Точка неповернення

Планета розстилається під ними лисуватим ранньо-весняним камʼянистим степом. Степ з одного боку закінчується горами, які стирчать ледь не за межі атмосфери, а з іншого — величезним містом. Пасторальність пейзажу довершують рідкі білі хмарки. Пасторальність пейзажу порушують декілька балістичних ракет.

— І навіть збити нема можливості, — сердито бурчить Рон Адлер, перший пілот.

— Думай про те, як нам в атмосферу входити і сідати, — озивається другий пілот, Річард Айден Ейзенгарнт.

— Думаю, ми не мали спускати цю чортову космічну станцію, як я і казав із самого початку, — Рон не відриває погляду від ракет, але боковим безвідривно слідкує за контролерами. Скеровує величеньку тушку вантажного шатлу в сторону міста, прямо над межею вагомості та невагомсті.

— Ти не казав, а влаштував скандал із керівництвом станції, — Річард знизує плечима, наче Рон може це бачити.

— А, — той кидає на нього швидкий погляд: — то ти з ними згодний? — він пару днів вже думав як поставити це питання, і щоразу не ризикував. Але тут не втримався.

— Ні, але не так щоб наші думки на щось впливали, — Річард ловить його погляд: — не так щоб думки вчорашніх студентів щось значили. Та й взагалі, нас всіх на станції просто поставили перед фактом. Було ж сказано, що занадто проблематично доставляти припаси на станцію та й утримувати її дорого…

— Ага, — Рон роздратовано перериває його: — а законсервовувати теж не можна, щоб ті почвари не захопили, тому нема нам чого робити, як спускати станцію, яка висіла там на орбіті пару тисяч років, а ми могли відслідковувати їхні переміщення з неї! Перекалібрувати сенсори та сканери із дального космосу на нашу рідну планету — справа кількох тижнів, максимум. А розвіддані були б вкрай цінні.

— Ти не сказав мені нічого, чого я не знав без тебе, — Річард грубо перериває його: — давай, погнали в атмосферу, зараз будуть розваги, враховуючи, що ракети теж в цей район летять.

— Звʼязок чомусь лежить, — Рон сердито клацає по консолі. Його різкі рухи лиш підкреслюють різкість рис обличчя.

— Не те щоб у нас був вибір, батареї вистачить на посадку і все, — Річард накриває його руку своєю.

Рон кривиться сильніше:

— Уникаючи ракет ми ще шатли не саджали.

— Хочеш жити? От і погнали.

— Уже не дуже впевнений, що хочу. Особливо коли станцію зняли, — Рон вдивляється в місто прямо під ними і космопорт трошки збоку. Над космопортом наче пусто: — Але погнали.

Шатл слухається. Легко засковзує. Рон пробує втримати швидкість, скидає висоту, розуміючи що так у них більше шансів сісти цілими. І хай від різкої появи гравітації ще трохи зірочки перед очима — вони обидва викручують все що можна, намагаючись швидко сісти.

Щось шарпає по днищу. На мить весь огляд поза-шатлом закриває оранжувато-брудним димом.

— Датчики! — Рон сіпається, але швидко опановує себе. Приборна панель мертва. Сиротливо горить аварійний індикатор і єдиний вцілілий датчик, який показує що інтеграційна цілісність корпусу на вісімдесяти відсотках.

— Вперше аж так навпомацки, — Рон опановує себе, але голос дрижить. Дрижить так, наче він от-от розплачеться.

— Ми кращі пілоти, так що вспокойся і давай саджати, — Річард на секунду ризикує прибрати руку з контролерів, лиш для того аби швидко стиснути Ронову.

— Угу, — Рон зосереджено киває, і Річард впевнений, що він жує пірсинг в язиці, навіть не бачачи його обличчя.

Зустріч із землею виходить різкуватою. Шатл чиркає об злітно-посадкову смугу, Рон з Річардом дружно лаються, шатл трусить, навколо здіймається курява. Шатл проїджається на пузі по асфальту і клює носом в хащі на окраї космопорту.

