Знайоме обличчя
Тарас відійшов подалі від натовпу. У голові бамкало, бо мікрофон безперервно переходив від уст до уст, а глухуватий звуковик врубав гучність на повну. Дехто із промовців вважав, що аби бути почутим, йому треба якнайголосніше репетувати, – і тоді вже не витримувала апаратура, перекриваючи крики рипінням. А допіру була лише середина “зміни». Куратор тримав на оці всіх своїх, а вони знали, куди підійти у визначений час за платнею. І під обід Тарас таки пішов подалі від того шуму, прагнучи наодинці та у відносній тиші з’їсти те, що від ранку дражнило пахощами з рюкзака.
Біляш був смачним, начиненим від душі, але холодним. Нічого дивного, за півдня на морозі. Юнак передчував, що і в пиріжках із повидлом гумове тісто стало дубовим.
– О, Тарич! – озвався позаду Вітьок. – Бач, а в мене навіть часу похряцати нема! Все бігаю, для вас стараюся.
«Для себе,» – подумав Тарас. Недарма Вітьок так довго вламував його іти сюди. Як, певно, і кожного із майже двадцяти, кого привів на мітинг антимайдану до Маріїнського парку. Хлопці з нічліжки не дуже туди рвалися, бо їм було начхати, куди там та Україна вступить – у ЄС чи в Митний союз із Росією. Аби роботи стало більше і серед неї можна було знайти нормальну. Навіть двісті гривень, обіцяні за восьмигодинну «зміну», не всіх відразу переконали. Не те, щоби їм не були потрібні гроші, але той, у кого є руки і ноги, не потребує подачок, сам заробить. Останнім аргументом Вітька стало, що гроші не пахнуть, а вистояти у вихідний вісім годин на морозі – теж неабияка праця. І Тарас погодився. Не на кожній роботі так платять за день. А те, що мітинг за Янека… що з того? Він же не голосувати за нього йде, а так – для масовки. Зате Вітьок ішов зовсім не для масовки – він масовку привів. І за кожного мав отримати по двадцять гривень! Отже, цього дня хитропикому приятелеві мали відвалити утричі більше бабла, ніж кожному, кого він переконав іти сюди.
– Слухай, Тарич, а в тебе тільки один біляш? Бо я тойво… нічого собі не купив.
Тарас запхав останній шматок за щоку, зім’яв порожній пакетик у руці і похитав головою. Про пиріжки вирішив змовчати. Цей ще своє вициганить, коли обійде усіх, кого привів.
– Скупердяй ти, – зітхнув Вітьок. – Стараєшся тут для вас, а ви… ех… Ладно, пішов я далі колядувати.
Пиріжки з повидлом манили вже не так, тому Тарас поміж основною стравою та десертом вирішив перекурити. Але, обмацавши всі кишені, згадав, що останню цигарку в нього виманив Вітьок іще перед початком мітингу. Довелося діставати пиріжки і термос із чаєм.
Від погляду у спину по ній пробігся легіон мурах. Тьху, невже Вітьок палить, що там у нього залишилося? Тарас озирнувся і побачив дівчину. Але не зміг роздивитися її так, як зазвичай розглядав дівчат. Першим, що побачив у неї, були очі, які прикували його погляд до себе. Блакитні і глибокі, вони наче затягували у вир, із якого не буде вороття. Але вона кліпнула – і відпустила.
– Будеш? – він несподівано сам для себе простягнув до неї пакетик із пиріжками. Життя вчило бути ощадливим, а він тут бач – Вітька відфутболив, а з нею ділиться.
– Ні, – похитала головою русявка. Навіть не усміхнулася.
Але його це не зупинило.
– А чай будеш?
Уже думав про те, що в рюкзаку має бути чиста пластянка, хіба що трохи пом’ята. Але дівчина мовчки похитала головою. Тому Тарас налив чаю у кришку термоса і спокійнісінько продовжив трапезу.
– Ти часом мітингом не помилився? – буденним тоном кинула дівчина. – Батько перед твоїм народженням був у зовсім іншому гурті.
Від здивування він похлинувся чаєм, а відкашлюючись, вилив на себе решту із кришки термоса. Пошепки вилаявся, закрутив термос і запхав його разом із пиріжками до рюкзака, перекинув усе в наплічнику в пошуках серветок. Зітхнув. Зітер солодкі краплини з пуховика, насправді лише загнавши їх углиб. По нозі пішов холод. Тарас поглянув на свої джинси. Так, тепер йому на морозі не лише слухати тих горлопанів, але й обсихати.
