Вони теж плачуть

Я є чимось більшим, ніж мої очі, вуха та язик; я — маленька людинка, що ховається за цими органами й визирає на світ ізсередини. Але хто ж тоді дивиться його очима? До чого все зводиться? Хто я?

Пітер Воттс. Сліпобачення.

Drain you of your sanity

Face the thing that should not be!

Metallica.

The Thing That Should Not Be, 1986[1]

10

Він тут вже другий день, а майор досі не виходив.

Не те, що б Єгора це надто хвилювало. Поки що. Просто було б спокійніше, якби поруч була людина зі зброєю, а особливо тоді, коли він ішов їх годувати. Єгор ніколи не годував особисто, суть роботи полягала в тому, аби раз на два дні заповнити рожевою кашоподібною масою контейнери із зовнішнього боку камер, які автоматично видавали потрібну кількість їжі в певні години.

Та все одно, він ніяк не міг звикнути, що за сталевими дверима в цілковитій темряві сидять істоти з такими очима.

«Це зараз, — нагадував собі Єгор. — Скоро Ліна поведе робити їм ін’єкції та перевіряти стан новеньким».

А все ж майор — чому той досі не вийшов?

— Ті двері — табу, — казала Ліна першого дня.

— Зрозумів. А він там…

— Зайнятий. Не тривожити. Робота діє на нерви.

«Авжеж, по тобі це видно, — думав Єгор. — Скрегочеш зубами, в очах іскри палахкотять. Може, торчиш на наркоті. Хтозна?»

— Тим більше штат урізали.

Так, адже скоро війна — хоч їх це, мабуть, ніяк не торкнеться. Принаймні зараз про це думати не варто.

— Раніше тут було більше людей?

— Та.

— Багато?

— Не пам’ятаю.

Єгор спробував уявити, як тісними коридорами, де по стінах й стелі зміїлись труби з товстими кабелями, снує десяток людей в жарких кремових комбінезонах, і не зміг.

Надто тісно. А ще ці екрани головного комп’ютера, який вона лагідно називає Тедді. Швидше всього дане прізвисько походить від абревіатури TDI — компанії Technical Development Industries, з якою уряд офіційно нібито не тримає зав’язків. Ліна казала, що його так назвали ще до її появи, хоч за протоколом забороняється персоналізувати всіляку техніку, якою керує штучний інтелект.

Добре, що вона досі жодного разу не покликала його на ім’я, наче Єгор просто ніхто.

Ну, добре.

Екрани, екрани, такі темні, великі, мовби скло, а за ним космос, в якому замість зірок летять цифри та графіки, графіки та цифри.

— Двох вистачає, — пробурмотіла Ліна, обернувшись. — Звикнеш.

Ага, звісно. От тільки тут урізають штат, а на службу добровільно-примусово засилають таких, як вони.

Як він.

Йому хотілось запитати, на якого біса тоді майор, якщо той не виконує свою роль наглядача з боку влади, однак це було б безрезультатно. Тим більше він би порушив черговий грьобаний протокол.

Що це, якесь шарудіння?

Ні, вони завжди сидять тихо — принаймні, так казала Ліна. Тихо, мов маленькі тигренята, які колись ходили по цій проклятій планеті.

Тільки потім тигренята вийдуть з клітки й покажуть свої оченята, яких Єгор терпіти не міг.

9

Тут іноді втрачалося відчуття часу — хоч яке, трясця, іноді — постійно. Єгор весь час зиркав на годинник, уявляючи, що проґавить ніч — такого не могло бути, але нав’язливе відчуття не зникало.

Головне приміщення з комп’ютером (Тедді), де всі збиралися (звісно, лише їх двоє, і то зрідка) було розміром з невеликий гараж у формі кола і нагадувало капітанський міст космічного корабля з науково-фантастичних фільмів, які він колись любив дивитись. Довкола розташовувалися два коридори, що вели до кабінетів для персоналу (які насправді були звичайними тюремними камерами з койками) — усіх Єгор нарахував дев’ять. Двері майора знаходилися по центру на противагу іншим. Посередині головний коридор, праворуч від якого двері в лабораторію, операційну та рефрижератори, а ліворуч ліфт та камери цих створінь.

І всюди це різке, болюче світло. Наче в морзі.

Що вони там роблять? Точно не сплять, бо вони ніколи не сплять, хіба трішки — не довше двох годин на добу. Ковтають ту рожеву липку гидоту, сидячи в темноті, й чекають, чекають.

Ні, тут ніхто не носить зброї, казала Ліна. Довбана сука. Іноді йому здається, що та відверто знущається. Вчора Єгор запитав:

— Чому тут нема охорони?

— Що?

— Охорони. Нагорі, наприклад…

— Нагорі це нагорі, тут заборонено.

— Чому?

