“О, Фігенно!”

1

Оксана Димченко якраз ставила в духовку деко з майбутньою запеченою в овочах рибою, коли з коридорчика, з передпокою стандартної двокімнатної квартири, пролунало несамовите ревіння. Такий звук може видати лев, що мирно прогулювався вздовж берегів африканської річки Ніл, якого раптово вкусить за кінчик хвоста пустотливе крокодилятко, що причаїлося в очереті. Смугасто-сірий Мурчиняка, що описував нескінченні вісімки між ногами хазяйки з безсоромними і зухвалими пропозиціями «Мур-ням-ням!» і «Ням-Мур-Мяу-у-у!», злякано притиснув вуха і нервово пересмикнув пухнастим хвостом. Але Оксана була жінкою врівноваженою і духовно стійкою, тому вона спочатку помістила деко в духовку, щільно зачинила дверцята, ледь не прищемивши коту вуса – вібриси, і лише потім озирнулася.

З коридорчика на кухню, кульгаючи на ліву ногу, тупцював Василько, чоловік Оксани. Між вказівним і великим пальцями його витягнутої вперед правої руки було затиснуте щось маленьке сіропіщаного кольору.

– Офігенно, ось і сьома! – прошипів Василько, з палючою ненавистю свердлячи очима стиснутий його пальцями мікроскопічний предмет. – Сьома лише за останні три дні! І просто під п’ятку потрапила, сволота!

– Нема чого ходити без тапок! – Дружина скептично пирхнула.

– Я ж спросоння, до туалету, – почав виправдовуватися Василь. – А ця гидота наче тільки й чекала, сидячі на килимовій доріжці, як у засідці … Я ж вчора ввечері всю квартиру пропилососив!

Вчора була п’ятниця, вечір якої в сім’ї Димченко був раз і назавжди помічений, як час для прибирання території. Вже через місяць після весілля – коли якраз закінчився мед у першому сімейному горщику, – «Високі Договірні Сторони» прийняли взаємне рішення, що Оксана прибиратиме на кухні квартири, у маленькій кімнаті та на балконі, а чоловік – відповідно у великій кімнаті та коридорі – передпокої. Чотирьохметрову коричнево-зелену з темно-оранжевими смугами з обох боків килимову доріжку в передпокої Василь учора обробив з особливою ретельністю.

– Значить, так добре пропилососив! – іронічно відрізала Оксана.

– Наклеп! – негайно звівся Василь. – Я, коли доріжку пилососив, шосту підібрав!

– Ось воно саме те і є! – хихикнула дружина. – Слона знайшов, а слониху й не помітив!

Василько картинно надув губи і поклав знахідку на кухонний стіл.

– І навіщо мені тут ця мерзота? – Запитала Оксана, уперши руки в боки. – Тягнеш усяку гидоту на кухонний стіл!

– Розглянути докладніше хочу! – буркнув у відповідь чоловік.

Мурчиняку теж чомусь зацікавила знахідка господаря, він став на задні лапи, а передніми спробував дістати колючку. Але Оксана була напоготові і вчасно замахнулася на кота ганчіркою. Мурчиняка миттю відсахнувся, набув відчуженого вигляду – «Що? Та я навіть у думках нічого подібного не мав!» – і слухняно сів біля ніжки кухонного столу.

При народженні кіт отримав цілком нормальне і лагідне ім’я Мурчик. Однак любов до нього подружжя Димченків, усі ці сюсюкання, дитячі котячі консерви на додаток до звичайної їжі господарів, вітамінки та інші дрібниці повністю зіпсували характер юного кошеняти. У сімействі Димченків впевнено зростав безсоромний домашній хуліган і розбійник. Не минуло й півроку, як ласкаве ім’я «Мурчик» замінили гучні та емоційні вигуки «Мурчик – розбишака», «Мурчик – харцизяка» і навіть «Мурчик – скотиняка». Зрештою, всі ці прізвиська злилися в редукованому вигляді в остаточне ім’я третього мешканця квартири Димченків – Мурчиняка.

Збігавши в туалет, швидко хлюпнувши водою в обличчя у ванній, Василь на хвилинку зазирнув у маленьку кімнату і повернувся з величезною лупою в руках. У цю лупу Оксана іноді розглядала стан манікюру і педикюру – чи не час записуватися на чергове підрізування та фарбування?

Василь схилився над столом, роздивляючись крізь збільшувальне скло свою знахідку. Оксана обняла чоловіка, і через його плече теж зазирнула в лупу. Мурчиняка негайно стрибнув їй на спину, блискавкою видерся по вовняній кофтинці до самої шиї і, сівши на плечі в позі «Папуга на плечах пірата», теж скосив погляд на знахідку під склом. На жаль, ні мінірибки, ні навіть її мікрокісточки на поверхні столу не виявилося, і кіт, зневажливо пирхнувши в вуса, відвернувся і прилипнув поглядом до вікна. Навпроти вікна граційно йшла по дерев’яному паркану сусідська кішка Філіція, призовно вихиляючи попкою і сексуально похитуючи хвостиком. Мурчиняка хотів негайно рвонути на прогулянку, але вчасно згадав, що в духовці чекає свого часу дуже перспективна запечена в овочах рибка. І взагалі зараз вересень, а не березень, а в прогнозі погоди по телевізору на сьогодні обіцяли сильну зливу ближче до обіду.

