НеБезпечний простір

— Мене звати Ганна Т., 36 років. Європейка. Середній зріст, середня вага, сірі очі. Природний колір волосся — русявий. Самотня. Маю собаку породи ескімоський шпіц. В контакті з аномалією не перебувала. На місце у сховищі поза Землею не претендую.

Ганна механічно проговорювала відповіді на питання анкети вже втретє. Або вчетверте? Вона не рахувала. Просто хотіла закінчити цю виставу.

Менеджерка компанії «Безпечний простір» кивнула, клацнула мишкою — і нарешті зупинила запис. Ганна видихнула, відсунулась від крихітного, пильного ока камери. Стиснула пальці на холодному підлокітнику стільця — і тут же пожалкувала. Відполірована поверхня крісла була такою, що не зберігала тепло, а ніби створена для того, щоб його висмоктувати. Бліде люмінесцентне світло засліплювало, відбиваючись від таких же безбарвних стін і столу кабінки.

Ганна відчувала дежавю. Це місце, слова стандартної відмови, які вона проказала для відео, видавались знайомими. Наче вона була тут не раз. Відчуття, що вона застрягла, було липким, як дотик чужої руки.

— Маю повідомити, що ваш собака входить до переліку рідкісних порід, які підлягають збереженню, і пропоную забронювати за вами місце в черзі у сховище четвертого к-к-к-к-класу. Я-я-я-я-якщо маєте достатній ресурс, ви мож-ж-жете його придбати поза ч-чергою.

— Що? — Ганна глянула на менеджерку, голос якої на мить зламався і став, наче зіпсований запис. 

Менеджерка почала спочатку, ніби нічого не сталося, але Ганна перервала її: 

— Ні, дякую, — вона глянула на свого собаку, який сидів на підлозі поряд. Кокосик крутив пухнастою білою головою, принюхуючись до штучного запаху чистоти.

Менеджерка не спускала з Ганни очей, очікуючи на стандартну фразу. 

— Я відмовляюсь.

У відповідь вона кивнула і продовжила щось набирати на комп’ютері. Клац. Клац. Клац. Ритмічний стук клавіш розходився рівними інтервалами й зливався зі звуками, що доносились з інших кабінок. За ним Ганна не чула власного дихання, навіть легкого шурхоту одягу — тільки механічне, бездушне клацання.

Загудів принтер: ж-ж-к-жум-жжик-жум-жижик-жижик.

Клацнув степлер, скріпивши анкету і конверт з відеозаписом відмови. 

— Дякую, що пройшли особисте анкетування в компанії «Безпечний простір». — Ганна взяла з рук менеджерки ще теплі аркуші. — Гарного дня.

Ганна посміхнулась і кивнула у відповідь, поспішаючи забратися звідси. Вона легенько смикнула Кокосика за повідець, щоб поквапити. 

Загальне приміщення по цей бік кабінки було схожим на лабіринт. Проте Ганна не могла позбутися відчуття, ніби ступила на кладовище. Високі білі будки стояли рівними рядами, не відкидаючи тіней. Світло ламп заливало простір, не залишаючи жодного шансу тіні чи сумнівам. З кабінок чулися голоси та сухе, механічне клацання. Імена, адреси, відмови. Кожне слово здавалось частиною скупої епітафії. Тут в житті ставилась крапка. Майбутнє ставало визначеним.

Зненацька перед Ганною виросли двері, немов вислизнули із простору між реальностями. Лискуча поверхня віддзеркалювала її спантеличене обличчя, а механічне око посередині кліпнуло. Дверна ручка у формі простягнутої долоні потягнулась до неї. Ганна відсахнулась і зіштовхнулась з дівчиною в пухнастому светрі, що саме вийшла з найближчої кабінки. Вона терла серветкою заплакані, обрамлені густющими віями, очі.

— Вибачте, — машинально бовкнула Ганна.

— Та пішла ти, — бовкнула незнайомка і рушила далі у напрямку, який вказували зелені стрілочки на підлозі. 

Чорні двері зникли так само раптово, як і з’явилися. Ганна підсмикнула Кокосика, і вони поспішили до виходу, не обертаючись.

Надворі було безлюдно. Мрячило. Вулиця поволі звільнялась від залишків почорнілого, поточеного водою, снігу, що танув і вкривав стежки болотом. 

Перед офісом «Безпечного простору» — компанії, що будувала нове майбутнє на Місяці, — світ доживав свої останні дні, але люди все ще сперечалися про те, що насправді відбувається.

Офіційна версія стверджувала, що Земля потрапила в поле невідомої космічної аномалії, яку тримала своєю гравітацією. Проте вірили в неї не всі. Одні вважали, що поява дверей це спроба іншопланетян зв’язатися з нами, але людство не здатне їх розуміти. Були й ті, хто стверджував, що справжній світ давно зник, а ми — лише залишки свідомості, що застрягли в симуляції, яка дає збій.