— Ще й цю довбану консервну банку остаточно вграли, — Рон різко підскакує після повної зупинки та вдаряє рукою по приборній панелі. Він лиш зараз помічає солоний присмак крові у роті.

А Річард, який теж підводиться, проводить рукою по його щоці:

— Ти як?

— В сенсі? — Рон кліпає на нього, перш ніж розуміє що у нього рзсічена скроня та повний рот крові: — Наче живий, на жаль.

Річард киває, йдучи до виходу. Йому долинає у слід:

— І навіщо тепер жити, га? Нахріна їм всім тепер астрономи? — але Рон йде слідом, тому Річард лиш знизує плечима та не відповідає. Він занадто втомлений для розмов.

А потім вони стоять на краю злітного майданчика і дивляться як метушаться техніки на космодромі. Річард торкається Ронової руки, аби привернути його увагу:

— Пішли? Приведемо себе до ладу і додому? — ледь чутним голосом.

Рон дивиться на нього так, наче вперше побачив. Він, мабуть, вперше чує від Річарда аж настільки невпевнені інтонації. Йому боляче від цього. Він не знає як реагувати.

— Річе? — Рон міцно стискає його руку. Хоч це відчуття долоні в своїй руці звичне.

Річард його обіймає:

— Я злякався за тебе.

Отримує пирхання у відповідь:

— Я, як це не погано звучить, найбільше злякався, що ми шатл вгробили. Радий, що вантаж хоч цілий, — можливо, Рон мав би ще щось додати, але слова застрягають в горлі.

***
У власній квартирі контрастно тихо. Не чутно віддалених вибухів чи гуркоту літаків. Не тому що все закінчилось, а тому, що гарна звукоізоляція. Річард спостерігає за ідеально прямою Роновою спиною, поки той робить чай. Звичні рухи, наче нічого й не сталось. Але коли він обертається — на його обличчі відсутні емоції. Просто воскова маска.

Річард бере з полички пачку цигарок та сірники. Запалює, забувши хоча б відкрити вікно. Рон кривиться, але мовчить. Лиш дивиться важким поглядом темних очей з-під лоба.

— Ну от ми і захистили магістерські дипломи півтора тижні тому. Круто, правда? — Ронів голос такий само відсутній, як і він сам. Кладе руку Річардові на плече: — І що тепер? — він, може, й хотів би щось продовжити, але голос дрижить, тому замовкає. Аби ненароком не зірватись на крик чи сльози.

Річард приобіймає його вільною рукою за талію, відкриває було рота щось відповісти, але від нового вибуху бринять шибки, тому він так мовчки закриває рота. Рон здригається. Річард згадує про питання:

— Щось якось буде, — стирає сльозу з Ронової щоки своєю долонею.

— Допалюй швидше, смердить же, — Рон відходить до нього і всідається на високий барний стілець. Сутулиться. І розпатлане розпущене волосся завішує йому обличчя.

Річард допалює в пару затяжок, не відчуваючи смаку. Дивиться у панорамне вікно на місиво із низьких дощових хмар раньої весни, диму, пиляки, і ще невідомо чого. В квартирі такий присмерк, що наче зараз не обід, а ледь світає. Гасить недопалок у попільничці та обертається до Рона:

— Треба спробувати поспати. Думати, що далі, будемо потім.

— Не дуже хочеться спати, — бурчить Рон у відповідь та позіхає. Навіть не пробує прикритись рукою. Він просто намагається  не думати як все летить під три чорти. Он, вони ж ледь захистили дипломи, он, вони з Річардом пили і цілувались в той же вечір, а наступного ранку спали до обіду. Потім говорили, не вилізши з ліжка, що пора б і офіційно укласти шлюб… Рон із силою вдаряє відкритою долонею по столу та до крові кусає губи, намагаючись оволодіти емоціями. Виходить так собі. Річард хватає його за плечі та змушує нормально встати на ноги.

— Ти чого? — Річардів погляд сповнений переживання. Ронові від цього стає страшно. Не такий спокійно-самовпевнений, як завжди.

Рон губиться:

— Та нічого, — відштовхує його руки і йде в спальню.