Колючка з передпокою за обрисами чимось нагадувала чотиригранну пірамідку. У центрі її була ідеально кругла сіра кулька діаметром міліметра два. Від неї на всі боки розходилися п’ять довгастих промінчиків, округлих і товстих біля їхнього підніжжя і кинджально гострих біля вершин. Чотирма променями колючка стояла на поверхні столу, а п’ятий був націлений точно в зеніт. І Василько, і Оксана помітили на поверхні центральної кульки маленькі петельки, вигнуті гачками.

– Виглядає офігенно! Ось що це може бути? – Василь розпрямив спину. – Насіння якоїсь рослини?

– Дуже схоже, – кивнула Оксана. – Може, варто спитати у Вельм-Розумняків?

Василько цмокнув дружину в щоку і сказав:

– Так, мабуть, настав час!

2

Рівно о дев’ятій ранку наступного дня Василько рішуче натиснув кнопку дзвінка квартири Вельм-Розумняків. Він уже вмився, поснідав і одягнувся по-домашньому – у теплий спортивний вовняний костюм.

Почулися приглушені кроки, дверне вічко на мить потемніло і двері відчинилися. Ігор Вельм-Розумняк постав перед Василем у своєму звичайному науково-домашньому вигляді: щільний теплий халат до п’ят, шльопанці та товстий том якоїсь книги, затиснутий під пахвою. На лобі ще досить молодого вченого, – Ігореві минулого року виповнилося тридцять п’ять, – були його спец-окуляри, в яких один окуляр являв собою мініатюрний мікроскоп, а другий – настільки ж мініатюрний оптичний телескоп. Весь світ знав, що завдяки лівій частині окулярів півтора роки тому Вельм-Розумняк відкрив так званий «танець зачарованих кварків», а завдяки правій у січні нинішнього року їм було знайдено за дванадцять мільярдів світлових років від Землі галактики з «нетрадиційною магнітною орієнтацією». Сам же Ігор стверджував, що відкриття були випадкові, оскільки він завжди розглядав свої окуляри лише як засіб розширення кругозору і широти наукового мислення – від дрібниць мікросвіту до гігантських просторів усього Всесвіту.

– Заходь! – Ігор привітно махнув Василю рукою і відступив трохи назад і вбік, пропускаючи сусіда до передпокою.

За пару десятиліть сусідства – ще зі шкільних часів обох, – Ігор і Василько брали участь у стількох спільних пригодах, що вже давно стали нерозлучними друзями, і у візитах Димченка до квартири Вельм-Розумняків не було нічого незвичайного. Зореслава – дружина Ігоря – навіть підрахувала, що загалом п’ятдесят сім відсотків таких візитів закінчувалися на кухні розпиванням пива, іноді коньяку та обговоренням широкого кола філософських і політичних проблем, а сорок три відсотки означали якусь нову цікаву пригоду. За тими ж підрахунками, усі вечірні візити з ймовірністю дев’яносто сім відсотків перетворювалися на кухонні посиденьки, а такий же відсоток ранкових обіцяв пригодницький варіант.

– Ну що в тебе нового? – запитав Ігор, коли друг уже зайшов у передпокій. Вельм-Розумняк завжди був націлений на негайний перехід у стан наукового пошуку.

– Ось, дивись, що я надибав у себе вдома, – Димченко розгорнув білу паперову серветку і показав «пірамідку», що лежала на ній, Вельм-Розумняку. – Знайшов вчора у передпокої, сьома за ліком за тиждень. Офігенно, так?

Слово-паразит «офігенно» причепилося до маленького Васька ще в дитячому садочку і означало стан крайнього здивування. На жаль, незважаючи на роки старанної педагогічної діяльності Оксани з перевиховання чоловіка, слівця-паразита позбутися остаточно так і не вдалося: у кризових ситуаціях гострого подиву Василь незмінно згадував його.

Ігор блискавично зсунув окуляри з чола вниз і в лівий окуляр уважно подивився на знахідку друга. Секунду-другу він споглядав її, а потім з деяким розчаруванням повідомив:

– Ну, з цією штукенцією тобі краще звернутися до Зореславочки.

Він повернувся і крикнув у маленьку кімнату.

– Сонечко моє, нам потрібна твоя допомога!

Зореслава Вельм-Розумняк була біологом. Якщо Ігоря світ знав як відомого вченого і лауреата Нобелівської премії, то Зореславочка від нього практично не відставала: вона була молодша за чоловіка всього на три роки, але до свого віку вже встигла стати доктором наук, професором і академіком кількох академій. Нобелівський комітет чекав лише на придатний момент, щоб присудити їй чергову Нобелівську премію. З подвоєною енергією цієї ж події чекала й редакційна колегія Книги рекордів Гінеса – подружжя Вельм-Розумняків мало всі шанси стати першою подружньою парою Нобелівських лауреатів у нинішньому столітті.

