Що нині утече

Я збирала їх крихта за крихтою, хвилинка за хвилинкою. Вдивлялася у кожну годину кожного дня. Висмикувала найніжніше, найпалкіше, найогидніше. Найяскравіше.

Ось жіночка, яка знайшла кота, якого загубила ще два місяці тому і вже й не сподівалася знову побачити. Вона щовечора ходила темними вулицями, гукаючи «Маркіз», і поверталася додому аж під комендантську годину. Я вкрала у неї лише хвилинку: ту, коли вона помітила білий пухнастий хвіст між гіллям малинового куща й замерзлими руками розводила колючі парости. Не страшно, що вона вже не згадає той самий момент – з нею у будь-якому разі залишаться спогади про ще цілих чотири роки життя з Маркізом. Хвилину його смерті я, правда, теж вкраду. Це на наступний високосний рік.

Ось хлопець, який на Миколая отримав найкращий подарунок: татову відпустку. Я, чесно, не взяла ні хвилини з їхньої першої зустрічі після двох років розлуки. Натомість, я вкрала ті його пів години, коли він стояв під поїздом, сподіваючись, що зараз станеться щось таке, що поїзд не поїде, що світ зупиниться, що тато не відправиться назад на фронт. Йому й не потрібні ці болючі хвилини, а мені як раз.

А ще була дівчина, найщасливіший момент якої настав, коли вона нарешті змогла зареєструватися на прийом у посольство України на іншому кінці Європи. Тижні, місяці спроб, тижні, місяці відкладених планів. Тепер у неї буде новий паспорт, тепер вона зможе поїхати додому. Я забрала у неї не цю хвилину радості, а усі ті моменти, коли вона захлиналася у розчаруванні, оновлюючи сторінку сайту і не знаходячи вільних віконечок.

Вони усі тепер мої, найсильніші почуття, найшаленіші емоції, найважливіші хвилини. 1440 хвилин. Вони усі тепер ваші. Забирайте. Робіть із ними все, що забажаєте. У вас є 1440 хвилин. 24 години. Цілий день, щоб прожити усі почуття, що не встигли за весь цей рік.