Вовчі ягоди

– …Владою даною мені Орденом Великої Межі оголошую вирок: винна.

В залі знепритомніла висока статна жінка, яку підхопив дідок у кожусі. А от група осіб у чорному з однаковим виразом обличчя – презирства й ненависті – гучно й холодно аплодували. Синхронно, наче репетирували.

– Метод страти обрає потерпіла сторона: розстріляти й поховати у мішку пошитому з сирої лляної нитки, на очі покласти срібні монети з монастиря, тіло посипати сіллю й потім засипати землею або спалити заживо, як й годиться чинити з відьмами її рангу.

Люди в чорному не зводили очей з сивого кремезного чоловіка з жовтими, як осіннє листя очима.

– Спалити відьму!.. – процідив він крізь зуби й в очах спалахнули вогні. – Багато честі – розстрілювати. Нехай палає. Хочу чути як вона буде волати.

– Вона не винна!.. – хрипло вигукнула жінка, яка прийшла до тями. – Схаменіться!.. Азра не вбивала!.. Дороше, благаю!.. – жінка впала на коліна й склала руки на грудях човником.

– Протягом трьох днів, починаючи від сьогодні, звинувачена має право подати на апеляцію.

Дерев’яний молоточок опустився на тарілочку.

– На цьому судове засідання оголошується закритим.

– Всім встати, суд іде! – вигукнула секретарка, підхоплюючись з місця.

– Азро!.. – жінка кинулася до клітки, у якій стояла бліда, мов місяць у травні, молодиця у кайданках. Дівчина підійняла на жінку величезні зелені очі, в яких бриніли сльози. Обкусані до крові губи тремтіли.

– Ілля… – прошепотіла дівчина. У цьому імені пролунала остання надія. – Знайди Іллю!.. Він єдиний докопається до правди. Ось!.. – дівчина зідрала з пальця каблучку зі смарагдом, яка здавалося вросла в нього. Рука вмить почервоніла від крові, але Азра лише тихенько зойкнула й прикусила губу, щоб не закричати від болю, що впився у палець немов хижак.

Вмить перед решіткою виросла охорона.

– Заборонено!.. – рявкнув дебелий охоронник з козлячою борідкою. – Поверніть те що отримали від ув’язненої!..

Та жінка вже ховала у кишені каблучку і бурмотіла примовляння. Поряд з нею тупцювався адвокат у сірому костюмі, притискаючи до грудей пухку теку.

– Вибачте, – промимрив він. – Та ми подамо апеляцію, і я присягаюся…

– Годі!.. – обірвав його дідок. – Ми більше не потребуємо ваших послуг. Дайте сюди!.. – він вирвав з його рук теку.

– Але ж…

– З тебе ніякої користі, – дідок сховав теку у полотняну торбину, що висіла через плече.

– Як знаєте, – адвокат крутнувся на п’ятках і вийшов геть.

Азру вивели з зали суду. З коридору пролунало:

– Знайди Іллю!..

До жінки підійшов той саме кремезний чоловік, якого вона назвала Дорохом.

– Якщо ви, відьомське кодло, вважаєте викрутитися, то навіть не мрійте!

– Я розумію тебе й твоє горе. Але почуй мене, Дороше…

– Ми не хочемо тебе чути, відьмо!.. – замість Дороха відповів молодий стрункий хлопець, що був майже одного зросту з відьмою, тому буравив жовтими очима її темні малахітові очі. – Твоя дочка вбила мого брата! Вбила! Мого! Брата! – юнак ледь стримувався, щоб не пошматувати жінку прямо у залі суду Ордену Великої Межі.

– Орден вирішив стратити її. Тож хай так і буде! – чоловік скривив губи в єхидній посмішці. – Я не можу дочекатися тієї миті, коли почую як волає у вогнищі остання відьма твого роду! І, до речі, Ілля тобі не допоможе. Не марнуй часу, краще придбай траурний одяг. Вам, відьмам личить фіолетовий.

Він відштовхнув її. Люди в чорному більше не проронили ні слова. Вони рішуче вийшли за своїм ватажком. Дідок підхопив під лікоть відьму:

– Їдьмо. Не можна гаяти час.

Вони теж вийшли надвір. Яскраве сонце бризнуло у вічі барвистим листям жовтня. Відьма вдихнула терпке гостре повітря, наче намагалася унюхати слід. Дідок натиснув на кнопку брелоку. Синій старенький Ланос пікнув, дверцята відчинилися. Дідок сів за руль.

– Ти зараз не в тому стані, щоб вести авто. Краще пристебни пасок.

Відьма мовчки пристебнулася. Ланос зашурхотів шинами, набрав швидкість і наче розтанув у повітрі.

Це для простих смертних Київ був звичайним містом з кав’ярнями, ресторанами, офісами, спортзалами, кіностудіями та прискореним темпом у будь-яких справах. Тут навіть тиск був трішечки вищий, пульс швидший, а життя ситнішим. Тут створювалася новітня історія. Тут мешкали справжні відьми, перевертні та інші діти Потайбіччя званого Потайкиєвом. Ті, кому місяць у повні – сонце. Потрапити до Потайкиєва легко. Треба лишень шубовснути у воду з пішохідного мосту, що веде на Труханів острів. Як тільки на небі заграють зорі – дивись на вогні, що відбиваються у воді. Саме там розпочинається життя у Потайкиєві. До третіх півнів можна потрапити до Потайбіччя. Потім – зась. Поки світить сонце – діти пітьми до столиці не сунуться.