Коли Річард, викуривши ще пару цигарок, таки йде за ним — Рон спить. Чи, принаймні, робить вигляд.

Річард йде до панорамного вікна, але не ризикує йти на балкон. Дивиться, дивиться, дивиться, як над містом розквітають вибухи. Дивиться, як низько пролітає військовий гвинтокрил. Практично пузом по дахам. Сірість міста вкривається все більшою сірістю пилу. Річард сіпається, чуючи якусь біганину у підʼїзді, вона виводить його із завмерлого споглядання, і він теж влягається в ліжко. Й не помічає, як зразу ж засинає.

Просинаються вони одночасно. Одночасно із вибухом, від якого бринить вся будівля. Не лиш шибки. Рон, толком не прокинувшись, летить до вікна.

— Відійди, ти що робиш! — лине йому вслід.

Рон не відходить, огризається:

— Та тут скло по міцності як стіна! — кладе на вікно долоню. Ледь прохолодне.

На вулиці вже стемніло. Від наступного близького вибуху по склу повзе тріщина. Рон дивиться на неї з невірою і робить пару кроків назад. Налітає на ліжко і падає. Зойкає.

Річард істерично сміється, закриваючи обличчя руками, потім піднімає Рона і тягне його до передпокою. Тут хоч дві стіни. Так, тут дзеркало, комод і диванчик. На дивані вони і вмощуються, підтягаючи під себе ноги, та бездумно читають новини в телефонах ще годинку. Все одно, слова та яскраві фото не складаються в єдину картину. Фото спалених міст звідкись із півночі, безкінечні колони військових та військової техніки (їхньої), фото молоді (усі в цивільному), яка копає окопи уже тут, на околицях Еланʼї.

— От і кінець світу, — Рон відкидає телефон на комод. Пояснює, ловлячи погляд Річарда: — світу, який ми знали і звикли. Точка неповернення. Та і ми тепер нікому не потрібні.

Рон підводиться й бере з верхнього ящика комоду великі ножиці. Річард спостерігає за ним, але мовчить. Рон теж утримується від пояснень. Перекидає довге гладке волосся наперед. Все так само мовчки, абияк, відрізає. Просто, щоб не заважало, покоротше.

Лише коли ножиці повертаються на своє місце в комоді, Річард сухо відмічає:

— Криво ж.

— Міг мені допомогти, — Рон дивиться на нього вовком.

— Ти ж не просив, — отримує у відповідь.

Рон хоче розкричатись, але не знаходить сил. Та й сенсу також. Сльози котяться по обличчю, і він мовчки залазить Річардові на коліна. Трохи розслабляється, коли Річард обіймає його.

— Боїшся? — Річард відчуває, як він тремтить в його обіймах.

— Мабуть, ні, — Рон відповідає із заминкою, розтягуючи слова, пробуючи хоч щось зрозуміти в собі. Але десь всередині себе таки знаходить страх. І в першу чергу — не страх того, що світ таки остаточно зламався, а страх, що його не зрозуміють.

— Мабуть? — пауза перед цим уточненням така довга, що Рон губиться.  Річард притискається губами до його скроні.

Рон тяжко зітхає, але без звичної драматичної награності:

— Ну, ми вже живі мерці, яке тут значення мають емоції? — кусає губи і таки продовжує: — Чому вони взагалі на нас напали? Ну, не хотіли бути у складі республіки — так чому заважати республіці у спробах влаштувати щось подібне до нормального життя?

— Ресурси, наша цивілізація, та вся наша планета, — Річард аж трошки оживає: — і так практично мертві, бо нам скоро їсти та пити буде нічого. Всім і буквально.

— Та я розумію, але не розумію, — Рон ховає обличчя у нього на шиї.

— І ти дуже гарно уникаєш питань, — в Річардовому голосі легкий докір, але Рон мовчить у відповідь. Рон думає, що йому справді страшно, і немає сил про це сказати, саме бо страшно.

Ще пара вибухів. Якась безкінечна мить тиші потому.

