28 Серпня, 2022

Золотце

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі

Розмір файлу — 11 кб

«Ми відчинені з 14-ї дня й до останнього вашого подиху» — такий девіз «Швидкої Насті» тримався весь довгий час існування бару. Тобто цілих два роки. Вікта схилилась над стійкою, відраюючи плями після «останнього подиху» учорашнього гостя. Ще те щастя — вона вже й не пам’ятала, який мікс її коктейлів він у себе влив. Її це зазвичай і не цікавило — барменка, а заразом і власниця бару, наливала те, що замовляли, крапля в краплю, ідеально змішуючи пропорції. Механічні руки, що давно замінили її власні людські, ніколи в цьому не підводили. Жінка гидливо викинула ганчірку в смітник і змухнула з очей русе волосся, що вибилось із неакуратної гульки на потилиці. До відкриття закладу лишалось кілька годин, а їй ще треба було протерти всі столи й розтягти їх по залу. Вона задоволено оглянула свої володіння — стилізований під старовину бар із відкопаними на смітниках дерев’яними столами і стільцями — різної форми та розмірів, відмиті й перефарбовані нею ж. Вони навдовивожу гармонійно поєднувались із неоновими лампами зверху й сучасною барною стійкою — її гордістю.

Від думок про те, що пора придумати чим прикрасити стіни окрім пари неонових написів, її відволік механічний звук відкриття лверей. Вікта підняла очі, автоматично відповідаючи «Ми зачинені до…» і завмерла, дивлячись на нову відвідувачку. Дівчинці на порозі було років сім на вигляд, не більше. Кучеряве біле волосся, простенька сукня в ромашку, сумочка через плече. Під пахвою — джет для перельотів. Колись предками джету були дошки для скейтбордингу, тепер же на них літали не завдяки трюкам, а завдяки сучасним технологіям. Дівча примостило його на зарядний пристрій у кутку, доступний безкоштовно всім відвідувачам.
— Ми не наливаємо неповнолітнім. Ми взагалі не впускаємо дітей. Як ти зайшла? — на дверях була простенька автоматична система, що розгадувала вік новоприбулих і не впускала неповнолітніх. Ну як розгадувала. Сканувала обличчя, перевіряла з наявними в базі, шукала дорослі чи дитячі риси. Іноді її можна було обдурити надто гарно нанесеним макіяжем, але на новоприбулій його не було.
— Автоматичні перевірки віку — дурня, — заявило дитя, впевнено крокуючи через всю залу і з третьої спроби залазячи на високий стілець перед стійкою, — ви б ще галочку змусили ставити: «Я підтверджую, що мені 18 років», ніби середньовіччя якесь.
— Мала, — Вікта вражено дивилась на неї, не розуміючи, чого цій дитині треба, — я тобі все одно не наллю.
— Чого це? Система розпізнала в мені повнолітню — значить я повнолітня. А значить маю право на таке ж обслуговування як і всі інші відвідувачі бару. Може в мене хвороба, я старшаю, але вигляд не змінюється?
— Так а ми закриті, — Вікта розвела руками.
— А це я не врахувала, — дівча скривило губи, — я вічно забуваю про годинник.
— Погана звичка, ага. Але я тобі наливати все одно не буду.
— Тоді я вимагаю покликати менеджера закладу за відмову обслуговувати клієнта! — мала стукнула по столу долонею, додаючи ваги своїм словам. Скривилась — стійка була тверда, металева й холодна.
— Секунду, — Вікта різко крутнулась навколо своєї осі, — вітаю, я менеджерка закладу.
— Оу, — дівча підняло брови вгору, — окей, тоді я попрошу покликати власника закладу!
Вікта ще раз крутнулась навколо своєї осі. Награнно пригладила волосся й осмикнула чорний фартух вниз. Ним вона особливо гордилася — сшитий із тканини, яку неможливо заплямувати.
— А чого ви мене тоді все ще не викинули?
— Та сама не знаю. Весело з тобою. То чого тобі, дитя?
— Я не пити насправді прийшла, — дівчинка враз знітилась і втупилась поглядом у стійку.
— Та чого ж, можу соку налити.
— Я туди, — дівчина кивнула підборіддям на двері в стіні, на якому світився яскраво-рожевий напис «Співробітники».
Вікта прижмурила очі. Це вже було цікаво.
— Малечо, ми не пускаємо туди дітей. Ми взагалі не пускаємо сюди дітей.