Дідок гнав стареньку автівку вулицями Києва. Треба встигнути доки Ілля у своєму офісі.

Бізнес-центр у центрі столиці. Скло й бетон. Дідок, виходячи з авто лишень сплюнув під ноги:

– Все пересрали… – почула відьма.

– Що тобі не подобається?

– Все! Все зруйнували! Все вдягли не в теплу цеглу, а в холодний мертвий бетон!.. Тьху!..

Відьма зітхнула. Детективне агентство «Приховане щастя» знаходилося на двадцять сьомому поверсі. Охоронник лише закочував очі допоки відьма з супутником демонстрували амулети – бо ті дзвеніли у брамі – та які навідріз вони відмовилися знімати. Коли дивні клієнти поїхали ліфтом, охоронник перехрестився.

– От клята циганва! – вирвалося у нього. – Добре, що я не піддаюся гіпнозу! Бо витягли б усе до останньої копійки! – він намацав у внутрішній кишені гаманець і заспокоївся.

В офісі за столом в одній білій прозорій сорочці сиділа звичайнісінька мавка. Довге жовто-гаряче волосся прикрашали живі квіти – айстри та чорнобривці. Побачивши відьму з дідком, мавка витріщилася такими ж самими як волосся жовто-гарячими очиськами.

– А чого це ти досі не спиш? – замість привітання поцікавився дідусь.

– Вам призначено? – питанням на питання відповіла мавка і потицяла тоненьким пальчиком з фіолетовим нігтем по екрану планшета відомої фірми з надгризеним гарбузом. – Щось я вас не бачу…

– У нас невідкладна справа, люба. Ми поза записом, – лагідно звернулася до секретарки відьма.

– Як вас представити?

– Скажи Ульма́рга з Дідом завітали. Дуже потрібна допомога. Часу обмаль.

– Гаразд, – знизала плечима мавка і вийшла з-за столу.

Дід поцокав язиком, дивлячись їй у спину. Крізь прозору сорочку просвічувався внутрішності. Довге волосся не рятувало – частина прикривала оголені груди, а те що залишилося на спині – було таким собі маскуванням.

– Тобі давно пора шукати затишне місце, щоб перезимувати, – знову спробував достукатися до мавки дідок.

– Я вже доросла, – обурилася лісова діва, – сама знаю що робити.

– От я твоєму дядьку все розкажу! – погрозив пальцем дідок і потупцював за відьмою у відчинені двері.

Мавка пирхнула, проводжаючи поглядом клієнтів й зробила пару селфі.

У кабінеті сидів на столі обличчям до дверей чоловік років зо тридцять. Стрункий, жилавий. У розстібнутому комірі сорочки поміж ключиць виднілося татуювання – золотий павук. Розсічена у трьох місцях ліва брова детектива поповзла вгору.

– Ти ба! Що ж таке сталося, що сама Ульмарга звернулася до мене?

Відьма здригнулася, почувши своє справжнє ім’я – у Києві всі звали її тітка Уляна.

– Дочка. Врятуй Азру! – відьма ледь стримувалася, щоб не розридатися.

– Яким чином? Відьмаки не одружуються. А якщо твоя дочка з кимось согрішила, то це мене не стосується. Я її пальцем не чіпав.

У двері постукали й відразу увійшли. На порозі стояла безсоромна мавка.

– Що бажають відвідувачі? Відвар, журавлиний морс, ромашковий або липовий чай? Може кави?

– Води з Білого ключа, якщо є, – відвів погляд від спокусливої стрункої фігурки мавки дідок.

– Є, – секретарка навіть не здивувалася проханню, а перевела погляд на Ульмаргу.

Відьма зітхнула:

– Мені кави. Найміцнішої. У велику чашку.

– Відвар номер три принеси, – попросив відьмак, заправляючи за вухо прядку золотавого волосся.

Мавка зачинила й майже відразу відчинила двері, мовби все замовлене стояло вже на таці.

– Ти не боїшся, що хтось побачить її спину? – спитала відьма.

Відьмак тихенько розсміявся. У очах кольору дубового відвару закрутилися бісики.

– Кого зараз подібним здивуєш? Люди бачать її спину як страшне татуювання. Насьогодні це не дивина.

– А те що вона безсоромно оголена? Це зараз теж така мода? – не вгамовувався Дід.

– Люди й цього не бачать. Мені байдуже. Я нечистю не цікавлюся.

– Діду, припини. Ми не за тим сюди прийшли. Краще дістань теку.

– Що за дівки пішли – голими сраками крутять… Ніякої поваги… – він витягнув пухку теку й поклав на стіл відьмакові.

Той навіть не ворухнувся.

– Ільґард, – відьма звернулася до відьмака його справжнім ім’ям, – заради пам’яті усіх богів, врятуй мою дочку! У мене крім неї нікого немає.

Відьмак зробив великий ковток зі свого великого кухля.

– Я чув про її злочин. Так, краєчком вуха. Що Аговка приніс, те й почув.

– Тут все що стосується справи. Якщо треба, поговори з нею. Але врятуй. Дорох вибрав страту через вогнище. Хоче, щоб Азру спалили як непотріб. – Руки відьми затремтіли, забринів голос. Вона витерла рукавом короткого плащу сльози. Азра не вбивала його сина. Моя дочка…

– Досить, я зрозумів, що вона не вбивця, – зупинив її відьмак.