Намагаючись дібрати слова для «подяки», звів погляд на дівчину. Чобітки, верх яких затуляла вовняна спідниця. Дивне, якесь старомодне пальто з дрібною вишивкою на кишенях, по краю рукавів та комірця. Тепла шаль, яка не ховала зачесаного назад світло-русявого волосся. Обличчя без сліду макіяжу. Вуста, які, здавалося, не вміли усміхатися. Прямий ніс, брівки-хвильки і високе чоло. Дуже вродлива дівчина. Нічого надміру, але й нічого не бракувало її красі, навіть косметики. Тарас упіймав себе на думці, що до такої першим навіть би знайомитися не підійшов. Побоявся би, бо надто серйозна. А тим паче, якби знав, що вона таке ляпне.
– Ось, – дівчина ступила крок назустріч, простягаючи йому хустинку.
Він узяв, але міг затерти нею хіба пляму на пуховику. Штани обіцяли довго і дошкульно сохнути самі.
– А звідки ти знаєш, що мій батько голодував на майдані? – запитав, зібгавши хустинку в кулаку.
– А я багато знаю, – нарешті ледь-ледь усміхнулася. – Історія – добра книга, її цікаво читати.
– І що, там і про мого батька є?
– Там про кожного є. Про тебе теж. І що було, і що буде.
– Що, і майбутнє бачиш? – узявся кепкувати Тарас.
– Бачу. Мені це вже можна.
Останню фразу юнак пропустив повз вуха.
– Щось ти не схожа на циганку. Чи вони тебе малою вкрали?
– Не циганка я, українка, – знову ледь усміхнулася дівчина.
– Слухай, десь я тебе раніше бачив, – задумався, ще раз пильно придивившись. – Ти в якому універі вчишся? Чи вчилася…
– В університеті ні, – опустила вона погляд. – Удома вчилася.
– Ги, – Тарас не зміг приховати скептичної успішки. – І куди ж беруть на роботу з такою освітою?
– Письмом і перекладами і така жити дозволяє, – дівчина гордо звела голову і глянула у вічі.
– Фрілансер, значить, – гмикнув.
– Ти ж теж працюєш не тим, на кого вчився, – без кпинів констатувала вона.
Тарас наїжачився.
– Зараз усі так, – буркнув.
Бо що мав казати? Що вивчився там, де не хотів, а потім нарешті втрапив туди, де ще не є царем, але вже став богом? Бо на його заяви, що хоче працювати на складі, батьки лише кривилися. І більшістю голосів (два їхніх проти його одного) улаштували його вчитися на бухоблік та аудит. Відмучився. Навіть роботу шукав. Але звичайному бухгалтеру платять стільки, що за таку платню працівник ще й шкодити повинен. А головбух, особливо у приватників, крутиться так, що і посадити можуть. Так він одного разу прийшов за вакансією бухгалтера, а потрапив на склад, де за рік вивчив усе уздовж та впоперек. І пишався тим, що в цьому велетенському царстві на тисячі квадратів, де без бази чорт ногу зломить, він знає, що і де лежить.
Ще раз поглянув на дівчину. Те, що вона про нього так багато знала, дратувало. Бо її обличчя здавалося йому дуже знайомим, але де бачив її, Тарас так і не зміг пригадати.
– А сама ти чого тут, така чесна? – вирішив перейти в атаку. – Тобі, бач, теж гроші совість не муляють.
– А я тут не за грішми, – вона відвернулася. – А за людьми. Нетутешніми.
– Це ж за якими?
– Та хоч за тобою.
– Е, ні, не на того напала! – запротестував юнак. – Я тут як уже півдня померз, то і другу половину вистою. Щоб не дурно було.
– Як знаєш, – зітхнула дівчина. – І звуть тебе, як Кобзаря, і впертий ти – у нього. Але постій…
– А як знаєш, як мене звуть, то, може, і свої ім’я скажеш? – вона таки цікавила його більше, ніж дратувала.
– Лариса. Але всі Лесею кличуть.
– А відьмою не кличуть? – уколов Тарас.
– Провидицею радше, – глянула серйозно.
– Може, скажеш, провидице, чим увесь цей цирк скінчиться?
– Ти сам усе зрозумієш. І півроку не мине. І батька свого зрозумієш.
Оцим допекла найглибше. Бо вони з батьком не ладнали. Їхні долі писалися, наче під копірку, але вони дедалі більше розчаровували один одного. Батько після революції на граніті не осідлав хвилю і не став громадським діячем. Думав, що тихий героїзм винагороджується, мовчки гарував і прапором більше не махав. А його тодішні однодумці, які не скаржилися ні на надмір інтелекту, ні на прискіпливу совість, зараз при менших і більших посадах, а один – навіть у Верховній Раді. А батько й надалі вважає, що аби у країні був лад, кожен має бути на своєму місці. Але так не було, не є і не буде! Тому в Тараса було дитинство, у якому він гарні і дорогі іграшки бачив лише у друзів, а тепер даремно намагається побороти в собі закладену батьком програму невдахи.
– І коли ж я його зрозумію? – посміхнувся.
– Коли вдягнеш однострій.
– Де я, а де армія! – гиготнув Тарас.
