Майстерня часу

Робочий день вже добігав кінця, і чаклун розкладав інгредієнти по місцям, коли до нього увійшов хлопець. Власник майстерні поставив скляночку зі сльозами щастя, банку із затамованим подихом, мішечок агресивних імпульсів та повернувся до відвідувача.

— Вітаю, пане! Що бажаєте відчути? Новорічний настрій? Щастя? Трохи злості?

Привітавшись, хлопець підійшов ближче.

— Не шукаю ні щастя, ні злості. Новорічний настрій теж не допоможе.

— То що привело вас до мене?

— Мені потрібна… Хочаб одна година.

— Не розумію про що ви.

— Мені порадили вас. Я знаю, що ви виготовляєте час. Я готовий заплатити.

— Перепрошую, але нічим не можу допомогти.

Хлопець поставив на прилавок фотографію, з якої щиро усміхалася маленька дівчинка. Не зважаючи на щасливе обличчя, воно було блідим, під очима пролягли глибокі темні плями.

— Хотіла востаннє побачити новорічні салюти. Не доживе.

Чаклун підняв погляд на годинник. До півночі залишилося дві години. Під годинником висіла фотографія, схожа на ту, що стояла зараз на прилавку. Тільки дівчинка на стіні виглядала здоровою, хоча на світі її вже не було. Пройшов до комори та оглянув пляшки: «48хв. Внутрішня кровотеча»,  «12хв. Серцевий напад». Навіть необроблений час коштував дорого, та все одно залишався в попиті, не зважаючи на відчуття під час використання. Чаклун повернувся до іншої полиці, з дорожчими екземплярами, які днями, а іноді й тижнями варив, додаючи інші інгредієнти: «13хв. Спокій», «1год. Ненависть», «2год. Радість». Взявши найдорожчу склянку, він підійшов до відвідувача.

— Ці дві години вона не відчуватиме ні болю, ні смутку. Після цього мирно засне і більше не прокинеться. Що готові дати за це?

— Все що попросите. Що завгодно.

— Я попрошу у вас всього лиш одну добу спогадів.

Отримавши згоду, чаклун вийняв з шафи порожню склянку. Прошепотів заклинання та заглянув у очі хлопця, прогорнув його спогади, знайшов потрібний, і той цівкою диму вилетів у юнака з рота в склянку.

Коли він пішов, чаклун подався до комори. Вилив вміст склянки у казан, дістав ще одну фотографію та підніс до неї запалений сірник. Під шепіт заклинання фотографія горіла і все що від неї залишалося потрапляло в казан. Змішавши все разом, він випив зілля та ліг на ліжко.

Чаклун опинився на просторій сонячній поляні. Це був не його спогад, але дівчинка, яка сміялася поруч, була найріднішим, що в нього було.

— Татку! А ми підемо кататися на гойдалках?

— Звичайно, люба. Тепер у нас є цілий день.