Принцеса на кладовищі

– Ні, ні, ні! З мене доста! Я й так дуже довго терпіла їхні вибрики – все, basta! Будь-якому терпінню може урватися терпець!

Швидко крокую довгим коридором до сходів і вниз. Відпочити. Чорний мармур на підлозі виблискує і переливається вогнями від факелів, які спокійно спочивають на стінах. Високі, вигнуті арки підтримують стелю, прикрашену витонченими розписами. Муровані стіни, темні й неприступні, мовчазно стежать за кожним моїм кроком. На стелях висять важкі канделябри з тонкими свічками.

Я спускаюся вниз, і кожен мій крок відбивається від темного каменю, що покриває стіни та підлогу. Тут, у цьому просторі, все здається затиснутим у часі – важкі чорні двері, обрамлені сріблястими ручками, дивляться на мене мовчазними очима. Вікна, окреслені старовинними кам’яними рамами, не дають сонячного світла, лише слабо відбивають червоний відблиск факелів.

Прохолода тут така бажана, вона ніжно огортає мої скроні, ніби виводячи мене з безжальної спеки і напруги цього світу.

Втомилася… Як же я втомилася. Кожна клітинка тіла кричить від виснаження. Скільки років я вже тут? Скільки часу минуло, а я навіть не помітила, як злилася одна година з іншою, один день із наступним… Забула. Відчайдушно зітхаю і гірко усміхаюся. Як можна забути, скільки років ти віддала своїй роботі? Виявляється, можна, якщо кожен день – це нескінченна боротьба, коли не існує вихідних, не існує відпусток, не існує можливості для перепочинку. 24/7, триста шістдесят п’ять днів на рік, і ще один додатковий день, коли високосний рік нагадує про своє існування. Весь цей час, коли ти, мов машина, працюєш, поки твої сили не виснажуються, і навіть не знаєш, чому й досі тримаєшся. Що я роблю зі своїм життям? Що я роблю з собою? І чи є у мене хоч одна причина продовжувати?

Налила віскі у товсту склянку у вигляді черепа, присіла на масивний чорний шкіряний диван і, блукаючи думками, зрозуміла, що так далі тривати не може. Маю щось змінити. Але що?

Думки хаотично рухалися в голові, ніби танцювали химерний танок а-ля мазурка Броунівського руху. Не встигала я схопитися за одну думку, інша вже з’являлася замість неї. Скроні почали неприємно гудіти. Ковток віскі – трохи краще. А може звільнитися? Ні – не вийде. Хто окрім мене зможе тягнути такий об’єм роботи? Піти у відпустку? Не варіант, бо, знову ж таки, хто буде працювати замість мене? А може спалити все, та й по тому? Складно. Як же все складно…

Чорні свічки, які затишно огортали теплом і світлом кімнату, ледь мерехтіли. Цікаво, скільки їх тут? Сотні? Тисячі? Мільйони… Красиво.

Згадую минуле. Раніше до мене зверталися, вклонялися мені, шукали захисту і спокою під моїм крилом. А зараз? А зараз легковажні люди заграють зі мною, випробовують мене, мою міць. Дурні! Невже вони не розуміють, що я терпляча? Я аж занадто терпляча, і рано чи пізно всі вони опиняться в моїх обіймах. Всі відчують мій поцілунок на устах.

