11 Березня, 2023

Золоте листя

У місті дощило вже другий тиждень. І був це не радісний весняний дощик, не літня злива з великими та солодкими краплями, і навіть не травнева гроза, що налітає зненацька та вщухає так само раптово. Це була сіра мряка пізньої осені, яка кружляє над головою крихітними сніжинками, яка розповзається по вулицях густим туманом, яка чвакає під ногами багнюкою. А коли й збирається десь у вигині землі калюжею, то за ніч вкривається тонким шаром брудної криги, репаної та мутної, наче катаракта на Василевих очах.

Олеся вдивлялася у ті очі щоранку, наче сподівалася, що вони знов засяють шкодливими вогниками чи блимнуть потойбічною зеленню. Але там завжди було те саме гниле болото, затягнене ряскою: мовчазне, в’язке, безнадійне. Якщо так буде й далі, то весни Василь справді не побачить.

— Треба звідси забиратися, — нарешті вирішила Олеся. — Туди де погода тепліша, а люди щедріші.

Вона підтягла вище комір з вилізлого хутра, пофарбованого колись у яскраво-пурпуровий колір. Але дощі розмили його до блідо-бузкового, і тепер вже ніхто не повірить в екзотичність перуанських зайців. Та ще й невчасний перелом, через який вона цокотить по бруківці не підборами, а милицями. Залишається або дійсно жебракувати, або ж повертатися до родини за допомогою.

Василь подивився вгору, на стіну театру, під якою вони сиділи, на велике вікно у цяцькованій рамі. Металеві прути вигиналися та звивалися у примхливий візерунок з прямих та дужок, кіл та зірок. Всередині дякували Богу та святкували відкриття, співали пісень та палили свічки. І через те здавалося, що прямо на склі квітне чарівне дерево, на гілках якого замість стиглих плодів висять золоті монети.

— П’яні люди щедрі, може й нам кинуть грошенят, — нагадав він подрузі.

— Ти вже забув, як вони нас побили минулого разу? — Олеся похитнулася на милицях, але копнула його гіпсом. — Підемо на ярмарок, може там знайомі пригостять чи якась робота нас знайде.

Василь зітхнув, попрощався подумки з недоїдками театральної вечірки — ой, як же ж пахли ті курячі крильця! — та звично підставив плече. Вони пошкандибали потроху у бік передмістя, а дощ знов цілував їхні вуса та вії.

До ярмарку дісталися у сутінках, коли туман вдягав яскраві ліхтарики у веселкові кружальця, а дим та пара перетворювали прилавки та намети на фортеці королів та башти чаклунів. Василь навіть розправив плечі та пересунув уперед поясний мішечок: і майно під оком, і сірий смугастий светр випинається наче на гладкому пузі поважного громадянина. Наче вони не волоцюги чи прохачі, а шановні відвідувачі, яким закортіло зайти у магазин. До дверей якого золоченими цвяшками прибитий чорний оксамит та табличка з написом «віщурка»?

Олеся вже мурмотіла щось до господині, а Василь все ще стояв на порозі, сторожко вивчаючи обставу. Густий дух пахощів, гарячий віск та ладан, імбир та кава, без бридкого цитруса чи шоколаду. Стримане світло, абажур на лампі, кульки на полицях, карти на столі. І китиці, китиці, китиці — на кріслі, на скатертині, на абажурі, на спідниці — шовкові чи вовняні, довгі чи короткі, він їх не бачив, але чув, як шкрябає по них повітря.

— Посунь! — піднесла йому колоду Олеся, і Василь машинально штовхнув частину картонок, бо всю увагу забрав блиск з підвіконня.

Там, серед звичайних кущиків та колючих кактусів, серед рожевих квіток азалій та розлогих гілок різдвяників сяяло золоте деревце. Василь трохи не носом у нього уткнувся: може воно скручене з ювелірного дроту? Може листячко з золотої фольги вирізане? Може дзеленчить воно на протязі? Чи хоча б тхне фарбою? Але ні, схоже було на звичайну рослину, з яскраво-жовтим листям, схожим водночас на серця з листівок та крила від метеликів.

— Ти ж сама бачиш п’ять пентаклів! — донеслося ззаду. — Не буде тобі зараз щастя та прибутку! Труднощі, зневага, жалощі та зневір’я! Куди б не пішла ти, не будеш багатою!

Ворожка плескала презирством, як олією в вогонь, та шипіла, як вода на пательні, але Олеся не здавалася.

— То візьми іншу колоду! — наполягала вона. — Або дай мені закляття, щоб перебороти злидні!

— Ти пішла з дому, бо не вірила в закляття! — Ворожка гнівалася, ворожка плювалася зловтіхою, ворожка насолоджувалася кожним словом так, як може лише мати, до якої донька повернулася визнати свою неправоту. — А тепер ти чекаєш від мене на диво?!