Думав, чим би ще вколоти. Сподівався, що вона образиться й піде. Але не йшла. І навіть коли здоровань Гера із їхньої компанії підняв виданий йому зранку прапор регіоналів, а Вітьок почав скликати всіх до гурту, Лариса підійшла разом із ним. Але зупинилася за кілька кроків від юрби, а він… а він, наче прив’язаний, став поруч із нею. Краще вже говорити з цією дивачкою, ніж слухати той сон рябої кобили, якого йому і за півдня вистачило.
– Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше *, – зітхнула дівчина.
– Що?
– Я про те, що багато із присутніх тут не думають, де вони будуть завтра.
– Вони думають, що їм жерти сьогодні, – гмикнув Тарас. – А патріотів і серед них вистачає. Які теж за Україну. І говорять по-нашому…
– У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи, щоб називатися патріотами.
– О, ти мене ще й патріотизму вчитимеш?
– Не вчитиму. Підкажу.
– І до чого я ще не допетрав, що мені аж треба твоя допомога?
– Що двісті гривень у вирішальний час легко перетворюються на тридцять срібняків.
– Слухай, от не треба читати мені нотацій! – вибухнув. – Мій тато все життя такий ідеаліст. І де він? Має вищу освіту, а гарує, як проклятий! Все життя за Україну та за Україну! А що ця Україна нам дала?
– Ти виріс вільним і в мирі. Ти вивчився і працюєш, де хочеш, а не де скажуть.
– За Союзу теж давно ніхто не воював. І всі якось жили! І добре жили!
– Скоро ти про себе теперішнього скажеш, що і ти жив добре, але даремно, – гірко усміхнулася дівчина.
– І що ж мені таке впаде на голову, що я так вирішу?
– Прозріння, – і вона знову глянула в його очі і додала. – Ти зрозумієш, що терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
Він закам’янів. Здавалося б, вона цитує вірш, а вірші він ненавидів іще зі школи. Що читати, що вчити. Катівня та й годі. Але тут і тепер ці слова стали магічними, немов замовляння, яке сягнуло глибин його єства. Вони наче приростили його ноги до землі, а її очі – прошили всю душу, пропекли, наче вогнем. І десь із його вистиглого і забутого осердя озвався кволий сором, задушений у зародку ще вчора. Він сьогодні тричі збивав дзвінки від батьків. Бо вони чутимуть усе, що тут відбувається. І зрозуміють, де він.
– Цікава ти дівчина, – кволо усміхнувся, неначе виринаючи з дурману її чарів. – Але нічого ти про мене не знаєш. Я он, може, скоро взагалі до Польщі виїду. Брательник двоюрідний там працює, добре заробляє. Казав, знайде й мені роботу…
– Повернеться він, – усміхнулася Лариса. – Скоро повернеться.
– Він там уже сьомий рік! Йому там добре! Якого милого йому вертатися? Тут нічого ловити, крім тарганів і мишей.
– Він там, а діти тут. Коли чорна хмара надійде, він згадає, де його дім.
– Кажеш так, ніби в нас чи війна почнеться, чи зараза якась.
– Почнеться. І те, й інше, – кивнула дівчина. – Але кожне – свого часу.
– Ага, ще скажи, що кінець світу настане, – гиготнув Тарас.
– А люди так говорять щоразу, коли щось аж надто збурює їхнє життя. Кінець світу буде, але не так швидко. А от війна буде.
– Невже третя світова? – він і далі потішався з цієї блаженної. Дивно, що вона досі з ним говорила. У погляді цих чаклунських очей не було нічого від овечки, яка терпітиме кпини або й не помічатиме. Їй клепки не бракує. От лише б знати, навіщо їй він!
– Світ вона мало зачепить, а от Україну…
– Отямся, відьмочко! Хто ж на нас нападе? – вигукнув Тарас і ніяково замовк, бо попереду почали на них озиратися.
– Сусіди.
– Та не жени ти паніку! – засміявся юнак. – Ну, давай пройдемося по карті. Хто на нас нападе? Румуни з молдаванами? Чи білоруси зі своїм трактором? Чи поляки, які без наших заробітчан загнуться, бо звідти вся робоча сила по європах іде?
– А якщо я скажу, що ті, за союз із ким ти зараз тут стоїш? – Лариса знову впіймала його погляд.
– Росія?! Та ти з дуба впала!
На них знову почали озиратися, але якось дивно. Людські погляди байдуже ковзали по ньому, зате до дівчини просто прикипали. Наче в кожного, хто зараз витріщався на неї, теж було таке враження, що вони її вже десь бачили. Деякі навіть перемовлялися між собою. Але йому не було з ким перемовитися. Окрім неї.
– Слухай, тебе тут усі так знають. Дивися, ще вхопиш. Тут такі бугаї сторожами стоять… Ти тут, певно, не одного на гачок чіпляла. Признавайся.
