Життя та пригоди поштового голуба

— Лесю, — прошепотів ніжний голос. — Лесю, прокидайся, ти проспав.

— Мамо, мені на другу аркану.

Леся вдарило щось м’яке.

— Яка я тобі мамо, збоченцю, — голос уже був зовсім не ніжний, а шипів, мов сполохана киця. — Вставай давай, ти початок комендантської години проспав.

Коли Лесь неохоче розплющив повіки, очі Мар’яни відьомські палали, мов жовті ліхтарі дозорних, а її вогняне скуйовджене волосся пасмами спадало на оголене тіло.

— Лялечко, — протягнув він, намагаючись знову вмоститися на подушку, яку Мар’яна з-під нього поцупила. — То як проспав, то й не поспішай. Зранку помиляємося — та й полечу…

— Я тобі як помилуюся зараз, — сказала вона, ще раз заїхала подушкою та виштовхнула з ліжка на холодну й тверду підлогу. — Хіба в тебе важливі та дуже секретні справи, бовдуре?

— Які такі справи? Комендантська ж година, вулиця кишить дозорними, — сказав він і лише хитро посміхнувся, мовляв: «Кисю, я простий невдаха, але красивий, як Красне Сонечко». Та й узагалі, якщо сержант його вже й так покарає, то хоч буде за що.

— Справи — то, по-перше, Лесику, а по-друге — з хвилини на хвилину прийде дідусь, і він тебе як «відмилує».

Євстахій Миронович, дід Мар’яни, працював на копальнях пів століття. До вторгнення був лідером артілі та не останньою людиною в місті. Кинути напризволяще в окупації робітників йому совість не дозволила, тож він не евакуювався, а вперта онука відмовилася тікати без старого.

— Дідусь? — він аж поперхнувся наступним жартом. — У нього ж зміна на шахті?

— Була, та вже закінчилася. Дрихнути треба довше. А зараз усіх шахтарів якраз розвозять по домівках під вартою.

Дід Євстахій ще малого Леся тягав за вуха, та не схвалював дружби милої онуки з цим пройдисвітом (ще хто кого в неприємності затягував). Тож зараз, застукавши Мар’яну з ним без штанів, одними відірваними вухами не обійшлося б, і ніякі пояснення про «в нас дружба без зобов’язань» та «в такі часи треба давати волю пристрасті» не врятували б (ще хто кого в пристрасть затягував і хто наполягав на відсутності зобов’язань).

Лесь попрямував до вікна.

— Кудись поспішаєш, красунчику? — насмішкувато спитала вона. — А як же помилуватися? Як же комендантська година?

Ага, звісно. Лесь між ворожими дозорними, довгим болючим перельотом та дідом Євстахієм обирав дозорних і переліт у будь-який час.

— Файна ти, Мар’яно. Але важливі та секретні справи не чекають.

— Лети вже, герою!

З цим він і перекинувся на голуба та виринув у відкрите вікно, ледь розчувши її тихе:

— Хай тебе Місяць захищає.

***

Головною проблемою перельоту в комендантську годину через окуповану територію було не те, що дурні пташині очі ні чортеняти не бачили й існувала чимала ймовірність приземлитися десь у ворожому окопі, й не те, що спати хотілося, як після залікового тижня, й навіть не те, що треба було летіти через усе місто, а крила потім ломило так, наче по тобі паромобіль проїхався — хоча це все були вкрай неприємні моменти. Ні, головна проблема полягала в тому, що час у стані перевернення через ці моменити збільшувався вдвічі, а разом із ним посилювалося «оголуб’ячування» думок Леся.

Останнього разу, коли таке утнув, його пташина свідомість узяла гору: наївся всякого хробакового лайна, нудило тиждень, а Сержант знущався та ставив на чергування до кухні.

І щось Лесю підказувало, що тепер чисткою коренеплодів він не обійдеться.

Не так Лесь уявляв «геройський час». У мирному житті можливість перевертатися на голуба приносила мізерно користі. До Магічної Академії його, звісно, взяли — дар рідкісний, але зірок він із неба не хапав. Якби не орки та їхнє трикляте вторгнення, Лесь так і залишився б звичайнісіньким пройдисвітом: мав би якусь третьосортну посаду в Секретаріаті, перекладав би папірці, Мар’яна рано чи пізно втомилася б від його нікчемності й чарівної посмішки, а Лесь спився б, як його невдаха-батько до нього.

Нормальне таке, звичайне життя.

А ні — оркам у нашому краї медом намазано. Поперлися, попалили села на кордоні, повбивали людей. Сидіти б Лесю тихо на дупі та чекати, поки «все якось само». А ні — поважний ректор Академії дав промову, що різниці немає, що, може, під орками й не так погано, а навпаки — може, й дуже добре, і, може, треба відкрити браму міста. Мовчати б Лесю. А ні — він візьми й скажи поважному ректору, що не такий він й поважний, а чи сцикло безкоштовне (й дурне), чи сцикло продажне.

Слово за слово — опинився Лесь замість третьої аркани у військовій формі, раз уже він такий патріотичний та ідейний.

І перекладав би мовчки Лесь папірці на третьосортній посаді у Штабі, у безпеці й теплі десь у столиці. Але кляті орки ввійшли в його місто, а клятий ректор із ними ясна річ цілувався. А хоч це місто нічого особливо хорошого Лесю не зробило, але там залишилися Мар’яна, її впертий дід Євстахій та могила мамці.

От Лесь і вирішив: ніколи розумно не поводився — не треба й починати. Сам прийшов до керівництва, сам розповів про вміння перевертатися на тричі дурного голуба, а як ті закінчили сміятися, сам же й запропонував бути хлопцем «куди пошлеш — туди й полечу».

