Виграшна стратегія

Жити Лукасу лишалось лічені хвилини. Можливо навіть – лічені миті.

Поки що, притиснувшись спиною до обмерзлого стовбура старого дуба, він успішно стримував трьох нападників одночасно. Йолопи скоріше заважали один одному, ніж допомагали. Але довго це продовжуватись не могло.

Лукас не обманював себе. Лише у виставах та баладах менестрелів герой-одинак здатний відбитися від купи супротивників та піти собі далі, складаючи переможний сонет. В реальному житті, якщо твої вороги знали з якого боку тримати зброю, то шансів перемогти в меншості було вкрай небагато.

А він таки був в клятій меншості. І усі охоронці (треба було наймати більше! Зекономив, трясця твоїй матері!!), і підлеглі караванники були вже мертві. Бандитів же лишалось більше ніж достатньо, більше, ніж ті троє, які зараз намагались його вбити. До того ж в кількох були арбалети.

Мабуть тому ця трійця так мляво атакувала. Ніхто не рвався підставлятись і ризикувати життям, вони просто тримали його зайнятим, допоки напарник з арбалетом не поставить крапку. Але принаймні можна було хоч трохи перевести дух, бо без постійних тренувань руки давно втратили витривалість – зараз здавалось, що до меча зі щитом прив’язали по кам’яній брилі.

Поки що Лукаса рятувала повозка. Остання. На сьогоднішній ранок, коли він ще вважав себе щасливим та успішним ділком (от телепень!), його караван, перший власний караван, результат кількох років обережних оборудок та поступового накопичення грошей, складався з трьох повозок. Одна з них перекинулась на самому початку нападу розбійників у сутінках – та одразу зайнялась через масло, що розлилось із розбитого ліхтаря. Вона й досі весело палала, яскраво освітлюючи криваву різанину. В Бруна, гнідого коня, запряженого в інший віз, на самому початку нападу потрапив арбалетний болт. Збожеволівши від поранення, він понісся світ за очі, та утягнув вантаж (а також пару помічників Лукаса) прямо у прірву, впритул до якої тягнулась ця ділянка дороги.

Тож лишалась тільки одна, остання повозка. Біля неї і точилась основна сутичка. Захищаючи свій дорогоцінний вантаж, Лукас навіть вбив одного з нападників, озброєного сокирою товстуна в шкіряному дранті. Практично зніс йому голову з плечей, так, що вона відкинулась вбік та повисла на тонкому шматі (м’язів? жил?). Тіло розбійника якусь мить простояло на ногах, що в інших умовах виглядало б навіть комічно, перш ніж таки впасти на землю. Краплі крові бандита досі відчувались на обличчі, стягуючи шкіру.

Це був єдиний успіх Лукаса за сьогодні. І, мабуть, єдиний за все його життя, яким був би задоволений його батько, старий злиденний лицар з мерзенним характером.

Охоронця каравану обабіч Лукаса вбив арбалетний болт, іншого порубали кілька бандитів. Правда одного з них він встиг забрати з собою в могилу, випустивши йому нутрощі передсмертним ударом. Лукас тоді почав задкувати, відбиваючись на той момент тільки від пари ворогів та безпомічно дивлячись, як останні караванники намагаються розбігтись, а розбійники методично їх вбивають.

Полонених вони не брали. І свідків лишати не збирались.

Але від волань, стогонів, брязкоту зброї і найголовніше – від запаху свіжепролитої крові – кінь, запряжений в останню повозку, просто ошаленів. Тож Лукас якраз дивився завершення спроб бандитів приборкати їх, щоб отримати хоч якийсь зиск від свого нападу.

Виходило в них не дуже. Чорний наче серце підземелля тягловий жеребець на ймення Ніч (прекрасний екземпляр! Лукас особисто вибрав його два тижні тому на кінному ярмарку) як раз вдарив заднім копитом хворобливо худого грабіжника з нечесаною бородою (той відлетів футів на п’ять і склався на землі), та, скориставшись цим, рвонувся уперед, розкидавши ще двох крадіїв. Він помчали дорогою, намагаючись якомога швидше лишити це страшне місце позаду.