Дехто бачив у цьому змову «Безпечного простору» та урядів певних країн, які створили видимість катастрофи, щоб узяти людство під тотальний контроль. Інші ж молилися, бо вважали, що наближається кара Господня.

Сходилися всі лише в одному — щось швидко поглинало Землю.

Першими зникли птахи. Одномоментно. Не лишилося жодного виду, жодного пера, жодного гнізда на жодному дереві. Наче їх і не було зовсім. Потім, так само раптово, зникли деякі острови й частини материків. Деякі потім поверталися, але не всі. Їхні мешканці нічого не знали про свою відсутність. Для них життя протікало так, наче нічого не сталося. 

Ганна вийшла на вулицю і зупинилась на сходинках біля виходу. Тільки зараз вона згадала, що все ще тримає папери й спробувала акуратно скласти їх в рюкзак. Просто на газоні перед офісом «Безпечного простору» стояв, криво припаркований, чорний седан. Одне з його коліс хтозна-коли спустило. Але зараз він рухався, ритмічно погойдуючись.

Дрібні краплі дощу виблискували на капоті, осяяні світлом реклами з великого монітора. Картинка майбутнього у місячному місті, яке збудував «Безпечний простір», перервалась промовою голови корпорації. Одягнена в біле, вона говорила про майбутнє, переважно для тих хто має гроші:

— Наша місія — подарувати кожному новий дім. Так, цей дім буде на Місяці. І так, зараз ми називаємо його просто «сховищем». Але ц-ц-це лише тимчасове слово, адже обрати ім’я для місця, де твориться нове м-м-м-айбутнє належить тим, хто вже зробив к-к-крок упере-е-е…

Раптом екран блимнув, звук зник, і картинка розпалася на сотні кольорових квадратів. Реклама, старі кадри з новин, архівні звернення зливалися у хаос, а потім з нього склалась ілюзія з видом величезного механічного ока. Те саме око, що і на чорних дверях, які явилися Ганні в лабіринті з кабінок. Вона застигла, їй здалося, що око дивиться просто на неї.

— Твою ж… — її долоні спітніли, й вона різко запхала папери, підхопила песика і пішла геть.

Ледве зберігаючи рівновагу, вона ковзала по грязюці до метро. «Безпечний простір» подарував місту кілька безпілотних вагонів. Вони ходили раз на кілька годин в кожен бік. Хай рідко, але хоч якийсь транспорт. А ще цілодобовий і безплатний.

Ганна донесла песика аж до переходу, що вів у підземку. Її рука затерпла, тож вона обережно поставила собаку, щоб трохи розім’яти задерев’янілі пальці. Сильний порив вітру приніс із тунелю запах розжареного металу, сечі та порожній паперовий пакет. Кокосик прискіпливо обнюхав його, а тоді… надзюрив. 

Ганна глянула на обрій — сутінки поступово накривали місто. Вони спустились у безлюдний, слабко освітлений перехід.

Тунель, був обклеєний строкатою мішаниною з плакатів, що пропонували порятунок душі та тіла, розваги перед кінцем світу та квитки в примарне майбутнє. 

Вже точно фінальний. «Концерт Степана Гіги! «Цей сон», «Золото Карпат», «Яворина» та інші безсмертні хіти». 

Група Свідків Судного дня пропонувала знайти спокій та спасіння в рядах своїх парафіян. Вони поклонялися дверям як божеству, обіцяючи, що лише обрані пройдуть крізь них у новий кращий світ. 

З іншого плаката на Ганну дивився мультяшний тарган. Він усміхався й показував великий палець вгору над написом: «Ми виживемо! Дверима нас не зупиниш!».

Вигоріла реклама туристичної агенції пропонувала «Гарячі тури» до місць, які вже зникли з поверхні планети.

Проте більшість постерів належали «Безпечному простору». Вони закликали повідомляти про випадки проявлення аномалії, дверей чи чогось іншого, пройти особисте анкетування та придбати місце у сховищі на Місяці за вигідними умовами. Майже всі вони були почеркані чорними гнівними написами.

Біля назви компанії з’явились жирні букви: НЕ. «НЕ«Безпечний простір», а дружню посмішку очільниці затьмарили слова: «ЗМОВА» і «ЗРАДА». 

Хтось намалював на постерах чорний силует дівчинки, що тримала за лапку ведмедика і, наче, розглядала рекламу. Плакати обіцяли ідеальне життя у сховищі місячного міста, в той час, як міста на Землі безслідно зникали. Над її головою, у нерівній бульбашці, звучало питання: «МАМО, А У НАС БУДЕ СХОВИЩЕ?»