Ліна підвела свої темні очі з не менш темними колами під ними, ніби запитуючи: «Чому ти такий придурок?»

— Ти читав протоколи? Мав би читати.

— Я не за протоколи зараз.

— Там написано.

— Так, але…

— Відмахайся.

І відвернулася, замкнувшись у своєму кабінеті.

«Бляха, яка наглість!»

Звичайно, Єгор знав, що тут не передбачалася охорона, адже та невелика кількість звичайних солдатів була необхідною для безлічі завдань, де важлива не так сила й відсутність страху, як креативне мислення та хитрість. Якщо тут й була б охорона, то тільки з таких, які зараз сидять в тісних камерах за п’ять метрів, а йому не надто хотілося, аби вони бовваніли на кожному кроці.

Єгор лише хотів запитати чи вона вірить, що ті є безпечними. Бо іноді в цьому було легко засумніватись.

8

Везти в камери з операційної було не надто млосно, оскільки вони були без свідомості, і під повіками ховались очі, від погляду на які хребет лоскотав холод.

Але не в цю мить. Сьогодні Єгор вперше до них зайшов — об’єкти, які нещодавно повернулися після редагування потребували медичного догляду принаймні раз на добу в залежності від персональних показників.

Нерухоме тіло. Скляні очі, що не виражали жодних емоцій, зате гостро зиркали на кожен порух. Воскреслі мерці — чомусь в Єгора випливала тільки така аналогія, коли він на них дивився. Хоч поруч була Ліна, він ніяк не міг приховати дрож в руках, а це ж вона поки поруч, потім він буде все робити сам, адже напарниці теж потрібен відпочинок.

Єгор знав, як це називається — гіпотеза зловісної долини. Тільки всупереч відразі до людиноподібних роботів чи 3D голограм він відчував це до них — людей.

Тільки хіба вони ще люди?

Спати вдавалося не довше шести годин на добу. Вдень вони повинні були працювати двоє, а ніч ділили на зміни. Іноді під час дозволеного відпочинку Єгор не міг зімкнути повік, тому вночі, сидячи у своєму кабінеті, він мучився від нестримної цікавості. У власній базі даних Єгор спробував нарити якусь інформацію про майора, однак це секретний об’єкт, тому нічого, окрім звання, посади, фото і дати народження, яка радше була фальшивою, знайти не вдалося.

Олексій Адамов — ім’я теж, мабуть, несправжнє. Дрібні щурячі очі, червоне лице, багряні губи, доглянуті сиві вуса. Виглядає, мов рідний дядько, який рідко приїжджає на свята, багато випиває і ніколи не привозить подарунків — нічого особливого, а проте, якщо придивитись, виникає враження, що ця людина без вагань зможе вбити.

Або ні. Чомусь же він сидить там, не виходячи до головного приміщення.

«Мабуть, в нього дах поїхав, — гадав Єгор. — Як у цієї. Тільки Ліна намагається не помічати нікого, а той хоче, щоб не помічали його».

Гіпотетично можна було б запитати Тедді, адже в його базі знаходилося ледь не все на світі, однак єдиний, хто мав таку можливість, це той же клятий майор.

Єгор глянув щодо Ліни — її біографія виявилась повнішою. Родом з якогось Богом засраного містечка, ступінь по нейробіології та генній інженерії, вісім років працювала у двох лабораторіях, кілька разів мала підвищення, а проте…

Тут не було того, чого він шукав. Все про них знає тільки майор, а от вони про нього — нічого.

Плювати?

Ні. Єгор вирішив глянути анкету попередньої працівниці. Загалом вся та ж скупа інформація, проте останнє речення відверто шокувало — виявляється, вона вчинила самогубство.

Катерина Савчук. Єгор пошепки повторив ім’я, ніби куштуючи, наскільки те може виявитись гірким.

Самогубство. Тут, може, за кілька кроків від нього.

Як вона це зробила? Подерла костюм на стрічки й повішалась? Скрутила собі шию? Так, це місце тиснуло на нерви, але… самогубство? Вона тут працювала якихось три місяці. Невже воно настільки змінює?

Не в змозі заснути, Єгор вирішив пройтися коридорами, коли раптом почув, як відчиняються двері.

Це була Ліна. Тільки вона виходила з кабінету майора, а не свого.

Вигляд у неї був, мов в убитої. Єгор закляк, розуміючи, що вони зараз перестрінуться поглядами, однак напарниця навіть не дивилась в його бік, а одразу закрокувала до себе. Лиш наприкінці він помітив, що та плаче.

