гм… Очі чисті, здорові… погляд нормальний, фокусується… відійди вбік, хай на тебе подивиться… ні, все норм… камеру нижче!… ніс чистий, мокрий… язик рожевий, теж чистий… писок не заслинений… свіжих ран немає… зуби не поламані… і писок облизує… і хвостом махає… Як він ходить?
– Не знаю. Ти ж бач, він лежить. Але забіг до хати швидко. І що думаєш?
– Бач, при сказі порушуються функції ковтання, жування, фокусування погляду, починаються спазми м’язів… Ану, дай йому попити води!
– Мені здається, води він уже напився досхочу, – пирхнула я. – Він нею просочений наскрізь. Гадаєш, йому хочеться ще?
– Гм… Гаразд, тоді дай не води. Чогось смачного й рідкого.
– Зараз…
В холодильнику у мене стояв курячий суп з локшиною. Я кинула ополоник супу в миску й залила гарячою водою з електрочайника – так, щоб утворився теплий рідкий бульйон. Коли повернулася до передпокою, песик радісно закрутив головою, нюшачи повітря, скочив на лапи – і виявився значно більшим, ніж здавався у скуленому вигляді. Кинувся до миски й почав завзято хлебтати. Вилизав посудину дочиста, сів і витріщився на мене – може, ще щось є? Старанно помахав до мене однією передньою лапою, тоді другою. А потім напружився і сів на самі задні, наче дресирований цирковий артист. Далі встав цапки й почав тупцяти, вимахуючи обома передніми лапами. Знову сів і дзвінко гавкнув.
– Нічосі! – я аж ахнула з подиву.
– Ху-у-ух! – полегшено видихнула Міла. – Відбій тривоги. Нема тут ніякого сказу. Це не безхатько, це домашній пес. Навчений і здоровий. Може, навіть щеплений.
– Думаєш?
– Сто відсотків. Щоб робити такі трюки, треба ідеальну координацію. У хворого б не вийшло. А ще диви – у нього смуга на шиї. Від нашийника. Це хазяйський собака. Мабуть, злякався вибухів, вискочив з нашийника, побіг й загубився. Мабуть, його хтось шукає. Я подивлюся в «собачих» групах. Або можу кинути об’яву, що знайшли песика, шукаємо господарів. Тільки мені треба його фото.
– Я зараз зроблю…
– Тільки спочатку його викупай і висуши. А потім уже фоткай.
– Нащо його купати?
– Щоб бодай визначити, якого він кольору. Що ти хочеш, щоб я писала в об’яві? «Колір невизначений, заліплений болотом»? Думаєш, його в такому вигляді хтось упізнає? Якщо він домашній, то напевне був чистим.
– Гм… А як я його купатиму?
– Руцями, – глузливо пирхнула Міла. – Я б залюбки прийшла допомогти, але, бач, зараз друга ночі й комендантська година. Тому до тебе дістатися трохи сутужно.
– А якщо він не любить купатися? І мене вкусить? І, до речі – це він чи вона?
– Хлопець. Я вже побачила. Слухай, ну ми ж мого Лорика купали. Ти все вмієш. Гірше за Лорика точно не буде!
Я нервово гмикнула. Мілин Лорик – це щось! Старший шпіц ненавидів воду, і його купання завжди перетворювалося на кориду. Ми зав’язували йому писок, щоб не кусався, вдягали гумові фартухи й тримали його вдвох, але протягом цієї процедури він безупинно верещав і відбивався всіма чотирма лапами. А цей приблуда удвічі більший за шпіца, і писок у нього довший разів у п’ять!
– Якось мені не хочеться його купати…
– Тоді хоч посуши. Може, потім сам обтруситься… Чорт! Щось летить! Чуєш?
– Ще ні. То з вашого боку.
Але через динамік її телефона я вже почула нудотне торохкотіння, яке стрімко наростало. Шахед.
– Міло, тікай!
Звук в телефоні вимкнувся, зате на екрані вигулькнуло повідомлення: «Місто – в укриття!» Таким нехтувати не варто…
За мить зовсім близько залунало уривчасте «пахкання» і кулеметні черги – це підскочили мобільні групи ППО. Але в проміжках між пострілами прорізалося бридке дзижчання: це шахед пролетів повз Мілин мікрорайон і наближався до нас.