Нарешті Ганна дійшла до входу на станцію. На всіх турнікетах горіли зелені стрілки. Ганна пройшла крізь них і опинилася на платформі, залитій фірмовим нестерпно білим світлом. Звук її кроків відбивався від колон і розходився луною по станції. Кілька людей, що чекали на потяг, мляво звели на неї очі.

Безпілотні вагони прибули швидко. Ганна зайшла в останній і сіла в кінці, ховаючись від випадкових поглядів, які часто привертав її пес. Через дві станції потяг випірнув на поверхню, і перед нею розкинулося місто.

Вона колись любила розглядати вечірній Київ. Він здавався їй полем кульбабок, що світяться в темряві. Зараз місто також сяяло, але інакше.  Квіти-вогники зникли, тепер десь над водою спалахували феєрверки, десь у небо впиралися різнокольорові промені нескінченних «Вечірок кінця світу», а десь чорніли провалля, поглинутих аномалією кварталів. Ганна силувалась пригадати, що там було раніше, але не змогла.

Потяг знову пірнув у тунель, обірвавши картинку. Ганна підвелася, зручніше прилаштувала песика і приготувалася виходити.

Піднявшись на поверхню, вона роззирнулась. Уже стемніло, але вулицю не освітлював жоден ліхтар. Повітря було холодним і пахло горілим папером, пилом і залишками диму. 

По території житлового комплексу, що впритул прилягав до входу в метро, повільно снував маленький робот-прибиральник. Він тихо гудів, і без поспіху спалював органіку в спеціальному внутрішньому контейнері. Там же спресовував інші відходи у брили темного брухту і складав у сміттєвий бак. На їхніх боках, робота і контейнера, холодно відбивав залишки денного світла логотип «Безпечного простору».

Ганна поставила Кокосика на землю. Аж раптом повз них пронісся яскравий рій велосипедистів. Наляканий песик відскочив і зайшовся сердитим гавкотом.

— Коко, цить! — шикнула вона і побіжно прочитала на спині останнього в групі: «Кручу, поки є дорога».

Велосипедисти швидко зникли у сутінках міста, а небо вдалині розірвали гучні феєрверки. Ганна майже звикла до цього гуркоту, що, бувало, тепер не вщухав днями, але для неї він був ненависним. Після війни вона більше ніколи не відчувала в цих звуках свята.

Ганна пошарила в кишені куртки й дістала маленький ліхтарик — знахідка часів блекауту та екстрених відключень світла. Він мав прищіпку і додаткову лампочку збоку. Вона причепила його до лямки наплічника, створивши перед собою освітлений острівець. Кокосик принюхався і, можливо, згадав дорогу, тому потягнув її на пагорб, де тіснилися багатоповерхівки. Там на них чекав батько.

Вони зайшли у провулок. Він був порожній і мовчазний, хоча колись тут вирувало життя. Раніше о цій порі перші поверхи світилися теплими вогниками кав’ярень, аптек, зоомагазинів, салонів краси та маленьких продуктових крамничок. Зараз про це нагадували лише вигорілі на сонці пошарпані вивіски та вибиті вітрини, що чорніли проваллями порожніх магазинів.

З цікавості Ганна заглянула всередину кав’ярні, де колись брала собі ранкову каву. Дерев’яний прилавок усе ще стояв на місці, в на стіні залишився старий менюборд із блідими написами. Ніхто досі не виніс це місце до останнього цвяха.

Вони проминули ще один закритий магазинчик, і на зустріч їм вигулькнула парочка в яскраво-рожевих панамках і довгих розхристаних шубах, накинутих на голе тіло. Побачивши Кокосика, чоловіки охнули в унісон і присіли, простягаючи до нього руки. Вони белькотіли до собаки щось ніжне і нерозбірливе.

Пес сторожко озирнувся, зиркнув на Ганну, а потім показно і гордовито обійшов чоловіків стороною. Вони зайшлися сміхом, кричали йому навздогін прощання та голосно чмокали, посилаючи повітряні поцілунки.

— Ого! — промовила Ганна зі смішком. Коко озирнувся, ніби зрозумів, що вона насміхається з нього. — Треба було завести тобі ТікТок, а?

Трохи засапавшись, вони піднялись на пагорб. Дворик між багатоповерхівками заливало світло промислових ламп. Ганна замружилась, а коли очі звикли, вона побачила біля парадного входу швидку з прочиненими дверима і двох поліцейських.

Вона підійшла ближче: перед машиною стояла каталка, накрита чорним. З глухим ударом її ніжки склалися, колеса шурхнули по підлозі й чорний пакет зник у кареті швидкої. Медик в комбінезоні, як в часи ковідної пандемії, грюкнув дверима і сів в кабіну. Загарчав мотор, змішуючись з криками жінки в халаті, яка розмахувала руками перед поліцейськими.

