Частунок

— А бодай тя холера взяла! — видихнула баба Харитя, коли ліва нога поїхала вбік і ледь не застрягла в якійсь ямці.

Кого саме мала взяти холера, вона й не могла б сказати. В тому, що стара проти ночі дибуляла лісом, не було нічиєї провини, тільки її власна, та ще трохи отих. 

У нічному лісі темно — хоч в око стрель. Але баба Харитя хитра, вона прихопила з собою того ліхтаря, що онука з міста привезла, як відключення були. В ліхтаря три режими яскравости, і батарейок надовго вистачає. Торік до самісінького світанку швендяла, і нічого, витримав. Тож вона не пропаде. В лівиці ліхтар, у правиці ціпок, за спиною ота торбина сучасна, наплічник. У нім — що треба. Згадувати про це зайвий раз баба Харитя не хотіла. 

Ще не час.

Ліва рука, яку доводилося довго тримати піднятою, тремтіла, і промінь світла полохливо стрибав кучугурами. Тут, посеред лісу, снігу було вдосталь, але бабі стала б у пригоді гола земля, як у селі. Легше йшлося б. Тихо бурмотіла прокльони та просувалася вперед, хоча всередині вже скиглив той завжди маркітний хробачок, що йому кожна життєва перешкода була за біду. Вмовляв бабю Харитю вертати додому, підкинути дров у грубу, лягти в тепле та спати. «Куди тобі, стара, такі пригоди», — примовляв осоружний. Вона відганяла його: надто добре знала. Хробака звали Зневірою, а їй зараз не можна було зневіри.

Баба Харитя народилася ще перед Тою Війною та рішуче готувалася пережити Цю. А заразом те засилля помосковщених, яке свого часу принесла Та Війна й досі не знайшлося кому забрати. Їхні дітлахи, глузуючи, звали її «тьотя Харя», а вона й не второпала була, що то не ім’я, а «пика» по-їхньому, допоки онука не пояснила. Онука в неї розумна, в місті вчилася й тую їхню мову паскудну мусила вивчити. Колись настане час, і саме вона, Оксанка, приїде виряджати бабу Харитю за межу, розбирати стріху в хаті. Тримати її за руку, як відходитиме.

Оксанка знала про те. Готувалася. Вчилася в баби, записувала її науку спершу в товсту книжку, а потім у новутбух. Добра відьма вийде, завзята, по-хорошому зла.

Як проводжала свого Маркіяна на фронт, таких оберегів йому нав’язала, що баба Харитя ажно запишалася. 

Але цією справою з онукою не ділилася. Знала: відмовлятиме. Скаже: ти стара, куди лізеш. Скаже: дай краще я. А що ти, дитино, ти ще до такого не готова. Ті стежки, які ведуть до звіриного дитятка, тільки справжній, готовій відьмі відкриваються. Тобі не знайти.

Утім, баба Харитя теж ніяк не могла знайти. Вже кілька років узимку вишамкувала лісом. Спершу — лише на другу ніч після святого Василя, як старі люди переповідають, бо саме тієї ночі має народитися дитятко. Потім не стало їй терпіння, тож вона, як казала Оксанка, «увімкнула критичне мислення», а направду стала ходити частіше, щоб заспокоїти сумління. А раптом старі люди неправду кажуть? Раптом щось наплутали? І ще з цими календарями, які на два тижні посунули, плутанина всіляка може бути. А баба Харитя не розвалиться, якщо шукатиме звірине дитятко частіше разу на рік. Їй конче потрібно його знайти.

Що ці створіння, в народі звані самосіями, в її рідній місцині водяться, знала достеменно: не тільки старі оповідали, вона й сама бачила, як звірина просто посеред лісу пасеться. Стоїть гуртом на галявині, травичку щипле, аж гульк — сполохалася і десь пішла, як наче її пастух жене. То, ясна річ, самосій, якого свого часу не нагодували, і він виріс. Порати лісову худобу тоді ставало його роботою.

Колись давно про самосіїв знали всі. Навіть місцевий панотець якось казав Харитині: «Май Бога в серці, хоч цього не чіпай!». Знав: якщо відьма вирішить, що воно їй треба, прохання її не зупинить. Та все одно просив. А що Харитя? Харитя злою ніколи не була. Вроки наводила, тільки якщо те падло заслуговувало. Тож такої біди рідному селу ніколи не заподіяла б.

А тепер уже кілька років наполегливо шукала самосія. І все не знаходила. 

Може, так треба? Може, задум її не поблагословила Богородиця, не схвалив Бог-Син? Щоразу, шкутильгаючи нічним лісом, баба Харитя думала про це. І щоразу сама собі відповідала: ні, не може такого бути. Стільки біди, скільки накоїли оті, не пробачить навіть Святе Немовля. 

З наплічника долинуло приглушене виття. Телефон сповіщав про повітряну тривогу. Баба Харитя зупинилася, зняла наплічник, розстібнула. Хотіла подивитися, о котрій годині сьогодні налетіли оті. Спалахнув екран. «02:15, 4 січня», прочитала баба Харитя. Що ж, до світанку ще є час.