– Та щоб ви здохли! – гукнула я вголос і обернулася до пса. Він притулився до батареї і відповів на мій погляд черговим стукотінням хвоста. Аж тут гучно бахнуло, забриніли заклеєні вікна, повітря сколихнулося, і двері, що вели надвір, розчахнулися. А я мимоволі присіла, замружилася і знову люто заволала:
– Грьобана кацапня!
Дзень! – ожив телефон у моїй руці.
«Збиття в небі», – повідомив екран.
Дзень!
«Дано, в льох!» – це знову мама.
Дзень!
«Ще один!»
З подвір’я через дверний отвір віяло морозом. Я підійшла до дверей і їх зачинила. Але не замикала. Якщо щось знову бахне поблизу, то двері розчахнуться, але їх не пошкодить. А інакше можуть вилетіти.
– Песику, ходімо до льоху, га?
Знайда висолопив язик і знову застукотів хвостом, але нікуди не пішов. Втім, я теж. Наступний шахед пролетів трохи віддалік і навкоси, а згодом я почула, що його теж збили.
«Місто – без загрози».
О, нарешті. Живемо далі.
***
Через обстріл та інші події сон перебило остаточно, натомість закортіло жерти. Я увімкнула чайник, запарила чай і витягнула з шафки печиво. А коли обернулася – побачила посеред кухні знайду.
Цуцик уже не трусився і, схоже почувався краще, тож вирішив обстежити територію. Я пригостила його печивом, і він із задоволенням схрумав кілька штук. Брав із рук смаколики обережно і чемно, без метушні. Коли я його погладила, знову замахав хвостом, роззявив пащу й дружньо захекав. Товариський хлопчина! Точно домашній!
Але по всьому передпокою й кухні від його лап залишилися мережки брудних слідів із кавалками землі. Мої руки теж виявилися закаляні. Його хутро досі залишалося мокрим, і не просто мокрим, а просоченим болотом. Навіть якщо й висохне, то візьметься кіркою.
– От що, хлопче, – промовила я. – Так не годиться. Тебе точно треба купати.
Пес глянув на мене й наставив вуха.
– Ану, ходімо, – я прихопила ще печива й рушила до ванної, а пес подріботів за мною. Зайшов всередину, обнюхав усе довкола, трошки присів – і перестрибнув через бортик ванни так вправно, наче робив це одвіку. Навіть не послизнувся. Повернув до мене писок – мовляв, де вода?
– Овва! – тільки й спромоглася вимовити я. Тицьнула йому ще одне печивко в нагороду й витягнула шланг від душа.
Проти купання пес не заперечив. Навпаки – насолоджувався теплими струменями і сам підставляв під них боки. На дно ванни ринули потоки бруду й землі – такі, що довелося кожні дві хвилини витрушувати сітку на зливі. Коли нарешті вода, що текла з шерсті, стала майже чистою, я намилила пса гелем для душу, і він навіть дозволив зробити це з писком, хоч і трохи кривився. Після чергового змиву його морда, груди і лапи помітно посвітлішали. А потім, поки він не встиг потруситися, я загорнула його в рушник і витягнула з ванни.
До фену пес поставився так само незворушно. Під струменем теплого повітря й щіткою для волосся його мокре залипле хутро почало просто на очах розпушуватися й набирати обсяг. А коли він висохнув остаточно, я вимкнула фен і ошелешено витріщилася на те, що у мене вийшло.
Переді мною сидів неймовірний красень. Спина виблискувала антрацитовим кольором, котрий на плечах і голові переходив у йодисто-коричневий, а все інше було сліпуче-білим. Довжелезний писок став прямокутним через пухнасті вуса і бороду, а над виразними карими очима утворилися хвацькі вихори кошлатих брів. Хутро по всьому тілу вляглося пружними жорсткими хвилями, а волохаті лапи нагадували товсті стовпчики, в яких майже цілком ховалися пальці. Писок він мав майже цілком білий, між очима й далі на чоло також тягнулася симетрична біла проточина, посеред якої стирчала чорна крапочка. Всю цю досконалість лише трішечки порушували шрами – ті, що я вже помітила на голові, плюс кілька довших на боці й стегні. Вони були старі, і на цих місцях шерсть не росла, а та, що довкола, відстовбурчувалася. Але якщо причесати, то стає майже не помітно.