— Якщо пустите, я розкажу як обманула вашу систему на вході.
— А якщо не пущу?
— Тоді я розкажу, але вже підліткам, які постійно тусять під вашими вікнами.
— От мала нахаба! — Вікта зареготала, — чого тобі взагалі туди так треба?
— Там… Мій батько, — дівча спохмурніло і продовжило свердлити поглядом двері, — він не повертався додому вже кілька тижнів.
— Сумна історія, — покивала головою барменка-менеджерка-власниця, — але я тебе туди все одно не пущу. Правила одні для всіх. Він має звідти вийти сам.
— Він же не відробить, — дівча обурено скривилось.
— То назавжди там і сидітиме.
— Я можу його звідти викупити?
— Чим? — жінка похитала головою, — я взагалі без поняття які в Корпорації внутрішні правила. Але я там не керівниця, якщо ти раптом не знаєш. Я лише контролюю вхід із бару туди, і з офісу Корпорації сюди.
— Тоді я хочу поговорити з керівницею цього офісу!
— А ти колись взагалі спиняєшся?
— На світлофорі, — після хвилини роздумів відповіло дівчатко, — але то лише тому, що так вигідно перезаряджати джет.
— Від чого?
— А від світлофора.
Вікта похитала головою. Вона не вірила в затію дитини, але її діймала цікавість. І цілком людське співпереживання.
— Сиди тут. Зайдеш туди без мого дозволу — і я відмовляюсь тобі допомагати, ясно?
Дівча кивнуло. Розсип золотистих кучериків майнуло по її плечах. Вікта похитала головою й заблокувала всю стійку, швидко ввівши пароль на панельці. На мить поглянула на новоприбулу і смикнула за важкого рипучого важеля. Перед алкоголем у барі опустились важкі грати.
— Це можна робити більш вишуканим захистом.
— Ага. Але його легше зламати таким розумницям як ти, — посміхнулась Вікта, — а от старі-добрі гратки ти як не старайся — не піднімеш.
Дівча скривилось.
— Як тебе звати взагалі?
— Злата. А ось паспорт мого тата, — вона дістала із сумочки картку.
Вікта затисла ту в руці і штурхнула двері всередину бару. Довгий темний коридор із миготливими лампадками, наступні двері — сходи нагору. Піднялась одразу на потрібний поверх майже не захекавшись. Подумки похвалила себе, що все ще зберегла гарну форму. Дістала з кишені гостьову перепустку, пікнула в замку і штвохнула ще одні двері у звичайне офісне приміщення — переповнене екранами, стукітом пальців по клавіатурі й тихих голосів. І нудотного дивно-стерильного запаху, який вона так сильно не любила.
— Пфе, — скривилась ледь видно.
Ні з ким не віталась, ні з ким поглядом не зустрічалась — вони на роботі, не відволікати. Правила Корпорації. Вона боялась уявляти скільки їх існує насправді — вистачило того величзного тому, що їй видали разом із гостьовим ключем. Швидким кроком пройшла до кінця поверху, дійшовши до великого «акваріуму» — кабінету зі скляними стінами.
— Привіт, — жінка, що сиділа за столом, давно її помітила і вдавано привітно посміхнулась, — ти надовго? У мене скоро нарада.
— Ні, до мене тут прийшло дитя одного з… боржників.
— І що вона хоче? — Марта відірвалась від екрану планшету.
— Просила дізнатись чи можна викупити батька, — Вікта простягла картку-паспорт, потерту на куточках.
— Тю, — вивчила паспорт тата Марта, — знаю його. Відробляє в мене програш у казино — і там такі циферки, що мала в житті стільки грошей не назбирає за його душу.
— Казино не твоє? — Вікта чудово знала, що офіційно Корпорація цим не займається (і вже точно не в цьому офісі), але не могла стриматись.
— Я таким не займаюсь, ти ж знаєш. Когось із наших, — керівниця потисла плечима, точно знаючи кому він там програв.
— Але мала прикольна. Спустись хоч глянь.
— Ще я на дітей не дивилась. Передай їй, що правила для всіх однакові — він не полишає будівлю доки не відплатить борг. Спить тут, їсть тут, старіє й помирає — теж тут. Ми й так йому на їжу витрачаємось тепер.
— А я тобі не сова.
— А для малої сова?
— А в нас із нею угода, — склала руки на грудях Вікта. Вона не лізла в справи Корпорації, але повертатись і дивитись дівчинці в очі передаючи відмову теж не могла.