7

Наступного дня згори спустились військові в балаклавах (ці ніби з нормальних, принаймні один), щоб забрати свіжу партію переробленого м’яса. Дев’ятнадцять готових об’єктів рухались вервечкою до ліфта: їхні рухи були чіткими, напруженими, мов у роботів. Пустий погляд, стиснуті уста, тьмаві очі постійно бігали в очицях, стрибали вгору-вниз, викреслюючи панічні кола, тоді чіплялися за щось, що видавало найменший порух, моментально концентрувалися і за секунду, оцінивши всі ризики та необхідність дій, так само різко відпускали.

Замість думок — рефлекси, замість мрій — безвідмовна покора й вписані накази. Та і які можуть бути мрії в істоти, яка не підозрює, що існує?

Справжні сторожові пси. Ні, більше — досконалі біологічні зонди, з яких вичистили все зайве й запрограмували командами. Вони Вояджери, закуті в людські тіла, однак замість збору інформації про нові світи, мандруючи крізь мільярди кілометрів космічного простору, цим наказано лише одне — вбивати. Без жодних запитань. З пригніченим метаболізмом в мозку. Без совісті. Не знаючи страху.

Вояджери смерті. Іноді ці шарпані порухи очей навіювали думку про мерця, до якого от-от підійде творець, відкривши справжню істину цього світу.

Одначе тепер самі люди стали творцями.

Єгорові здавалося, що вони стараються, як можуть, але один надто примхливий тип, — либонь, їхній командир, — зверещав, що вони повинні працювати швидше. Єгор нічого не відповів, але Ліна, якій це, либонь, не вперше, тихо відповіла:

— Постараємось.

Тільки старатись було нічого, адже все залежало від машин.

Привезти в операційну — холодну широку залу з сірими стінами, яка радше скидалась на морг аніж місце, де передові технології перетворюють людину на зомбі. Перекласти на ліжка. Далі роботизоване обладнання вартістю в мільярди, кероване Тедді, робило все потрібне.

Додаткові мітохондрії для підвищеної витривалості. Гени гримучої змії для нічного бачення. Мутація гена ACTN3 для підсилення м’язів. Певні зміни в ланцюжку DEC2, і для відновлення сил вистачить й двох годин сну на добу. Під шкіру запхнути гнучку броню зі спеціальних полісахаридів. Відімкнути веретеноподібні нейрони, позбавити самоусвідомлення, запрограмувати воєнізований код задля цілковитої покори та безвідмовного виконання наказу. Ходячі мозкові стовбури — вони вже не усвідомлювали, що є особистостями.

Якими б не були технології, та людське створіння досі залишалась незмінним. Сучасні війни, як і буде з прийдешньою, здебільшого проходили в кіберпросторі, проте сервери та генератори теж комусь потрібно охороняти. І атакувати — ось, що найголовніше. Машини були неймовірно дорогими, їх могли хакнути, але тільки не людину, яка безповоротно запрограмована вбивати й бути вірною до кінця.

Та вони вже й не люди навіть. Ідеальні раби.

Тільки не все ішло так гладко. Деякі зміни ланцюжка певного геному запускали незворотні зміни в інших генах: в об’єктів розкладалася печінка, наставав імунодефіцит, порушувалась моторика та багато іншого. Людство досі не навчилося давати цьому ради, а особливо, коли все потрібно було робити в найкоротші терміни, тому холодильники були забиті запасними органами. Після редагування починалась пересадка, швидке й агресивне впорскування препаратів, створюючи зі сплюндрованих людських тіл неусвідомлені чудовиська Франкенштейна, яким доводилось провести ще близько тижня на підтримці життєдіяльності та лікування, аби він/вона/ВОНО зрештою зайшло в камеру й очікувало свого часу поповнити ряди решти.

Проте не всім так щастило — декотрі помирали. В когось не витримувало серце, а в когось ланцюжкові мутації в інших генах ставали настільки жахливими, що їх вже було не полагодити. В жодного об’єкта для перероблення не було біографії, тому він здогадувався, хто ці люди: в’язні, безпритульні, наркомани, сироти та психи — збір непотребу, якому в суспільстві не було місця.

«Але ж і вони люди, хіба ні?»

Може, й були колись, але не тепер. Скоро війна. Зрештою, чи має значення, ким ті були раніше?

Однак він бачив худих замурзаних підлітків — зовсім дітей — яких привозили зверху, байдуже скидаючи на койки, мовби мерців ворожої армії. Хлопчики та дівчатка. Навіть дівчатка. Звісно, а яка різниця, хлопчик ти чи дівчинка, якщо у тебе відсутня потреба трахатись? Все, що ти можеш, це вбивати й помирати, не задумуючись. Потвора, не здатна як на любов до інших, так і на любов до самого себе.

Персональне чудовисько Франкенштейна. Наша скринька Пандори, яку ми відчинили й виявили, що нам сподобалося.

6

Цього разу померли вісімнадцятеро — надто великий відсоток від допустимого. Десятьох з них вони ще намагалися врятувати, однак побічні ефекти були настільки критичними, що роботизованих операційних просто не вистачало, і вони були змушені половину необхідного робити самі.