Я відклала фен, з полегшенням плюхнулася на стілець – бо від повзання підлогою довкола пса вже скиміли коліна – і почала його розглядати. Так, тепер видно, що це не дворняга. Тер’єр. Взагалі порід тер’єрів безліч, і розрізняти їх усі може тільки така маніячка, як Міла. Я пам’ятаю тільки найбільш популярні – ердель, айріш, керрі-блю, йорк, фокс і «пес Патрон», тобто джек-рассел. З них великі білі плями мають тільки двоє останніх. Але цей пес точно не джек-рассел – ті менші, гладкошерсті й мають коротші лапи. Отже…
– Здається, ти фокстер’єр, – повідомила я псові й витянула з кишені телефон. – Сядь гарненько й скажи «чі-і-і-з!»! Зараз зроблю тобі фотосесію. Будемо розбиратися, хто ти такий. А позаяк ти тер’єр, то зватиму тебе Террі.
Пес не заперечував. Я ретельно сфоткала його з усіх боків і хотіла одразу відправити світлини Мілі. Але телефон свідчив, що в онлайні її немає. Мабуть, уже спить. Тож не будитиму. Зранку розберемося.
***
Я прокинулася від металевого стукоту з кухні. Отже, мама вже вдома. Вставати не хотілося – було затишно, бо щось важке й тепле приємно гріло стегно. Я не одразу збагнула, що це пес. Та коли заворушилася – Террі встав, обережно переступив через мої ноги під ковдрою, зістрибнув на підлогу й чемно ліг на старе покривало, яке я йому постелила. Наче так усю ніч і лежав! Ти ба, який хитрун!
Годинник на телефоні показував пів на першу. Виходить, школу я проспала. Та й біс із нею. Навчання все одно онлайн, бо місто прифронтове, ходити нікуди не треба. І маю сумнів, що після вчорашнього обстрілу на уроках було багато учнів. Пізніше зайду до шкільного чату й візьму домашні завдання. Їх я завжди виконую й надсилаю вчителям на перевірку. А стирчати на уроках не обов’язково.
Зараз мені, мабуть, насамперед треба прогуляти Террі. Це ж не кіт, якому достатньо лотка. Хатніх собак необхідно вигулювати. Але ж у мене немає повідця! А якщо просто випустити песика надвір, то він може втекти через ту ж саму дірку, через яку заліз на подвір’я. І знову загубитися. А його, може, шукають господарі!
Проте щось вигадаю. Якась мотузка в коморі знайдеться.
Коли я причалапала на кухню в супроводі пса, мама смажила яєчню і не одразу його помітила. Та нарешті побачила і від несподіванки аж зойкнула:
– Божечку! А це що таке?
– Це не божечка, – пирхнула я. – Це собака.
– Та бачу, що не кіт. Який гарнюній!
Террі спіймав мамин погляд і замахав хвостом так, що мало не зніс ним табурет, а по кухні аж війнуло вітром. Оце так енергія!
– І звідки таке щастя? – мама нахилилася й почухала песика за вухами, але в її голосі забриніли вимогливі нотки.
– Сам учора прибіг… – і я почала розповідати. Чим більше базікатиму, тим менше вірогідності, що вона почне прискіпатися щодо прогуляної школи. Адже мама прийшла додому зрання і бачила, що замість уроків я дрихнула. Щоправда, вона до цього не надто сувора, бо зазвичай завдання я виконую вчасно і оцінки маю непогані.
– От бідаха, – зітхнула мама і знову погладила песика. – Ти правильно зробила. Якщо він був мокрий, то до ранку б замерз. То що вже робити… Шукатимемо його господарів.
– Ми з Мілою сьогодні подивимося сайти, – пообіцяла я. – І самі теж дамо об’яву.
– Гаразд. Міла на цьому знається. Омлет будеш?
– Та ні, я потім…
– А його ти годувала? – спитала мама. – Може, треба купити йому якийсь корм? Чи що там такі собачки їдять? Я тобі дам гроші, сходиш, купиш.
Я скоса глянула на маму, яка знову заходилася перевертати омлет на пательні, й збагнула, що відчуваю до неї дещо дивне. Щось середнє між подивом і повагою. Так, вона вимоглива і прискіплива. І страшенно запарює мене отими «селфі з підземелля». Але ніколи не пройде повз людину, якій стало зле. І не виганятиме з дому взимку приблудного собаку, навіть геть не потрібного.
Зазвичай людям байдуже. Переважній більшості. Аж надто під час війни. Аж надто дорослим, які вважають, що у їхньому житті є серйозніші справи. А от моя мама навіть згадала про корм. Хоча й не має до собак особливої прихильності.