Марта закотила очі. Перенесла нараду на півгодини.
— Привіт, малечо! — перша ж і увішла до закладу.
— Як ти бар розблокувала, малолітня паскудниця? — Вікта помітила в руці дівчинки склянку.
— Ніяк. Ви холодильник із соком не заблокували, — Злата, копіюючи дорослий жест, відсалютувала келихом. Не приховуючи цікавості з голови до ніг оглянула вдягнуту в темно-червоний костюм Марту з короткою чорною стрижкою. Видно користувалась своєю привілегією головної — звичний дрес-код був чорно-біло-сірим. Супроти показушну сучасність і просунутість Корпорація насправді була доволі консервативною.
— У тебе є питання до мене?
— Як я можу викупити батька?
— Виплати мені кілька мільйонів і будемо квити.
— А інакше? — Марта затнулась від такої нахабності. Але цікавість перемогла.
— А що ти можеш мені запропонувати? Нескінченні скарби? Можливо, древній артефакт? Страшні таємниці? Тобі скільки років, малютко?
— Сім, — мала потупила очі, зустрівши таку відсіч. Вікті навіть стало її трохи шкода.
— Смішна така, — Марта похитала головою, — а я всього лише менеджерка. Уявляєш, що було б із тобою, аби на моєму місці була справжня керівниця компанії? Та тебе, — вона довгими білими пальцями підняла підборіддя Злати верх, заглядаючи їй в очі, — з землею б змішали.
— Візьміть мене на батькове місце. Я здатна відробити, — дівчина-семилітка вирвалась із ціплких пазурів і з-під лоба поглянула на Марту, — я вмію працювати.
— Ти диви яка! І що ти хочеш? Борг твого батька для нього пожиттєвий, люба, — жінка похитала головою, — і як мені знати, що ти справді щось вмієш?
— Укладемо угоду! — мала звузила очі, кидаючи виклик, — я виконую вашу перевірку — і займаю місце батька.
— Гм-м-м-м, гарні результати перевірки дорівнюють життю твого тата? Низенько ти сама його оцінюєш, — реготнула Марта. Її очі хижо зблиснули. Вікта інстинктовно зробила крок назад. Вона не надто добре знала Марту — менеджери не затримувались на своїх місцях і постійно змінювали один одного, то піднімаючись вгору по кар’єрній драбині, то пропадаючи безвісти. Марта затрималась надовше. Марта любила посидіти ввечері в цьому барі, пропустити склянку-другу й погомоніти через стійку про останні новини. Але довіри вона не викликала.
— Тоді, як ти така розумна, тримай загадку. Мені цікаво як ти міркуєш, — та склала руки на грудях і посміхнулась, — колись у топ-компанії саме так і приймали.
— Я готова, — виструнчилась Злата, усе ще сидячи на зависокому для неї стільчику. Дрібно поцяцьковане ромашками платячко залопотіло.
— Я назначаю тобі співбесіду. Час і дата на твій розсуд. Але ти маєш не йти, але й не їхати, бути ні боса, ні взута, і не з дарунком для твого батька, ні без дарунку! Маєш тиждень.
Не чекаючи відповіді Марта вийшла з бару, кивнувши на прощання Вікті.
Барменка лиш співчутливо дивилась на малу. Вона знала, що Корпорація працювала немов годинник. Батька ніколи не відпустять чи замінять — їх договори на роботу настільки хитромудрі, що оскаржити їх неможливо. Та і схема стара як світ — якщо справа в казино, то офіс Корпорації просто викуп борг Златиного тата, отримавши натомість безкоштовну робочу силу. Якщо це було казино, що якимось чином і керувалось самою Корпорацією… Схема була надійна. Сама ідея, що Марта погодилась на цю авантюру — уже порушення правил.
— Вибач, мала. Я зробила, усе що могла, — Вікта повернулась назад за стійку, — йди додому. Тебе мати вже зачекалась, певно.
— Немає в мене матері, — буркнула Злата, — тільки батько є. І то вже… Немає, — зло кинула погляд на зачинені двері. Після чого, гримнувши іншими, вискочила з бару.
— А про те як зламала систему так і не розповіла, — скривилась Вікта, — ну й байт із тобою.
У роботі не зчулась як минув тиждень. За малу вона майже не згадувала — не хотіла зайвий раз ятрити душу. Була субота — останній будній день перед вихідною неділею. Багато хто любив її проводити в барі, попиваючи кілька вибухових коктейлів і співаючи старих пісень, які Вікта охоче крутила по колу. Сьогодні, наспівуючи під ніс «Гнуті рейки, стрьомні шпали» й обслуговуючи одразу трьох чоловіків, у кожного з яких було хоч одне око несправжнім, пропустила початок вистави.