– Вони мене впізнають, але не знають, – зітхнула.
– З ними ти також говорила?
– Тих, із ким я говорила, тут уже нема.
– Де вони?
– На Майдані.
– І скільки тобі за це платять?
– А на твою думку, вже ніхто у світі не може бути безкорисливим? – Лариса глянула на нього так, наче сподівалася ту відповідь відчитати.
– Може, й так, але не дуже. Бо кожен думає про те, як буде жити завтра.
– Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність, – усміхнулася співрозмовниця.
І в Тараса попід шкірою пройшов мороз, такою потойбічною була та усмішка. Такими всевидючими були ті очі. Такою містичною виглядала ця русявка на тлі регіонівського гармидеру.
І в мить, коли він майже згадав, де бачив її, дівчина відпустила його погляд – і магія розвіялася. А вона, не мовивши більше і слова, повернулася і пішла геть від цього натовпу, де на сцені знову хтось репетував російською мовою.
– Зачекай! – наздогнав.
Вона не озиралася, а він не посмів узяти її за плече і розвернути до себе.
– Я ж десь тебе бачив! Скажи, хто ти така?
Дівчина нарешті озирнулася.
– Я – мавка лісова! – і засміялася – нестримно, голосно і дзвінко. – Бувай, Кобзарю!
– Чекай! А твоя хустинка? – згадав про клаптик тканини, який досі стискав у руці.
– Собі залиш на згадку.
– Та про кого ж? – розвів руками.
– Зрозумієш.
Пішла. І пришпилила його тим словом до місця, де стояв. Наче поглядом, якого він таки ніколи не забуде. Не зможе.
Розгорнув хустинку – і завмер вражений. По краю її було дрібно вишите гладдю калинове листя, а в середині кетяг калини і слова: «Врятуєш душу, коли загубиш тіло».
«Дивачка, – подумав. – І хто таке на хустинці вишиває? Хай би вже щось про кохання. І то треба було стільки надзьобатися, щоби просто так мені віддати. Хіба що приворожити хотіла…»
А таки приворожила, бо поки тривав мітинг, вона не йшла йому з думки. Намагався згадати, де бачив її, але верткий спогад тікав від нього. Хотілося достояти, отримати свої гроші, купити пива та чипсів – і решту вечора пролежати, втупившись у смартфон і затулившись від світу навушниками. Напаковувати мозок і шлунок, щоби витіснити звідти її. Ач яка! Мавка лісова…
– Тарич, ти там завис чи що? Тобі бабки не треба? – Вітьок весело помахав купюрою в нього перед очима. Всі решта уже відійшли від ліхтаря, отримавши своє.
Він вийшов на світло, щоби краще роздивитися зароблене. Ці пройдисвіти і фальшивих грошей наклепати могли, в них ні честі, ні совісті. І з лицьової сторони банкноти на нього глянули ті ж чаклунські очі. Вона! Тільки старша і без шалика. Лариса. Леся… Дістав із кишені хустинку. Думав, розвіється в руках. Але дивний напис тепер сприймався інакше.
Чомусь навіть на думку не спало, що це недолугий жарт або провокаторський хід. Переманити когось на Майдан можна набагато легше. І дешевше. Без гриму, без натяків, без чарів та хусточок.
Не пам’ятав, чи поклав ту купюру в кишеню, чи впустив її під ліхтарем. Не дивився, куди його несли ноги. До гуртожитку не хотілося. Будуть поїти і розпитувати, а потім викличуть бригаду і спровадять у дурку. Навіть ті, котрі теж її бачили.
Чувся спустошеним і наповненим водночас. Так, наче замість паршивої кави в нього по вінця налили джерельної води. Було дивно, п’янко і трохи страшно. Що робити? Як бути? Куди йому тепер такому йти?
Ноги самі принесли на Майдан. На звуки музики, яка увечері тут завжди ставала гучнішою – артисти підбадьорювали людей, багато з яких цілий день простояли тут.
– Разом і до кінця, разом і до кінця, разом і до кінця! Зможемо я і ти разом перемогти!… – лунала зі сцени пісня, якої Тарас досі не чув. Але задубілі за день ноги взялися підтупувати в такт. Неподалік танцювала зграйка студентів, і їхнє завзяття зманило і його.
Звук мобілки він ледве почув. Дзвонила мама.
– Так, мам, – мовив, намагаючись перекричати музику.
– Тарасику, де ти? Ми хвилюємося! – почулося зі слухавки. – Ти цілий день не береш… Що це? Це… Петрусю! Петрусю, послухай! Ти тільки послухай, де він!
Шарудіння у слухавці юнак не чув, але коли до нього долинув батьків голос, збагнув, що того душать сльози.
– Ти на Майдані… Я знав! Я знав, що виховав тебе добрим!