Ульмарга дістала з кишені перстень і поклала на стіл.

– Це плата за роботу.

Відьмак взяв двома пальцями перстень і підніс до очей, присвиснув.

– Не шкода?

– Це перша частина. Якщо знайдеш вбивцю, я віддам ось це, –  відьма показала гладенький мов шар карбункул на ланцюжку, що висів у неї на шиї. – Це око Гамаюна.

Відьмак мовчав.

– Якщо перевертні щось вбили у свої дурні голови, то майже неможливо їх переконати, – почав відьмак. – І вбито первістка. А такого Дорох не пробачить. Його син повинен був стати ватажком Великої Зграї. А тепер почнуться торги за місце під місяцем, – на обличчі відьмака заграла сумна посмішка.

– А ти спробуй, Ільґарде. У нас є дві з половиною доби. Потім справу треба подавати на апеляцію. Бо якщо цього не зробити, Азру стратять за законом Потайкиєва, – тепер вже просив дідок.

Відьмак знову зробив ковток гарячого відвару. Мавка принесла любисток. Саме він відганяв відьомські чвари. Та відьма не намагалася їх насилати. Вона виглядала пригнічено, розбито й чесно кажучи, нікчемно. Смоляного волосся наче торкнувся Мороз. Та воно й зрозуміло – дочка для неї більш ніж життя. Ульмарга не зможе більше народити. Тож на Азрі їхній рід обірветься.

– Гаразд. Я візьмуся за справу. Зараз попрошу Лялю принести типовий договір.

Підписали кров’ю.

– Знайди справжнього вбивцю, – відьма зазирнула у вічі відьмака. З її очей зірвалася тоненька ледь помітна ниточка й потяглася до серця відьмака.

– Припини, – застеріг Ільґард. – Я на боці закону. Якщо Азра дійсно не вбивала, то я з-під землі вирою злочинця.

– Не вбивала. Інакше б вона не віддала свій оберіг як плату за свою свободу.

Відьмак подумки хмикнув, бо зіткався і не з такими пропозиціями аби уникнути страти. Він взяв теку і відкрив на першій сторінці. Коли він закінчив вивчати справу, за вікном вже мерехтіли зорі. Мавка давно пішла вештатися вулицями нічного Києва, зваблюючи хлопців і чоловіків. Та полювання завжди було невдалим, бо багато хто носив як не хрестики, так обереги. Мавка сахалася від них, ховалася на ніч у глибині парка, заривалася у листя й спала до самісінького ранку. Вранці мчала на роботу, забираючи з потайпошти листи й маленькі бандеролі – то сестри слали їй смачного, щоб вона не загнулася від голоду. Знав би відьмак чим ласувала мавка, вже б відтяв їй голову срібним мечем. Та Ляля ретельно вмивалася у річці або озерці, змиваючи з себе всі запахи. Потім бігла до клумби, зривала пізні чорнобривці, м’яла їх у долонях і прикрашала волосся. Зробивши п’ять-шість селфі, вона заспокоювалася, викладала фото у соцмережах і щодуху мчала на роботу.

Ільґард взяв її на роботу за однією умовою – ніякого криміналу. Потім об’яснив що то таке той кримінал. І виявилось, що все її коротеньке життя було таким. Спочатку мати позбавилася її, шубовснувши у воду, бо нічим було кормити зайвий рот. А після того, як вона стала мавкою, то й сама стала «кримінальним елементом» задля Києва. Але у Потайкиєві все було навпаки. Й за це її ніхто б не журив. Самі винні, що піддалися на дзвінкий, мов гірський струмочок, голосок. За те що захотілося пестощів лісової діви. Бо виросла мавка гарненькою. Якби не відсутність шкіри на спині, могла б у Києві працювати моделлю. А так… коли відьмак полював на привида, врятував мавку, за якою з хащів спостерігав чугайстер. Якби не Ільґард, чугайстер розірвав би мавку і поласував нею.

Щоранку Ляля пила чар-зілля, щоб звичайні люди не бачили її потойбічної натури. Тому влітку спина здавалася страшним татуюванням, а тіло прикривала коротенька сукня. Щодо волосся, то кого зараз здивуєш зеленим або срібним кольором? А от людську їжу вона так і не навчилася їсти. Тому потайпоштою їй відправляли висмоктану людську силу. Невеличку пляшечку затикали жмутом кропиви, щоб сила не вирвалася на волю і не вселилася в іншу людину. Сила була солодкою, як ключова вода й золотавою. Саме тому так ретельно відмивалася мавка, коли ласувала нею. Після того як випивала пляшечку вона п’яніла, у очах блищали золотаві вогники, тіло становилося легким мов пір’їнка. Мавка дзвінко сміялася, качалася парковим газоном або лісовою галявиною – бо не вгадаєш де потайкиєвські листоноші залишать бандерольку. Та і не можна постійно користуватися одним відділенням. Коли хміль сходив, мавка йшла до найближчої водойми, плавала, пірнала й видмивалася, щоб позбутися запаху людської сили.