Зрештою, жоден не вижив. Останнім часом привозять надто паскудний матеріал, до того ж постійно потрібно робити більше норми.

Спершу фіксація смертей. Раніше Ліна забирала їх сама, а тепер Єгор допомагає. Коли тіла завантажили на каталки, вона сказала:

— За мною.

Єгор очікував на щось подібне до моргу, проте побачив величезну прямокутну машинерію на пів стіни.

— Що це?

— Перероблення.

Підкотивши каталку впритул, Ліна попросила:

— Поможи.

Напарниця натиснула якусь кнопку, і перед ними розчахнувся отвір, який нагадував піч крематорію.

— Запихаємо.

Один. Ще один. Ще.

— Їх тут спалюють?

Ліна глянула, мов на придурка.

— Перероблення.

— Перероблення?

— Та.

Хвилину Єгор монотонно допомагав запихати трупи, аж раптом до нього дійшло — в’язка рожева гуща, якою завантажують годівниці їхніх камер.

До горла одразу підкотила нудота.

— Це…

— Вони стали дорого обходитись, — Ліна хмикнула. — А їм же без різниці, що їсти.

Без різниці. Навіть якщо їсти самих себе.

Єгор згадав про власні пайки швидкого приготування і подумав, з чого ті можуть бути.

«Ні, їм скоро термін придатності вийде, і взагалі — це ж звичайна їжа».

Авжеж, тільки вони теж думали б, що це звичайна їжа. Якби досі могли думати.

5

Цього дня Єгор таки спробував налагодити нормальний контакт:

— Привіт.

— Угу.

Знову її звичне мугикання. Мабуть, втомлена, зараз починається його зміна… а в біса, вони можуть хоч раз нормально поговорити за стільки днів?

— Слухай, я хотів поговорити.

Мовчить. Хоч очі виколи, горло вирви, а вона далі буде сидіти, телющитись на екрани, буцім ті цифри відображали її думки, спокуси, нещастя.

Щастя.

— Думаєш, я нормально справляюся?

Поганий початок — так. Проте відсутність початку була б гіршою.

— Ліно?

— Що?

Обгризені нігті, загальмованість, звичка казати «та» замість «так», лайка —  Єгор зненавидів Ліну з першого погляду, проте йому було цікаво дізнатися.

— Я виконую свою роботу?

Що це в очах — презирство чи ненависть?

— Та, — нарешті вичавлює з себе Ліна. — Нормально.

Вона або має його за дурника,  або просто вдає, що Єгор пусте місце.

— Слухай, оскільки я тут працюю вже тиждень, то подумав, що ми могли б поговорити.

Ніяких «чому?», «про що?», «для чого?», — тільки оцей тупий, байдужий вираз, замкнутий в собі, майже страдницький.

— Я працював у державній лабораторії — як ти, певно, — Єгор прокашлявся. — Хорошій лабораторії. Мав іти на підвищення, але…

Він зробив паузу в очікуванні, що Ліна виявить цікавість, однак напарниця мовчала.

— В мене проблеми виникли. Сказали, або звільнять і кар’єрі кінець, або… можна виправитись в певному місці. Без оплати, звісно.

Єгор чекав, проте Ліна ні слова. Він вже подумав, чи не крикнути, аби та розтулила свого рота, як напарниця запитала:

— Причина?

Ну нарешті.

— Я зраджував. З лаборанткою.

Слова прозвучали сухо, здавлено, ніби він говорив під дулом пістолета.

— В кабінеті була камера, я мав би здогадатись — надто серйозна робота, — але потім подзвонили з органів нагляду за мораллю. Сказали — ви поганий громадянин.

Ліна відсторонено дивилася повз нього своїм звичним несфокусованим поглядом.

— Далі повідомили, що вона вистрибнула з вікна. Лаборантка. Боже, я не думав… Вони приходили туди, про все дізнався її чоловік, а потім вона… Коротше, мені чітко дали зрозуміти, що це все. Не просто кінець кар’єрі — в’язниця. Однак був вибір. Мені запропонували підписати договір на два з половиною роки. Секретний об’єкт, підписка про нерозголошення, ви маєте можливість допомогти країні захиститися перед загрозою агресії. Якщо добре себе покажу, може, з часом навіть вдасться повернутися до старої роботи.

Ліна мляво усміхнулася — але хоч навіть це, аніж той незмінний кам’яний вираз.

— А ти?

Знову посмішка: зболена, вимучена крізь призму безсонних ночей і споглядання очей тих, хто не вартував називатись людиною.

— Я вбила людину. Автопілот відмовив, але я… просто поїхала. Не зробила нічого, — і тихше. — Як завжди.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки, кожен думаючи про те, що міг би зробити інакше — міг, але не зробив.