І послали його до Сержанта, на самий передок так, що дим рідного міста з позицій було видно,раз уже такий патріотичний та ідейний. А як казав любий Сержант: «Не буває непотрібних людей, бувають тупі командири», — ось Леся й призначили зв’язним. Перелетів мури міста, перекинувся, вдягнувся, знайшов людину з партизанів, уважно послухав, запам’ятав, Сержанту передав.

Робота непильна. Якби в Леся були клепки триматися від спокус, а особливо від Мар’яни подалі. Але чого не має, того не має.

І взагалі, не для того він був таким дурним (тобто патріотичним та ідейним), щоб не намагатися вразити найфайнішу відьму, яку він намагався вразити відтоді, як їм і десяти не було. Хоч Лесь їй ніколи й не пояснював про свої «секретні» справи, Мар’яна дурою не була та мала здогадатися. Як і він — про її з дідом зв’язки з підпіллям.

І все б добре — наскільки це можливо, коли у твоєму колишньому домі мешкають кляті окупанти, а твою колишню школу зруйнували під час штурму, — якби не Сержант. Тот ганяв Леся так, що крила відвалювалися, та карав за порушення дисципліни та незнання правил. Наче не війна, а теоретичний іспит.

І найгірше, що Сержант мав рацію.

Ще й половини міста не пролетів, а в голові вже каша, як після корчми.

«Я Лесь. Я на важливому завданні. Я не хочу заснути на балці», — повторював він собі. — «Я не хочу у тепло. Я хочу до холодного Сержанта».

Мале, вкрите м’яким пір’ям тіло ломило. Може, перепочити трошки — й не найгірша ідея? Он якраз вогні Академії, і там якраз був карниз, де він ховався замість аркан з історії магії.

Хоча все ж найгірша, вирішив Лесь, але почав знижуватися.

Золота статуя поважного ректора так і приваблювала. Треба було зібратися, треба летіти далі. Та яке, коли високий лоб із лисиною так і провокував залишити на ньому голубиний слід?

Гучне гриміння парогенераторів відволікло Леся, який майже почав бруднити памʼятник.

Він напружив слабкий пташиний зір (от і чого не випало перевертатися на сокола, як прадіду?) та побачив вервечку чорних паромашин дозорних, які тягнулися до головного входу в Академію.

Без особливого бажання Лесь перелетів із пам’ятника на барельєф над дверима та став чекати.

Машини зупинилися. З останньої вискочив худий косий орк та потелепав до центральної, зігнувшись так, що ледь не став навколішки. Він відкрив двері паромашини, і з неї викотився необ’ятний, мов корупція, коломордий оркський Генерал.

До війни Лесь не поширював стереотипи, але зараз він міг сказати, що навіть за стандартами краси орків Генерал відрізнявся потворністю.

— Широ просимо, — почувся голос ректора. Лиса макітра з’явилася з головного входу, і він притулився чолом до бородавок на руці Генерала.

Від такої зустрічі Лесь забув, що голуб, і ледь не вилаявся людською мовою.

Процесія зайшла всередину, а він, вирішивши, що розумні рішення не його сильна сторона, влетів слідом.

***
Справи гірші, ніж Лесь сподівався. Та що там, справи гірші, ніж вважав Сержант.

Лесь сидів поруч зі справжніми голубами під карнизом у лекційній залі, переобладнаній на штаб. Він слухав огидну орську мову, дивився слабкими голуб’ячими очима на мапу та намагався слабким голуб’ячим мозком запам’ятати все.

«Я Лесь. Я не голуб. Я маю попередити всіх».

Орки знали про підпілля — очікувано. Орки знали, що підпілля було пов’язане з копальнями — логічно. Але орки мали своїх інформаторів, і тепер готували пастку.

Треба було рвати крила та мчати до своїх, поки не пізно, та тепло інших голубів розморювало.

«Я Лесь. Я не голуб. Я людина».

Внизу ректор, Генерал та дозорні вже розпивали коньяк, жартували та браталися, як і належало злобним покидькам. Ще трохи — і вони мали, просто зобов’язані були, кудись вийти, щоб він міг долетіти до діри під стелею та мчати до Сержанта.

«Я Лесь. Я не голуб…»

— Курлик! — не витримала голуб’яча сутність.

— Що то було? — проричав Генерал.

— Протяги, — відказав ректор.

— Курлик, — протягнув великий голуб.

— Курлик! — погодилося з ним з десяток птахів.

Розмова внизу стихла. Усі дивилися на карниз. Усі, крім ректора.

— Летючі криси! — прогоготав Генерал. — Огидні брудні істоти. Ненавиджу.

— Та не звертайте уваги, ми їх звідси вже десятиліття вивести не можемо. Що тільки не робили, — сказав ректор. — Підемо краще…

Бам.

Великий голуб упав грудкою крові та пір’я. Інші пташки сполохнулися й розлетілися під стелю, ховаючись у тріщинах.

— По монеті за кожну потвору, — оголосив Генерал.

Хороших варіантів у Леся не було. Вб’ють чи поранять — перекинеться на людину, а там уже знайдуть його зв’язок із Мар’яною. Ховатися — привертати увагу. Вікна зачинені, напроти них — ректор. У дверях — орки. У тріщини в стелі б’ються голуби.

Пір’я та постріли змішалися в клубок хаосу.

Дзинь.

Скло розлетілося на гострі уламки. Ось він — шанс.

Лесь рвонув до вікна, та там стояв ректор, розставивши руки. Ще не вистачало, щоб зрадник його впізнав. Будь що буде.

— Курлик, — він дав внутрішньому голубу волю й спікірував просто на ректора.

Плюх.

Біла субстанція потрапила ректору просто в око. Той зігнувся та потер його пальцями.

Лесь, трохи легший, ніж до того, вилетів у вікно та помчав до своїх.