Космічний хробак Антон і Хрюнямавпа

Суглоб екзокостюму рипнув, коли я з силою шмякнув мокрою ганчіркою об підлогу. Ще кредит не погасив, а він уже почав ламатися. Ох і не солодко ж доводиться простим хробакам із Каліопи. Я ж лише хотів підзаробити грошей. За що мені все це? Виявляється, останню фразу я вимовив в голос.

— Таке воно життя, Антоне!  — Хрюнямавпа у своєму неоновому комбезі вовтузив шваброю біля сусідньої стіни.

Прополоскавши ганчірку у каламутній воді, я  попрямував до іншої частини командного модуля. От зараз би опинитися на Батьківщині. Там якраз сезон дощів. Скрізь запах вологи.  Влаштуватися б в пухкому ґрунті та потягувати коктейль з ароматом прілого листя. Я мрійливо зітхнув і продовжив терти підлогу. Натомість, знаходжуся в мільйонах світлових років від будинку, мию палубу одного з крадених шатлів Великого Боса.

Неприємний скрегіт торкнувся сенсорів. Я скривився. Ось і ще одна несправність костюму. Скрегіт повторився і я підняв очі, придивляючись до стелі. Там, серед плетіння кабелів, хтось ховався.

— Гей, — привернув я увагу напарника, —  там щось є. Я не дістану.

Хрюнямавпа поблажливо подивився на мою громіздку постать, а потім легко застрибнув на спинку командирського крісла. Потім, недовго думаючи, тицьнув у кабельний джгут держаком швабри. Раз, другий.

— Ми всі помремо!  —  Хрюнямавпа миттю відскочив убік.

Насправді мій напарник — ще той панікер. У будь-якій ситуації верещить, немов скажений, ніби то є катастрофа світового масштабу. Проте, хлопець він не поганий.

Міцно стискаючи швабру, він спостерігав за павутинням, яке почало повільно розплітатися, поки не зупинилося на рівні мого візора. Очі зустрілися з невдоволеним поглядом фіолетового павука. Схоже, що в дротах був його дім.

— Вибач, друже, але бос наказав нам тут все прибрати.

Павук спустився нижче і повільно приземлився на панель управління. Тут вже у Хрюнямавпа увірвався терпець. З гучним криком, він вмазав з усієї сили по панелі управління. Павук, не довго думаючи, швидко зістрибнув і, не обертаючись, помчав геть зі швидкістю світла (а то й швидше).

Тим часом напарник і не думав зупинятися, продовжуючи дубасити не дивлячись.

Несподівано кнопки на панелі управління засвітилися, а потім почулося мірне гудіння. Хрюнямавпа на мить завмер. Напевно набирався сил, тому що далі послідував очікуваний забіг з криками “ми всі помремо”. Поки він гасав по всьому відсіку, я кинувся до виходу.  З шипінням, шлюз закрився прямісінько перед моїм носом. Над входом замиготіла червона лампочка.

— Якого… — Почав я, відчуваючи вібрацію палуби.

Я звичайно мало чого розумію в шатлах, але схоже, що ця бляшанка вирішила зрушити з місця. Чесно кажучи, сьогодні я не був готовий до польоту.

— Мати Василева!  —  Пролунало за спиною.

І тут я зрозумів, що у нас великі проблеми…

Шатл відірвався від землі і, з дикою швидкістю, попрямував у невідомому напрямку. Схоже ми зробили гіперпросторовий стрибок. Я навіть не здогадувався, що цей шмат заліза на таке спроможний.

Десь поблизу щосили волав мій напарник. А я не міг поворухнутися, адже був з силою притиснутий до палуби. Немов відчув на собі вагу мільйонної енциклопедії хробаків. Повірте, це не якась там брашурка з супермаркета.

Раптом, ми з силою у щось влетіли. Приклало нас добряче. Я відлетів спиною до панелі приладів і, здається, на мить, втратив зір. Крізь крики Хрюнямавпа, я чув скрегіт металу і тріск розбиваючогося скла. Нарешті, запанувала тиша.

Деякий час я лежав не рухаючись, а прийшовши до тями, прийнявся вибиратися з під уламків транспорту. Добре, що не розчавило.

Неподалік пролунав стогін Хрюнямавпа. Нарешті, поряд з’явився його п’ятак. Занадто близько. Мої особисті кордони були порушені.

— Ми живі! — Несподівано гукнув він і кинувся обійматися.