Змахую долонею, і переді мною з’являється блакитна голограма. Глобус, на якому малесенькі чорні крапочки снують, немов мурашки. Я ж можу знищити їх всіх! Одним рухом. Клац! І спокій… Може, вже настав час? Для чого їм життя, коли вони всілякими методами самостійно вкорочують собі віку і руйнують все, до чого можуть дотягнутися? Стрибають під потяги, з мосту, закидаються наркотиками і алкоголем, влаштовують війни. Розумію сестру, яка створила їх і лишила напризволяще – жоден розум чи логіка не зможе збагнути їх мотиви і дії. В тебе є життя! Найцінніший дарунок з усіх – і так ти розпоряджаєшся цим дарунком?! Лють всередині мене закипала. Якщо сестрі байдуже, то чому я маю панькатися з ними, ніби в мене немає особистого життя і інших справ? Чому я маю працювати скільки років, коли сестра невідомо де проживає своє найкраще життя? Через те, що я старша? Ну так, мені видалося народитися на секунду раніше, і що? Тепер я маю нести цей тягар? А мене хтось запитав, чи я хочу цього? Чи хтось колись поцікавився, а як мені працюється на ТАКІЙ роботі? Звичайно що ні, бо є Порядок, а ми лише слідкуємо за тим, щоб все йшло згідно цього клятого Порядку.

Зняла каблуки. Холод підлоги торкнувся стоп. Чому я стала такою емоційною? Раніше я просто виконувала свою роботу без будь-яких почуттів, була ідеальним солдатом. Можливо, це через ту кількість часу, яку я провела разом з людьми? Полюднішала… Хоча я б мала ненавидіти їх. Вони будують храми, церкви, собори сестрі, яка просто їх лишила. А про мене вони стараються не згадувати і всіляко оминають теми, які пов’язані зі мною. Цікаво. Адже це я, яка дарує вічний спокій – невже я не заслуговую хоча б маленького храму? Звичайно, не все аж настільки погано – Мексика, Тибет, Індія, Японія, Китай, Гана – тут ще досі шанують традиції і розуміють, що кінець одного, це лише початок чогось іншого. Але інші? Інші уникають навіть згадки про мене… Бояться.

Так дивно. Раніше для воїнів було честю потрапити в Вальгаллу, було честю зустрітися зі мною, а зараз все перетворилося в якийсь сюр.

Я маю спуститися на Землю, подивитися в очі цих людей, зрозуміти: чи хочуть вони жити, чи знищити себе і все навколо. Кожен день для них – це боротьба. Земля, що страждає, земля, що корчиться від болю – але чи є ще шанс на порятунок? І чи маю я право забрати цей шанс? Всі вони стали частиною чогось, чого я не можу зрозуміти. Дитячі мрії, мрії старших про краще майбутнє, та все одно – страждання, хаос, війни, смерть. Чи є насправді ще світло серед цієї темряви? Це питання не дає мені спокою. Почну з України…

Кладовище. Це місце, де я завжди знаходжу спокій. Тут нічого не змінюється. Тут не треба щодня боротися з відчаєм, не треба боротися з самим собою. Кладовище – місце, де людські пристрасті втрачають свою силу. Тут лише спокій, вічність. Стільки каменів, стільки історій за ними ховається, стільки душ залишилося тут назавжди.

Маленька дівчинка, схилившись над могилою, грається з піском. Ліпить пасочки, як ніби життя – це просто гра. Я дивлюсь на неї, і раптом розумію: для цієї дитини кладовище – це не місце жалоби, це просто частина світу, того світу, який вона поки що не зрозуміла.