— Пішли, може, в метро? Там пересидимо? — Річард підводиться і йде в спальню. До шафи з одягом. Рон йде за ним, не заперечує. Тихий та слухняний. Просто тому що йому вже все одно.

***
На вулиці вони йдуть повільно, взявшись за руки. До найближчої станції метро — хвилин пʼятнадцять пішки, але вони вмудряються перетворити шлях майже на годину. Вони йдуть по вогкій слякоті та вже майже не реагують на низько пролітаючі літаки й гвинтокрили. А їх всіх розліталось багацько. Бачити державний герб на їхніх сірих боках заспокійливо. Схематичний білий птах у білому колі, промальовані лиш контури. В якийсь момент Рон думає, що ніколи не замислювався над цією символікою, над її можливими трактуваннями. Рон задумливо жує пірсинг в язиці, інколи зачіпаючи кільце в губі. Це заспокоює. Дає відчуття звичності.

Метро відчуття звичності забирає. Так, вони обоє тут бували безліч разів. Але тепер тут, прямо на платформі, під довжелезним ескалатором, набито людей. Вони сидять хто на чому, деякі прямо на граніті підлоги. Люди різні. Старі й молоді, діти, мужик, схожий на безхатька, ідеально вдягнена ділова леді з невеликим песиком. Діти, як заворожені, дивляться на песика, але не ризикують чіпати його руками.

І всі ці люди повертають на них голови, варто спуститися. Ці люди бачать двох високих молодиків. Один худючий і чорнявий, трошки неформальної зовнішньості, інший з гривою каштанового волосся до плечей, зеленючими очима і широченними плечима.

Рон, за звичкою, майже ховається у Річарда за спиною від допитливих очей. Річард же ігнорує ці погляди, здивовано спостерігає, як повільно проїджає, не зупиняючись, потяг метро, і тягне Рона за руку у дальній куток, де є трохи вільного місця. Вони всідаються на власні куртки.

Рон ризикує подати голос, натягуючи толстівку ледь не на вуха:

— Наскільки це дивно, що мені соромно за вгроблений шатл?

Річард обертає обличчя до нього і уважно дивиться.

— Що? Я про це не можу перестати думати останні пів години.

— Всім тепер явно плювати на той шатл, так що забий, — Річард приобіймає його, і Рон фиркає, вмощуючи голову у нього на плечі.

— Я розумію, але все одно не можу перестати думати, — йому хочеться кричати, але голос виходить ледь чутним у гудінні людського вулика.

До них підходить поліцейський, перевіряє документи, видає перепустку, каже пару банальних фраз про самоорганізацію та відповідальність, вони обидва кивають, поліцейський йде, не попрощавшись. Його темно-синя форма дуже виділяється на фоні різномастої хмари людей. Потім з ними пробує заговорити жінка середніх років, потім хтось ще, але не отримуючи толкової відповіді (ну, крім мугикання під носа), йдуть.

У сидінні в метро, харчуванні перекусами та спанні в одязі, у незручних позах, проходить пара днів. Пробують читати новини у телефонах, але в новинах не дуже зрозуміле місиво. Бої йдуть, але бойові загони супротивника далеко від столиці. Тут, в Еланʼї, лиш ракети та пара авіанальотів.

ППО ще не відладили як слід, думає Річард, але мовчить. Він знає, що те ППО є, мабуть, навіть в достатній кількості (столиця ж).

Тут, в метро, звуків вибухів не чутно. Тут затхле повітря і гамір таких самих, як вони. І Рон так поринає у апатію, що сіпається від несподіванки, коли Річард сухо цілує його у щоку:

— Сонце… — він хоче щось сказати, але передумує, ловлячи Ронів погляд. Натомість гладить його по плечу.

Рон із силою закусює нижню губу. А потім злегка відштовхує Річарда від себе, лізе до свого рюкзака і викопує в ньому антисептик для рук.

— Що, різко зголоднів? — Річард запитально зводить брову.

— Ні, подумав що треба пірсинг зняти.

— Чому? — від несподіванки Річард губиться.

— Тому що, — Рон трохи закочує очі під лоба: — сидіти в бомбосховищі, під обстрілами, обвішавшись пірсингом, ну дуже розумно.