А тоді Ліна пішла геть. Єгор майже наважився торкнутись її руки, але тоді запитав — ні, не поцікавитись, якого дідьки Ліна вчора робила в кабінеті майора, а інше:

— Чому вона це зробила?

Мовчання. Тільки він встиг помітити, як смикнулися кутики губ.

— Агов, напарнице!

— Що?

— Чому вона скоїла самогубство?

Глибокий вдих. Щось заблищало в очах — невже сльози?

— Ти чуєш?

— Хто?

«Та вона грає зі мною, — думав Єгор. — Грає, а ще підмахує».

— Катерина Савчук. Знайоме ім’я?

Деякий час Ліна стояла, не в змозі поворухнутись. Вона й справді немов у статую перетворилася: стиснуті губи, непроникне лице, та очі, мов той колодязь — видавали, мружились, рясніли болем.

— Заткнися!

Її крик обдав неначе ударом струму.

— Не підходи, сволото!

Ліна ридала. Щоками стікали крапельки, і на якусь мить Єгор уявив, що тих не могло бути, адже вони не здатні на ридання, не здатні відчувати біль чи приниження, але ж вона жива, Ліна, і вона може.

4

Відтепер він її майже не бачив. Робота? Єгор був навчений усьому, лише в деяких випадках потрібна була порада Ліни: коротка, професійна, без тіні приязні. Вони навіть в денний час майже не перетиналися, Ліна повсякчас його уникала.

«Тільки я ж бачив, як ти заходила. Тричі. Це підозріло. Для чого тобі стільки туди заходити?»

Та сьогодні почалася війна. Єгор наївно уявляв, що по всьому комплексу завиють сирени, на персональні планшети надійдуть кричущі повідомлення, а натомість про все двома репліками їх сповістив Тедді — дивно, але в нього виявився дуже милий і жіночний голос. В третій репліці говорилося про те, що вони повинні сумлінно виконувати борг перед Батьківщиною.

Останнім часом Єгор не міг виспатись — варто йому провалитись в сон, як крізь темряву хижо витріщалися жовті очиська, смикалися в повіках, а тоді сіра рука торкалася шиї, і він з криком прокидався.

Тепер усі на нервах, особливо солдати згори. Лаються, кричать, а їхній головний нещодавно навіть тикав стволом Єгорові в обличчя — цілком дах поїхав. Так, почалася війна, але чим вони зарадять? Робити більше просто не під силу. Завантажити, видати, невдалі на перероблення, тоді огляд, перевірка, уколи, налаштування. Ті вмирали, проте солдати приходили за новими ще частіше, кляли, що вони роблять мало, надто мало, але ж у країні таких лабораторій хтозна скільки, невже досі не вистачало?

Змінюючи вчора Ліну, Єгор побачив ту в корпусі біля камер. Напарниця сиділа, спершись до дверей котрогось з тих чудовиськ й ридала.

— Ліно?

Вона захитала головою — так різко, ніби щойно отримала звинувачення в убивстві, якого не скоювала.

— Все добре?

— Дай мені спокій.

Не бажаючи погіршувати ситуацію, він вирішив залишити напарницю, аж раптом побачив, що при вході в коридор хтось стоїть.

Єгор сахнувся, мовби перед ним постало одне з тих створінь: голе, з блискучими очима й загрозливо простягнутими пальцями.

Проте там був майор. Чомусь Єгор завжди думав, що той буде вищим, проте військовий був з ним одного зросту. Постійно ховаючись в кабінеті, той здавався радше легендою аніж людиною з плоті та крові, але тепер…

Майор дивився просто на нього.

Єгор деякий час стояв, не в змозі вимовити слова. Довкола повисла тривожна тиша, густа настільки, що навіть Ліна вмовкла.

Точно, Ліна. Вона ж зараз там, позаду.

Він не відривав погляду від його підборіддя, вкритого сивою щетиною, з тонким безволосим прорізом старого шраму по діагоналі — все тому, що боявся зазирнути в очі. А коли подумав, що наважився, майор вже пішов.

3

Робота, попри все, тривала; Єгор томився так, що ледве не засинав на ходу, а ще у світлі останніх подій його огорнула в’язка пелена ірреальності.

Він справді бачив майора? Що це, в біса, було? Чому того придурка боялась Ліна — та біс з нею, — чому боявся він?

Нові трупи, надто багато, їм потрібно робити більше, більше. Нічого, матеріал привезуть — по країні отаких стільки валяються без діла, їм вистачить. А тоді ще. Зрештою, це їхня робота. Його робота.

«Пам’ятаєш, старенький? Два з половиною роки — це не довго. Просто не думай про це, забудь про життя, про дружину, яка кинула, про фільми, ігри та віртуальний секс  — забудь про життя, і час злетить, немов мить».