Зореслава з’явилася з кімнати, яка в квартирі Вельм-Розумняків була обладнана як маленька наукова лабораторія, і в якій було зібрано все обладнання, необхідне подружжю для первинного обстеження і класифікації будь-якого явища – як природного, так і неприродного. На Зореславочці був легкий біленький халат до колін і рожеві домашні туфельки. Волосся акуратно зібране в два руді хвостики, що стирчали наче вуха у білки. У зелених очах блиснули іскорки наукового інтересу.

– Нумо, подивися, що Василько знайшов, – Ігор кивнув у бік серветки в руках сусіда.

Зореслава розглядала знахідку довго, цілих п’ять секунд, а потім сказала, піднявши брови:

– Це не якийсь розіграш? Василю, ти справді знайшов ось це у своїй квартирі?

– Еге ж, – охоче підтвердив Димченко. – У передпокої, на килимовій доріжці навпроти вхідних дверей. І це вже сьома. Просто офігенно!

– Гм, цікаво, – Зореслава спантеличено пирхнула. – Ну, ходімо.

Слідом за нею Ігор і Василько вирушили до маленької кімнати.

«Пірамідка» з поверхні серветки в руках Димченка перекочувала на предметне скельце потужного мікроскопа, що стояв у кімнаті ліворуч від вікна. Зореслава спритними і вмілими рухами швидко налаштувала прилад і зазирнула в окуляр. Чоловіки нетерпляче переступали з ноги на ногу, доки доктор біології, професор і академік розглядала трофей під мікроскопом. У повітрі віяло флюїдами наукового відкриття, а язики присутніх відчували присмак сенсації світового рівня.

– Неймовірно! – Зореслава, нарешті відірвалася від окуляра і розвела руками. – Цього просто не може бути!

– Що? – в один голос видихнули Ігор і Василько.

– Подивіться самі! – Зореславочка кивнула у бік окуляра. Її очі були широко розплющені, щічки порожевіли від збудження.

Ігор і Василько по черзі зазирнули у мікроскоп. Ігор, подивившись, тільки мовчки розвів руками. А Димченко ретельно і довго розглядав «пірамідку». Кулька всередині знахідки мала ідеально правильну форму, відливала металом, і на її поверхні проглядалися рівномірно розташовані кола, схожі чи то на ілюмінатори, чи то на якісь мікроскопічні люки. Вертикальні колючки виявилися зовсім не колючками, а п’ятьма точними копіями Ейфелевої вежі – з перемичками, майданчиками і поверхами.

– Офігенно! – сказав Василь, нарешті, відірвавшись від розгляду знахідки. – Це неймовірно!

– Ну, і що ми тепер робитимемо, моя зірочко? – З деякою розгубленістю в голосі поцікавився Ігор.

– Будемо шукати! – Зореслава знизала плечима. – Якщо є насіння, то має бути і рослина, яка їх розсипає!

– Ти впевнена, що це рослина? – здивувався Василько. – А ці мікроскопічні Ейфелеві вежі? Ці круглі ілюмінатори?

– Випадкова схожість! – доктор біології змахнула рукою. – У природі і не таке можна побачити! Це насіння рослини, причому рослини, яка, цілком можливо, ще невідома світовій науці!

Привид світової наукової сенсації, що витав в квартирі, миттєво перетворився на стійкий запах наукового відкриття.

– Василю, ти казав, що зазвичай знаходив це насіння у своєму передпокої? – Вказівний пальчик Зореслави був направлений в груди сусіда.

– Ага, – видавив із себе Димченко. Він усе ще був трохи розгублений. Йому не часто випадало робити наукові відкриття у своїй двокімнатній квартирі.

– Тоді можна припустити, що вони потрапили до тебе з вулиці, – Зореслава примружила очі. Перед її поглядом вставали картини проникнення зерен невідомої науці рослини в квартиру сусіда. – Вп’ялися в підошви туфель чи кросівок, твоїх чи Оксанки. А на ворсинках килимової доріжки на вході просто відчепилися!

– Правильно, – Ігор всією п’ятірнею почухав потилицю. Азарт наукового пошуку дедалі більше охоплював і його. – З чого почнемо?

– Василю, сідай ось за цей столик, бери аркуші паперу і олівець, – розпорядилася Зореславочка голосом керівника наукової експедиції, що тільки-но спонтанно утворилася в квартирі Вельм-Розумняків. – Найімовірніше, ця рослина цвіте десь поблизу. Тому для початку складемо типові маршрути твого і Оксани переміщень біля нашого дому.

3

Перед тим, як піти за маршрутами руху Василя та Оксани, дуже уважно оглянули сходи у будинку, ліфт і підлогу під’їзду, але «пірамідок» не виявили. Пройшлися поверхами, опитуючи сусідів, чи не бачив хтось ось такі предмети? Народ здивовано роздивлявся пірамідальні колючки і мотав головами.