— Враховуючи, як ти часто влазиш у бійки, зараз це звучить майже смішно.

Рон утримується від відповіді. В бійки він влазить, і часто, і взагалі, побився з більшістю хлопців на їхньому потоці в університеті, але прямо зараз у нього немає настрою продовжувати в тому ж дусі. І одне — побутова сварка, яка переросла в бійку (звісно, бо у Рона язик без кісток), а зовсім інше — війна. Можливо, він би відповів це Річардові, але слова не йдуть.

З губи виходить зняти зовсім просто, а от з язиком та кулькою між ключицями доводиться повозитись, Рон обережно складає зняте у внутрішній відділ рюкзака, і ставить Річардові питання, яке його давно гризе:

— Що ти плануєш робити?

— В сенсі?

— Та взагалі, із життям, — виходить істеричніше, ніж він намагався, тому не розвиває думку. Тим більше, всі оточуючі вже впиріщуються в них поглядами.

— Не знаю, ще не придумав, треба почекати, — Річард опускає голову йому на плече.

Вони чекають ще пару днів. Виходять на вулицю пару разів, навіть йдуть до власної квартири, прийняти душ та змінити одяг, нормально поїсти. У ці швидкі вилазки додому Рон щоразу стоїть біля вікна і дивиться небачачим поглядом на місто. Щоразу Річард ледь не силою тягне його із квартири. Вони не лаються, але й не пробують поговорити про їхні стосунки (чи будь-що інше серйозно-важливе у колишньому житті). Рон інколи поривається, але не знаходить слів. Він не звик настільки не відчувати нічого. Він не звик бачити цю розгубленість у Річардові.  Але вони, так само як завжди, можливо навіть трошки більше, тримаються за руки. Всюди. Завжди. Просто відчувати тепло долоні.

Люди в метро самоорганізовуються. Ронові та Річардові випадає стояти на верху ескалаторів та слідкувати за порядком, допомагати одинокому поліцейському перевіряти новоприбулих, хоч якось реєструвати людей.

Ще пару днів проходять змазано, проте вони вивчають на памʼять інтервали потягів й можуть тепер по цьому вираховувати час, не дивлячись на годинник. Звʼязок пару разів зникає, як і електрика, але щоразу швидко повертається. Вибухів над містом стає менше. “ППО налагодили” сухо відмічає поліцейський. Річард думає, що навіть не спитав його імені. Вони втрьох стоять перед входом на станцію і дивляться на безхмарне яскраве небо. Річард палить. Вже другу цигарку. Рона це дратує (але все одно не відпускає Річардової руки), цей постійний запах тютюну, дратує всі ці пʼять років що вони разом, але тепер це здається такою дрібницею. Тому Рон міцніше стискає його долоню своєю і питає знов:

— І що далі? Ми не можемо вічно сидіти на вході на станцію.

— Я думав про воєнкомат.

Рон і поліцейський здивовано дивляться на Річарда. Рон — розгублено. Лиш і знаходиться що з себе вичавити:

— Чому?

— Бо так буде правильно, — Річард не дуже налаштований на розвивання думки.

— А я? Я не хочу тебе відпускати… — Рон же просто не переживе якщо лишиться сам. Він просто не хоче знов вийти не потрібним.

— А ти хіба не підеш зі мною? — щире здивування у відповідь.

— А хіба я там комусь потрібний?

— Ну, ти скільки там років снайперською стрільбою займаєшся? Десять? — Річард розтоптує недопалок й дивиться, як на занехаяній клумбі зʼявляються перші весняні пагони.

— Так я ж в тирі, а не по людям…

— Та які вони люди, га? Не драматизуй, сонце, — Річард посміхається йому та мружиться.

— Тобто, хлопці, — поліцейський чіпляється сухорлявими пальцями в Річардове плече: — ви обоє чудово розбираєтесь в техніці, маєте водійські посвідчення, один ще й вміє стріляти, і просто сидите тут? Не пішли у військомат в перші ж дні?!