Та Ільґард сам був людиною. Незвичайною, але все ж таки людиною. Тому навряд чи міг донюхатися, хоч нюх був вовчий. Їх, майбутніх відьмаків, змалку так ростять. Це вигадки Сапковського про зілля, які відьмаки приймають задля гострого зору або для створення чарівних знаків. Срібний меч, кулі й диво-кров, яка текла у жилах відьмаків – ось і все чаклунство. Кров ту творили у лабораторіях. З крові перевертнів відокремлювали плазму, яку двічі вводили малому відьмаку, якому виповнилося тринадцять років – у найдовшу та найкоротшу ніч. Після цього відьмакам не потрібне було світло вночі, а нюху міг позаздрити поліцейський собака. Щоправда, в одному польський письменник мав рацію – виживав не кожен. Бо треба мати надприродний імунітет, щоб власна кров прийняла плазму вовкулаки, переварила сироватку з отрути тропічних риб і рослин, та ще й не всякий організм міг сприйняти чорні кров’яні тільця з крові смока, бо кров змія чорніша за антрацит. Але той, хто проходив крізь це пекло, ставав відьмаком – грозою нечисті. Відьмаки служили Ордену Великої Межі. Але могли як Ільґард працювати на себе. Для цього треба заплатити відкупні. Й це була чимала сума. Часто-густо з шістьма нулями. Але Ільґард зміг знайти втрачений тисячу років тому артефакт, який став йому вільною від служби Ордену. Тому відьмак вибрав Яв. Але працював у Потайбіччі. Яв йому подобалася тим, що нікому до нього не було аж ніякого діла. Ніхто не зазирав у вічі та не запитував: «Ти що, відьмак?» Сучасні люди у гонитві за речами й комфортом не звертали уваги на оточення. Кожен сам по собі, сам за себе, сам з собою.

Ільґард вивчив справу молодої відьми. Докази опосередковані, але їх вистачило, щоб ув’язнити Азру та ще й винести смертний вирок. Відьмак нап’яв на мізинець відьми. Тут від нього ніякого сенсу. Потрібно їхати до Потайкиєва. Мавка вже блукала стежками парку. Усі теки та папірці лежали у відповідних комірках стелажу. У вікно з-за хмар заглядав майже повний місяць.

Відьмак вийшов надвір, сів на свого Мустанга й поїхав у бік Труханового острова. О цій порі там вже майже нема цікавих і екстремалів, що стрибали на тразанці з мосту. Ільґард розігнав авто… три, два, один. Таки один допитливий хлоп стояв на мосту й знімав себе телефоном. Рот роззявився, коли він побачив автівку, яка летіла на повній швидкості, збиваючи огорожу. Він ледь не втратив свій телефон назавжди, поховавши у темних водах Дніпра. Та оговтавшись, підійшов до того місця де щойно машина протаранила міст, шубовснувши у воду. Але там не було навіть натяку на трагедію. Хлоп переглядав відзнятий відос, але й на ньому нічогісінько не було.

– Треба зав’язувати з «феном», – розгублено пробурмотів він і підтюпцем побіг на трамвайну зупинку, ховаючи телефон за пазуху.

У Потайкиєв відьмак влетів на смоляному коні й помчав до місця злочину поки там ще можна було щось знайти. Галявину знайшов швидко. Він величезним котом зістрибнув з коня й обшарив те місце, де зі слів молодої відьми лежало тіло первістка вовкулаки. Трава яскравою зеленою плямою виділялася на фоні багряно-жовтих кленів. Кленове узлісся завжди було таким у жовтні. Відьмак принюхався. Його довгі пальці погладили соковиту траву – гостро запахло розчавленими вовчими ягодами, але кущів поряд не було. Та й ягоди вже засохлі. Ільґард повзав, принюхався, придивлявся, навіть деякі травинки пробував на смак. Спльовував і продовжував пошук. Він не міг сказати що саме шукав, але не зупинявся. Ільґард обійшов галявину по колу. І біля кривого старого клена смарагд на відьмацькій каблучці засяяв. Ільґард зупинився. Обійшов клен, погладив шорстку кору. Смарагд знову засяяв. Відьмак придивився – на корі висіла довга руда волосина. Ільґард обережно зняв її зі стовбура і поклав у зіп-мішечок з сучасного Києва. Більш нічого відьмак не знайшов. Він присвиснув, до нього підбіг кінь. Ільґард легко скочив у сідло і направив коня до корчми «Сиве порося».

Мала вертлява дівка прив’язала коня до конов’язі. Відьмак кинув їй дрібну потайкиєвську монету. Та схопила її на льоту й сховала у кишені.

У корчмі дим стояв коромислом. На відьмака з-під лоба зиркнули дрібні злодюжки, інші ж відвідувачі були захоплені їжею та розмовами. Десь грали у кістки – було чутно як їх трусили у дерев’яних кухлях – десь грав на кобзі кобзар, а охочі очікували цікавої розповіді.

– Як шукала відьма щастя,

Та не дошукалася.

Як тікала від напасті,

Але ошукалася.

Кров на руцях і на сукні –

Скажуть люди: «Винна!»

А вона задурена,

Винна без причини…

Пошукай на Трьох Дорогах –

Хай зозуля скаже,

Хто там проти ночі ходить,

Хто є справжній враже…

Відьмак кивком привітався з корчмарем, підсів до шинквасу і замовив темного пива з полумиском смажених качиних гомілок. У Києві їжа паскудна, навіть та, яку подають під виглядом екологічно чистої. Тому Ільґард харчувався у Потайкиєві. Він взяв полумисок і, розштовхуючи відвідувачів, підсів до кобзаря. Той вже відклав у бік кобзу. Відьмак відкрито розглядав сивого чубатого діда у кожусі. Глибокі борони зморшок на зарослому сивою бородою обличчі, на обох очах – більма, огрубілі з мозолями від перебирання струн пальці. Кобзар згорблений, але міцний, як старий дубок, що намагався колись вирвати з корінням вітер. Але він щосили тримався за життя.