Лукас та усі розбійники зачаровано спостерігали, як із гуркотом і торохтінням повозка уноситься по дорозі. На якусь мить здавалось, що вона зараз просто зникне за обрієм. Але цього не сталось.

Жеребець увійшов в крутий поворот, не знизивши швидкості. Не було візниці, щоб сповільнити його. Уберегти. І коли повозку занесло на заледенілій землі, то вона, злетівши з дороги, опинилась над прірвою.

Зависла на мить.

І зникла з очей, потягнувши бідолашного жеребця за собою.

Кінь закричав відчайдушно, зовсім несхоже на тварину. Як людина. Дитина.

А далі був тільки глухий, моторошний звук удару – і тиша.

–

На мить усі завмерли. В голові Лукаса майнула думка, що це стало остаточною крапкою в його торгівельних планах. Караван повозок з товаром, оплатою послуг помічників та охоронців, хабарями на таможні, забрала усі гроші, що він мав. Усі без останку.

Хоча яка різниця. Все одно він зараз помре.

Єдине, що трохи втішало Лукаса – це розуміння, що розбійники нічого не отримають від свого нападу, окрім мертвих товаришів. Грошей у нього не було, а тендітна баельтарська порцеляна – зовсім не той товар, що може пережити падіння в прірву чи пожежу. Хоча ці замурзані бовдури все одно б не знали, що з нею робити. Не знайшли б покупця. Сам Лукас майже рік шукав контакти, налаштовував зв’язки, щоб провернути цю напівлегальну оборудку. Якби все вийшло, то він би став багатієм, міг би організувати вже півдюжини великих караванів.

Та не судилося.

Між тим нападники нарешті прийшли до тями. Найближчі до Лукаса підняли зброю повище, а ще кілька рушили в їх бік. Обличчя бандитів були не дуже щасливі. Він в цілому розумів розчарування цих невдах, хоча й зовсім не співчував. Один з розбійників, високий блондин в чорному плащі, ніс арбалет, недбало закинутий на плече.

Здається, час його життя таки добіг кінця.

Але, коли Лукас зовсім було зібрався стрибнути вперед з войовничим вигуком, розмахуючи мечем і сподіваючись убити ще когось замість того, щоб бути застреленим, як куріпка на полюванні, одночасно сталось одразу кілька речей.

На засніженій дорозі звідкілясь з’явився новий учасник подій.

Його полуторний меч палав.

А розбійники швидко почали вмирати.

–
Лукас готовий був заприсягтись, що бісів старигань з коротко стриженим сивим волоссям та шрамом на півобличчя вискочив з-під землі, чи просто перенісся сюди якимись чарами. Мить тому його ще не було, але варто було кліпнути – і ось немолодий лицар в білому плащі вже стоїть серед бандитів, одразу за спиною блондина з арбалетом. А не помітити людину з вогняним мечем в руках досить важко, чи не так?

Але Лукас не встиг вдосталь подивуватись цій несподіваній появі – бо дід не стояв на місці. За два удари серця він прокрутився велетенською дзигою, залишаючи за клинком вогняний слід – настільки швидко той рухався – і трійка розбійників просто розлетілась в різні боки, щедро розплескуючи червоне. Наче це розпускались чудернацькі яскраві маки. Арбалет марною іграшкою відлетів на десяток футів та застряг в кущах.

Поки тіла падали на землю, старезний лицар вже якимось дивом опинився серед іншої, дальньої групи бандитів. Вони встигли підняти зброю… та на цьому й усе. Білоплащник убив усіх швидше, ніж Лукас встиг би промовити «Срака-мотика!».