Типових маршрутів переміщення подружжя Димченків виявилося лише два. По одному – ліворуч від під’їзду будинку – щоранку ходила на автобус Оксана. У інший бік – праворуч від входу – щодня переміщався на трамвайну зупинку Василь.

Обстеження розпочали зі «стежки Оксани», як жартівливо назвав перший маршрут Ігор. Маршрут з погляду наявності всілякої рослинності виявився досить простим. Спочатку досліджували трав’янисті рослини вздовж обох сторін викладеної плитами доріжки – лише п’ятнадцять метрів. Жодних колючок з «ейфелевими вежами» не виявили.

Коли досліджували простір з обох боків доріжки, – Оксана і Зореслава зліва, Василько та Ігор праворуч, – на горизонті намалювався пенсіонер Кіндратій Опанасович Загоруйко. Пенсіонер Загоруйко був відомий усій окрузі як спеціаліст найширшого профілю. Спектр його інтересів сягав проблем квантової механіки і простягався до сингулярної динаміки «чорних дірок», тягнувся від питань годування золотих рибок в акваріумі до нюансів кампанії з виборів чергового Президента Сполучених Штатів Америки. Зрозуміло, що від пильного погляду Кіндратія Опанасовича, який вийшов на балкон викурити трубочку, не вислизнула дивна пошукова діяльність четвірки молодих людей біля доріжки з плит коло будинку. І пенсіонер Загоруйко негайно зволив прибути на місце пошукових робіт.

Коли Ігор Вельм-Розумняк розповів йому про суть пошуків, експерт – енциклопедист Загоруйко не сходячи з місця видав на-гора версію про те, що насіння «п’ятиейфелевика» – так він став називати загадкові «пірамідки» – могло занести в околиці будинку західним вітром з самого Парижу. Біолог Зореславочка заперечила, що тоді всі колючки, швидше за все, вже проявилися б в один день. А вони з’являються періодично, протягом щонайменше тижня. За цей час напрям вітрів змінювався кілька разів, а двічі – у вівторок і в четвер – взагалі йшли дуже сильні дощі.

Доріжка з плит виходила на нешироку дорогу біля житлових будинків – нею у двори заїжджали приватні автомобілі, вантажівки і сміттєвози. Зліва від дороги знаходилася заґратована територія дитячого садочка, між якою і дорогою була пара метрів землі, що поросла звичайною травою. Траву обстежили ретельно, але нічого істотного не виявили.

Звісно ж, пошуковців помітили мешканці найближчих житлових будинків. З відчинених вікон і з балконів негайно посипалися запити від зацікавленого місцевого населення, що саме шукають серед трави двоє відомих усьому місту вчених та їхні сусіди? Пенсіонер Загоруйко, який самостійно взяв на себе обов’язки прес-секретаря наукової експедиції, скоромовкою відповідав, що йде пошук насіння невідомих науці рослин, можливо занесених на вулицю імені революціонера Кибальчича «літаючою тарілкою», що днями непомітно пролетіла над цим житловим районом. Народ округляв очі та відвалював щелепи, але додаткових питань не ставив. Двоє місцевих блогерів прямо зі своїх балконів почали вести прямий репортаж про роботу вітчизняних вчених та їхніх добровільних помічників.

Праворуч від автомобільної дороги була асфальтована доріжка, вздовж якої росли високі дерева – штук шість тополь, чотири каштани та одна шовковиця. Між деревами зеленіли окремі острівці трави. На жаль, і на цій місцевості нічого не було знайдено. Єдиною подією підчас пошуків стало зроблене голубем, що сидів на гілці каштану, прицільне бомбометання на крислатий капелюх пенсіонера Загоруйка. Відчищаючи мокрими серветками уламки «бомби» з капелюха, прес-секретар наукової експедиції поклявся завтра ж нагодувати всіх голубів в окрузі змішаним з проносним зерном до такої міри, щоб при найменшому помаху крил птахи починали випорожнюватися і не змогли долетіти навіть до гілок дерев. Зореславі ледве вдалося відмовити його від цієї «вендети».

За дорогою розпочиналася асфальтована територія невеличкого місцевого ринку. Тут серед рядів, прилавків і кіосків ніколи не було місця жодним зеленим насадженням. Щодня навколишній торговий простір сумлінно зачищався бригадою місцевих двірників. Але для повної впевненості члени наукової експедиції все ж таки пройшлися між рядами.