– Пригощайся, дідусю, – Ільґард підсунув до кобзаря полумисок. Той втягнув повітря носом-копичкою і спритно підчепив мозолистим пальцем золотаву качину ніжку.

– Красненько дякую…

– Ільґард, – підказав відьмак.

– Ти ба, сам відьмак пригощає старого Баба́ля, – посміхнувся у бороду кобзар.

– Їж, Бабалю. Я ще з собою тобі торбу зберу. – Відьмак махнув рукою, до нього підбігла рум’янощока подавальниця з відвертим декольте.

– Марто, збери торбину кобзарю. Та не шкодуй нічого. Сиру, гарного м’яса, паляницю, шмат сала, доброго вина… Сама знаєш, що я тобі казати буду.

– Добре, відьмаче. Тобі щось принести? – вона блиснула синіми очиськами й облизнула повні червоні губи.

– Принеси ще полумисок гомілок і ще темного пива.

– Ага.

Коли подавальниця зникла, відьмак майже пошепки спитав:

– А що, відьма не винна?

Кобзар витер рота рукавом. Відьмак підсунув йому кухоль. Бабаль зробив декілька глибоких ковтків і гучно ригнув.

– Залежить від того, якою відьмою ти цікавишся, бо нема на землі святих відьом. Як і відьмаків. За кожним з вас стоять тіні загублених душ.

– Я полюю на потвор.

– Ага, – байдужо погодився кобзар і підчепив ще одну гомілку. – То яка тобі відьма потрібна?

– Дочка Ульмарги. Азра.

Кобзар пхикнув.

– Шукай зозулю на Трьох Дорогах. Якщо знайдеш, може дещо й дізнаєшся. Як дізнаєшся, сам складай да і два. Вона скрізь літає, багато бачить.

– Хіба зозулі почали ночами кувати?

– Хто його зна’? Може і почали. А може чвари якісь. Я в цьому не обізнаний. – Кобзар допив пиво. – Заморився я. Піду посплю. За частування красненько дякую.

– Бувай здоровий, Бабалю, – попрощався відьмак.

Він розрахувався з корчмарем і вирішив не гаяти часу. Спочатку поїде на Три Дороги, а потім зазирне й до Дороша. Хай там як, але чогось він злий на відьму. Навіщо він так бажав смерті Азри? Вовкулаки ніколи не шкодили відьмам, навпаки. А тут така заплутана справа.

На дворі на нього чекала Марта. Дівчина пригорнулася до відьмака і вп’ялася в губи гарячим цілунком. Відьмак обережно вислизнув з палких обіймів. Він погладив пухкенькі щоки подавальниці та шепнув на вушко: «Не сьогодні». Марта насупилася як миша на крупу.

– У мене важлива справа, дорогенька. Як звільнюся, завітаю.

– Коли це буде? –  дівчина й не думала відступатися від Ільґарда.

– Через два дні на третій. Підготуй ванну погарячіше.

– З любистком?

– З любистком, – погодився відьмак. – Про Азру чула щось?

– Та, – знизала плечима Марта, кутаючись у куций кожушок. – Може й чула. Баби різне патякають.

– А що саме? – відьмак обійняв дівчину і зазирнув у вічі.

Марта глибоко задихала. Відьмак відчув як б’ється її серце. Він погладив її гладеньку шию, припав до неї губами, піднявся вгору й пристрасно поцілував. Подавальниця тихенько застогнала.

– То що кажуть баби? – вкрадливо у самісіньке рожеве вушко запитав Ільґард.

– Кажуть, що Азра при надії.

– Звідки вони такі обізнані?

– Так бачили як відьма зранку блювала на Сірому озері. А ти сам знаєш, що відьму отруїти доволі складно.

– Ти ж моє сонечко, моя помічниця, – Ільґард із задоволенням погладив округлі сідниці Марти. – Якщо ще щось дізнаєшся, дай знати.

Він поцілував її ще раз, прошепотів таке, що вголос не говорять. Марта зашарілася, грайливо поплескала відьмака по грудях і побігла до корчми, бо дядько Свирид міг і вигнати за те що крутить шури-мури на роботі. А відьмак поїхав до Трьох Доріг.

На Трьох Дорогах стояв величезний камінь. Але без надписів, як у казках. Всім і так відомо яка дорога куди веде. Та що справа – до лігва упирів, та що зліва – до потайкиєвського цвинтаря, на якому усіляке траплялося і водилося. А пряма – до Храму. Бо всі прямі дороги ведуть до Храму. Ільґард розмірковував: навряд чи зозуля буде крутитися біля Храму. Це не голуби. Не живуть пророцькі птахи біля Храмів. Біля упирів їй теж нема чого робити. Вони й так живуть майже вічно. А от на цвинтар для неї саме місце. Бо живе вона на два світи. Що у Потайкиєві, що у Києві.

Ільґард направив коня до цвинтаря. З-за хмар вийшов місяць. А вздовж огорожі не йшли, а повільно летіли три діви-нічниці. Темні майже чорні фігури. Золотий павук впився невидимими лапами у шкіру відьмака, попереджаючи того, що поряд нечиста сила.

– Відьма-а-ак, відьма-а-ак, – почувся легкий шепіт. – Чи не нас ти шукаєш, Ільґарде? – діви наблизилися до нього, але трималися на відстані.