Василь кинув прислухатися до чвари. Втручатися у жіночі сварки небезпечно, у родинні — нечемно, а якщо там ще і мати відьма… То краще за все присісти десь у куточку, ось тут, наприклад, біля грубки, де тепле містечко так і манить прилягти та поспати…

Він навіть не відчув, як тонкі пальці мастять йому повіки зіллям. Навіть вухом не ворухнув, коли його вкривали колючою вовняною ковдрою. Навіть на лівий бік за всю ніч не повернувся. Прокинувся вже вранці, коли на вуса капнули молоком. Олеся посміхалася, білошкіра та кароока, а стрівши його погляд, аж засяяла. Ой давно Василь її такою гарною не бачив!

— Ми порозумілися, — повідомила вона та наказала, помахуючи вишитим мішечком: — Поснідаймо й ходімо!

Мішечок був невеликим, туди хіба що сірників коробка влізе. А золотих монет три штуки щонайбільш. Але Олеся сяяла, як сонечко, пломеніла рудим волоссям та рішучістю, наче готова була пішки бігти аж у вирій.

— А як твоя нога? — спитав Василь, бо у собі не відчував натхнення до мандрів. Тут були тепла грубка та м’які подушки, смачне молоко у полив’яному кухлі та звабливі китиці. Ото лежати б так весь день та підштовхувати їх іноді, най качаються красиво…

— Щоб дійти до мети, насамперед треба йти! — проголосила Олеся та націлилася дати копняка, аби показали яка гарна в неї нога. — Тож ходімо, Поле Чудес чекає на нас!

— Руденька! — не втримався Василь! — Ти що, забула, що Поле Чудес то вигадка для дурників, аби вони позбулися грошей!

— Цього разу воно справжнє! — запевнила Олеся. — Я знала, що пам’ятала половину, а тепер ми зробимо правильно усе!

— У місто Дурнів не піду, — одразу попередив Василь. — Там у поліції занадто гострі ікла!

— Це зовсім в інший бік, — заспокоїла Олеся. — Хапай ковдру та пішли вже!

Окрім ковдри з ліжка, поки господині нема вдома, Василь ще й кільце ковбаски взяв. Коли Олеся захоплюється новою ідеєю збагачення, то не зважає на побутові дрібниці на кшталт їжі, та й взагалі як пташка по зернинці клює. А от Василь мріє бути гладким та огрядним, тож про вечерю дбає зранку.

Опівночі він сам себе за це хвалив.

Вони йшли весь день, то шляхами, то чагарями, оминали селища та перетинали струмки. За містом зима брала своє, вкривала узбіччя памороззю, морозила калюжі, розбивала землю на грудочки та вкривала гілочки прозорим склом. Василь аж замилувався ялинковими голками: кожна наче в окремому коштовному футлярі.

— А чи далеко ще йти? — питав він щогодини.

— До Лисої гори та вгору, — щоразу відповідала Олеся.

— Та де ж ти знайдеш ту Лису гору, — трохи не скавчав Василь. — Тут поле аж до моря та жодної гори!

— Вона сама нас знайде, — загадково стверджувала Олеся. — Це ж не звалище для йолопів, а справжня чарівна гора!

Вона виявилася правою. Щойно нічого довкола не було, а за мить їм затуляє небокрай крутий схил. Велика купа каміння та піску виглядала так, наче завжди тут була, вросла у саму землю, накрилася травою, оповилася в’юнами, загорнулася у плющі, прикрасилася дикими трояндами.

На захід сонця вони дивилися з вершечка пагорба: одинока могила височіла, наче башта ратуші над містом. А замість шпиля на ній стирчало сухе дерево: голе та чорне, викривлене та скоцюблене, наче скелет спаленого живцем чаклуна. Довкола нього Олеся розпорошила зміст мішечка та тричі обійшла проти сонця, вигукуючи «крекс-пекс-фекс». Василь дивився круглими очима, але не заважав, допоки в нього не забирали гроші, аби прикопати.

— І що тепер? — спитав він, коли Олеся нарешті сіла поруч.

— Мамо сказали чекати. Якщо я не схибила, то вранці ми отримаємо плоди від золотого листя.

— Золоте листя, — погодився Василь, обіймаючи дівчину, — то добре навіть без плодів! Гадаєш, це таке саме дерево, що стоїть у старої відьми на вікні? Я ніколи не бачив такого листя…

— Можливо, — задумливо вимовила Олеся та загорнула їх обох у ковдру. — Нам треба цілу ніч не спати, аби не проґавити ту мить, коли щось зміниться довкола.

Вони посиділи пів годинки та помовчали хвилинку.

— Щось я нічого не помічаю, — насупився Василь.

— Часником тхне, — зітхнула Олеся.

Вони згризли половину ковбаси та почекали ще. Нічого не відбувалося.

— Як гадаєш, — спитала Олеся, розглядаючи Місяць, — що має з’явитися?

— Золоте листя? — припустив Василь. — Велетенські бруньки, з яких повипадають таці та тарелі, сповнені монет та коштовностей?

— Або золоті листи, — замріялася Олеся, — на яких буде викарбувана карта до найбільших скарбів світу. Десь на далеких островах у теплому синьому морі…

— А ще то може бути квітка, — запропонував Василь, та підіткнув ковдру, аби не задував холодний вітер. — Та, що вказує на заховані скарби.