— Не вмію стріляти, а один з кращих спортивних снайперів міста! — Рон різко приосанюється, піднімає палець до неба, і тепер схожий на себе звичного із цією самовпевненою посмішкою. Що-що а хвалитись він любить та вміє.

Річард та поліцейський дружно зводять погляди до неба.

До вечора більшість людей із станції розходяться по домівкам, тому вони йдуть теж.

***
Квартира зустрічає пилякою та тишею. Вони не пробують зайнятися прибиранням, зразу беруться за збори. Документи, всі можливі посвічення, практичний одяг… Майже не розмовляючи, майже не відволікаючись на щось перехопити на кухні. Знов пару разів ненадовго зникає електрика. Вдалині виє сирена. Рон врізається в куток шафи в темноті та голосно лається, потираючи забите плече.

Рон завмирає як укопаний, коли Річард дістає ті самі ножиці з комоду та простягає йому:

— Допоможи підкоротити покоротше? — стягає гумку із волосся та трясе головою так, що волосся розсипається плечима.

Рон кладе одяг, який тримав в руках, на диван, і повільно підходить ближче. Відчуває сльози на щоках, але навіть не пробує їх витерти.

— Роне?

Рон не відповідає. Тягне руку до його щоки, повільно веде, а потім міцно обіймає, заривається пальцями в його волосся. Тихо видихає йому у вухо:

— Зараз, хвилинку.

Річард обіймає його. Долонею по вузькій спині, кожен хребець відчутний. Він знає, що це відчуття крихкості оманливе, і цим йому подобається ще більше. Не втримується від тихого “Я кохаю тебе”.

Рон зітхає та заглядає йому в обличчя, посміхається майже, як завжди, тихо шепоче “і я тебе” і цілує.

Річард думає лиш що цілуватися без пірсингу до біса дивно.

Зранку вони встають раніше будильника, розбуджені віддаленими вибухами, і зразу ж продовжують збори. Уникають зайвий раз дивитися у дзеркала. Достатньо відчуття суттєво коротшого волосся. Річард за звичкою пробує зачесати волосся назад долонею, але зачісувати нічого. Його це відчутно дратує.

Виходять з квартири лиш з наплічниками, перевіряють кожен чи точно-точно нормально закрився замок на вхідних дверях, і йдуть у вранішню сірість. Річард запалює. Затягується і із здивуванням спостерігає як Рон тягне руку:

— Дай.

Річард запитально дивиться на нього та затягається знов. Тільки моралей про шкоду паління зараз не вистачає.

— Дай і мені цигарку, кажу, — повторює Рон голосніше.

Річард віддає. Спостерігає, як Рон затягається, кривиться, намагається стримати кашель і затягується знов. Річард хитає головою та лізе в пачку за новою для себе.

Решту шляху вони йдуть мовчки, і намагаються йти швидше, бо літаків в небі стає більше. Пливуть сірими тінями в сірому ранку.

Перед воєнкоматом доводиться вистояти чергу із похмурих чоловіків та декількох жінок. І хоч людей біля сотні, стояння розтягається на пару годин. Пара годин на фінальне подумати чи передумати, подихати свіжим повітрям, але вони не знаходять бажання хоча б говорити між собою, не те що з рештою людей, які скупчилися тут.

Їх обох записують без проблем, кивають на побажання служити разом, вкрай задоволено посміхаються на Ронову посвідку зі стрілецького клубу. Вердикт короткий — в десант. Їх зразу ж відправляють чекати на задньому подвірʼї. Тут стоять пара автівок, ростуть якісь замучані безлисті дерева. Тут же під автівками сидять декілька військових. На лавці під деревами — пара цивільних.

Коли за кілька годин вони сидять у кузові грузовика, накритому легким тентом, який виїджає за місто, всі мовчать. Один із військових палить. Рон безвідривно витріщається на сідаюче сонце. Витріщається до того, що очі болять. Ні Рон, ні Річард, не дивляться назад на місто, яке вони залишають. Вони дивляться, наскільки виходить, лише вперед на степ, який пробуджується після зими, і думають як довго лишилось їхньому світу, коли вже звичний світоустрій так швидко тріщить по всім можливим швам.