Ці переміщення вчених не сховалися від гострого погляду Ганни Петрівни Теревененко, більш відомої в народі на прізвисько «баба Ганя» і «Теревениха». Баба Ганя мала на ринку бакалійний магазинчик і фактично була місцевим авторитетом: її побоювався дільничний інспектор капітан Гіренко, старанно оминали найкрутіші податкові інспекції, а Гоча Гоганоладзе особисто привозив щомісяця у подарунок «дорогій мамі Гані» пів центнера  добірних південних фруктів. Залишивши практичну торгівлю на шістнадцятирічну онуку Аделаїду, спритна Теревениха зі швидкістю комети, що летить з планетоїдного поясу Койпера прямісінько в обійми до Сонця, наблизилася до виступаючого слідом за пошуковцями між ринкових рядів новоявленого працівника преси Загоруйка і, схопивши останнього за рукав куртки, стала вимагати пояснення незрозумілих подій, які зараз відбувалися на її очах. Баба Ганя знала, що особисто їй пенсіонер Загоруйко в інформації нізащо не відмовить – п’ятдесят років тому вона завбачливо сиділа з ним за однією шкільною партою і одного разу дозволила навіть поцілувати себе у щічку. Коли Кіндратій Опанасович справді поділився з нею всією відомою йому інформацією, баба Ганя підтюпцем пробіглася ринковою інфраструктурою і оперативно з’ясувала, що ніхто з працівників торгівлі не торгує екзотичними рослинами і ніколи навіть в очі не бачив нічого подібного до «п’ятиейфелевиків».

Після годинної перерви на обід наукова експедиція перенесла фронт своєї роботи на «маршрут Василя». Тут пошукова територія виявилася набагато ширшою: праворуч від багатоповерхівки, в якій жили Димченки, розтяглися «прерії та савани» – ліворуч і праворуч до наступних будинків розташовувалися засіяні травою простори, обмежені праворуч лише футбольним полем. На полі у вічному поєдинку на першість району зійшлися команди хлопчаків 98-ї і 246-ї шкіл. Навколо поля із зацікавленою зневагою дивилися на спортивні подвиги юнаків групки їхніх ровесниць.

Експедиція могла зав’язнути на «трав’яних килимах» цього маршруту до самих сутінків, якби не педагогічний талант баби Гані, яка ще в часи до кришування  місцевого ринку була завучем у 98-й школі. Вона зупинила гру і короткою емоційною промовою закликала молодь сприяти пошуку «дрібнозернистих бомбочок», очевидно скинутих вночі з секретного ворожого дрону. Молодь почула голос старшого покоління, і миттєво перенесла вічне суперництво двох районних шкіл на пошукові поля: 98-й школі було віддано простір праворуч від пішохідної доріжки, а 246-й середній установі освіти, – простір ліворуч. Собі наукова експедиція залишила лише по два метри території вздовж усієї доріжки.

Пошуки багатократно активізувалися і пожвавилися. Тут і там здійснювалися неймовірної цінності знахідки, які супроводжувалися збудженими вигуками молодих дослідників. Зореслава як експерт негайно прибувала на місце події, але нічого вартого наукової уваги – на жаль! – там не виявлялося. Та й загалом дослідження всього «маршруту Василя» не дало результатів. Колючі «пірамідки» за межами квартири Димченків були відсутні.

Молодь, отримавши за виявлену наукову старанність особисту подяку колишнього завуча Ганни Петрівни і чотири кілограми карамелі від баби Гані, вирушила для продовження перерваного футбольного змагання. А наукова експедиція разом з представниками громадськості в особі Теревенихи і Загоруйка зібралася на лавочці біля під’їзду.

– Отже, результат наших пошуків негативний, – підвела підсумок Зореславочка. – Ну, з погляду науки, це також результат!

– Але звідки ця гидота таки береться в квартирі? – Василь втомлено зітхнув.

– Може, її приносять таргани? – висловив нову гіпотезу пенсіонер Загоруйко. – Я читав, що в Південній Америці є такий різновид цих комах, який…

– У мене в квартирі ніколи не було ніяких тарганів! – Вмить обурилася Оксана Димченко.  – Навіть на кухні!

– А миші? – припустила баба Ганя. – Може, до вас із підвалу забігають миші?

– Ідея офігенна, але у нас у підвалі будинку немає ні щурів, ані мишей, – Василько похитав головою. – А в квартирі ще й Мурчиняка на варті…

– Загадка, – Ігор задумливо почухав пальцем потилицю. – Ось що, друзі мої, а давайте тихесенько розставимо у вашому передпокої мініатюрні датчики виявлення руху? Я настрою їх так, що на людину вони не спрацьовуватимуть, а на все інше – миттєво. А сигнали виведу на чотири мобільні телефони – мій, Василя, Оксани і Зореслави.

– Давай спробуємо ще цей варіант, – погодився Димченко. Оксана мовчки кивнула.

Пенсіонер Загоруйко й авторитетна баба Ганя негайно стали вимагати, щоб сигнали оповіщення приходили і на їхні смартфони: громадськість теж має право знати. Науковий пошук не повинен вестись таємно.

Ігор, Зореслава і Василько піднялися в лабораторію в квартирі Вельм-Розумняків, і через годину десяток датчиків було встановлено по всьому передпокою житла Димченків. Тепер навіть плодова мушка дрозофіла у найгустіший темряві не мала жодних шансів пробратися на місце знахідок «п’ятиейфелевиків» непоміченою.

4

Датчики спрацювали о другій годині десять хвилин ночі за київським часом. Смартфон, покладений з вечора поруч із подушкою Василя, тихенько завібрував. Василько піднявся миттєво – ця звичка прокидатися за першого шереху збереглася в нього ще з часів армії, коли він служив у військовій розвідці.