А дідуган вже біг сюди, до них. Він перебирав ногами значно хутчіше, ніж хтось міг би очікувати від літнього чоловіка. Насправді сивий майстер меча рухався спритніше, ніж будь-хто, кого Лукас бачив у своєму житті. Мабуть він здатний був наздогнати навіть вершника, що мчав би галопом.

Один з трійки останніх живих розбійників вирішив, що з нього досить цієї чортівні, і розвернувся тікати. Та встиг зробити лише три кроки, перш ніж палаючий клинок зніс йому голову. Лукас відчув відразливе поєднання запахів свіжої крові та паленого м’яса.

Бандитів лишилось двоє. Коли старий воїн розвернувся до них, то повели вони себе по-різному. Перший, брюнет з довгим спутаним волоссям, повільно почав відступати назад. Лукас бачив, як помітно тремтіли його руки. І, судячи по хвилі сморіду, він обмочився.

А от другий, лисий чолов’яга з неприємним обличчям, прийняв те саме рішення, над яким Лукас розмірковував ще п’ятнадцять ударів серця тому. Замахнувшись своїм вищербленим мечем, він стрибнув на лицаря у білому. Але завершити удар не зміг – єдиний вогняний розчерк відсік і руку зі зброєю, і верхню половину голови. Удар пройшов як раз через рот, роззявлений в останньому крику, через з’єднання нижньої та верхньої щелеп. Лукас зачаровано спостерігав, як половина голови бандита відлітає вгору, поки тіло падає на землю. Здається він навіть встиг побачити язик, що лишився з більшою частиною тіла розбійника.

Ну а поки він дивився на це, останній розбійник з тихим, майже дівочим зойком також помер, пробитий наскрізь вогняним мечем. Один чистий удар, прямо у серце. Лише кров шипіла, торкаючись полум’я.

Тож, повернувши голову, Лукас зустрівся поглядом з лицарем у білому. Зі своєю смертю.

Бо шансів проти такої швидкості та майстерності він не мав жодних.

–
Бісів старий навіть не захекався, вбиваючи (скільки їх було всього? Дев’ять? Десять?!) розбійників. А тепер вже не поспішав, спокійно, навіть розслаблено крокуючи до Лукаса. Та й куди йому спішити?! Від нього не втекти. Спасіння не буде.

Лукас перехопив меч сильніше, з якоюсь відстороненою цікавістю роздивляючись лицаря в білому. Жахливий рваний шрам перетинав усе обличчя. Він починався на лівій скроні, проходив крізь очницю, губи, та ховався під коротко підстриженою сивою бородою. У відблисках вогню від палаючого леза було видно, що око якимось дивом вціліло. На шиї дід носив дивний амулет, можливо магічний. Він виглядав, як тонка прямокутна плитка з темного мармуру, розміром приблизно з долоню. На амулеті один над одним світилось п’ять мечів. Одяг же на старому був також… старий. Вкритий латками, дбайливо зашитими дірками. Навіть плащ, колись білий, а тепер скоріше буро-сірий, був сильно розкошлатаним знизу, там де він волочився по землі.

І в той момент, коли Лукас було зовсім зібрався повторити спробу лисого грабіжника, щоб смерть його була менш жалюгідною… лицар заговорив.

– Ти як, хлопче? В порядку?

Якусь мить Лукас просто не міг зрозуміти, чого старигань хоче. Це просто не вкладалось в його картину світу. Бо в ній він вже встиг себе поховати.

В очах діда в білому з’явилось нетерпіння:

– Чи тебе дубиною по макітрі огріли? Що з тобою?!

Думка про те, що він може й переживе цей клятий день, була занадто звабливою, щоб пускати її в серце. Але Лукас таки з великим зусиллям виштовхнув з себе:

– Я… я в порядку. Дякую.

Голос підводив, хрипів, скреготів, наче погано змазаний колодязний воріт. Слова здавались чужими. Неважливими. Наче хтось інший це промовляв, не він.

Але лицаря його коротка відповідь влаштувала. Він посміхнувся з якимось сумом, коротко кивнув, та відвернувся, різким змахом меча загасивши полум’я на ньому:

– Добре. Я почув звуки сутички і поспішав, як міг. Шкода, що врятував лише тебе.