— …т-т-т-триклятущі … випав… це на вашій-й-й-й совісті, ледацюги!

В її кишені дзвонив і ритмічно блимав телефон, наче перегукувався з яскравим вогням вечірки в будинку навпроти. З-за спини жінки визирав підліток, переминаючись з ноги на ногу.

Мало хто тепер звертав увагу на такі трагедії. Вони стали буденністю. Не затримуючись, Ганна повела Коко у під’їзд. 

Двері батькової квартири були просто біля сходів на першому поверсі. Зсередини почувся глухий, але сильний кашель. Ганна поспішно дістала з рюкзака в’язку ключів і вибрала той, що висів на окремому кільці. Один оберт і двері прочинились. В коридорі, зігнувшись в приступі беззвучного кашлю, стояв старий у спортивках. Він вдарив себе кілька разів кулаком по коліну, викашлявся ще раз і з полегшенням видихнув.

— Фух, — глянув він на гостей. — О, привіт, доця!

— Привіт, тату. Все добре? — вона насупилась, вдивляючись в його розчервоніле обличчя.

— Так, — батько здивовано звів брови. — А що?

— Ну, в тебе дуже кепський кашель, — вона зайшла в передпокій, смикнула Коко за повідець, аби поквапити його і зачинила двері.

— Дурниці, — махнув рукою старий. Він схопив окуляри, що теліпалися на комірі домашньої футболки й звичним рухом причепив їх на кінчик дуже широкого носа. По-професорськи кахикнув, нахилився до Кокосика, що влаштувався на килимку під дверима.

— Коко, що з тобою сталося, друже?!

Ганна застигла з курткою в руках і обернулась. 

Пес сидів, нахиливши голову, а по його боках розходилися чорні грязьові плями — весняна відлига пофарбувала його білу пухнасту шубку.

— Та ну тебе, налякав, — засміялася вона й жартома поторсала батька за плече. — Зараз я його викупаю. 

Ганна повісила куртку, підняла песика і на витягнутих руках понесла до ванної. 

— У тебе ж є фен?

— Глянь у шухляді, — батько потер чоло, наче намагався згадати забутий сон. — Мамка там десь тримала.

За годину Кокосик був знову білосніжним, пухнастим і сухим. Він одразу ж кинувся стрибати по дивану, стискаючи в зубах м’ячик.

— Фух, — Ганна впала на табуретку біля вікна. Рукави її худі хоч і були закочені вище ліктя та все одно на них темніли мокрі плями.

— Голодна? — батько перемішував щось у киплячій каструлі.

Вона з цікавості витягнула шию аби зазирнути в крутий окріп.

— Макарошки. Сам зробив. Пам’ятаєш, колись ти колись купила таку штучку. Насадку на м’ясорубку. От я накрутив.

— Яка розкіш! Де ти взяв борошно? Зараз його не знайдеш.

— У мене… — він зробив багатозначну паузу і глянув Ганні у вічі, — є. Якщо треба, доця, то бери, — він повернувся до помішування окропу над яким уже піднялась піна. — Там оно в шафі пів мішка.

— Добре, тату, — збрехала вона. — Я подумаю. Може, тобі допомогти?

— Та сиди! — махнув він. — Набігалась же ж за день. Я вже закінчив. Зара тільки чайку заварю. Вода закипіла.

— То давай я заллю.

Він кивнув. Ганна швидко знайшла заварник і чашки – все стояло там же, де і за часів її дитинства. От тільки тепер замість «Ерл Грею» чи «Байхового», її батько тримав пузаті пластикові пакети сушених трав. Кропива, ромашка, липа, м’ята і ще щось, що буяло влітку у парку неподалік.

— Калину товчену ще візьми, — проказав він не обертаючись. — Там, глянь, у нижньому ящику.

В шафі Ганна знайшла кілька баночок з застиглим, наче желе, червоним соком. Вона взяла одну з них і поставила на стіл. Батько вже розставив їхні улюблені різномасні тарілки й щедро наповнив їх паруючими спіральками. Від їхнього запаху Ганна відчула тепло спогадів і на мить перенеслась в сільський будинок, де провела дитинство, в часи, коли світ був безпечнішим і простішим.

— Я знову їх бачила, — випалила вона, не розуміючи до кінця навіщо.

Батько глянув на неї очікуючи продовження.

— Просто в офіси «Безпечного простору». А потім було ще дещо дивне…

— Нікому не сказала? — перервав він.

— Ні.

— Добре. Правильно, доця.

— Знаєш, — вона запнулась, колупаючи виделкою білі спіральки, наче десь серед них були й влучні для цієї розмови слова. — Я не розумію, чому… Якщо ти знаєш, що відбувається, чому б це просто не припинити. 

— Це неможливо.

— Ти вчив мене, що немає нічого неможливого.