Це ж треба!
Але відповісти щось я не встигла, бо дзенькнув телефон. Повідомлення від Міли.
«Ти зробила фотки пса? Кинь мені. Я вже дивилася в групах, тут деяких песиків шукають, які повтікали після обстрілів…»
Розділ 2
Двері. Гарні, стильні, фанеровані мореним дубом. Але деревина насправді – лише маскування. Всередині вони броньовані.
(Звідки я це знаю? Але знаю точно. Уві сні знаєш багато чого такого, про що ніколи не здогадаєшся у яві.)
Квартира, в передпокої якої зараз стою, мені також добре відома. Вона моя. (Але зараз немає часу пригадувати, яким робом у моїй власності раптом опинилася трикімнатна квартира в «сталінці» неподалік готелю «Шахтар»… А звідки я знаю про «Шахтар? А, неважливо!) Бо я стою в передпокої перед самісінькими вхідними дверима й чекаю.
Зараз має прийти Іринка. Вона нещодавно мені телефонувала, а зараз уже піднімається сходами. І коли дійде до мого четвертого поверху, я відчиню їй двері.
Мені неспокійно. Адже Іринка хоче зі мною зустрітися не просто так. Коли вона телефонувала, мені це стало зрозуміло одразу. На словах начебто були звичайні побутові балачки: «Та все нормально, працюю, і от що – я до вас хочу сьогодні зайти ввечері, ви ж будете вдома? Добре, тоді заскочу…»
Та насправді це не просто балачки. Іринка зазвичай не заходить до мене посеред тижня, ще й увечері. Має чоловіка, двійко дітлахів, роботу, подруг, усякі нігтики-вії… Доросла жінка із власним активним життям. Якщо приходить сюди, то з певного приводу. На родинні свята, чи коли треба заникати від чоловіка трохи грошенят. Я у неї наче резервний банк.
Але нинішній дзвінок означає, що щось сталося. Недобре. Голос у неї по телефону був такий… Іринка вміє себе контролювати, та деякі нотки лунали надто напружено. Вмію це розрізняти.
А ось і тихе цокання підборів по сходах.
Швидко відчиняю двері. Вона заходить і чекає, поки я наново усе замкну. Її обличчя розпливається в тіні, і всередині чомусь знову нудотно холоне.
– Привіт, – тихо промовляє вона придушеним, захриплим голосом. – Я по справі.
– Ходімо, – киваю я.
Заходимо на кухню. Тут світло яскравіше, шафки зі шпоном «під морений дуб» виблискують лаком. Тягнуся за чайником, але Іринка махає рукою. І тим самим придушеним голосом каже:
– Тату, вивези нас звідси. Будь ласка. Мене і малих.
(«Тату»? Ця доросла тітонька – моя донька?.. Втім, уві сні можна стати ким завгодно. Навіть татусем).
– Сідай, – киваю їй на м’який куточок біля столу. – Що сталося?
Вона сідає й починає говорити. Її губи під стертою помадою вкриті мережею дрібних тріщинок, кутик рота нервово посмикується. Слова народжуються й одразу розчиняються в теплому повітрі, насиченому пахощами її парфумів.
Аж раптом десь поблизу, на сусідній вулиці гуркотить дизельний двигун. Ні, не цивільний. Військова техніка. Іринка замовкає, і ми обоє напружено прислухаємося, поки звук не починає віддалятися.
Власне, мені й так усе зрозуміло.
Толик, Іринчин чоловік, вирішив терміново зробити кар’єру в «молодій республіці».
Раніше цьому пришелепку ніяка кар’єра потрібна не була. Як ще за Кучми влаштувався в ментівку, так весь час і ходив у патрульних сержантах. Гадаю, Іринка могла б собі знайти й когось більш тямущого. Але тоді була ще молода, любов-морков, усе таке…
Та цього літа все змінилося. Коли приперлися ОТІ… І Толик раптом вирішив, що це його зоряний час. Подейкували, що власного начальника він пристрелив власноруч із табельної зброї, звинувативши у «шпигунстві на укрів». І сам став начальником. Тепер працює в МГБ «республіки» – це у ТИХ щось штибу ще совкового КДБ. І ганяє на новісінькій сірій «бесі». Але та «беха» раніше належала власникові мережі бутиків. А де той власник, ніхто не знає. Чи то одразу розстріляли, чи то сидить десь на підвалі, чекає, поки його викуплять.