Я, як міг, відбивався від слини.

— Не надовго.

Ми все-таки розфігачили шатл Великого Боса…

— Де це ми? — Запитав я, нарешті відбившись від напарника.

Хрюнямавпа витер кров з розбитого носа і, чухаючи потилицю, заходився озиратися. Швидко оцінивши обстановку, він тицьнув пальцем кудись мені за спину і з жахом виніс вердикт:

— Ми у повній дупі.

Я одразу обернувся. Налаштувавши візор, придивився. Поруч із деревом, з яким нам не пощастило зіткнутися, красувалася табличка з написом: «Якщо ви це читаєте, ми вам не заздримо. Пишіть заповіт, бо живими від нас ще ніхто не йшов».

Я знову подивився на Хрюнямавпа.

— Чорний Клан, — прошепотів він і енергійно провів ребром долоні по горлу.

Не складно здогадатися, що ми опинилися на одній із баз-астероїдів Чорного Клану.  Найнебезпечнішої спільноти в галактиці.

І ми, ні секунди не роздумуючи, дали драпака.

Я зупинився тільки на мить, щоб віддихатися. Нам точно потрібен план.

— Антоне! Дивись шо я надибав! — Покликав Хрюнямавпа.

Я підійшов впритул до куща, за яким долинав радісний лемент напарника.

—Та тихіше ти, а то нас… Огооо!

Розсунувши гілки, я не повірив своїм очам. Нашому погляду став космодром, на якому стояли зорельоти різної класифікації.

— Глянь яка палиця!

Я подивився на напарника. Цікаво, чи є у нього клепка в голові?

— Ходімо.

Я схопив його за комір костюму і потягнув у бік транспорту.

Вже було рушив до найзвичайнісінького зорельоту, як раптом мене зупинив напарник. Він цілеспрямовано почав тягнути в протилежний бік.

— Та шо таке?! — не стримався я.

Тикаючи палицею у бік лакованого, чорного, з якимось золотистим візерунком зорельоту, він скорчив розчулену мармизу і пропищав:

— Будь ласка, нумо візьмемо цей! Будь ласка, будь ласка, будь ласка…

Спочатку я був здивований, потім розлютився і, нарешті, зробивши глибокий видих, пояснив якомога спокійним тоном:

— Звичайно ні. Нам потрібно щось непомітне.

— Дивіться! Он там!

Ми різко обернулися на крики, що долинали у нас за спинами.

До нас наближався натовп не дружелюбно налаштованих гуманоїдів у чорних костюмах.

Ми чкурнули до найближчого зорельоту, який через “щасливу випадковість” виявився саме тим, що припав до душі Хрюнямавпі і, стали навмання тикати кнопки на панелі біля входу. Хрюнямавпа вже хотів було вдарити палицею, як раптом шлюз піддався і став повільно роз’їжджатися в сторони. Ми влетіли, немов ошпарені.

— Та зачиняйся вже, — благав я безсердечний механізм.

Нарешті шлюз закрився, відокремлюючи нас від переслідувачів. Тієї ж миті запалилися лампи, освітивши дорогу до командного модуля. Недовго думаючи, я підбіг до панелі управління, аби завантажити єдині наявні координати. Потім, запустив автопілот.

Деякий час ми мовчки стояли, дивлячись в ілюмінатор на планету, що віддаляється.  А наступної ж миті, тишу порушило наше істеричне реготання. Ми живі.

— А куди ми, власне, летимо?  — Поцікавився Хрюнямавпа, коли нас попустило.

— У лігво Великого Боса.

— Та він же нас вб’є!

— Ну, шатл був старий, а ми йому натомість привеземо цей, новий і гарний. Думаю, що бос нас пробачить, — сказав я, сам до кінця не впевнений в своїх словах.

—   І нам не потрібно буде продавати нирки? — Зрадів напарник.

— А вони в тебе є?

—   Не знаю, не цікавився, — знизав він плечима.

День видався клопітким. Залишивши Хрюнямавпа хазяйнувати на палубі, я дав храпака у кріслі пілота.

Прокинувся я раптово, від гуркоту. Продерши очі, я застав напарника за зломом сейфа. Він його завзято таранив якимось кріслом.

—   І тобі доброго ранку.