Злата розпахнула двері з ноги. Її було складно не помітити — на величезних металевих ногах, які вона припасувала так-сяк до своїх власних маленьких ніжок, закріпивши ремінцями, дівчина ледь тримала рівновагу й була змушена схопитись за одвірок.
— Воу, мала, тут вхід лише повнолітнім! — повернувся до неї хлопчина, що сидів найближче до входу. Публіка заулюлюкала.
— Вона зі мною, — ніхто не помітив як швидко Вікта стала між гостем напідпитку й дівчинкою. Кумедна картина — і гість, і Злата мали металеві ноги, от тільки дівча встала ніжками в завеликі для неї колінні чашки й ледь пересувала завеликими стопами. Хлопчина ж просто не мав своїх — від колін у нього починались протези. — Зачепиш її пальцем, і тебе звідси швидкою Настею і винесе. Втямив?
— Втямив, — відсунув стільця подалі, звільняючи прохід.
— Що ти тут робиш у розпал робочого вечора? — прошипіла жінка, повернувшись до дівчинки, — та ще й у такому вигляді!
— Звичайний джинсовий комбінезон, — та фиркнула, — ти знаєш, де Марта?
— Тут. — почулося з-за дального кутка, — Бачу, ти вирішила мою загадку. Ну як… Точно ти не боса й не взута, — вона гмикнула оглянувши конструкцію, — панове та панянки, не перешкоджайте нашій гості. Я хочу побачити, як вона прийде до мене.
Вікта кинула швидкий погляд на дівча. Вона сама час від часу думала над загадкою — і маючи купу різних варіантів як її вирішити, не могла придумати найбільш виграшного.
— Секунду, — дівчина стукнула протезом об протез. Ті зашипіли і виплюнули хмарку диму, змусивши Вікту закашляти. Але результату досягли — піднесли її вгору й ледь ледь тримаючи над підлогою, пролевіювали до столику Марти. Злата відчайдушно махала руками, намагаючись вберегти рівновагу. Але приземлилась успішно, під голосне улюлюкання та оплески публіки.
— Молодця! — кричали з натовпу, — мала дала жару!
Хижа посмішка з обличчя Марти не зникла — але трохи потьмяніла. Жінка покивала головою, висловлюючи свою згоду — другу умову загадки було виконано.
— Ну що ж… Готова зустріти батька?
Розчервоніла мала враз зблідла, нервово стиснувши губи. Але кивнула. Подарунок вона принесла, рука вчепилась у сумочку, перевіряючи всоте його наявність. Лишилась остання частинка шоу.
Марта написала ім’я на серветці і віддалась чоловікові поруч. Той, прочитавши ім’я, кивнув і вискочив. Потяглись довгі хвилі очікування — ніхто не говорив, ніхто не замовляв далі пити. Вікта здавалось, чула, як цокає її старий механічний годинник над барною стійкою — уривчасто й не до ладу. Усе одно він виконував лише роль прикраси.
Враз двері відчинились. Попід руки вивели худорлявого чоловіка. Увесь сірий і змарнілий, з темними колами під очима і з випираючими кістками, він важко спирався на своїх поводирів. Але, побачивши доньку посвітлішав. Здавалось, на його щоках навіть заграв рум’янець — він із дивною, невідомо звідки узятою, силою кинувся до неї й обійняв.
— Люба моя, що ти тут робиш? — його очі, повні сліз, говорили ще більше ніж тремтливий голос, — тобі сюди не можна. Ходи зараз же додому, чекай мене там.
— Я прийшла тебе витягти, — її голос так само дрижав, але вона трималась трошки краще. Зовсім трошки — Вікті здалось, що ще мить — і Злата розридається. Жінка тривожно поглянула на Марту — але на абсолютно спокійному обличчі тієї не ворухнувся жоден м’яз.
— Моя розумничка, — батько поцілував Злату в чоло і пригорнув до себе. Враз помітив Марту — і зялкано затулив доньку, намагаючись запхати її за свою спину, — ти не торкнешся моєї доньки!
— Святий гіг, я не збиралась! — Марта невинно закліпала, — подивись на це миле янголя! Я б у житті не поклала на неї руки! По правді, усе, що мені зараз потрібно — це виконати наступну умову завдання.