(Звідки я все це знаю? Не маю уявлення. Але знаю. Й уві сні таким речам не надто дивуєшся).
Те, що відбувається довкола, мене страшенно лякає. Звісно, нікому нічого не кажу, щоб самому не потрапити до підвалу. Бо здадуть ураз – навіть найближчі сусіди. Лайнолюдців тут вистачає. Але…
Іринка, сполохано озирнувшись на вікно, продовжує оповідати притишеним голосом. Про будинок, який Толик віджав і зараз переписує на себе. Але якщо переписує – це означає, що попередні власники не втекли. Вони ще десь тут, у «республіці». Бо потрібні, аби підписати всі папери. А потім… звісно, ніхто їх не випустить. Ліквідують. Зараз справи в цих краях робляться саме так. Власне, вони й раніше робилися схожим чином, але не настільки нагло.
– …розумієш, Толик – ідіот. У нього в голові суцільні мари. Він не тямить, де треба гальмувати. Рано чи пізно перетне шлях кому не треба… і… ти ж розумієш наслідки? І не лише для нього. Але й для мене та дітей.
Я киваю. Так, розумію. Навіть дуже.
– Я не хочу брати в цьому участь, – каже Іринка. Її підтиснуті губи починають труситися. – Не хочу жити в будинку, за який когось… ліквідували. І чекати, поки… До речі, біля нас зараз оселилися оті… чорні…
Знову киваю. Мимоволі спадає на гадку – дивовижно, з якою швидкістю донька опанувала «езопову мову». Хоча зростала не за совка і ніколи не мала потреби нею користуватися.
Чорні – означає «кадирівці». На вільній території їх звуть «муртади», тобто «зрадники». Ті, хто продав за бабло власний народ. Тут, звісно, цього слова не можна вимовляти навіть пошепки, бо буде гаплик.
– І що?
– Бачу, як вони витріщаються на Настю…
Всередині бридко холоне. Настуся, онучка… Їй лише одинадцять. Але вона висока, гарненька, довгонога, білява…
– Нам треба виїхати, – рішуче завершує Іринка. – Мені і дітям. Якнайскоріше.
Треба. Так. Розумію. От тільки…
– А Толик?
– Він зараз рідко буває дома. Коли поїде по роботі… тоді я швиденько… Я нікому, крім тебе, не можу довіряти, розумієш?
Розумію. Там, де зараз працює Толик, гадючник ще той. Та й, власне, усюди довкола.
– Поки ще працюють пункти пропуску… – бурмоче вона, – на вільну територію… бо їх можуть і закрити…
Еге ж. Зрозуміло. Схоже, Іринка збирається викинути Толика з власного життя разом з усім минулим. Як на мене – правильно. Давно пора.
Але є ще один аспект. Якщо я вивезу Іринку з дітьми, то Толик дуже швидко дізнається, хто це зробив. І коли збагне, що дружина не повернеться…
– Тобі з мамою теж краще звідси поїхати, – каже вона. Схоже, подумала про те саме.
Так. Це я й без неї знаю.
Але від самої думки стає тужливо, моторошно і млосно.
От, виходить, і настав той день, котрий так давно відкладався. Коли треба кинути все і їхати в нікуди. А це означає – втратити все, що маєш. Квартиру, меблі, техніку… Забрати з собою вдасться тільки те, що влізе в машину. А потім доведеться рушати в невідомість. Туди, де на тебе ніхто не чекає. І повернутися вже не вдасться. Принаймні, поки тут панують «визволителі» з сусідньої держави і такі потвори, як Толик. За їхньої влади. життя нормальним людям тут не буде. І надалі все ставатиме тільки гірше.
Ще б знати, куди тікати! Але… здається, таки є один варіант…
– Думаю, ми всі поїдемо, – мій голос лунає наче звідкілясь збоку. – І я навіть знаю, куди…
***
ТІ-У-У-А-А-У-У!!!
Сирена. Та чорт із нею. Я знову заплющила очі, але за хвилину зрозуміла, що спання не буде. Бо в пам’яті наполегливо крутився щойно побачений сон.
Яке дивне видиво! Хто ця Іринка, яку мені треба було рятувати? Що то за квартира, в якій я була? І чому це здавалося мені настільки важливим?
Я посовалася на ліжку – і наштовхнулася на Террі. Але хай собі лежить, з ним тепліше.