Той тільки махнув рукою і продовжив вибивати із сейфа все, що можна. Я знизав плечима і вирушив на екскурсію.  Зореліт виявився справжнісіньким палацем. Стіни з золотою інкрустацією, меблі зі справжнісінького дерева. Скрізь вази, картини, а підлогу в коридорі взагалі вкриває килим. Дивно, що зореліт порожній. Ні особистих речей, ні охорони. Схоже на пастку.

Не знайшовши нічого цікавого, я повернувся до командного модуля. Двері від’їхали вбік, даючи мені можливість увійти всередину, а я так і завмер на порозі. Від страху, ледве костюм не зіпсував.

Біля дивана стояв великий круглий робот.  Він перемигувався лампочками і спостерігав за Хрюнямавпою круглим оком. Поруч із ним левітувала напівпрозора капсула.

— Чим я можу допомогти? — Запитав робот.

І це було його фатальною помилкою. Я вже казав, що мій напарник панікер? Величезне крісло одразу полетіло у бік робота і вгатило його у стіну. Вогники на голові ще трохи поморгали, а потім згасли.

— Сила є — розуму не позичати, — я похитав головою.

Напарник зітхнув і винувато шаркнув черевиком п’ятдесятого розміру.

—   Не роби нічого, просто сядь та сиди.

Я підійшов до капсули. Торкнувшись її, я  відчув тепло. Хрюнямавпа підійшов ближче і нахабно вставив свій п’ятак. Сфера відкрилася. Я невдоволено глянув на напарника, а той лише знизав плечима. Ми одночасно зазирнули всередину. Завмерли. Приємно пахне, прикрашене рожевим мереживом…

—Тю, та це лише дитина, — спокійно сказав Хрюнямавпа і тільки потім до нього дійшов сенс сказаного.

І тут я згадав, що десь вже бачив цей зореліт. Чи то у випуску «Їх шукає космополіція», чи то у «Що купують Галактичні мільйонери?».

—   Нам кінець, — констатував я факт.

На нас дивилася пара проникливих оченят.  Мені стало якось не по собі. Зупинивши погляд на п’ятачку напарника, дитина осудливо насупила брови. Прицмокнувши наостанок, виплюнула пустушку і вказала на нього крихітним пальчиком.

—Ти знищів мою няню і про це пошкодуєш.

Дитина виявилася безжалісною.

Раптом Хрюнямавпа втратив свідомість.

—   Ти хто? — Спитав я.

Дитина вибралася з капсули, обсмикнула рожеву сукню і, твердо ставши на взуті в лакові туфельки ніжки, відповіла:

— Я – Матильда.  Улюблене татове сонечко.

— І хто ж наш тато? — Запитав я, відчуваючи, що запахло смаженим.

— Тато дуже суворий і любить лише мене. Він має багато підлеглих, цілий Чорний Клан.  Якщо мене хтось образить, то все.

Хрюнямавпа конвульсивно смикнув черевиком.

Я завмер з жахом на обличчі, усвідомлюючи почуте.

— Їсти хочу, — насупилося татове сонечко і одразу попрямувало у бік камбуза.

Напарник обережно розплющив око. Переконавшись, що дитина зникла за дверима, він полегшено зітхнув.

— Ми викрали зореліт самого Кіндратія, — тихо прошепотів я. — І, що гірше, прихопили його дитину.

— Нас тепер вхопить Кіндратій!

— Схопить, — автоматично виправив я.

— І це теж!

Хрюнямавпа вже носився палубою, по дорозі чіпляючи хвостом вази. Це мені дещо нагадує. Зараз знову розфігачить панель управління.

— Пробач, друже, але так треба, — з цими словами я замахнувся і дав напарникові чарівного ляпаса. Здається, це спрацювало.

Далі треба було щось вирішувати.

— Може попросимо викуп? — Раптово запропонував Хрюнямавпа.

— Щоб потім нам самим довелося відкупатися власним життям? Краще передамо дитину Великому Босові разом із зорельотом. Він розумний. Сам вирішить, що з цим робити.

Скинути на когось важливе рішення — було найкращою ідеєю. На тому і зійшлися.

Раптом пролунав гуркіт. Хрюнямавпа знову хотів зобразити непритомність, але я підхопив його за шкірку і потяг за собою у бік шуму.

На камбузі панував безлад. Навкруги були розкидані уламки, присипані білим порошком. Посеред цього хаосу, прямо на підлозі, сиділа Матильда і хрумкала печивко.

На мить вона завмерла, її личко почервоніло, а потім по камбузу поплив їдкий сморід. Я заблокував сенсори і відважив Хрюнямавпі потиличник.