– Тату, я…
Хотів сказати, звідки прийшов. Розповісти про Лесю. Про хустинку і про двісті гривень. І про те, що ще не зрозумів батька, але віднині дуже і дуже намагатиметься.
– Синку, я пишаюся тобою!
І знову передав слухавку мамі. Та просила бути обережним. Питала, що вони можуть із дому переслати майданівцям. Або привезти. Вони так давно не були в Києві! А в нього у гостях – узагалі ніколи! Він обіцяв розпитати у штабі, хоча й уявлення не мав, де той штаб шукати.
Віднявши телефон від вуха, зітхнув і відчув, як запекло морозом щоки. На сцені вже розігрівався «Океан Ельзи», а він стояв позаду юрби і дивився туди, звідки потужні промені прорізали темряву. А в самого на душі розвиднялося.
– Соколику, ти чого не в гурті? – ледве докричалася до нього низенька бабуся, яка в одній руці мала великий термос із краником, а в іншій – іще більший пакет.
Питала ще щось, але він не слухав. Лише коли старенька простягнула йому паперовий стаканчик із чаєм і пиріжок, дбайливо загорнутий у серветку, збагнув, куди привела його Леся. До своїх.
…
Тарас сидів на крайній лаві у критій машині і мовчки дивився на дорогу. Знічев’я рахував авта, які їх обганяли, і ті, які прямували у протилежний бік. І тих, із ким добровольцям було по дорозі, виходило чи не вдесятеро менше. Решта тікали. Це було видно по роззявлених багажниках стареньких авто та навантажених під зав’язку причепах, по величезних клумаках, прив’язаних зверху, і по салонах, напханих так, що водій у дзеркало вже нічого бачити не міг.
Хлопці поруч бурчали, забачивши іще одну таку машину:
– Що, наголосували?
– Сходили на референдум, скоти!
– А тепер у тил, як щурі!
– Нє, ці не стануть із нами своє ж лайно розгрібати!
Тарас також усе це бачив, але не сердився на тих, що везли сім’ї і пожитки чимдалі від війни. Він не мав права їх звинувачувати. Бо хто знає, де б він зараз був, якби не Леся. Але добре пам’ятав, звідки вона його забрала.
Він знав, куди їхав. Скоро туди приїде і його брат із Польщі. Знав, що може не повернутися, але був готовий. Носив біля серця хустинку, хай так і не знайшов, із якого Лесиного твору були ті слова. І потайки пишався своїм позивним – Кобзар, хай і лише він знав, від кого його отримав.
* Речення, позначені у творі напівжирним курсивом, є цитатами із творів та листів Лесі Українки.
Новела спонукала замислитися і залишилася в серці. У вирішальні для народу часи слово справді стає найдосконалішою зброєю. Леся не могла не втрутитися, не могла мовчати.”Ти часом мітингом не помилився?” – спитала вона у того, хто ще міг її почути. Одразу видно, що Тарас не мав чіткої політичної позиції, втомився від життя і змусив свою совість стишитися. Однак Леся зуміла побачити його душу і не дала впасти, зрадити не лише країну, а й себе самого. Одна розмова часом може змінити усе життя. Щоб зрозуміти батька, Тарас спершу мав зрозуміти себе. Дуже майстерно написано. Бажаю перемоги.
Щиро дякую за увагу до твору і відгук, пані Квітко!
Я вірю в дива і якщо їх замало поруч, то намагаюся хоча б писати про них. Бо якщо вже вигадувати, то лише світло 🙂
Дякую за добрі побажання і навзаєм зичу Вам натхнення, наснаги та успіхів!
Вітаю. Чесно? Враження 60 на 40, на користь автора. Мені сподобалася лінія головного героя та його переосмислення реалій. Цитати доречні. Особлива маленька, але така ЗНАЧНА присутня у творі приємність – батьки, що пишаються сином. Щиро зичу удачі в подальшому.
Вітаю, Неє! Дякую Вам за увагу до твору і зичу успіхів навзаєм!
Вітаю всіх коментаторів!
Бачу, пан Олександр, знудившись від читання мого твору, мимоволі подбав про те, щоби хоч у коментарях нудно не було. За що йому і дякую 🙂
І від щирого серця дякую Сюзі і Людмилі. Підтримка (як і конструктивна та доброзичлива критика) – це найцінніше, що автор може отримати від колег.
Ми всі різні, по-різному оцінюємо речі та явища і маємо право про це відверто говорити. І така реакція – теж непогано, людину твір не залишив байдужою і вона не пройшла повз. Але ось тональності висловлювань (висновок роблю не лише з коментарів у мене) таки варто прямувати до костенківського “магазинного мінімуму”. Бо гідність мають і на повагу однаково заслуговують і читач, і автор.
Усім наснаги!