Димченко моментально розбудив Оксану, легенько затиснувши їй рота, щоб вона спросоння не наробила шуму, шепнув на вухо дружині:

– Здається, почалося…

Спати подружжя Димченків вклалося на тахті в малій кімнаті, одягнувши спортивні костюми, щоб не витрачати час на одягання під час можливої ​​тривоги. Озброїлися заздалегідь приготованими засобами: Оксана – мухобійкою для знищення тарганів чи іншої комашиної дрібноти на місці злочину, а Василь – ворсистою щіткою на довгій палиці для боротьби з більшими за розмірами порушниками житлових просторів.

Василько відчинив двері кімнати. Дверні петлі не видали ні найменшого звуку – ще з вечора їх добре змастили олією.

У передпокої було темно. Оксана і Василь завмерли по обидва боки від відчинених дверей. Чекали на інших учасників групи захоплення, які добиралися до місця події зі своїх квартир. Загальний збір був призначений біля дверей до квартири Димченків.

Василько прислухався. У хаті стояла цілковита тиша. І на тлі цієї тиші добре розрізнялися якісь метушливі шарудіння з кухні.

Хвилин за п’ять тихо відчинилися вхідні двері – їх на ніч було вирішено не замикати, а петлі та механізми замків і ручок теж завбачливо змастили олією. Василько та Оксана миттєво і тихо перемістилися до передпокою. Рухаючись один за одним, у квартиру з під’їзду проникли Ігор і Зореслава Вельм-Розумняки, прес-секретар Загоруйко і баба-авторитет Ганя. Ігор тримав напоготові зроблений із звичайного вогнегасника вогнемет з широким розтрубом. Зореслава озброїлася сачком для лову метеликів. Пенсіонер Загоруйко вважав, що йому для можливої ​​сутички буде достатньо звичайної дерев’яної тростини. А в руках колишнього завуча Теревенихи виявилося щось, що нагадувало одночасно шкільну указку і спис для спортивного метання. Учасники наукової експедиції були налаштовані рішуче.

– Хтось рухається на кухні, – ледь чутно прошепотів Василь на вухо Ігоря.

Група захоплення нечутно перемістилася до щільно прикритих кухонних дверей.

– На рахунок три, Василю, увімкнеш світло на кухні, – шепнув другу Вельм-Розумняк. – Оксано, а ти відчиниш двері. Раз… Два… Три!

Димченко клацнув вимикачем на стіні, і світло на кухні спалахнуло. Оксана ривком відчинила двері.

Картина, яка постала перед очима учасників наукової експедиції та представників громадськості, була вражаючою.

Жахливою, як поява темної постаті Дарта Вейдера з десятком солдатів-штурмовиків у коридорі захопленого крейсера Нової Республіки.

Приголомшливою, як виникнення Хижака в повному бойовому вбранні перед десантником Арнольдом Шварценеггером – Датчем в південноамериканських джунглях.

Страхітливою, як виявлення Геленою Ріплі в одномісній рятувальній капсулі Чужого, що причаївся серед технічного обладнання за стіною.

Дверцята холодильника були відчинені навстіж. Перед холодильником у позі латинської літери «S» стояла чотириметрова килимова доріжка з передпокою Димченків. Верхня частина доріжки занурилась всередину нижнього відсіку холодильника – туди, де Оксана зберігала усілякі овочі.

Зверху на доріжці сидів кіт Мурчиняка власною персоною. Він майже до пояса був усередині морозильника, стирчали лише задні лапи та хвіст.

– Всім стояти і не рухатися! – на весь голос гаркнув Ігор. – Кінцівки вгору! При спробі втечі – стріляю без попередження!

Доріжка і кіт, які наче й не помітили, що світло в кухні спалахнуло, злякано завмерли.

– А тепер акуратно закриваємо дверцята холодильника і повертаємось! – Вельм-Розумняк віддавав накази тоном, що не залишав жодного шансу навіть для виникнення самої думки про непослух.

Дверцята холодильника зачинилися. Доріжка, звиваючись усім тілом, повільно повернулася на дев’яносто градусів – своєю широкою верхньою стороною до групи захвату, що завмерла у дверях кухні. На її верхній частині виявились два схожі на товсті ковбаски вирости з круглими кульками на кінцях і віями, що злякано миготіли – Ігор відразу зрозумів, що це її очі. На метр нижче ліворуч і праворуч з тіла доріжки стирчали підняті вгору чотири гнучкі щупальці з трьома довгими пальцями на кінцях – і Зореслава одразу зрозуміла, що це руки, а отими гнучкими пальцями килимова доріжка може багато чого зробити.

Ігор Вельм-Розумняк про всяк випадок, наче погрожуючи, трохи смикнув стволом саморобного вогнемету вгору.

– Не стріляйте! – озвався раптом Мурчиняка людським голосом. Голос лунав хрипко і приглушено, але слова кіт вимовляв цілком виразно. Нижня щелепа його при цьому рухалася так, що котячий рот розкривався на всю ширину – немов цукерка-іриска прилипла до його зубів, і він ніяк не міг її прожувати. – Небезпеки немає! Доріжка – розумна істота!