— Та це не я, — образився напарник.

— Хтось повинен поміняти мені підгузки. Зазвичай це робить моя няня, але…

Ми вдвох багатозначно подивилися на Хрюнямавпа. У того вже сльозилися очі. І тут я згадав, що мій напарник зовсім не розуміє натяків. Тоді я схопив його за плечі і випхнув уперед.

—  Твоя нова няня з радістю зробить це.

— Кіндратій, — процідив я на вухо напарникові через стиснуті в усмішці зуби.

— Так, авжеж, неодмінно, — нарешті підіграв мені вмотивований Хрюнямавпа.

— Ух, — видихнув я і плюхнувся на диван, коли за ними зачинилися двері. От на моїй планеті, народився і повзи собі в доросле життя. І ніяких проблем. Тут же, все інакше.

Через де-який час сита та чиста дитина вже вмощувалася під хутряним пледом, але заснути їй аж ніяк не вдавалося. Зрештою, вона припинила спроби.

— Без колискової не засну, — заявила Матильда, вперто підібравши губи і схрестивши руки на грудях.

— На мене не дивись, хробаки співати не вміють.

Матильда перевела свій нищівний погляд на Хрюнямавпа. Той з тугою зітхнув і неохоче поплентався до неї. Взявши дівчинку на руки разом із пледом, Хрюнямавпа почав розгойдуватися у різні боки під несамовите завивання.

— Я хочу колискову! — Невдоволено закомизилася Матильда.

Хрюнямавпа трохи замислився, потім набрав більше повітря в груди і заспівав:

— Як на гілці ти заснеш, то раптово вниз впадеш. Тож умощуйся зручніше і хвостом тримайсь міцніше.

І це, на мій подив, спрацювало. Нарешті дитина заснула.

Ліквідувавши джерело смороду, ми відмилися і вирішили перекусити. Хрюнямавпа, після пережитого стресу  хом’ячив усе підряд без розбору. Чому ніхто не говорив, що бути батьком так складно? Я спостерігав за дивними продуктами, що швидко зникали у глибинах Хрюнямавпа, і врешті вирішив пошукати щось і для себе.  Зелене листя, якісь овочі. Все це я засипав у блендер, а потім оцінив результат.  Звичайно не «Дощ на пляжі», але коктейль виявився поживним.

Навігатор показав, що ми на півдорозі. Ще трохи і ми зустрінемося з Великим Босом.

Я вмостився в кріслі і одразу ж задрімав. Раптовий різкий звук підкинув мене на місці.  Розплющивши очі, я побачив на головному екрані червоний миготливий напис: «Вторгнення».

— Хто?  Звідки? Ми ж у космосі!

Хрюнямавпа постукав по шолому, привертаючи мою увагу. Коридором до нас прямував якийсь зелений слиз. Він огортав простір і стрімко збільшувався в розмірах.  Цю штуку знають усі, хто хоч раз тупцював космічну трасу. Цей слиз існує у вакуумі і чекає хоч щось, що пролетить повз. Проникає крізь будь-які перешкоди і поглинає все на своєму шляху. Він наближався.

— Ми помремо, — видав я раніше за Хрюнямавпа.

Напарник, натомість, дивним чином зберігав спокій. Він зняв з ременя флягу і зробив великий ковток.

Я потягнувся до нього, бо теж хотів випити на останок, проте Хрюнямавпа ділитися не схотів. Осушивши флягу, відригнув, а потім сміливо вирушив назустріч слизу.

— Радий був знайомству, — нервово кинув я услід напарникові, усвідомлюючи, що буду наступним.

Тим часом, Матильда вже прокинулася і спостерігала за тим, що відбувається.

— Довбні, ви що, щити не підняли? — Суворо запитала вона.

— Які щити?

Залишивши мене без відповіді, дівчинка рішуче попрямувала до панелі управління. Наступні події сталися майже одночасно. Напарник підійшов до клубка слизу і плюнув у саму середину, а Матильда ​​натиснула на пульті якусь кнопку. Слиз почав скукожуватись і втрачати колір. Наостанок, він намагався дотягнутися до Хрюнямавпа. Маленьке щупальце майже торкнулося його черевика. Аж раптом пролунав вибух і від слизу залишився лише пил, який вкрив все навкруги.

— Щити включені.  Вторгнення зупинено, — оповістила система управління.

Напарник приголомшливо чхнув.