Вітаю. Знайомий сюжет, використаний ще Говардом у “Delenda est”, але перенесений у недавні українські реалії. Гарний посил, піднята проблема батьків та дітей, але, оскільки твір це фактично діалог з Лесею та рефлексія Тараса, читалося відверто нудно. Як вже зазначили, передбачуваний персонаж, та й сюжет також. Крім того, дещо різонуло, а саме смартфон Тараса. Тобто, він скаржиться на злидні, важку власну й не тільки долю, ладен вісім годин стояти на морозі за двісті гривень, хоча в час мого гарування кур’єром у 2010-ому я отримував по тридцять за годину, без врахування замовлень. Тобто за те, що сидів у теплому приміщенні і попивав безкоштовний чай. І при цьому у нього є смартфон! Ви хочете сказати, що людина, яка має смартфона, бодай з ліжка підніметься заради 200 гривень? Чи він настільки тупий, що не розумів, що перейшовши на дешевшу модель мобільного зміг би значно покращити своє матеріальне становище? Та це майже безхатько з Ламборгіні, хоча й не так гіпертрофано! Тому, коли дочитав до смартфона всяке співпереживання герою розвіялося як дим, бо такому “розумнику”, певно, й чарівні боби можна втюхати. Тож, від мене “двійка”.
У мене склалося враження, що ви свідомо “валите” хороші оповідання в надії, що хтось дослухається до ваших коментів, додивиться до ваших оцінок і зробить те ж саме.
О, тоді я радше їх навпаки витаскую, бо на конкурсі є щонайменше троє (а може, вже четверо?) учасників, які не надто від мене в захваті. Свою оцінку я завжди аргументую, як у цьому випадку, так і в решті. Й, щоб розставити всі крапки над “ї”, вирішальний критерій при оцінюванні для мене це власне відчуття при прочитанні. Яким би гарним, грамотним та ідейно насиченим не було оповідання, якщо я нудьгував його читаючи і подумки вже мріяв перейти до іншого, високої оцінки я йому не виставлю. А загалом це запитання можна було й в особистих повідомленнях поставити, а не під чужими творами.
P. S. Й це виходить, що Ви назвали всі твори, яким я виставив високі оцінки поганими? Не думаю, що їх авторам буде приємно це прочитати.
Мабуть, лише мені здається, що деякі ваші аргументи притягнуті за вуха, як і те, що я назвала всі твори, яким ви виставили гарні оцінки – поганими. Я нормально сприймаю конструктивну критику, але здається мені, що ви не сприймаєте твори такими, якими вони є і, подекуди, навіть не намагаєтеся зрозуміти автора, а хочете бачити тільки те, що вам видає ваша фантазія. І якщо вже щось десь не співпало з вашим баченням, то все, провал. Я ніяким чином не прагну вас образити, просто висловлюю думку.
Написала під чужим твором лише для того, щоб привернути вашу увагу бо в обговорення ви не заглядали а в особисті повідомлення до незнайомих людей я не влажу. (хіба в дуже крайніх і термінових випадках)
Не тільки Вам) Але не треба думати, що аргументи пана Олександра вплинуть на ще чиюсь думку. Ми всі – люди з власним баченням, тож кожен ставить оцінки так, як сприймає оповідання сам. Принамні, я так думаю про колег, дивлячись на їхні коментарі та зауваження до творів
Пане, це лише конкурс. У ньому люди висловлюють свою думку про твори колег (хоча у Вашому випадку таки видно, що конкурентів). Дехто буває і різким, але ніхто не подає власне сприйняття як істину в останній інстанції.
Крім того, те, що твір не “зайшов” комусь, може свідчити про різницю смаків, а не про якість твору. А ще – конкурс закінчиться, автори стануть відомими, а враження від спілкування зостануться.
ну у вас “логіка”. дивує такий підхід “якщо твір особисто вам не сподобався, то він вже поганий”.
Справді, дивна логіка )))
“я казки не люблю, оосбливо на таких дорослих серйозних конкурсах. тому від мене – одиниця”
а ви містику не любите та готові за неї ставити одиницю, бо там для вас “нема логіки”.
Вітаю, пане Олександре! Дякую за увагу до мого твору.
Тяжко наводити аргументи до цілком суб’єктивного твердження “мені було нудно” або “мені не сподобалося, бо я не згоден із героєм” – то марна справа. Можу сказати, що мої критерії оцінки більш раціональні, адже і твір “не мого” жанру і в “не моїй” стилістиці цілком може мати очевидні переваги, які мені як колезі варто зауважити і визнати. Але тут кожен обирає своє.
Ваш коментар можу структурувати наступним чином:
1. Сюжет не новий (хоча так, не мені першій Ви це писали, хоча там оцінки геть інші 🙂 ).
2. Мені було нудно (що ж, не завжди ми в житті робимо лише те, що нам цікаво. Погоджуючись на умови конкурсу, ми приймаємо як даність, що не все з надісланого іншими авторами буде нам цікавим і близьким).