Забудь, що означає бути живим.

2

Коли Єгор увійшов, Ліна сиділа перед дисплеями Тедді й гризла нігті. Голова напарниці конвульсивно смикнулась в його бік:

— Ти тут?

— Так.

— Для чого? Я на зміні.

— Заснути не можу, — здивовано відповів Єгор. Попри втому його досі мучили кошмари.

— Іди.

— Не зрозу…

— Іди, — Ліна схопилась з місця й майже не кричала. — Дай мені спокій.

— Слухай, я просто…

— Та йди ж, — в її очах стояв страх й відчайдушне благання. — Негайно!

— Що з тобою?

— Тобі треба іти. Іди!

А тоді він почув, як відчиняються двері.

На порозі стояв майор — зовсім без одягу. Ліна закричала. Якусь мить Єгор не міг відірвати погляду від його ерегованого пеніса, а тоді погляд ковзнув далі, і він побачив, що в кабінеті на ліжку сидить жінка — теж гола.

Руде волосся, розсип ластовиння на щоках, невелика родимка над верхньою губою. Він вже бачив її раніше, тільки ніяк не міг збагнути, як тут може сидіти Катерина Савчук, якщо та скоїла самогубство. Так же й писало в базі — самогубство, спричинене прихованими проблемами з психікою. Якби вижила, її б за таке засадили.

Майор. Єдина людина, представник влади, який все контролює.

«Він сфальшивив її смерть, от виродок, але нащо…»

А тоді Єгор зазирнув тій в очі й все зрозумів. Перед ним вже була не Катерина. Замість неї було те створіння, сотня яких сиділи в камерах і очікували свого часу.

— Ні! — крикнула Ліна.

Єгор лише встиг помітити, як тверда рука майора замахнулася перед носом, а тоді права частина лиця мовби врізалась в стіну. Він впав на підлогу, перед очима замиготіли іскри.

— Перестань!

Щось вперлося в чоло — холодне, тверде. Єгор побачив, що майор тримає пістолет, готуючись винести йому мозок. Той справді готувався — палець твердо лежав на спусковому гачку, а очі іскрились маніакальним блиском людини, яка готова вбити.

Пістолет. Вона казала, що тут немає зброї. Тут ніхто не повинен носити зброї.

Довкола ніби зупинився час. Крики Ліни здавались далекими, фальшивими, адже єдиний звук могло видавати оце чорне дуло — звук, з яким куля відрізає тіло від життя.

Він вже був готовий благати, коли майор сказав:

— Просто не мішай, — той звів курок, Єгор заскиглив. — Ти ж розумієш?

І пішов. Ліна стояла, притиснувшись до стіни і зиркала то на майора, то на нього.

— Заходи, — сказав майор.

Ліна скорилася. Коли двері зачинились, Єгор застогнав і почав важко дихати; перед очима плило, кімната крутилася, стіни лізли на стелю, змикалися над ним, готові розчавити.

«Щойно ти народився заново, тому не промахай шансу — іншого може не бути».

1

Єгор наполегливо стукав у двері, повсякчас оглядаючись, чи позаду не стоїть майор.

«Заспокойся, ти б почув, як відчиняються двері!»

Але Єгор усвідомлював, наскільки безглуздими були подібні думки.

«Просто не мішай. Ти ж розумієш?»

Нарешті вона відчинила: бліде лице, налиті кров’ю очі настрахано дивляться позаду нього.

— Мені потрібна допомога.

Ліна мовчала. Господи, та що він з нею зробив?

— Ти чуєш?

— Чого тобі?

— Допомогти. В операційній.

— Нащо?

Єгор вхопив її за руку й повів за собою.

— Пусти, — сказала Ліна, але голос, як і тіло, був надто слабким, щоб опиратись.

«Вона так звикла. Ти від початку взяв неправильний підхід для налагодження контакту, розумієш? Вона не може опиратися чоловікам».

Звичайно, прохання про допомогу було нісенітницею — мабуть, Ліна й сама це розуміла.

Увійшовши, Єгор зачинив двері. Хоч замка не було (а їх ніде не було окрім камер виродків та персональних кабінетів), він підпер їх шафкою з ліками.

— Ти мені нічого не хочеш розповісти?

Опустивши голову, Ліна мовчала. Лиш тепер він помітив, що на її шиї темніли крововиливи, що обрисами повторювали силуети пальців.

— Ліно, що тут, нахрін, твориться?!

Напарниця сіла на підлогу й заплакала.

— Боже, він мене ледь не пристрелив! Ти бачила, як він дивився? Та я…

Охоплений люттю, Єгор копнув тацю з приладдям — звук металу об метал голосно відбився від стін операційної, де зараз лежали десятки свіжих тіл, яким Тедді виймав душі.