— Ні, — заперечила Олеся. — Папороть квітне влітку!

— Але ж це зачаклована гора, — нагадав Василь. — Може тут час плине інакше? У всьому світі довкола зима, а тут вже літо…

— Для літа тут занадто холодно! — пожалілася Олеся.

— От таке погане літо у чарівному краю…

Вони почекали ще. Зірки повільно пливли небом, щось шаруділо у траві, Місяць покотився донизу.

— А чи є на Місяці дерева? — сонно запитала Олеся.

— Ма-а-буть, — позіхнув Василь та потер очі. — Мабуть, там цілі сади та гаї дерев. Корені у них залізні, стовбури мідні, листя золоте, а квіти срібні. І коли ті сади розквітають — то повний Місяць сяє сріблом.

— А коли він ховається за обрієм, то квіти закриваються на ніч, — підхопила Олеся. — Тоді ми бачимо його жовтим від листя.

— А деякі кажуть, — пригадав Василь, — що Місяць зроблений із сиру. От би зараз з нього впав шматочок прям до нас?

Олеся мовчки простягла йому залишок ковбаси. Десь поодаль запирхала сова, їй відгукнувся сич. На дереві не набрякло жодного пуп’янка. Сонце ще не зійшло, але край неба зашарівся, таким самим ніжним відтінком, що прикрашав дівочі щоки.

— Здається, — пригнічено зізналася Олеся, — ми задарма сюди приперлися. Цілу ніч мерзли як йолопи, а так нічого й не отримали.

— Повернемось на ярмарок? — смиренно спитав Василь.

— Ні! — спалахнула Олеся. — Після того, як вона з мене познущалася? Я до неї тепер прийду лише на колоду плюнути!

— Як сонце зійде, треба ще раз роздивитися довкола. Можливо, ми щось не помітили…

Вони нічого не знайшли. Ані чарівних дерев, ані золотого листя, ані коштовних подарунків. Хіба ще вітром нанесло кілька снігових заметів. Та й ті такі маленькі, одна назва, хіба що послизнутися. Тож вниз Василь ніс Олесю на руках — як наречену, як дитину, як свій скарб.

А за хвилини по тому на білому тлі заметів з’явилися цятки. Заворушили сніг, виклюнулися назовні, виставили бруньки. А тоді спалахнули, наче зірки впали, розкрилися великими квітками, дмухнули унікальним запахом.

Поруч з найбільшою фіолетовою квіткою з-під землі виринула й голова у білому ковпачку.

— А де? — скрипуче спитала вона, озираючись довкола.

— Вони не дочекалися? — обурено вигукнула з-під сусідньої квітки друга голова у золотаво-жовтому ковпачку. Її власник неквапно вибрався назовні, озирнувся та тупнув крихітною ніжкою.

— Тобто що, — низько загуло поруч, і на поверхні з’явився темношкірий коротун у темному, майже чорному ковпачку, — ми дарма таскали цибулини, розкладали їх попід снігами, та всю ніч умовляли за місяць вдруге зацвісти?

— Ми спізнилися, — хмуро проскреготів коротун у білому. — Бо хтось занадто довго чепурився, аби не ушкодити своїй королівській величності.

Трьох коротунчиків звали Рекс, Пекс та Фекс, і були вони родичами близькими та недружніми. Рекс вважав себе за короля, казав усім, що його каптур з чистого золота, та вимагав пошани та поклонів. Фекс навпаки схилявся до землі, ховався у тінях та не ображався, коли його звали поденками. Пекс був найстаршим, тому його голос рипів та хрипів, іноді так нерозбірливо, що оточення не одразу розуміло, чи закликає він до миру, чи попереджає готуватися до війни.

Усі вони мали угоду з відьмами. Хто вночі на Лисій горі тричі покличе малечу по іменах — до того вони прийдуть. Хто не сховається в колі заговореної солі — того вони утягнуть під землю. А хто принесе поживні добрива чи мелене борошно — тому вони за ніч посадять та виростять цілу галявину сафлору. З кожної квітки можна висмикнути три червоні приймочки, назбирати їх у скриньку, віднести на базар — а там смуглявий аптекар дістане з полиці найчутливіші ваги, покладе на них найменші тягарці, та насипле золота врівень за звичайну сировину, та втричі — за чаклунську.

Бо коштовний шафран цінують за смак та аромат, за красильні властивості та лікувальні здібності. Бо зазвичай везуть прянощі з далекого сходу, а за підробки можуть голову відтяти. Бо справжній шафран важко знайти та клопітко зібрати. Бо квітка живе день, а обірвати її можна лише на світанку.

Коротунчики не переймалися причинами, вони насолоджувалися тріскучим повітрям та холодним сонцем. Адже щойно воно розігріється, то гора зникне, як морозні малюнки на склі, допоки чиєсь серце не покличе її знов гарячою кров’ю та рішучою жагою.

Але сьогодні праця виявилася марною — квіти ще не встигли визирнути з землі, а замовники вже пішли. Хоча вони зробили все правильно, але чогось не побажали дочекатися результату. Можливо, вони вже знайшли собі іншу винагороду?