— Будь здоровий, — побажали ми йому одночасно і відсахнулися. Бо вже побачили на що здатна його слина і не кортіли дізнаватися, що можуть спричинити його шмарклі.

Навігатор пілікнув. Наша подорож закінчилася. Ми входили на орбіту лігва Великого Боса.

— Ось і настав час прощатися, — схлипнув Хрюнямавпа. — А я вже встиг перейнятися духом батьківства.

Я театрально закотив очі.

Зореліт здійснив висадку. На посадковій смузі була майже вся банда Великого Боса і ще, на наш жах, група в чорних піжонських костюмах, в якій ми відразу впізнали представників Чорного Клану.

Зрозуміти хто з них Кіндратій було нескладно. Здоровезний голомозий дядька у чорному костюмі та в чорних сонцезахисних окулярах. Склавши руки на грудях, він уважно слухав, що йому говорив Великий Бос. Пацюк у комбезі мав би бути не вище за коліно співрозмовника, проте впевнено стояв на драбині, яку обережно притримували його підлеглі.

Мене теж зацікавила їхня розмова, але відчиняти шлюз я не поспішав. Зняв лише щит та ввімкнув зовнішні датчики.

— Нам потрібен примат з п’ятаком і глист у скафандрі.

— Це мої підлеглі. А в чому власне проблема?

— Проблема буде у вас, якщо ви не повідомити мені їхнє місцезнаходження.

— Ми в рівному становищі. Вони сперли і мій вкрад… чесно зароблений шатл.  Я перший із ними розберуся.

— Тобто їм вдалося за один день вкрасти транспорт у найнебезпечніших кримінальних спільнот в усій галактиці і зникнути в невідомому напрямку?  Такі фахівці на вагу золото. Я їх у вас викуплю.

— А-а-а… е-е-е… — розгубився Великий Бос. — Вони цей, і мені потрібні.

Неочіковано їхня розмова стала подобатися мені значно більше. Трохи заспокоївшись і порадившись, ми вирішили відкрити шлюз.

Вирішили — зробили!  Ми піднялися на пандус. Я і Хрюнямавпа з Матильдою на руках.

Суперечка на злітній смузі продовжувалась.  Я голосно відкашлявся, натякаючи на нашу присутність. Потім ще раз. Нажаль, це не спрацювало. Тоді до справи взялася Матильда:

— Татусю! — Заверещала вона.

Чоловік у костюмі нарешті звернув на нас увагу.

— Моє сонечко!

Цей Бугай кинувся у наш бік. Я інстинктивно прикрив голову, а Хрюнямавпа виставив руки з Матильдою вперед, та заплющив очі.

Навіть не звернувши на нас уваги, Кіндратій підхопив свою доньку на руки.

Зрозумівши, що вбивати нас не будуть (принаймні не зараз), ми видихнули, але, все-таки зробили крок назад. Про всяк випадок, напарник сховався за моєю спиною.

Опинившись в татових обіймах, дитина відразу доповіла:

— Вони знищіли мою няню, потім врятували мене від зеленої гидоти, але мені не було страшно. Мені було весело! Хочу, щоб вони були моїми новими нянями!

— Хвилинку, це мої підлеглі. Вони мені потрібні, — втрутився Великий Бос.

— Такі фахівці мають бути у Чорному Клані.

— Ні, вони будуть моїми нянями! Хочу з ними грати! Я хочу живу няню, а не залізяку!

— Час… — Прошепотів за моєю спиною Хрюнямавпа.

— …накивати п’ятами, — закінчив я.

Злившись зі стіною, ми стали повільно просуватися до виходу. Опинившись за воротами космодрому, драпонули, як ніколи в житті.

— Ми будемо жити! — Кричали ми удвох від щастя.

Минуло два тижні. Я лежу в шезлонгу і потягую коктейль через трубочку. Навпроти мене, мій напарник. Таким щасливим я себе не відчував навіть на Каліопі. Ми живі, і це головне.

Як же чудово, що бабуня Хрюнямавпа люб’язно погодилася надати нам притулок в обмін на скопані грядки. Тут нас точно ніхто не знайде. Який кайф!

— Про що зараз думаєш? — Спитав я напарника.

— Я дуже радий, що всі мої нирки залишилися при мені.

— Отже у тебе все-таки є нирки!

— І сподіваюся, що вони залишаться у мене.

— А я якраз хотів тобі запропонувати виляпатися в чергову пригоду….