3. Я в 2010-му був маладєц (тішуся за Вас, але Тарас не мусить бути на Вас схожим. Не всі люди планують своє життя наперед і керуються лише фінансами. Інакше б не було бізнесменів, митців і просто відчайдухів, які прикрили нас собою в перші роки війни, пішовши добровольцями.
4. ГГ не вміє планувати свої фінанси, а отже – він дурень. Ок, хай так, визнайте, що далеко не всі українці діють логічно, ми це бачимо від виборів до виборів, чи не так? Але десь у глибині його душі спала совість, яка була розбуджена. Не всім це дано.
На оцінку не нарікаю. Ви маєте право на власну думку, а оцінка – це останнє, з приводу чого варто перейматися. Для мене цей конкурс радше цікавий досвід і нові знайомства.
Бажаю Вам наснаги і… міри. Бо якою міряєте, такою й Вам відміряють 🙂
От не хотів відповідати, але Ви ж перекрутили. Який “маладєц”? Я підробляв кур’єром в фаст-фуді, ще й навіть не мережевому. Це низькооплачувана робота, що не потребує ні спеціальної підготовки, ні особливих навичок. Й мені разом зі стипендією заледве вистачало на прожиття і щось відкласти на чорний день. Й вже точно не на смартфон.
А що таке смартфон? Це не потрібна річ у сучасному світі, бо досить просто мобільного. Це іграшка вартістю в кілька тисяч. Й Ви заявляєте, що той, хто має таку іграшку, буде заради 200 гривень вісім годин мерзнути? Ось до цього моя претензія.
Ви могли зробити Тараса безхатьком, що колупається в смітниках й той самий біляш підібрав на узбіччі. Або ж навіть наркоманом, їх серед антимайданівців вистачало. Чи зробити його ідейним прихильником Януковича. Або ж викрутити конфлікт батьків та дітей до того рівня, що він би й чорта підтримував, аби в пику батькові. Але Ви обрали саме фінансовий мотив, а потім дорікаєте ним мені, коли я вказую, що він не має сенсу для персонажа? Хоча, враховуючи, що Вам робота кур’єром за 30 гривень на годину видається престижною…
Там, де Ви бачите фінансовий мотив, насправді була втрата сенсу. Та й чи не властиво людині, яка виросла в незаможній сім’ї, в дорослому віці купувати собі щось таке… таке, що не по кишені, але неймовірно тішить, навіть якщо після покупки щасливий власник харчуватиметься мівіною?
А чому б йому не бути середньостатистичним – ні риба, ні м’ясо? Адже якби я, боронь Боже, зробила його наркоманом, мені б точно дорікнули, що неправдоподібно, бо арка персонажа виводить мого Тараса практично в космос. 🙂
Бачите, на тему вподобань і смаків можна сперечатися без кінця. Шкода, що конструктиву від того мало…
Вітаю, авторе!
Сильно. Дуже сподобалася зв’язка поколінь. Можливо б варто ще додати про розкаяння від походів на антимайданвський мітинг вже в машині. І про те, що батька усе ж зрозумів остаточно.
Ну і власне тема конкурсу зіграла злий жарт – інтрига вмерла ще при народженні. Взагалі то задумка класна, двісті грн., знайоме обличчя, дивний одяг, цитати. Можливо, не варто було Лесі Лесею називатися. Хоча і тут не певен, що тема не заспойлерила усе.
Успіхів та наснаги!
Вітаю, Фантоме!
Щодо інтриги в контексті конкурсу, то я свідомо йшла на цей крок. Для читача на конкурсі інтриги з героїнею нема, але ця інтрига є для героя, з позиції якого ведеться оповідь. Я гадала, що читач зацікавиться спостереженням саме за Тарасом, а саме коли ж він збагне, з ким зустрівся, і як це змінить його життя.
Щодо каяття і порозуміння з батьком, то за задумом твору позицію героя можна найбільше побачити через думки і вчинки. Між фрагментами минуло досить багато часу, тому деякі думки і події залишилися за кадром. Гадаю, людина, яка не пережила вповні своє каяття і позиція якої є непевною, не їхала б у тій машині.
Дякую за відгук і навзаєм зичу успіху!
Зачиталася до сліз. Чи то спогади нахлинули, чи то шкода стало, що не було тоді тої Лесі, щоб напоумити “отих”. Дякую, авторе!
Не було Лесі, але були інші. Як і два роки тому. Аби лише “оці” вміли промовляти до сердець, а не лише базікати і сваритися, а “оті” – слухати 🙂 Дякую за увагу і окрайчик серця до мого твору! Успіхів!
Авторе! Спочатку я сиділа і чесно аналізувала ваш твір, щоб поставити неупереджену оцінку… А потім сама незчулася, як відкинула той аналіз і просто зачиталася до останньої крапки.
Дякую вам, дуже гарно написано. Не хотілося ні відриватися, ні щоб оповідання закінчилося.