– В тебе також хтось помер? – її блакитні очі дивляться на мене з дитячою цікавістю. Так безтурботно, так відкрито.
– В мене? З чого ти взяла? – дивуюсь її питанню, але, насправді, не знаю, чому це мене дивує.
– Люди просто так не ходять по кладовищах, – її голос звучить серйозно, і це так невинно, що аж болить.
– Не знаю. Можливо, – відповідаю. Вона опускає погляд і продовжує ліпити.
– У мене тато помер. На війні. Мама і бабуся брешуть, що він на хмаринці, але я знаю – він зараз у Смерті. Вона забрала його, як забирає всіх хороших, – вона каже це так, наче це нормально, ніби вона вже давно звикла до того, що смерть – це частина життя.
– І ти не боїшся її? – питаю, намагаючись зберегти спокій, але всередині мене вже все завмирає.
– Ні. Вона така ж, як я. Їй теж не вистачає друзів. Тому я впевнена, вона добра. Просто всі її бояться, – вона відповідає, і ці слова залишають мене без слів. Це дитина, і вона зрозуміла те, що багатьом не дано зрозуміти навіть після десятків років життя. – А як тебе звати і чому ти вся в чорному?
– Я… Якщо я скажу, що я Смерть – ти мені повіриш?
– Повірю. Ти гарна…
– Ти хочеш, щоб я передала татові привіт? – відвертаюся, бо сльози застилають погляд. Я ніколи не плакала… Ніколи… Невже я стала наскільки емоційною, що це дівча змогло так легко мене розчулити?
– Так. Скажи йому, що я його дуже люблю, що його принцеса чекає, коли ми знову будемо разом. Я просила зробити пісочницю біля татової могили, щоб я могла з ним гратися, та мама тільки заплакала у відповідь, – її слова вражають мене, але я намагаюся залишитися байдужою. Відчуваю, як щось важке стискає моє серце. Чому мене це так зачепило? Чому я раптом почуваю себе розгубленою? Я, яка завжди була безжальною, яка завжди приносила смерть і знищення, чому я раптом плачу? Це дитина. Дитина, яка розуміє більше за багатьох дорослих.

– Ніно, ти з ким розмовляєш? – чую голос бабці. Вона підходить і відтягує дитину від могили. Звичайно, вона мене не бачить. Смерть завжди непомітна для тих, хто всіма силами намагається уникнути її погляду. Вони закривають очі, ховаються в тіні своїх страхів, будують стіни з байдужості і ілюзій. Вони забувають, що я завжди поруч, але в їхніх світах мене немає – немов я стаю тінню, яку вони не бажають помічати. Для тих, хто боїться, я – лише вітер, що не залишає сліду, але їхні серця, сховані від правди, все одно відчувають мій холодний подих.
– Зі Смертю, ба, – відповідає дівчинка з таким серйозним виразом обличчя, що я ще більше заплутуюсь у власних думках.
– Олю, йди сюди швидко! Я казала не брати дитину на кладовище! Ніколи мене не слухаєш! Ой…

Я піднімаюся з місця, важко рухаючи ногами. У голові все заплуталося. Мої думки хаотичні. Чи можу я бути такою, як ця дівчинка? Чи зможу я, Смерть, знайти шлях до добра? Залишити все позаду і стати чимось більшим? Я завжди була лише однією частиною великої гри, але зараз питання виникає саме в мені: чи є у мене право змінити правила?

Повертаюся додому. Піднімаюся на сьомий поверх. Чекаю його. Вишукую його очі в темряві. І ось він.

– Бажаю здоров’я! – він привітав мене першим. Це так… непередбачувано.
– Твоя принцеса передавала тобі вітання. Сказала, що любить тебе.
– Моя розумничка… І я… І я її люблю, – його слова нагадують мені про щось тепле, живе.
– Знаєш, а я думала знищити всіх. Їх всіх… Але… я передумала. – Говорю свої думки, але усередині мене вже все змінилося. Мені більше не хочеться знищувати. Я розумію, що є інший шлях. Інший шлях для людства. Він точно є…
– Чому? – запитує він, і я бачу в його очах розуміння. Це питання просте, але таке важливе.
– Твоя принцеса не заслуговує цього. Вона повинна жити, – кажу це з впевністю, яка зростає з кожним словом.

Я дивлюсь на нього, і раптом усвідомлюю: я не одна. Є ті, хто ще може змінити світ. І, можливо, це моя роль – не знищити, а допомогти їм знайти шлях. Я все ще можу бути частиною чогось доброго, чогось, що принесло б спокій та розуміння. І, можливо, зараз ще не все втрачено. Це ще не кінець…

– Дякую… за все, що ти зробив для неї, Олександре. Ти виховав справжню принцесу. – Вдячність в моєму голосі звучить по-іншому. Я вже не та, якою була ще кілька годин тому.

Зараз у моєму серці вже не так холодно…