– Якщо ви йдете по своїх справах, то нецікаві мені.

– А кого ти шукаєш?

– Зозулю. Та що кує на камені. І чогось не полетіла зимувати до Вирію.

Нічниці ледь помітно перезирнулися.

– Її сьогодні на вечірній зорі розірвали. Нема більше нашої зозуленьки. Нема нашої крихітки, –  запричитала одна діва.

– Хто тепер буде підкладати у гнізда зозулят? Хто буде тішити слух богів? – схлипнула друга.

– Знайди того, хто її з’їв, Ільґарде. І боги нагородять тебе! – прошепотіла третя.

– Де її з’їли?

– Там, – тикнула прозорим темним пальчиком у бік склепу перша діва. – Там ще пір’ячко її залишилося.

– То ти не будеш нас чіпати, відьмаче?

– Здалися ви мені… – пробурмотів Ільґард, чухаючи потилицю. Він сховав меч у піхви й рішуче підійшов до склепу. Склеп належав заможному крамарю Жужану. На сходинках біля склепу лежало дві невеличкі пір’їнки. Відьмак ретельно обстежив місце, але нічого крім пір’я не знайшов. Крім пір’я і фіолетової плями. Він принюхався – знову вовчі ягоди. Він поклав пір’їни ще в один зіп-мішечок. Треба зробити аналіз, подивитися на слину, яка можливо залишилася на пір’ї. Визначити хто її зхом’ячив – перевертень чи дика тварина. Та забагато збігів, щоб зозулю з’їли просто так. Зараз повно жирних зайців та фазанів. А тут і жерти нема чого – одні кістки та пір’я.

Будинок перевертнів знаходився у Густому лісі, що починався одразу за містом. На ґанку трохи землі, наче хтось поспіхом витер ноги, а цю маленьку грудочку забув або не помітив. Вона теж у зіп-мішечку відправилася у кишеню відьмака.

Ільґард постукав. Двері відчинили не одразу.

– Чого приперся? – замість привітання почув відьмак від Дороха. Кремезний перевертень могутньою скелею нависнув над відьмаком. – Що, хочеш довести, що ця клята дівка не винна? Що вона не вбивала мого сина? Не марнуй часу. Ельда не повернути. Відьма повинна згоріти. Заживо.

– А якщо я доведу, що вона не причетна до вбивства?

– У тебе нічого не вийде.

– Це твоє горе зараз говорить…

– Йди геть відьмаче! – рявкнув перевертень. Очі засвітилися хижими вогнями. – Не треба мені співати про горе! Ти розумієшся на дітях?! У тебе їх ніколи не буде!.. то йди під три чорти!

Вовкулака грюкнув дверима і відьмак сплюнув під ноги.

– Не плюй у колодязь, – почулося зліва.

На галявину перед будинком безшумно вийшла невисока струнка дівчина у чорному одязі. Вона зазирнула крадькома за плече відьмака – чи не бачить її Дорох. Дівчина головую кивнула у бік лісу, відьмак мовчки пішов за нею.

– Доведи, що Азра не винна, – почала дівчина. – Батько від горя геть з глузду з’їхав.

– Тобі яка за того радість?

– Вона мені подобається. Шкода якщо Орден спалить її. І ще…– дівчина перейшла на шепіт: – Я не вірю, що Азра його вбила. Вони кохали одне одного.

– Батько знав?

– Еге ж.

– Він міг найняти когось, щоб, скажімо, вбити відьму, а вийшло все навпаки?

– Ні… Не знаю… Попитай корчмаря. Може він щось знає. Бо напередодні… – дівчина запнулася. – За день до вбивства Ельда батько досить збуджений прийшов з корчми. Він пиячив усю ніч. Потім весь день спав, а потім… Потім брата вбили, а батько злетів з котушок. Більш я нічого не знаю.

– Скажи, а хтось з ваших був днями на цвинтарі?

– Ми своїх не ховаємо там.

– Ти не так зрозуміла. Вчора хтось був на цвинтарі?

– Брати з батьком пиячать вдома. Мати не встає від горя з ліжка.

– А хто до вас приходив сьогодні?

– Сьогодні? – дівчина звела брови, на переніссі з’явилися дві тоненькі зморшки. – Стривай! Заходив крамар. Привіз випивку й тушу оленя.

– Он воно як, – замислився відьмак.

– Знайди справжнього вбивцю, благаю. Я знаю, що Азра… Що вона… понесла від брата.

– Звідки?

– Колись ненавмисно підслухала їхню розмову… Та присягаюся – я на її боці!

– Про що вони розмовляли?

Дівчина відвела бурштинові очі.

– Ельд сказав, що батько не визнає їхнього первістка. Ми живемо за іншими законами, відьмаче! Ельд повинен був створити сім’ю з вовкулакою. У нього є наречена – Юйжа з роду Степових вовків. Але Ельд сказав, що це не можливо, бо він кохає іншу. Батько на це зауважив, що кохати він може будь-кого, а от шлюб взяти з Юйжою. Її рід готується до весілля. Всі перевертні одружуються у жовтні. І він нічого не хоче знати. Йому потрібен первісток-вовкулака, а не казна-що.

– Тобто, батько здогадувався, що Азра вагітна?

– Ельд розповів йому про це.

– І що батько?

– Осатанів. Він гарчав так, що я думала розірве Ельда.

– Але чому? Адже відьма народить вовкулаку.