За цей тиждень я так звикла до пса, ніби він жив у нас завжди. А він призвичаївся до нас. Кілька разів на день виходив у садок – зробити свої справи десь за дальніми кущами, а потім повертався і шкрябав двері лапою, щоб я йому відчинила. Втекти навіть не намагався і в домі нічого не гриз. Їв усе, що давали – і собачий корм, який я купила за порадою Міли, і звичайні домашні харчі. Майже не гавкав, тільки коли чув за вікном чужі голоси – нашорошував вуха й гарчав. Приносив мені м’ячик і ганяв його кімнатою, якщо бачив, що я маю настрій побавитися, та коли мені набридало – не докучав. Залазив на мій диван, згортався бубликом і міг так лежати годинами – тільки брови ворушилися, коли його погляд супроводжував мене по кімнаті.
Я трошки почитала в інтернеті про фокстер’єрів – там писали, що це дуже енергійні собаки, ладні цілими днями бавитися, бігати і полювати. Але Террі був на диво спокійний і ніколи без потреби не метушився. Мені навіть спало на гадку, що пес уже старий, але Міла запевнила, що ні – за зубами йому лише два чи три роки.
Зубиська у Террі справді були добрячі. Він мав дуже довгу голову, як і належить фокстер’єрам – майже в половину довжини тулуба. Паща теж відповідна і всіяна великими, рівними білими зубами, а ікла взагалі наче ножі. Я звикла, що у котиків, та й у Мілиних шпиців зубенята дрібненькі, і ця крокодиляча паща мене спочатку трохи лякала. Але Міла казала:
– Що ти хочеш, це ж мисливець!
Вона виклала фотки Террі на усіляких кінологічних ресурсах, а ще ми передивлялися міські сайти з повідомленнями про загублених тварин. Але об’яв про пропажу саме такого собачки не знайшли. Схоже, ніхто його не шукав, і ніхто не впізнавав на фото.
– Може, його господарі загинули? – дедалі частіше повторювала Міла. – І тепер він нікому не потрібний. Мабуть, можеш залишити його собі, якщо схочеш.
Мілі дуже хотілося, щоб у мене був власний собака. Щоб ми могли разом гуляти з песиками. Я й так часто з ними гуляла – вона давала мені повідець Габі, рудої дівчинки, а сама брала Лорана і Джері. Але давно мріяла зробити з мене справжню собаковласницю, а не тимчасову хендлерку. Хоч як я їй не пояснювала, що я «котятниця» – не допомагало.
Щоправда, коли я вечорами читала на дивані й відчувала під боком тепло собачого хутра, то мимоволі спадало на гадку – а чим Террі гірший за котика? Але я старанно відганяла цю думку. Мама казала, що краще ставитися до знайди як до тимчасового гостя – щоб потім не сумувати, якщо господарі таки знайдуться, і його доведеться віддавати. А не віддавати теж недобре – якщо у песика є люди, яких він любить, і які люблять його, то він має бути з ними. Схоже, він журиться за господарями, тому й такий понурий.
Я не завжди погоджувалася з мамою, але тут визнавала, що вона має рацію. Сама досі сумувала після смерті Барсика, і зараз мені тільки бракувало прикипіти душею до чужого пса, а потім тужити ще й за ним! Ні, цього точно не треба! Він гість, та й по тому. Приємний, вихований, але сторонній. І взагалі нам пес не потрібен. Он тато пообіцяв котика, я й чекатиму котика…
Міркуючи про це, я знову заснула, і, на щастя, без усіляких дурних снів.
***
Мама сьогодні була вдома, тому довелося відсиджувати всі онлайн-уроки. Хоча страшенно не хотілося. Надворі вже добряче приморозило, а газ у котлі горів ледь-ледь – на цьому тижні бомбування щось пошкодили у мережах, і тиск у трубах упав. Тому в кімнаті було холодно. Я закуталася в плед, але все одно мерзла.
А вже по обіді, коли вмостилася на дивані з електронною книжкою в телефоні й нарешті трохи відігрілася, до мене завітала Міла. І витягнула з сумки шлейку та довгий червоний повідець.
– Диви, це від нашого Жака, пуделя, він був більшим, ніж шпіци. Ану, міряй на Террі, має підійти.
– Нащо йому це? – пробурчала я.
– Бо з собакою треба гуляти! О, точно підійде, вже бачу! Вдягай, і ходімо!