Ледь відчутно здригнулася земля, здалеку долинули потужні постріли. Баба Харитя замислено кивнула. Ще рік тому їхнє село, віддалене від фронту, і мріяти не могло про ППО. Але коли стало ясно, що Україна перемагає, іноземці наперебій кинулися пропонувати те, чого раніше не давали і за великі гроші. Яке там «надішлемо наприкінці наступного року»! Квапилися долучитися до скорої перемоги. Тож дещо дісталося і їхньому краю — і то вчасно: озвірілий, смертельно поранений ведмідь розсилав ракети повсюдно, з останніх сил намагаючись налякати українців. Сподівався на обурення тих, хто «не знав війни» — Галичини, Буковини, Закарпаття. Ох, москалі, та хіба ж є в нас хтось, хто її не знав? Та вам не зрозуміти…

Бабу Харитю мучило сумління. Якби вона знайшла звірине дитятко раніше, скількох смертей можна було б уникнути! А тепер… ну що тепер? Перемога все одно буде за нами, жодна відьма, та що там, усі відьми України не спроможні зробити те, що зробили ЗСУ. 

Але до того дня загине ще чимало людей. Іти за перемогою доведеться чужою землею, а чужа земля завжди пече ноги… Ні, бабо Харитю, іди. Іди. Шукай голодне дитя.

Коли неподалік, перекриваючи музику ППО, завила вовчиця, баба Харитя отетеріло завмерла. Невже їй пощастило? А не брехали старі люди, третя ніч по святому Василю… Третя ніч… 

Сама незчулася, як ноги винесли на галявину. Молодик іще не народився, зорі ледь світили, але ліхтар пихато розкидав промені навсібіч. Баба Харитя почула гарчання. Побачила сіре хутро, спину… Злі жовті очі, що свердлили її.

Вовки тут жили, але зовсім мало, і були полохливі, трималися від людей подалі. А ця була сама. Так не буває. Не мало бути.

Баба Харитя боялася повірити.

— Звідки ти тут, сестро? — запитала. Голос вийшов хрипкий, ледь чутний; облизала змерзлі губи. — Невже відійшла від своїх, щоб дитятко привести? Сестро?

Страху не було. Мав би бути, але згадала про це баба Харитя запізно: коли вовчиця, не припиняючи гарчати і не відриваючи від старої жінки погляду, почала задкувати. 

Вона все задкувала і задкувала, а баба Харитя стояла, не відчуваючи холоду ані в ногах, ані в затерплій руці з ліхтарем.

Просто на снігу сиділо дитя. Деінде заплямоване кров’ю та слизом, як новонароджене, однак на вигляд — наче йому вже рочки півтора. Воно підвело оченята на бабу, запхинькало, простягнуло до неї голі рученята і промовило тоненьким голоском:

— Дай їсти! Їсти!

Земля здригнулася. Потім іще раз, іще. Десь — хай би в чистому полі! — падали уламки ракети. Ще одна свиснула просто над лісом, забахкало ППО. Молоді деревця біля баби Хариті хитнулися, струсили сніг — і тільки тоді прийшов гуркіт потужного удару. Ці ракети, дідько б їх узяв, летять швидше за звук. Що ж, збили і добренько. Баба Харитя зняла наплічник і почала порпатись у ньому.

— Зараз, дитинонько, зараз нагодую тебе, — бурмотіла, розгортаючи те, що принесла.

Ліхтар поставила просто на землю біля себе, щоб добре бачити, що робить. Важливо ані нитки не лишити на частунку, бо що з’їсть самосій, того не стане зовсім. Якщо проковтне бодай дрібку шмати, в якій баба Харитя зберігала цю гидоту, щонайменше рік — поки не народиться наступне дитятко — тканини буде не дістати. Якщо десь прилипла крихта хліба — бути їм усім без хліба. Вона сто разів оглядала свій частунок, але сто перший не зайвий.

— Їсти, — пхинькало бідне дитятко. 

Бабі Хариті було його шкода. Якби не вона, воно б виросло, пасло б звірину… Але нагодований самосій гине. Добре, що вовчиця пішла. Певно, Богородиця допомогла, відігнала її. Бо як це матері — бачити смерть дитини? Хоча це ж вовчиця, мабуть, вона так і не збагнула, що в неї народилося і чому. Воно ж лише подобу живої істоти має, ще й не вовченяти… Баба Харитя ступила вперед.

— Їж, дитино, — мовила, простягаючи самосієві зав’ялену людську руку.

Кілька років уже її зберігала. Кілька років тягала з собою до лісу. Коли ходила по сусідах, прохала привезти їй такий дарунок, все думала, в божевільню замкнуть. Але нічого, не замкнули. Люди знизали плечима, далебі, думали: «Хтозна, навіщо це відьмі, але то не наша справа». Руку привіз Олесь, Одарчин син, як приїздив у відпустку. Нічого не питав, лише поглянув зацікавлено. Баба Харитя дякувала, вклонилася йому доземно. Хлопець аж налякався: чи ж багато тих, перед сільська відьма голову схиляла?

Як повернуться з війни, вона кожному вклониться. Так хотіла кланятися не лише мертвим! Мріяла. Уві сні бачила ті зустрічі, ті поклони, те цілування сильних чоловічих рук.

Дитина поглинула частунок мигцем, навіть не жуючи. Зблиснули оченята. Розтулилися вуста, оголивши нелюдські, гострі зуби.

Дитя засміялося. Задоволене, сите. Баба Харитя боялася бачити, як воно вмирає, але самосій просто розтанув у повітрі. Навіть серпанку по собі не лишив.

Знову здригнулася земля. Баба Харитя перехрестилася, подякувала вовчиці, дитині та Пресвятій Богородиці і попростувала додому.

Йшла та думала. Цікаво, як це спрацює? Хто зникне? Всі москалі, від мала до велика? Тільки ті, хто, як власник руки, носять форму російської армії? 

Втім, їй усе годилося.