– Вона народить дівчинку. Всі відьми народжують дівчат. А першим у вовкулак повинен народитися хлопчик, який стане ватажком зграї.

– Рона, з ким ти там патякаєш?! – роздався гнівний голос Дороха.

– Ні з ким!.. – обізвалася дівчина.

– То йди додому! Годі вештатися лісом!..

– Йду, татку!..

– Я піду, не хочу його гнівати.

– Де мешкає наречена? – наостанок запитав відьмак.

– На тому боці лісу. – Дівчина кивнула на північ.

– Дякую, – відьмак сів на коня і шагом направив того лісом на північ.

Та довго їхати не довелося. На галявині біля Сірого озера сиділа на камені велика руда вовчиця. Її шерсть під місячним сяйвом здавалася золотою.

– Овва, – тихенько промовив відьмак. Кінь зафиркав та став дибки. – Заспокойся, Лютий, вона до тебе не наблизиться.

Павук на шиї Ільґарда знову вп’явся витатуюваними лапами у шкіру.

– Ну, здрастуй, Юйжо.

Вовкулака дивилась на відьмака злими очима. Вона кинулася за камінь, почулося сопіння.

– Агов, ти там?

– Тутечки, – з-за каменю вийшла рудоволоса дівчина. Вона поспіхом застібала теплу шкіряну куртку.

– Оплакуєш Ельда?

– Хай йому грець! Все через нього! Тепер я довіку в дівках буду сидіти! Щоб йому горіти у вогні Морени!

– Ого! Чому? Тому що наречена, яка втрачає свого майбутнього чоловіка приречена! З нею ніхто не одружиться! Ніколи!.. І буду я кувати як так зозуля на цвинтарі! – на обличчі проступили риси звіра, вона задерла голову й голосно завила. То тут, то там обізвалися вовки.

– Жорсткі у вас закони, – відьмак щиро пожалів дівчину.

– Мене взяти за дружину може тільки старий вдівець. Та де такого знайти, якщо шлюб у нас беруть раз і на все життя?! – по щоках Юйжи покотилися злі сльози.

– Ти була там, коли Ельда вбили? – відьмак зауважив, що часу обмаль і зараз не до сентиментів.

– Вони кохалися!.. – знову заплакала вовкулака. – Шалено, пристрасно, так, наче востаннє у житті… – Юйжа схлипнула, бо саме так і сталося.

– А ти спостерігала, плакала і ховалася за старим кленом?

– Звідки ти дізнався? – раптом перестала плакати Юйжа. – Ти стежив за мною? Хто тебе найняв?! Фрасс?! Фрасс тебе найняв?!

– Хто такий Фрасс?

Юйжа замовкла. Губи та підборіддя тремтіли від гніву.

– Мій брат. Він був проти нашого шлюбу.

Відьмак примружив праве око.

– Він первісток?

– Так, – бовкнула Юйжа.

– Ти згадала зозулю…

– Згадала, – навіть при світлі місяця було видно як зблідла вовкулака. – Цвинтарна зозуля прилетить до нашої домівки, коли місяць буде у повні. Та прокує мою одиноку долю.

– Он воно як, – замислився відьмак. Майже всю мозаїку зібрано за одну ніч. То чому слідство не змогло цього зробити?

Юйжа зникла у хащах, наче її тут ніколи не було. Відьмак їхав лісом до корчми. Раптом павук вп’явся лапками у шкіру, Ільґард не встиг витягти ані меч, ані пістолет. Важким мішком відьмак впав на землю – хтось пожбурив у голову каменюку.

Отямився Ільґард у корчмі, коли яскраво світило жовтневе сонечко. Голова розколювалася. Поряд з ліжком сиділа Марта.

– Оговтався, Ільґарде? – дівчина добродушно посміхнулася й простягнула йому кухоль відвару.

Відьмак принюхався.

– Пий, це не отрута, – заспокоїла Марта.

Відьмак жадібно осушив кухоль, витер рукою рота.

– Котра година?

– О пів на першу. А ти не хочеш спитати який день?

Всередині все заклякло.

– Тобто?

– Ти більше доби провалявся у ліжку…

– Мені треба збиратися, – Ільґард підвівся на ноги й відразу сів, бо підлога зі стелею помінялися місцями. – Азра… Треба терміново зв’язатися з Ульмаргою…

– Заспокойся. Я зателефонувала твоїй мавці, вона все підготувала. Бо ти ніс якусь маячню – зателефонуй Лялі, апеляція, вона все знає. Я й зробила все як ти просив. Апеляцію подали. Ти – головний свідок захисту. Всі будуть чекати твоєї промови. Візьмеш мене з собою? Я так хочу тобою пишатися!.. – Марта не зводила з відьмака закоханих очей.

– Потрібен я тобі, старий пеньок. Пишатися вона надумала. Було б чим… – відьмак відкинувся на подушки.

– Дурбецало ти, а не старий пеньок, – дівчина лягла поруч і пригорнулася до нього. – То як, візьмеш?

– То тебе одягнути треба по-київськи… А у тебе одягу нема.

– У мене все є. Мені твоя мавка привезла. Тямуща вона у тебе. Ти навчив?

Відьмак задоволено мовчав. Авжеж він, а хто ж ще? І дійсно, йому з цією помічницею пощастило!

– То як?

Ільґард зітхнув. Марта зрозуміла, що цю битву вона виграла.

– А як я тут опинився?