Удачі на конкурсі!
Дякую за відгук, пані Віро!
Навзаєм, і Вам успіху!
Дещо прямолінійне рішення теми з використанням цитат. Але загалом оповідання гарне. Від мене плюс
Дякую за відгук і голос!
Рішення прямолінійне, визнаю, але вчинила так навмисно. От якби ці цитати подати одним із рештою тексту шрифтом і без примітки, чи багато людей відчитає, що вони Лесині? Гадаю, ні, бо, на жаль, мало хто обізнаний із творчістю такої монументальної постаті поза рамками шкільної програми.
Над способом оформлення цитат іще думаю, але, обмірковуючи задум, відразу планувала йти в тему саме фантастичної Лесі 🙂
Навзаєм бажаю успіху!
Дуже крута річ, от прямо торкнула 🙂 чи то пак тригернуло 🙂
У нас дуже бракує творчого осмислення і опрацювання теми Майдану – саме творчого, не щоденникового. І от це надзвичайно сильна історія, яка це робить. Та й тема конкурсу чудово розкрита.
Дякую!
Якщо й були якісь баги, то їх проскочила, не помітила.
Успіху на конкурсі!
Дякую, пані Катерино! Надзвичайно приємно, що річ торкнула і що спроба поєднання тем вийшла вдалою.
Щоденники цінні, особливо як джерело інформації для творчого переосмислення, адже навіть тому, хто був на Майдані, через роки треба пригадати послідовність ключових подій (бо людська пам’ять – дивовижна штука – то сортує спогади, то робить із них гоголь-моголь 🙂 ).
Дякую за увагу до мого твору та відгук і навзаєм бажаю успіху на конкурсі!
Дуже гарне оповідання! Фантастична лінія чудово поєднується з реальною фактографією. Герої впізнавані і добре уявляються – і хитрий в’юн Вітьок, ладний поживитися на чому завгодно, Тарас із своєю позицією «яка різниця» і Леся з спокійною, непохитною відданістю Україні. Це, власне, три базові типажі, на яких і зараз можна «розсортувати» більшість населення України. І чимало уваги приділено саме тому, яким чином Тарас дійшов до стану «яка різниця» навіть попри те, що його батьки були патріотами. Як у нього формувалися нав’язані оточенням уявлення про «програму невдахи» та інші речі, які впихувались людям в голови у часи кучми-януковича. І проведено певне дослідження того, як людину можна зачепити й вивести з цього о стану і допомогти усвідомити, що для неї справді важливо.
«Багато із присутніх тут не думають, де вони будуть завтра» – дуже точно сказано! Чудово, влучно використані цитати з творів Лесі, які підтримують загальний перебіг розмов і аргументів. Дуже багато точних і актуальних визначень, які змальовують психологію тих чи інших шарів суспільства. Буквально кожна фраза несе цілком певний і точний сенс, і це мені дуже до вподоби.
Як на мене, тема оповідання наразі надзвичайно актуальна, бо проблема з «якарізничниками» зараз знову стоїть дуже гостро. А ще гарно написано. Дуже сподобалося!
І ще – у мене виникло враження, що Тарас – це таки сучасна інкарнація Кобзаря, тільки тимчасово зневірена і збита з пантелику. Цікаво, це справді так за авторським задумом?
Успіху на конкурсі!
Щиро радію, що новела Вам сподобалася, і дякую за відгук!
Обираючи тему для конкурсного твору, хотіла написати про те, що болить. А тут пригадалася паралель – купюра з Лесиним портретом за зраду в один із найвирішальніших для країни моментів… І вирішила привести її на те збіговисько відновлювати справедливість, але так, як вона робила це за життя – словом.
Ви відчитали майже все, що я заховала в тексті. Що ж до інкарнації Кобзаря – ні, не вгадали 🙂 Тарас – звичайний обиватель, в якому що батьком, що Великим Тарасом посіяне добре зерно, йому лише треба було прорости. Таких багато, і добре було б, якби всі проросли. І, як на мене, якщо читач знаходить у тексті те, що спонукає його до вільного трактування – це чудово!
Дякую за заряд позитиву та натхнення і навзаєм бажаю успіху!
Цікава історія. Не була на майдані, але через цей твір ніби й здійснила подорож туди. Фантастична Леся, була для мене тут дуже реальним персонажем, який гармонійно вписався в текст і додав історії родзинки. Цікаві діалоги, цікаві рішення. Наче стояла поруч і слухала розмову головних героїв. Браво автору, твір дуже сподобався. Цікаво, торкає серця і наштовхує на роздуми.
Щиро радію, що твір торкнув, і дякую за відгук. Я намагалася створити текст, який би і міг захопити, і ніс щось у собі. 🙂
Актуальний твір на суспільно-політичну тему. Діалоги трохи нагадували моб стрічку в ФБ, але вцілому все добре. Гарний задум.