Потім Рон листає новини в телефоні під скептичним поглядом Річарда (той уже не хоче бачити, що там ще сталося, чи скільки загиблих мирних жителів від чергової бомби).

— О, промзона в Кейренсі уже в зоні досяжності артилерії, наче майже знищена, — Рон ризикує порушити важку повислу тишу.

— А тобі-то що? — військовий здивовано дивиться на нього, наче вперше помічає.

Рон знизує плечима, і звичний для нього сарказм таки лізе, не дивлячись на обставини (Річард думає, що Рон заморився за ці пару тижнів бути тихим):

— Ну, можливо, що я звідти родом?

— А, так от чому у тебе вимова не наша, — фиркає чоловік середніх років навпроти.

Рон ледь стримується, аби не показати йому середнього пальця. Все ж, не хочеться починати службу зі сварки. Он, вже Річард попереджувально мружиться на нього.

Ближче до обіду наступного дня дорога практично закінчується, автівка пробирається по каменюкам та багнюці. Але, нарешті, зупиняється. Вони вилазять перед великими, але розхлябаними воротами.

Військовий, який їхав з ними, нарешті викидає цигарку і демонстративно відкашлюється, привертаючи до себе увагу:

— Ну, шановні містяни-добровольці, вітаю вас на полігоні нашої другої десантно-штурмової бригади. Вас чекають цілі два тижні вишколів тут, а потім будемо підключати вас до справи. І не дивіться так на мене, у піхоти он вишколи скоротили до чотирьох днів, так що вам, можна вважати, пощастило. Полазите тут по передгірʼям, постріляєте, подихаєте свіжим повітрям наостанок, — він хитро посміхається та закінчує парою сумнівних жартів, від яких Рон закочує очі собі на потилицю.

Тут знов перевірка документів, усні розпитування про навички, і Рона з Річардом зразу ж тягне на стрільбище дівчина у формі. Дівчина ледь сягає Ронового плеча маківкою, її коротке волосся відливає золотом в останньому промінні сонця.

Вона скидає свою гвинтівку і простягає Ронові, як і жменю патронів:

— Показуй, що вмієш. Не дивись так на мене, патрони тренувальні, — вона збентежено усміхається, але її голос сталевий.

— Я не на тебе, — Рон бере гвинтівку із її рук та оглядає: — а на оце. Коротка.

Дівчина зводить очі до неба:

— Не випендрюйся. Он ціль, — показує рукою на мішень повіддаль, яка є просто колодою на підставці.

Рон скорботно-драматично зітхає, пробує пожувати пірсинг та губиться, коли це не виходить. Бере гвинтівку та стає у стійку. З незвички не розуміє як поставити руки, а коли таки знаходить, тихо бурчить:

— Приціл косить, я просто на око краще бачу… — відкручує нещасний оптичний приціл (він явно бачив життя) та цілиться так. Один постріл, другий. Щоразу прямо в ціль, пара міліметрів між потрапляннями.

Дівчина хмикає:

— Непогано, значить з вами зараз і потренуємося, раз ми вже сюди прийшли. Буду швидше завтра пояснювати, як тримати гвинтівки решті.

— Цей, начальнице, — Рон розуміє, що вона не представилась: — а є шанси отримати щось трошки новіше та потужніше, ніж оце?

— Може й є, але це не до мене, та й ситуація постійно змінюється, — вона знизує плечима, перевіряючи ціль. Вона вертається до Рона і тикає його пальцем в груди: — Щось ти якийсь занадто активний, як для новоприбулого.

— Та це його нормальний стан, не переживайте, — фиркає Річард.

Дівчина наче лиш зараз його помічає:

— А ти чого сюди поплівся на стрільбище?

— А, — Річард щиро губиться (Рон не стримує пирхання): — ну, ми приїхали разом же.

— Я бачила.

— Ми партнери, — нарешті уточнює Річард.

Вона зітхає:

— Всі, хто сюди доїджали із партнерами, довбали мізки в три рази більше, ніж одинокі люди… — різко міняє інтонацію на більш ділову: — Ой, і вас же не перевдягли у форму, пішли відведу…

Вона прямує в сторону однотипних сірих бараків, за якими починається перелісок із покрученими вигорілими соснами.