— Ну, — хмикнув він, продовжуючи наминати. — Зараз світ проходить через дивовижні, аномальні, зміни. Поки що він лише мрія, яка тільки намагається втілитися. Наче як метелик в лялечці, — він підняв кривий вказівний палець вгору і надхненно глянув на доньку.

— Тату! Ну до чого тут це? Визирни у вікно. Глянь, що коїться. Що це за мрія така?

— Якби ми з твоєю мамою тоді знали… Що «Безпечний простір», ці корпоративні падлюки, насправді замислили. Оцього всього, — він обвів пальцем коло, — не було б. Це на їхній совісті. 

По короткій паузі він продовжив:

— Вони тільки вдають, що хочуть захистити, дати другий шанс людству. І де?  — На Місяці! В холодній, голій, висушеній пустелі, що бомбардується астероїдами. Я ніколи не думав, що хтось поведеться на цю дурницю. 

— Ну, як бачиш, — бовкнула Ганна. — Люди віддають останнє, щоб хоч потрапити в чергу до цієї «пустелі».

— Так ото ж, — винувато видихнув він.

— То, може, час це припинити?

— О, вони б цього хотіли, — уїдливо відповів батько.

— А ти?

— Не починай, — урвав він її жестом, але Ганна все ж продовжила.

— Тату, у тебе, мабуть, запалення, або щось гірше. Тобі потрібна допомога, ліки! А ти? — вона безсило розвела руками. — Ховаєшся, змушуєш ховатись мене. Замість того, щоб збирати бур’яни в парку ти б міг… Ти той, хто може відвернути катастрофу. Зупинити зникнення світу. Врятувати людей.

— Чого ти хочеш? — гаркнув він. — Чи ти забула, як зник Труханів острів і журналісти чатували біля нашого дому, аби насміхатися наді мною. Я казав тоді, що це ілюзія створена «Безпечним простором», що це всього лише технологія. Так, технологія здатна змінювати реальність, але просто тех-но-ло-гія! Мені не вірили. Не вірив ніхто, — додав він трохи заспокоївшись. — Інтерв’ю «безпечників» тоді давали по всіх каналах! Обов’язково! Наче… Наче, прогноз погоди якийсь. І вони свідомо брехали, що не причетні до зникнень. Вивчають аномалію. Будують місячні міста, щоб врятувати людей. А мене… Мене вони називали «невдоволеним працівником», якого звільнили через «пиятику на роботі». Хоча всі знають, що я не п’ю.

Він різким рухом відсунув тарілку з залишками вечері. Виделка дзвінко ляснула й упала на стіл.

— Тебе я прошу не висовуватись, щоб захистити. Я дав матері обіцянку подбати про тебе.

— Вона зникла, — холодно відповіла на це Ганна. — Вона просто пішла. Залишила тебе, мене усе заради свого проєкту. Я просила її не йти. Благала. А вона відштовхнула мене і зайшла в ці триклятущі лупаті двері.

— Вона стоїть за важелем, — сказав він тихо. — Тільки по інший бік екрана.

— Що це значить?

— Знаєш… — він встав витираючи рот рушником, який за звичкою завжди тримав на коліні замість серветки. — Я, мабуть, піду спати. Втомився, страшне. Ти ж сама постелиш собі?

Ганна дивилась на нього запитально, але він вдав, що не помічає.

— От і добре. Кх-кх! Кхи-кхи!

Раптом він зайшовся у нестерпному кашлі. Зігнувся навпіл, і відігнав жестом Ганну, яка підхопилася аби йому допомогти. Коли приступ минув, він розпрямився, а тоді весь розчервонілий і трохи дезорієнтований мовчки пошкандибав до своєї кімнати.

— Я принесу чай, — гукнула Ганна йому навздогін. Але він промовчав.

Вона дивилася вслід батькові, прислухаючись до скрипу підлоги. У дальній кімнаті спалахнуло слабке жовте світло – нічник, при якому він зазвичай читав. Ганна встала.

Щоб якось заспокоїти думки, вона почала прибирати зі столу. Недоїдені спіральки, що зовсім не лізли в горло, повернулись в каструлю. Не те щоб вони були несмачні – просто тривога стискала шлунок і хапала за горло.

Вона налила трав’яний чай у чашку і, спостерігаючи за ледь помітною парою, що здіймалася над нею, розмірковувала про те, що їй взагалі відомо про власних батьків?

Вони були науковцями. Для всіх і завжди вони були просто фізиками. Без подробиць. Працювали в лабораторії «Безпечного простору». Без подробиць. Про те, що вони творці проєкту колонії на Місяці вона дізналась з новин. Батько тоді виправдовувався, що це було секретно, і що вважав ніби жити там будуть шимпанзе. А мати? Якось вона прибігла додому вночі, розбудила батька і вони щось довго пошепки обговорювали зачинившись у ванній. Навіть включили воду в душі, щоб їх не було чутно. Ганна намагалась підслухати, але шум води глушив слова, і вона мало що зрозуміла. Мова про те, що компанії треба завадити. Що на те аби все вдалося потрібен час. 