— Звідки в нього пістолет? Ти казала, тут табу на зброю, пам’ятаєш? Пам’ятаєш?! Якого тоді…

— Ти думаєш, вони б послали його беззбройним? — нарешті заговорила Ліна. Напарниця досі збивалась на поодинокі схлипи, але загалом намагалася триматись. — Це секретний об’єкт, а їм потрібно, щоб все було під контролем.

— Ага, от тільки той, хто мусив тримати все під контролем, сам став неконтрольованим.

Єгор взявся міряти кроками підлогу операційної; перед очима досі було те дуло, готове в будь-яку секунду перетворити його мозок на кашу, розбризкавши по моніторах.

— Він ледь мене не пристрелив, скурвий син, але… для чого? І що там — ти поясни вже мені, будь добра, — що там робить твоя колишня напарниця, яка зараз би мала лежати зі звернутою шиєю в рефрижераторі чи перетравлюватись в шлунках отих тварюк?!

Щось задзижчало поруч і Єгор здригнувся. Ні, то всього лиш машини продовжували робити свою справу, виліплюючи зі свіжого м’яса ідеальні знаряддя для вбивств. Повітря було холодним та важким, повним запахів ліків та антисептиків, яким звідси ніколи не вивітритись — стара вентиляція, мабуть, працювала зовсім паскудно.

— Якось він сказав — знаєш, ти мені так нагадуєш доню, — вона зробила паузу. Єгор бачив, як погляд Ліни тьмянішає, застелений спогадами. — Спочатку я не придала значення. Тим більше ми ж одне про одного тут нічого не знаємо, окрім…

Нього.

— Він це повторював впродовж місяця. Я не зважала, він постійно допомагав, ставився, як батько, а мене батька не було, і взагалі, а потім… Він завів мене до себе. Думала, потрібно з чимось допомогти, але він кинувся, як звір, здер комбінезон і… зґвалтував мене.

— Ох…

— Сказав, якщо не хочу по доброму, це буде отак. І я… я захотіла по доброму. Я погодилась іти раз на день до нього, і там…

— Боже.

— Даватись, щоб він не бив. А потім прийшла Катя і все змінилося.

— Але чому ти не втекла?

Ліна подивилась, мовби на безумного:

— Ти думаєш, я не пробувала? Та сволота, — вона тикнула пальцем вгору. — Сказав — розстріляю. Ви звідси нікуди. Ви підписували. Це не можливість виправитися, це тюрма.

Єгор дорікнув собі за наївність — невже він думав, що все справді було так просто? Дурень, який же він дурень!

— Добре, але при чому Катя? Він захотів її?

— Ні, — Ліна зробила паузу, і Єгор побачив, що в її очах знову блищать сльози. — Ми сподобались одне одному. Через місяць ми вперше заснули разом. Зайнялись сексом. Він про це дізнався. Побив нас, а Катю… її зґвалтував в мене перед очима.

Єгор слухав, відчуваючи, як зсередини підіймається щось страшне, і йому варто заткнути вуха, бо коли Ліна вимовить всі слова до кінця, то щось зламається, і вже не буде так, як раніше.

— Він сказав, що не потерпить такого. Що він тут вибирає, хто з ким. Захотів забрати одну з нас собі, але насправді забрав всіх. Ультиматум — або я, або Катя, і я… Катя сказала, щоб забрав її, але ж вона не знала, що він задумав, а він знову побив мене і її, повів в операційну і стер свідомість, так просто стер, ніби зайву інфу з флешки, як щось непотрібне, але ж то мала бути я, я нагадувала йому його дівчинку, а тепер він хоче, щоб я приходила туди й робила це з ними, дивилася, як він трахає Катю, а в неї очі пусті, її ж більше нема!

Коли Ліна скінчила цей жаский потік свідомості, Єгорові нічого було відповісти. І не так жахало, що майор був мілким диктатором й ґвалтівником з маніакальними нахилами, як те, що він зробив з Катериною. Просто стер. Назовсім. Ніби та була пов’ялою в невиправних гріхах душею, а той, як творець, вирішив викреслити її з книги буття.

— Він полюбив їх, — раптом сказала Ліна.

— Кого?

— Таких, як вони.

Попри комфортні двадцять два градуси Єгор відчув, як спину обдав холод.

— Сказав, що вони здатні на справжню любов. Не ми. І коли все зробити правильно, в них не буде ненависті. Тоді їм не треба бути кимось, вони самі стануть любов’ю.

А тоді прозвучало те, чого Єгор так очікував почути на початку війни — сирена.

На їхню лабораторію летіли ракети.