Між очей доріжки негайно виник ще один наріст, розширився у вигляді музичної труби і звідти долинув злегка шепелявий і дещо здавлений голос:

– Дуже ражшумна … Фігенна ражшумна …

– Офігенно! – прошепотів Василько Димченко, і краєм ока зазначив, як самі собою повзуть на лоба окуляри пенсіонера Загоруйко, а баба Ганя закотила очі й повільно осідає на підлогу, ковзаючи спиною по стіні.

5

Цілісна картина подій, що відбулися в квартирі Димченків, склалася тільки коли відшуміли сенсаційні випуски новин, закінчилися теле-, радіо- та інтернет прес-конференції, на яких головними героями були розумні килимова доріжка і кіт, які ще вміли розмовляти, а також всі четверо учасників наукової експедиції і двоє супроводжуючих їх представника громадськості.

…Вперше розумною істотою килимова доріжка у квартирі Димченків усвідомила себе приблизно півтора роки тому. Мурчиняка робив черговий нічний «тигидик» по квартирі господарів – метався на максимальній швидкості від підвіконня у великій кімнаті, коридором і далі до самого кухонного вікна. Оксана і Василько мирно спали за зачиненими дверима маленької кімнати – спальні, і не чули всіх цих еволюцій у просторі домашнього кота. А Мурчиняка розійшовся так, що в запалі, не встигнувши добігти до лотка в туалеті, «здійснив на килимову доріжку маленький пись-пись».

– У цей момент я і народилася, як мисляча істота, – повідомила килимова доріжка людям на одній із перших прес-конференцій. – Все було майже в повній відповідності до того, як подібний процес описував колись відомий людський філософ Рене Декарт. «Я – мокра. Отже, я існую. Існую і думаю».

Далі розумовий і духовний розвиток килимової доріжки відбувався стрімкими темпами. Спочатку вона навчилася чути, почала вловлювати людську мову і навіть аналізувати її лексичний склад. Найчастіше в просторі над нею звучало Василеве слівце-паразит «офігенно». І молоденька наївна доріжка вважала, що це слово відноситься безпосередньо до неї і є сумою захопленого вигуку «О!» та імені «Фігенна», яке їй дали люди. Отож вона сама почала називати себе Фігенною.

Деякий час вона намагалася встановити з людьми ментальний контакт, але людські мізки були зовсім не здатні до телепатичного спілкування. Зате несподівано її почула менших розмірів жива істота, яка також жила в квартирі Димченків. Кіт і килимова доріжка почали спілкуватися подумки. Внаслідок цього тісного щоденного спілкування у Мурчиняки швидко став розвиватися мозок і формуватися людська мова, а доріжка стала дізнаватися про навколишній світ дедалі більше. Вона наче бачила світ очима кота.

Місяця за два після свого першого усвідомлення Фігенна навчилася вирощувати й власні очі. Ще три місяці пішло на те, щоб навчитися рухатися, звиваючись у просторі або переповзаючи з місця на місце, і щоб набути здатності відрощувати кінцівки. За порадою кота всі ці операції килимова доріжка виконувала вдень, коли господарі квартири були на роботі.

Фігенна була допитливою істотою, тому крім балаканини з Мурчинякою, зайнялася ще самоосвітою. Спочатку вона навчилася включати домашній ноутбук, закопалася у світову мережу і, зіставляючи написи зі звучанням слів, у рекордні терміни оволоділа мовами: місцевою людською та найпоширенішими у світі іншими – англійською, китайською, іспанською. Це дозволило їй почати вчитися по-справжньому. А ще вона захопилася читанням художньої літератури – у сімействі Димченків була величезна книжкова шафа, забита фантастикою, детективами і жіночими романами.

За прикладом доріжки Мурчиняка також різко підвищив свій інтелект і рівень знань. Іноді він влаштовував справжні провокації: розповідав щось цікаве наївній і допитливій доріжці, наводячи її на думки про якісь практичні дії. Ось і тієї історичної ночі, коли розумність і доріжки, і кота набули всесвітньої гласності, Мурчиняка спокусив Фігенну «маленькими червоними помідорчиками», які Оксана купила напередодні в гастрономі і зберігала в овочевому відсіку холодильника. Сам же кіт поставив собі за мету дістатися до рибних котлеток, які господиня купила тоді ж і поклала в морозильник. «Фіго, – так хитрючий кіт ласкаво називав Фігенну, – ти бачила коли-небудь маленькі помідорчики? Чудові, малюсенькі-малюсенькі!»

І Фігенна піддалася котячому злочинному впливу. Глибокої ночі доріжка, яку аж розпирало від цікавості, пробралася на кухню і відчинила дверцята холодильника. Мурчиняка негайно злетів по її спині на саму вершину і не гаючи ані секунди поринув у крижані надра морозильного відділення.

Звичайно, Фігенну вабила до помідорів чиста цікавість – харчувалася вона виключно світловими променями, тобто звичайними фотонами, і навіть світла лампочки в передпокої їй з лишком вистачало, щоб бути ситою протягом доби.