Відтоді минуло десяток років, але «час» так і не настав.

Ганна взяла батькову чашку за вушко, але вона виявилась на диво гарячою. Ганна різко смикнула руку назад, аж вміст трохи розхлюпався. Щоб захистити долоні, натягнула рукави худі, обхопила чашку й понесла в дальню кімнату.

— Чайок, — весело оголосила вона з порогу, намагаючись приховати справжні почуття.

— Дякую, доця, — він навіть не глянув на неї, зосереджено стрибаючи поглядом по рядках давно завченої книги. — Постав десь, — він махнув на завалену різними томиками та нотатками тумбочку біля ліжка, послинив палець і перегорнув сторінку.

Ганна посунула чашкою стосик списаних маленьких кольорових квадратиків і повернула її вушком до батька.

— Обережно, гаряче.

Той лише мугикнув у відповідь.

Вона склала руки на грудях і обперлась плечем об стіну. З дитинства він закарбувався в пам’яті саме таким: загорнутий у картатий плед, напівлежачи зосереджено читає. Товсті окуляри, що ледь тримаються на кінчику широченного носа, виблискують у тьмяному світлі нічника. Над ним нависає велике огидне сімейне фото, де вони не схожі на себе, обрамлене пластиковою рамкою, до якої він навіть забороняє торкатися. Тільки зараз у нього під боком дрімає Кокосик.

Її серця торкнулася злість.

— То ти отак просто лежатимеш?

— А що?

— Ти ж знаєш.

— Ні, — він перегорнув чергову сторінку, не піднімаючи погляду.

— Розкажи мені правду про те що відбувається.

— Ні, — безапеляційно заперечив він.

— Прошу. Хай не заради себе, то хоч заради мене.

Він помахав головою, а тоді відклав книгу і запитав:

— Пам’ятаєш, чого ми тебе вчили?

Ганна спантеличено знизала плечем. 

— Робота без плану — просто метушня перед поразкою. Ми з мамою маємо план, і я його дотримуюсь. Твоя мати пішла на жертву, зайшла у двері, опинилась по інший бік реальності. Люди. Погані люди з «Безпечного простору» її шукають. Щоб не допомагати їм, я не шукаю її. І тобі не раджу.

— То всі хто заходить у двері також опиняються по інший бік реальності? — по її виразу обличчя було видно, що вона не вірить в це припущення. — Як ти знаєш? Звідти ніхто ще не повертався.

Замість відповіді він знову повернувся до читання.

— Та заради ж Бога! — Ганна сплеснула руками, відштовхнувшись від стіни.

У двері подзвонили. Кокосик, який дрімав, попри гучну розмову, тепер підхопився і зайшовся гавкотом. Але до дверей не побіг.

«Нова радість стала, яка не бувала!» — почулося з хідника.

— Хіба зараз Різдво? — глянула вона на батька, який в мить пожвавішав і відклав книгу.

— Відчини, — попросив він.

— Хто це? 

Колядка, наспівана тоненьким дитячим голосом, ставала гучнішою.

— Та, сусіди. Відчини. Відчини, будь ласка, — тараторив він, відправляючи жестом Ганну в коридор. 

Вона вийшла з кімнати й відчинила коляднику. Перед нею стояло курчаве дошкільня з картонною свічкою, вирізаною з якоїсь упаковки, і горланило на весь під’їзд колядку, складаючи в одне ціле слова, мабуть, з усіх відомих йому пісень. За ним стояла молода жінка в зеленому светрі. Вона прошепотіла самими губами: 

— Вітаю, — і ніяково посміхнулась.

Малий швидко доспівав і простягнув наполовину повний цукерками заяложений пакет.

— Ем-м… Тату? — гукнула вона до кімнати. — У нас є цукерки?

— Отам-о візьми.

— Де?

— Там-о, в шухляді!

— В якій? — пробурмотіла Ганна роззираючись в маленькому передпокої. 

— Он там, — жінка в зеленому светрі вказала на комод, що стояв впритул біля дверей. Ганна смикнула на себе верхній ящичок і ахнула. Він був забитий солодощами. Вона вибрала кілька цукерок, орієнтуючись на німі підказки жінки у светрі й пригостила хлопця.

— Дякую за колядку! — сказала Ганна і поворушила його кучері. — У тебе вийшла дуже гарна пісня.

— Ви дочка Петровича? — запитала жінка.

— Ганна, — простягла вона руку.

— Привіт, Ксюшо, — гукнув з кімнати батько. — І Андрійку привіт!