0

Світло погасло, і коридор залило червоне мерехтіння тривожних ламп. Доки вони бігли, жіночний голос Тедді не припиняв повторювати:

— УВАГА, ЧАС ПІДЛЬОТУ СТАНОВИТЬ ЧОТИРИ ХВИЛИНИ І ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ СЕКУНД, УВАГА, НЕГАЙНО СПУСТІТЬСЯ В БОМБОСХОВИЩЕ, УВАГА, ЗАГРОЗА ЯДЕРНОГО УДАРУ…

Звісно, ядерний удар — лабораторія ж на другому поверсі бункера, а якщо ракета летить просто на них, то потрібно ховатись, і то глибше, глибше. А ці виплодки — що з ними? Боже, та насрати, скоро всім буде кришка, швидше!

Вони майже дістались ліфта, коли почули, як позаду гучно грюкнули двері. Єгор знав, що не можна зупинятись, але звук натиснув якусь клавішу в його мозку, змусивши сповільнитися, озирнутись. Він чув, як Ліна шарпає його за рукав і кричить: «Не стій, придурку!» — а йому все ж так хотілось подивитися, буцім ті двері були його порятунком, квитком в минуле життя, спробою відмотати все назад і не трапити в це божевілля.

Тільки там стояв майор і Катерина. В руках майор тримав пістолет.

Якусь мить Єгор не міг збагнути, чому той знову наводить на нього дуло — скоро впадуть ракети, світ згорить в ядерному вогні, тому їм треба щось придумати, бути заодно…

Спочатку Єгор почув звук пострілу — різкий, металевий, всепоглинущий, — а тоді відчув, як в груди ніби загатили молотом. Його відкинуло назад, мовби та жахлива хвиля звуку вирішила збити його з ніг, а тоді, майже падаючи, другий постріл поцілив в чоло. Куля прострелила мозок наскрізь, тому Єгор помер моментально. Він навіть не встиг зрозуміти, що помирає. Можливо, він досі думав, що це відбувається не насправді.

— Ааа, будь ти проклятий! — верещала Ліна, вклякаючи поруч з тілом Єгора.

Коли майор підійшов, та продовжувала кричати, тому він взяв її за пасма й потягнув. Ліна звивалася, дряпала його руки. Майор вдарив її в обличчя руків’ям — не сильно, однак з носа одразу потекла кров.

— Заспокойся.

У відповідь Ліна плюнула йому межи очі. Катерина стояла поруч, притиснувши руки до стегон, і відсторонено спостерігала.

— Здохни, будь ти проклятий, срань, ненавиджу!!!

Майор знав, що йому не хочеться її залишати, адже він міг би примусити Ліну пожалкувати за такі слова, проте до підльоту залишалось трішки більше як одна хвилина.

— Здохни, щоб ти…

Далі вона не договорила. Один постріл — знову в голову. Майор відчував злість за те, що Ліна не страждала, що якимось чином він подарував їй те, чого вона так давно прагнула — швидку, безболісну смерть. Тільки часу на злість не було.

— Ходи.

Вони спустилися на останній поверх сховища тоді, коли до бомбардування залишалось менш як двадцять секунд. Від удару здавалося, що стеля не витримає, завалиться, настільки все довкола гуркотіло й здригалося, і на якусь мить майор майже повірив, що так і буде. Що цей сховок стане їхньою гробницею, останнім місцем, де вони могли зазирнути одне одному в очі, проте згодом все втихомирилось.

Вузький коридор, тьмяне світло, тісні, мов на субмарині, каюти. Тут могло бути дев’ятеро, а їх буде двоє. Повітря вистачить надовго, головне, щоб вентиляція працювала справно. Принаймні він на це сподівався.

Майор зазирнув до кімнати, де в стінах ховались рефрижератори й невелика машина для перероблення. Раніше він перевіз сюди кілька десятків трупів з невдалих об’єктів, розуміючи, що коли почнеться війна, то незабаром все закінчиться ядерними ударами.

Їм буде що їсти, він впевнений.

— Ходи сюди, сідай.

Майор взяв Катерину за руку й посадив коло себе. Тепер він її називає Валя, а та відгукується. Йому дуже подобається її так називати. Як свою дівчинку.

— Тепер ми разом. І нікого більше.

Коли майор торкнувся її руки, Валя скрикнула. Приглянувшись, він помітив на плечі велику подряпину, з якої юшила кров — видно, впала й порізалась, коли здригалась земля.

— Чш, не бійся, я полікую.

Майор торкнувся її обличчя й помітив, що з очей, в пустоті яких жила безмежна любов, котяться сльози. Як тоді, коли він захоплювався і бив її, щоб було так, як він хоче. Коли заломлював руки чи перекривав дихання. Коли їй боліло.

Як зараз. І потім. Доки вони будуть живі.

[1] Витягне з вас здоровий глузд / Зустрінься з тим, чого бути не повинно! (англ.) (Metallica, пісня «Те, чого не повинно бути», 1986.)