Він роздивлявся поле бою, що тепер виглядало скоріше як місце масової різанини:

– Це були твої друзі?

– Товариші. Колеги. Наймані працівники. Мій караван.

–
Наче тепер це має хоч якесь значення, гірко подумав Лукас. Але надія залишитись в живих вже проросла всередині. До цього вечора він і не подумав би, наскільки не хоче, не готовий вмирати. Наскільки жадає жити.

Старий, гостро поглянувши на Лукаса, просто кивнув ще раз:

– Шкода. Ну принаймні ти вцілів. Організуєш новий. Поки є життя, – тут він чомусь іронічно посміхнувся, – є й надія.

Лукас не знав, що відповісти. Так, про надію це правда – але він ще не призвичаївся до думки, що доведеться починати все з початку, з нуля.

Лицар між тим ще раз кивнув якимось своїм думкам, і пішов в бік дороги, кинувши через плече:

– Ну що ж, бувай, парубче. Сподіваюсь, наступного разу тобі щаститиме більше.

Але тут Лукас згадав дещо. Дещо важливе. Дещо таке, що вбивалось в нього змалечку. І, не роздумуючи ані миті, він вигукнув у спину діда, наче кидаючись у прірву:

– Зачекайте!

–
Старий зупинився одразу, хоча й не розвернувся. Просто стояв на місці, очікуючи продовження.

І Лукас продовжив, дивлячись в дідову спину. Слова йшли важко, кожне доводилось практично виштовхувати з себе. Але він мав це зробити. Мусив.

– Ви… Ви врятували мене. Моє життя. Якби ви не з’явились – зараз я був би вже мертвий.

Лицар в білому не розвернувся, хоча Лукас звернув увагу, як напружились його плечі. Все так же, не повертаючись обличчям, він повільно промовив:

– Мені не потрібні гроші, хлопче, не потрібна винагорода. Прибережи їх для себе, певен, ти втратив чимало сьогодні…

– Ні, я кажу не про гроші, – перебив старого Лукас, – розумієте, я… – вимовити це виявилось складніше, ніж він міг уявити, – я теж лицар. Принаймні був колись. І тепер, коли ви врятували мене, моє життя належить вам.

На цих словах дід у білому нарешті розвернувся до нього. Пильно глянув у вічі, наче вишукуючи щось:

– Ти… лицар?

– Так. – тепер, коли Лукас вже зізнався, слова йшли легше, – Наш род давно збіднів. Я середній син, а комплект обладунку лишився в сім’ї тільки один. Тож, оскільки мій старший брат хотів стати лицарем, як батько – то він і продовжив сімейну справу. Ну а я, замість того, щоб проситись у сквайри до когось багатішого, вирішив стати купцем. Чим, – цей болісний спогад одразу змусив гірку осмішку з’явитись на його губах, – заслужив щирий батьківський прокльон.

Старий сумно посміхнувся у відповідь:

– З батьками буває… важко.

– Так, буває. В будь-якому випадку він проголосив, що я йому більше не син, тож немає про що говорити.

Занурившись у спогад про, мабуть, найгірший день в його житті (хоча сьогоднішній і склав гідну конкуренцію), Лукас на мить втратив думку та замовк. Але зібрався і продовжив, бо сивий воїн чекав, пильно вдивляючись йому в обличчя:

– В будь-якому випадку я був, і лишаюсь лицарем. Батько посвятив мене ще в одинадцять. І хоча він більше не вважає мене гідним цього титулу, Кодекс Воїна все ще має для мене значення. Має силу наді мною. А в цьому питанні Кодекс однозначний: ви врятували мені життя? Тож воно тепер ваше. Віднині я робитиму усе, що ви скажете.