– Твій кінь прибіг у корчму. Мала сказала, що кінь є, а тебе немає. От я і пішла лісом шукати тебе. Дивлюсь, а ти під ясенем лежиш і кров на голові. Я злякалася, припала до тебе – серце б’ється. От я тебе до корчми й потягла.

– На собі? – здивувався відьмак.

– А більш нікого не було. Захекалась трошки, та дотягла. Тут роздягла, змила кров, а там вже й від гулі нічого не залишилося. У вас же це все швидко відбувається… А до тями ти прийшов тільки сьогодні.

– Ох, Марто, – відьмак став схожий на задоволеного кота.

…В залі апеляційного суду яблуку ніде було впасти від бажаючих почути промову Ільґарда.

– Ельд з роду Лісових Охоронців був первістком Дороха, який не перший рік є ватажком Великої Зграї. Його син повинен був взяти шлюб з Юйжею, що мешкала на півночі. Але сталося так, що Ельд покохав Азру. І кохання це виявилося взаємним. Та батько Ельда був проти. Ельд витяг останній козир – Азра вагітна і він не кине її одну з дитиною напризволяще. Напередодні весілля Ельд зустрівся з Азрою. Він вмовляв кохану втекти спочатку до Києва, а потім виїхати за кордон. Азра погодилася. Ельд та Азра молоді та гарячі… Вони кохалися на тій галявині. За цим вся в сльозах спостерігала наречена Ельда, Юйжа. Вона до останнього не вірила, що її наречений не належить їй. У вовкулак, як ви знаєте, інші закони. Вони живуть за законами Великої Зграї. Кого б народила відьма? Звісно, дівчинку. Бо відьми, щоб передати свою силу, народжують дівчат. Тоді влада у лісі перейде не другому синові зграї, а іншій зграї, в якій первістком народився хлопчик, одноліток дівчини. І така зграя у нашому Потайкиєві є. Степові вовки, що мешкають на півночі. Навіщо Азрі було вбивати батька своєї дитини? До того ж вони домовилися втекти. І Юйжі це теж не вигідно. Вона зараз житиме старою дівою, бо не може ані з ким крім удівця взяти шлюб. Та чи багато ви знаєте вдівців серед вовкулак? Вони одружуються раз і назавжди. Первістком у Степових вовків народився… Фрасс. Коли було вбито Ельда, Фрасс став першим претендентом на владу у Великій Зграї. Тепер давайте складемо мозаїку, – Ільґард стиснув губи та прискіпливо подивився у вічі зблідлого Фрасса. – Напередодні весілля Фрасс розповідає сестрі про кохання поміж Ельдом і Азрою. І не просто розповідає, а вказує на місце їхніх таємних зустрічей. Юйжа мчить туди й застає сцену, коли її наречений несамовито кохається з молодою відьмою. Вона у розпачі, плаче. Та їй не потрібна смерть Ельда. Бо просватана дівка нікому потім не потрібна, будь вона хоч сто разів цнотлива. Юйжа не знає про змову закоханих і вирішує для себе, що нехай так, але вона буде дружиною майбутнього ватажка Великої Зграї, народить сина і на цьому заспокоїться. Буде тішитися дитиною, а все інше – неважливе. Та у Фрасса свої плани на життя. Він чекає допоки молоді намилуються, витягає срібний ніж і перерізає горло Ельду. Суперника усунено. Ельд кричить, на крик прибігає Азра й кидається до нього. Тому на ній кров і відбитки на ножі. Та Фрасс ще хоче залишитися порядним для сестри. Тому, перекинувшись вовком, біжить на цвинтар з Трьох Доріг і розриває зозулю. Всі ж знають, що цвинтарна зозуля кує одиноку долю таким дівчатам, як Юйжа. А щоб цього не сталося, Фрасс вбив її… А потім бігав на побачення до дочки Дороха. – Відьмак обернувся на закляклу сестру Ельда: – Він приходив до тебе, так? І пропонував руку й серце. Казав, що він тепер має право стати ватажком Великої Зграї, чи не так?

Відьмак витяг з кишені три зіп-мішечки. В одному – довга руда волосина Юйжи, в другому – два маленьких пера зозулі, а в третьому – грудочка землі з цвинтаря, в яку потрапила ще одна пір’їнка зозулі.

– Коли я прийшов до Дороха поговорити щодо сина, він відмовився від розмови. Я вже зібрався йти, але його дочка вийшла з лісу. Вона цього не помітила, але помада на губах була стертою так, наче вона похапцем з кимось цілувалася. Ще й запах вовчих ягід. Який, до речі, був і на рукоятці срібного ножа. Бо інакше вовкулака б його ніколи не зміг взяти в руки. Терпкий запах, який важко сплутати з якимось іншим. Це ж ними любить ласувати Фрісс, а потім цілуватися з сестрою Ельда, чи не так?

Бліда Азра вчепилася в решітку, по щоках котилися сльози. Відьма з Дідом не зводили очей з судді.

– Щоб ти здох, клятий відьмак! – випалив Фрісс і спробував втекти. Але його дуже швидко зловили й наділи кайданки.

Після засідання відьма обійняла Ільґарда й віддала обіцяну плату – око Гамаюна.

– Я навіть не мала сумніву, що ти виграєш цю справу! Я так пишаюся тобою! – Марта повисла на шиї відьмака. – Мерщій, поїхали додому. Я зроблю все як ти просив – гарячу ванну, смачну вечерю та кохання на десерт.