– Яке «гуляти»? – розпачливо заволала я. – Погода – лайно!
– Чудова погода! Дощу немає, і сніжечок!
– Але холодно! А Террі кімнатний! І у нього немає комбінезона! Він змерзне і застудиться!
– У нього чудова шерсть. Диви, яка густа. Не змерзне. А якщо почне мерзнути, то зайдемо додому.
– А якщо я піду з Террі, то хто водитиме Габі? – згадала я останній аргумент.
– А її не треба водити, – пирхнула Міла, – вона насправді гуляє без повідця. То я тобі давала повідець, щоб ти навчилася вправлятися з собаками. Диви, як Террик хоче гуляти! Он як проситься! Бери його, і гайда!
Пес справді просився – почав завзято стрибати, витріщався на всі очі то на мене, то на двері, і навіть благально заскавулів.
– Не хочу на ту холодну вулицю! – заволала я.
– А собака хоче, – всміхнулася Міла. – І я теж. А у нас демократія. Два «за» проти одного «проти», ми виграли. І ти маєш підкоритися волі більшості.
То й що мені залишалося робити?
Погода, як на мене, була з тих, коли гарний господар собаку з дому не вижене, а кіт і сам не вийде. Найбридкіші дні початку грудня – під ногами замерзле болото під добрячим шаром снігу, згори мрячка, а посередині дме пронизливий вітер штибу «мрія яхтсмена» – як дуйне в спину, то почуваєшся довбаним парусом і аж переступаєш з ноги на ногу. А пикою до нього взагалі краще не повертатися.
Але Террі так тішився прогулянкою, що я, дивлячись на нього, майже забула про метеорологічні негаразди. Втім, поводився він чемно – не надто тягнув на повідці й надовго під деревами не застрягав. Тож поки дійшли до мікрорайону багатоповерхівок, де живе Міла, я цілком пристосувалася до його манер.
Ми з Террі зачекали біля під’їзду, поки Міла виведе шпіців. Я вже казала, що їх у неї троє. У чорного красеня Лорана і рудої Габі ціла шафа дипломів, медалей і кубків, а кремовий Джері дістався їм від Поліниної подруги, яка на початку війни поїхала до Німеччини. Тобто, вважай, теж уже власний, бо повертатися й забирати песика та подружка не збиралася.
Лоран вилетів з під’їзду на натягнутому повідці – він дуже зухвалий і полюбляє кидатися з гавкотом навіть на удвічі більших собак, хоча його крихітний писочок навряд чи здатний спричинити комусь шкоду. Джері незграбно тулився до Мілиних ніг – цей усього боїться і добре почувається лише біля господині. А Габі незворушно трюхикала позаду.
Коли вони побачили Террі, Лоран загавкав на нього, Джері сахнувся, а Габі вийшла вперед і замахала хвостом, пропонуючи познайомитися. Я міцніше стиснула повідець, бо хтозна, як мій знайда відреагує. Але Террі повівся на диво стримано. Зневажливо глянув на Лорана згори вниз, обнюхався з Габі, а Джері проігнорував. Потім відійшов і демонстративно помітив дерево на такій висоті, куди шпіцам нізащо не дотягнутися.
Ми рушили довкруж будинку в напрямку собачого майданчику. Я трималася трохи осторонь, щоб Террі не зачепився з Лораном. На щастя, мого знайду більше цікавили запахи на галявині, ніж шпіци, а Лоран з першого погляду збагнув, шо з цим кудлатим краще не жартувати, і тепер вдавав, що його не помічає. Лише нервово мітив дерева.
Міла йшла попереду і про щось мені розповідала, щохвилини обертаючись. Здебільшого про Гліба, нашого спільного приятеля ще з першого класу. Останнім часом вона надто багато ним переймається… За будинком вітер не дув, тому я добре її чула, але не надто слухала. Зосередилася на тому, щоб не заплутатися в повідці.
Але раптом Міла замовкла й спинилася на пів кроці. Щосили потягнула до себе Лорана – так, що той від посмику за шлейку мало не перекинувся. І перелякано прошепотіла:
– Габі, до мене!
– Що таке? – спитала я.
– Тихо! Ходімо звідси, мерщій… За ріг! І не галасуй!
Вона підтягнула до себе Лорана, підхопила його на руки і квапливо закрокувала назад. Габі подріботіла за нею, Джері похапцем кинувся наздоганяти. А я обернулася – і відчула, як у мене захололо всередині.