До речі, роз’яснилася і проблема «пірамідок» – «п’ятиейфелевиків» – це справді було насіння Фігенни. Вона могла розмножуватися, роблячи це щорічно, восени, і продукуючи від семи до десяти екземплярчиків гострого насіння.

Незабаром також остаточно прояснилася і доля тих шести колючок, які Василько Димченко так необачно викинув у відро для сміття. Приблизно через півтора місяці після оприлюднення «Фігенно-котячої сенсації» на міському звалищі сміття було виявлено молодіжну банду, яка складалася з шести ще зовсім юних килимових доріжок. Фігенна негайно відбула на місце їх виявлення і досить швидко вмовила свій молодняк перейти до цивілізованого способу життя – от що значить мама!

Сімейству Фігенна сапієнс – так розумні килимові доріжки тепер почали називати вчені – виділили величезне приміщення в Інституті біології. Там – у цілком комфортних умовах – проросла з насіння – «п’ятиейфелевика» сьома за рахунком мала килимова доріжка. Там тепер усі доріжки жили і навчалися. Молодь активно «ковтала» шкільні підручники і щодня сиділа в соціальних мережах, освоївши користування подарованими їй людьми смартфонами. Там сама Фігенна вела щоденні наукові бесіди із вченими з багатьох країн світу.

Усіх цікавило походження Фігенни. Звідки вона взялася? Чому прокинулася? Подружжя Димченків купило її у невеликій торговій лавці під час поїздки до Туреччини кілька років тому. Ту лавочку досить швидко відшукали, знайшли й виробника таких доріжок, але, на жаль, жодна з них не виявляла ні найменших ознак ані життя, ані розумності.

Хтось із учених припустив, що у Фігенни може бути частково інопланетне коріння. Років десять тому над Стамбулом, як стверджували уфологи, була помічена «літаюча тарілка», з якої сипалося вниз якесь зелене «волосся». Цілком можливо, що саме це «інопланетне волосся» якось потрапило до складу того волокна, з якого зіткали майбутню Фігенну, і через кілька років істотно вплинуло на її розумовий і культурний прогрес.

Хоча інопланетне походження килимової доріжки так і залишилося недоведеним, вона зацікавилася астрономією та астрофізикою. У рамках вивчення планет Сонячної системи килимова доріжка Фігенна ознайомилася з природними умовами на Венері, другої від Сонця планети. Ознайомилася і зацікавилася настільки, що Академія наук виготовила невеличкий павільйон, у якому змоделювала всі умови на планеті Венера – тиск дев’яносто атмосфер на поверхні, температура близько п’ятисот градусів й агресивна атмосфера, де над розжареним камінням мчали ураганні вітри. Фігенна, негайно поринула, як вона сама сказала, у «світ Венери». Вийшовши звідти за кілька годин, вона була на сьомому небі від щастя.

– Фігушко, що ти там такого знайшла? – Зореслава Вельм-Розумняк, яка курирувала весь цей «венеріанський експеримент», здивовано розвела руками. – Спека ж на тій Венері пекельна і тиск, як на дні Маріанської западини!

– Ах, Зореславочко, – Фігенна навчилася зовсім по-людськи закочувати очі на кінчиках виростів – «сосисок». – Як же там добре! Ти повзеш по гарячому камінню, вбираючи тепло, а тебе зверху так ласкаво тисне, тисне, тисне… І цей приємний вітер, цей освіжаючий кислотний дощик! Я таки хочу полетіти на справжню Венеру!

Зрозуміло, до бажання глави сімейства Фігенна сапієнс прислухалися, і Міжнародний космічний центр став готувати пілотовану наукову експедицію на другу від Сонця планету – стало ясно, хто її вивчатиме і колонізуватиме.

Мурчиняка теж дуже зацікавив учених – як проміжна розумна істота між Гомо сапієнс і Фігенною сапієнс. Але постійно мешкати у спеціальному приміщенні при Академії наук кіт категорично відмовився: він звик до Василя та Оксани і не збирався полишати домашній затишок. Крім того, він навчив мисленню і людській мові сусідську кішку Філіцію та вмовив її на важливий науковий експеримент. В результаті експерименту на світ з’явилася п’ятірка зворушливих кошенят, які навчилися балакати по-людськи раніше, ніж ходити на лапах. Оскільки науковий пошук все ж таки вимагав присутності Мурчиняки в лабораторіях Академії наук, щоранку до під’їзду будинку Димченків під’їжджав службовий персональний автомобіль, який відвозив на роботу кота, що вмів розмовляти.

Василько і Оксана Димченки на заміну килимової доріжки купили у передпокій довгий солом’яний килимок місцевого виробництва. Мурчиняці він так сподобався, що кіт серйозно взявся навчити «цього простого сільського хлопця» як мінімум говорити. Чисто в наукових цілях кіт кілька разів робив на нього «пись-пись», але солом’яний аналог Фігенни поки що вперто мовчить.

– Нічого, – відмахується Мурчиняка від дорікань Оксани на плачевні результати свої експериментів. – Терпець і труд – все перетруть!