В очах діда з’явився проблиск… надії? Це було так дивно, що Лукас навіть подумав, що йому здалося – повозка вже майже догоріла, на дорозі ставало темніше з кожною миттю. Але відповів старий лицар не одразу, повільно та обережно добираючи слова:

– Подумай двічі, юначе. Якщо ти дійсно віддаси своє життя в мої руки – то життя твоє стане непростим. Тобі доведеться доєднатись до мене, до нас – і повір мені, настане мить, коли ти пожалкуєш, що не помер на цій дорозі сьогодні!

На останніх словах він підвищив голос так, що той звучав наче грім. Дивився у вічі Лукасу пильно, ніби намагався зазирнути прямо в душу.

– Якщо ти згодишся, то станеш новобранцем мого лицарського ордену. І на довге життя розраховувати тобі не доведеться, – тут він посміхнувся з видимим сумом, – скоріше за все, помреш дуже скоро. Як і всі ми.

Звучало це все трохи… химерно. Лукас дійсно завагався на мить. Але він все дитинство виховувався на таких історіях. І хоча його купецька сторона, його ділова жилка кричала всередині, що це величезна помилка, він все ж відповів:

– Дякую за попередження. Я згоден.

Так Лукас став лицарем Місячної Зорі.

–
За два дні він вперше побачив замок.

Свій новий дім.

Старий Йожи (так звали рятівника Лукаса) кілька разів згадував, що його орден переживає не найкращі часи. Власне, якщо вірити йому, то дуже скоро славетна історія лицарів Місячної Зорі закінчиться. Та лише коли фортеця з’явилась перед його очима, Лукас зрозумів, наскільки ж все насправді погано.

Цитадель ордену була не просто в кепському стані – вона розвалювалася на очах. Частково вже встигла перетворитись на руїни.

Рівчак навколо муру, колись глибокий, був засипаний якимось сміттям, землею та снігом. Кілька сміливих осик встигли прорости у ньому, тягнучи гілки до кріпосних стін, наче руки велетнів, що намагаються знищити перепону на їх шляху.

В самих мурах тут і там зяяли провали. Ворота були широко розчинені, ліва половина порипувала від поривів зимового вітру, криво бовтаючись лише на одній петлі. Жодної охорони не було видно ані на кріпосних стінах, ані біля підйомного мосту, кінець якого вже вріс у землю. Мабуть його не підіймали щонайменше сторіччя.

Центральна вежа над воротами колись обвалилась у внутрішній двір. Її уламки просто повідтаскували в різні боки, щоб розчистити прохід – а потім так і покинули. Залишки самої башти стирчали над муром, наче хворий, зігнилий зуб.

Лукас з Йожи під’їхали до замку в сутінках – але жодного вогню не було видно. Напівзруйнована твердиня ордену Місячної Зорі стояла темна й тиха. Навіть птахи поблизу не кричали. Здавалось, що стару фортецю населяли лише мерці, які сплять неглибоким сном – і будь-який шум може їх пробудити.

Лукас відверто витріщався в усі боки, поки сивий лицар звично провів його та Гнідка, єдиного вцілілого коня з каравану, якого їм вдалося впіймати в ніч їх зустрічі, по мосту. Власне, окрім Гнідка в їх невеликій компанії інших скакунів не було – сам Йожи мандрував пішки. Мовчки вони крокували попід піднятою над залишками воріт решіткою та через двір. На снігу, що вкривав все перед ними, не було видно ані сліду. Це зміцнювало трохи моторошне відчуття, ніби замок заселений лише привидами.

Та в конюшні, куди лицар в білому завів Гнідка, це враження трохи розсіялось. Всередині було досить тепло, відчувався приємний аромат сіна, що навіював спогади про літні луги. Світла всередині також не було – допоки старий не запалив ліхтар – але після цього Лукас побачив, що в стійлах стоять щонайменше два інших жеребці.

Це трохи розвіяло погане передчуття, ніби сивий дивак просто втратив клепку, привів його до закинутих руїн давнього замку і тепер принесе в жертву якомусь всіма забутому богу.

Синопсис