— Але її маю виконати я! — мала виплуталась уперед, і запорпалась у маленькому рюкзачку, що притягла із собою, — я маю принести татові те, що дарунок, і те, що ним не є.
— Ти вже виконала умову, — хижа посмішка враз замаячила на обличчі менеджерки, — ти вже йому це принесла.
— Що саме?
— Надію, — зареготала жінка. Вікта напружилась.
— В сенсі? — мала теж напружилась. Її батько поволі завів дівчинку собі за спину, намагаючись затулити її й не впасти на підлогу від знемоги.
— Ну… Ти пам’ятаєш, які були умови завдання?
— Якщо я розгадую вашу загадку — я займаю татове місце. Прийти ні боса ні взута, ні пішки, ні їхати і принести й дарунок, і не дарунок.
— Що? — пронулав суголосний шум голосів із кутків закладу. Вікта швидко оглянула залу. Більшість були не працівниками Корпорації — і ненавиділи її, або були працівниками й ненавиділи її ще більше. Але одна справа — коли Корпорація обдурила тебе, а інша — коли грається з життям малої дитини. Чоловіки та жінки напружились. Охорона Марти — а вона без неї ніколи не з’являлась на людях, навіть ввечері в барі — також.
— Так. І ти вже виконала всі умови. Ти дала батькові надію й подарувала зустріч із собою. Але ти ж і забрала в нього найцінніше, — Марта вихопила з кишені малий бластер. Пролунав постріл. Батько Злати осів на підлогу.
Тишу розрізав пронизливий дитячий крик.
— Умови виконані, ти займаєш його місце. Від нього і справді вже жодної користі не було, лише їв за наш рахунок. — жінка сховала бластер у кишеню, — А ти можеш і борг виплатиш швидше. Приберіть тіло! І продовжуймо відпочивати!
Але ніхто їй не відсалютував. По правді, на неї тепер ніхто й не дивився. Усі погляди були звернені на Вікту. Власниця бармену похмуро нахилила підборіддя.
— Неповнолітнім заборонено працювати. І на Корпорацію також.
— А що їй ще лишається робити? — невинно поглянула їй в очі Марта, — куди ця сирота тепер піде?
— Я забираю малу, — жінка склала руки на грудях, — вона під моєю опікою. Це мій бар — мої правила.
— Корпорація стоїть вище правил занедбаного бару! Корпорація стоїть вище твого життя також.
— Та не те щоби їй не було начхати на твоє, — Вікта різко смикнула рукою. Механічний зап’ясток рвучко відлетів і впав на стіл, проїхавши кілька сантиментрів. З обрубку руки враз розклався довгий сталевий ніж.
— Я швидше тебе застрелю, — бластер знову з’явився в руці керівниці офісу.
— В моєму барі заборонена вогнестрільна зброя. Як і в будь-якому іншому закладі. І ці правила наклала не я. І не Корпорація. А дехто вище. Але видно, цього вечора ти вирішила піти їм наперекір.
Відвідувачі бару, відчувши безмовне схвалення власниці, поволі діставали з кишень зброю. На Марту націлився не один десяток курків. Вона махнула рукою. Її охорона дістала свою.
— І що тепер робитимемо?
Вікта посміхнулась і вільною рукою натисла собі на ліву вилицю. Її очі враз провернулись у черепі на 180 градусів. Тепер вони були налиті червоним металевим відблиском і майже зовсім не мали зіниць. Жінка всміхнулась, й одним ударом руки знизу вгору відрізала провід, що проходив під барною стійкою. Усе світло згасло. Залунали постріли. Вікта не втрачала часу — низко схилишивсь, кинулась до малої, що плакала над батьковим тілом, незважаючи ні на що й кількома рухами ножа розрізала паски, що з’єднували ноги тієї з металевими протезами. Незграбно схопивши дитину, попри її намагання вирватись, забилась під барну стійку, чекаючи на тишу. Злата, ридаючи, спершу ламала собі нігті о металевий корпус її рук, але жінка тримала малу міцно, тож мала здалась. Вона ледь чутно схипувала, налякано прислухаючись до шуму пострілів і людських криків. Перед її очима виблискувало в спалахах пострілів лезо — Вікта виставила його попереду, готуючись різати на закуску будь-кого, хто посміє їх зайняти. І на тому лезі горіла літера К, вигравіювана біля самої рукоятки.

Синопсис

Повернутися до конкурсу: Вийти за межі