По вечері в бараках ніхто ще не спить, але всі вже потомились, тому тихо. Декілька людей нарешті знайомляться, але більшість втикають в телефони чи розглядають видану форму. Зброя буде завтра. Зараз тут і новобранці і професійні військові, всі однаково на двоярусних ліжках, в декількох чималих (кожна людей на сорок) кімнатах.

— Ти знов новини читаєш? — Річард розглядає чіткий Ронів профіль у жовтувато-бляклому світлі від лампочки, яка на дроті висить зі стелі.

Замість відповіді Рон сідає ближче до нього та показує екран. Річард зразу впізнає ці фото з минулого літа. З тиру. У Рона всі руки в шкірняних браслетах, він чіпляється в довжелезну чорну снайперку мертвою хваткою, на ньому біла футболка бовтається як на вішаку, аж злазить з одного плеча. Волосся в розпатланому високому хвості, окремі пасма падають на обличчя. Ну і пірсинг. Рон посміхається так, що аж репається. Наступний кадр там же, тільки вони разом (цілуються).

— Гарно було, — сумно відмічає Рон і мостить голову Річардові на плече: — от би і сюди оту мою гвинтівку… Чому я її вдома лишив…

— Та що ж тобі не йметься?! — біля них зʼявляється дівчина зі стрільбища та зацікавлено заглядає в Ронів телефон.

Рон повертає екран так, щоб вона краще бачила, перелистує пару кадрів з того ж разу, зупиняється там де гвинтівку краще видно:

— Отаке щось можна буде влаштувати?

Вона присвистує і сідає прямо перед ними на підлогу:

— Оце у тебе запити… За пару днів приїде командир, поговориш, — вона зацікавлено розглядає Рона із Річардом: — скільки вам років? Чим ви займались раніше?

— По двадцять пʼять, ми скануваннями дальнього космосу займались, тільки закінчили університет… — їй відповідає Річард.

— На станції сиділи, отам нагорі, — Рон пояснює, помітивши її розгубленість, і тикає пальцем в стелю.

Дівчина закочує очі.

А далі щось думати, аналізувати чи ностальгувати (та хоч читати новини зайвий раз) стає ніколи. Звісно, спершу вони вжахаються новинам про декілька вирізаних сіл на півночі (жодного вцілілого, навіть серед дітей чи домашніх тварин), але потім звикають. Скоріше дивуються, якщо якийсь день таких новин немає.

Наступні дні вони бігають як угорілі, лазять в ліску, стріляють, і ще мільйон чого. Декількох найслабших відбраковують та відправляють в якусь іншу військову частину. Думати ніколи, але Річард встигає радіти, що до Рона повртається його звичний стан, а саме говірливість, причому говірливість піддівками та скептицизмом. На щастя, Рон не пробує ні з ким лізти в бійки чи всерйоз лаятись, але манера мовлення у нього стає звично зміючною. Дівчина-інструкторка роздобуває Ронові кращу гвинтівку, тому тепер Рон з нею навіть дружить.

А от і останній день. Завтра зранку розподілення хто куди і відʼїзд на постійне місце служби. Річард неймовірно радіє, коли повідомляють що пари розбивати не будуть, але старається це не дуже показувати. Рон просто весь урочистий. Не випускає з рук новеньку сяючу гвинтівку, тягає в Річарда цигарки. Але до вечора він серйознішає.

Перед сном вони курять вдвох на подвірʼї. Тихо, звідкись із віддаля чутно рокот літака.

— Готовий? — Річард кладе долоню йому на плече.

Рон одразу не розуміє, що він має на увазі, тому мружиться, вдивляючись в його обличчя і одночасно стараючись не кашляти від цигарки. Ховає телефон у кишеню. Гасить недопалок та ловить Річардів погляд:

— Вони вмиються власною кровʼю.

— Вони нею захлинуться, — Річард із натиском веде долонею по його щоці, перш ніж поцілувати.