— Привіт, дідо! — гукнув хлопчик і глянув на маму. Вона кивнула, і малий, обминувши Ганну, побіг в кімнату. Звідти донісся веселий сміх тата, нерозбірлива розповідь хлопчика і тихеньке гарчання Кокосика.

— З ним все добре? — Ксюша сховала руки в кишенях і кивнула в глиб квартири.

— З татом? Важко сказати. Застуда, мабуть, — сказала Ганна. — Пару днів і буде як новенький. Сподіваюсь. Я поки поживу з ним, а далі побачимо.

— Зрозуміло, — кивнула сусідка.

Раптом, наче в мареві, за спиною гості виросли двері. Чорні, лискучі, з простягнутою долонею замість ручки й велетенським механічним оком. Воно розплющилось, і під важкими повіками відкрився диск, поділений на три сектори: синій, жовтий, червоний.

— Які плани на кінець світу? — випалила Ганна, намагаючись повернути увагу гості. Ксюша саме почала розвертатися, помітивши її здивований погляд.

— Чекатимемо смерті… чи зникнення в купі цукерок, напевно, — ніяково посміхнулася Ксюша. — А ви?

— Мабуть, теж, — Ганна кивнула на ящик, звідки стирчала затиснута цукерка «Ліщини».

Вона знову глянула гості за спину, та дверей уже не було. Тільки порожня стіна.

За мить у коридор влетів Андрійко, стискаючи в руці жовту паперову жабку. Колись батько складав такі для Ганни, і вони влаштовували змагання — чия стрибне далі. Вона навіть пригадала, що тоді виробила свою стратегію перемоги.

— Дивись, мамо! Якщо натиснути тут, вона стрибає! — він схопив Ксюшу за руку й потяг до під’їзду.

— Ну, то ще побачимось, — махнула вона на прощання.

Ганна зачинила за гостями й повернулась до батька. Він гладив Кокосика і замріяно дивився в стелю. Вона прихилилась до одвірка плечем.

— Він колядує щодня, — пробурмотів батько. — Ходить по сусідах і збирає ласощі. Для нього кожен день святковий і… — він підняв брови, стишив голос, наче ділився таємницею, — знайшлися ті, хто грає з ним в цю гру. Ми разом стоїмо в чергах, де роздають залишки солодощів по талонах. Аби мені хтось сказав, я б не повірив.

Ганна хотіла сказати, що щойно бачила двері, але промовчала. Злість на батька, цього упертюха не дала їй зізнатися.

— Чому ти не ділишся зі мною вашим з мамою планом? В чому він полягає? Може, я б допомогла? Вони ж мені явились першій у світі.

Батько глянув на неї поблажливо. 

— Доця, — сказав він. — Інколи, щоб допомогти потрібно не заважати. Всьому свій час. Незабаром все закінчиться. От побачиш.

В кутику правого ока у неї з’явилась сльоза. Вона стерла її долонею і вийшла з кімнати.

— Я прогуляюсь, — кинула вона через плече. Батько не відповів.

Ганна накинула куртку і вибігла надвір. Вона вдихнула вечірнє прохолодне повітря, але це не полегшило дихання. На груди їй тис велетенський тягар змішаних почуттів і спогадів. Вона була впевнена, що двері пов’язані саме з нею. Цьому не було жодних підтверджень, вона просто це відчувала. Або хотіла вірити. 

Раптово вона розплакалась. Сльози накотили нізвідки й повністю підкорили її. Ганна сіла на бетонний стовпчик, на якому колись трималася лавочка біля під’їзду, і закрила обличчя руками. 

Вона не знала скільки просиділа так, здригаючись у беззвучних риданнях, аж раптом на неї впала тінь. Щось з’явилось між нею та блиманням кольорових вогнів вечірки, яка не припинялась у будинку навпроти. Вона підняла очі. Перед нею стояли двері. Такі самі що і в офісі «Безпечного простору» і в під’їзді батькового дому. Ганна скочила на ноги.

— Чого ти хочеш?! — закричала вона. — Зникни! Забирайся!

Двері не зникли. Ледве помітний імпульс пробіг їх поверхнею. Око кліпнуло. Диск закрутився, а коли зупинився, червоний сектор блимнув. Раз. Двічі.

— Це що, якась гра?

Диск знову крутнувся. Тепер блимнув синій колір.

— Ти зі мною говориш? 

Диск закрутився.

— Якщо так, то покажи, — вона замружилась, не вірячи тому, що говорить. — Покажи знову червоний. Двічі.

Диск крутнувся знову, а коли зупинився червоний сектор блимнув двічі.

— Прокляття! 

Ганна схопилась за голову і почала сновигати вперед-назад перед дверима. Вона гарячково міркувала про те, що тепер робити, гадала чи знає її батько про те, що двері можуть спілкуватися за допомогою кольорів, розуміють мову? Їй одразу закортіло задати їм безліч питань, але вона зупинилась на найважливішому.

— Скажіть, де моя мати? Стоп, — її думки гарячково скакали. Концентрація вимагала неймовірних зусиль. Вона вдихнула і повторила спробу: 

— Жінка, на ім’я Валентина, моя мати, досліджувала вас і зникла багато років назад. Вона жива?

Диск закрутився.

— Якщо так, покажи синій. Двічі.

Коли диск зупинився, то синій сектор два рази блимнув.

— Вона жива! — Ганна радісно підстрибнула. — Жива. Неможливо! Я ж весь час вважала її мертвою.

Ганна терла скроні, наче це якось допомогло б прийняти нову реальність. Вона зрозуміла, що весь час її батько говорив правду про неї. 

— Я можу її побачити?

Ганна не встигла озвучити кодовий сигнал, бо двері з ледь чутним скрипом прочинились. Вона механічно потягнулась рукою до ручки, але відсмикнула її. За дверима панувала темрява. 

— Доцю, що ти робиш?

Ганна обернулась. На ґанку стояв її батько.

— Вона жива, — замість відповіді сказала вона. — Я хочу її побачити.

— Ти тільки все ускладниш. Не роби цього, — сказав він.

Вона не відповіла. Взялася за дверну ручку — металеву долоню, що раптом стиснула її пальці, наче жива. Двері розчахнулися і потягли її вперед. Ганна дивувалася, чому їй не страшно. Вона вдихнула, і не відчуваючи нічого зробила крок.

Двері зникли. Старий втомлено зітхнув, глянув у беззоряне небо, розвернувся і пішов додому.

Кокосик зустрів його здивованим поглядом. Не побачивши Ганни, він лише згорнувся в клубочок на дивані й тихо зітхнув.

Старий скинув пальто, зайшов у свою кімнату. Над чашкою, яку принесла Ганна, все ще підіймалися, ледь помітні, струмки пари.

Він відкрив дверцята тумбочки біля ліжка й дістав звідти старий жовтий дисковий телефон. Поставив апарат на коліно, провів пальцем по диску. Шумно втягнув повітря і набрав короткий номер. Диск гудів, повільно повертаючись на місце, ніби намагався тягнути час.

На іншому боці йому відповіли майже одразу.

— Пробач, сонце, я її втратив.

— Тоді ти знаєш, що робити, — жінка на іншому кінці говорила тихо. — Я розкажу їй усе.

Зависла пауза. Старий мовчав, слухаючи її дихання. Цей звук був єдиною незмінною річчю у світі між двох реальностей.

— Гадаєш, вона мене впізнає? — голос жінки помітно тремтів.

Він заплющив очі.

— Я б на твоєму місці, сонце, більше переживав за те, що впізнає, — видихнув він. — Сподіваюся, ти підготувала хороше пояснення.

З іншого боку почувся шум, приглушені голоси. Старий натиснув на важіль. Дзвінок обірвався. Він встав і підійшов до великої сімейної фотографії, що висіла над диваном. Зняв її. Провів пальцем по надірваному краю шпалер. Різко смикнув за нього і вони злетіли, оголивши прихований сенсорний пульт.

Три шкали мерехтіли різними кольорами: синім, жовтим, червоним.

Старий натиснув. Синя шкала зникла першою. Світ потьмянів, від деяких предметів залишились тільки обриси. На нього накотив кашель і він прикрив рота долонею. Коли приступ минув, на ній лишилось кілька дрібних червоних крапель. Старий глянув на них побіжно і витер об край футболки й повернувся до пульта.

Він зменшив до нуля червону шкалу. Книги, стіни, чашка з чаєм вкрилися мозаїкою з квадратів, що хаотично змінювали колір.

Він уже заніс руку над жовтою, коли почув тихеньке, жалібне скиглення. Кокосик тремтів на дивані, що мерехтів різнобарвними дрібними квадратами.

— Не переживай, друже… — Старий підняв його, почухав за вушком. — Я подбаю про тебе.

Він повернувся до панелі й перевів жовту шкалу вниз. За його спиною, у повітрі, з’явилися жовті двері.

Механічне блискуче око кліпнуло, почувся комп’ютерний голос:

— З поверненням, професоре Т.

Старий обернувся востаннє. Подряпаний диван, картатий плед. На столі — чашка, з якої все ще неприродно підіймається пара. Він штовхнув двері й відчув, як Кокосик знову затрусився в його руках.

— Все добре, хлопче, — він усміхнувся і зробив крок за межу реальності. Двері зникли.

Того ранку, прокинувшись, люди бачили кінець світу. Дехто стверджував, що він почався з квартири на першому поверсі будинку на пагорбі, де жив божевільний старий професор.