Відьма

– То ж чорна мольфа, дитино.

Свекор вказав на тьмяний від часу шматок металу. Раніше на ньому можна було розгледіти символи, але тепер це просто подряпане старе коло із сяюче-аспідного матеріалу. В ту саму мить, коли я вдихнула і схопила амулет – згадала її.

Сирота, покинуте дитя, недолуге та носате – так про неї малу казали. Обличчя не чорне та не біле, не жовте та не засмагле. Дивного сірого кольору, наче її все життя ховали в темній печері. Може, так і було. Може, вона дитя дикого кровозмісного зв’язку лісового чорта та діви. Інакше як би вона стала відьмою? Та саме вона забрала мої нічні жахи.

Якось у дитинстві мені наснилось, що я топчу щура, а насправді як одержима танцювала вночі на подвір’ї. Батько з дідом хапали мене за ноги, але їм було мене не втримати, наче потойбічна сила мене вела. Ще мені снилось, як я ріжу свиню. Не знаю, що я робила в цей час насправді, але наступного ж дня мене вели до шептухи. Потім до ще одної. Потім до мольфара у інше село, але все це було марно. Кожної ночі мене міцно прив’язували до лави. Аж поки мати не привела мене до тієї баби.

Мати лишила нас наодинці і відьмині сірі пальці торкнулись мене і вона почала шепотіти. Шкода, що не можу згадати одного слова тих нашіптувань. Але пам’ятаю як це було лячно: стара водила руками наді мною, ніби ткала невидиме рядно, а від страху паморочилося в голові. Згодом, вона подивилась мені у вічі і від її подиху в мене скрутило живіт.

Я прийшла до тями лише вдома. Мама сказала, що мені треба постійно носити з собою оберіг, який дала стара. Бо без нього матиму жахіття.

Багато років я не згадувала про неї. Багато років пройшло поки жахіття не повернулися.

Я вивільнилась з обіймів чоловіка.

–      Що трапилось?

Місяць блищав у нічній росі, відбиваючи на обличчях смарагдові тіні. Я зніяковіло поправила нічну сорочку і сховала під неї оберіг. На дворі поруч зі мною стояв чоловік і його батьки. Всі троє налякані як загнані кролі.

– Ти кричала… вибігла на двір та… танцювала. – Чоловік обережно опустив руку на плече.

– Пішли в хату, дитино. Змерзнеш. – Свекруха озирнулась на свого чоловіка і ніжно взяла мене під лікоть. Я була боса.

На ранок мене не збудили і я прокинулась, коли вже чоловік із свекром пішли на поле.

– Як ти, дитя? – Свекруха подала мені води та сіла поруч.

– Чому ви не збудили мене? – Голова боліла та мене нудило. Зазвичай я ніколи не сплю довго.

– Ти нас налякала… Розкажи, доню, про оберіг, давно він у тебе?

– З дитинства.

– Хто тобі його дав?

– Одна стара. Чаклунка з іншого села. – Брешу я.

– Але з якого? Хто вона? Це зла річ, може вона насилає на тебе жахи? Може, вона замовлена на жіночу біду?

Я відчула, як до горла підступає випита вода. Чекаю коли перестане нудити та гойдаю головою:

– Ця мольфа рятувала мене від жахіть.

– То може тобі наврочено. Нарешті носиш дитя під серцем, але чи ти тепер його виносиш?

– Не хвилюйтеся, мамо.

***

Долоні опустилися на вже округлий живіт. Що як свекруха права. Що як мені недоля народити. Жах проповз по шкірі до самого нутра і дитинка невдоволено поворухнулась. Живе. Вчора мені снилось, що з неба падають птахи. Мені здавалось, що це буде добрий знак, якщо я спіймаю одного. Кажуть, вагітним не можна підіймати рук. Дивитись на смерть теж неможна. Хіба живі птахи падають з неба?

Тривожні думки нанизувались одна на одну та лягали на шию тяжким намистом. Це лише сни. Лише сни. А в голові знов і знов крутиться, як я ловлю мертвого птаха. Дитя знов штовхнуло і я відклала роботу на секунду, щоб доторкнутись до живота.

– Я не дам тебе скривдити. Нічиє зле око не нашкодить нам.

І швидко прибрала руку, щоб ніхто не побачив.

***

Лягати спати дуже страшно. Я доторкаюсь до напруженої спини чоловіка – він навіть не поворухнувся. Повертаюсь спиною до його спини і підкладаю руку під живіт. Вже зовсім скоро я буду тебе колисати. Шкода, що матір з батьком не дожили до цього дня. Вони б знайшли слів мене втішити. Та скоро я більше не буду одинока. Я молюсь за батьків, за дитину та за себе. Хрещусь, втома розтікається по тілу і я засинаю. Мені сниться дивовижна країна в лісі. Десь тут моя мама. Стежки вкриті яскравим зеленим мохом, а підняте коріння нагадують сходинки по яким стрибають діти. Безтурботне щастя наповнює мене і я приєднуюсь до дитячої гри.

Одне з дітей хапає мене за руку і тягне до підлоги. Схоже, я лечу вниз, але політ мій такий довгий. Намагаюсь ухопитись за ноги дітей, але все падаю і падаю.

В ступні дуже холодно. Я стою посеред горо́да і знов мене тримає чоловік.

– Що ти робиш? – Питання лунає так втомлено, що я не можу второпати сердитий він чи наляканий.

Мої босі ноги у вологому чорноземі. Я озираюсь і не розумію, що тут роблю.

– Припини це.

Сльози течуть по обличчю і лише тоді він легко мене обіймає. Нічого не каже, але мені не потрібні слова. Якщо я скажу чому плачу, він буде лютувати. Серце вистрибує з грудей, я опускаю долоні на живіт і чекаю, щоб дитина прокинулася. Я бачу, що перестрибувала через ряди картоплі та буряка. Вагітним не можна цього робити, щоб не привернути смерть.

Поштовх. Все добре. Це лише забобони.

Знов на ранок мене не збудили. Але цього разу ніхто не задає питань, вдають ніби нічого не сталося. Тіло болить, наче в нього забивають цвяхи. Мабуть, дитина готується до народження. Лише б знов не робити тих дивних речей уві сні. Коли всі лягають, я не заплющую очей. Шкода, що зараз неможна шити. Ніхто не знає, але я вже відклала найтепліше та найгарніше прядиво для малого. Я фантазую, як буду вишивати рушника для дитя. Ці думки такі заспокійливі.

Раптом я відкриваю очі. Коли тільки я встигла заснути? Ще місяць ледь-ледь освічує кімнату і в мене на руках вишивка. Відкидаю вишитий чорним рушник, але він повиснув – пришитий до низу сорочки. Жах піднімається до горла. Як я взагалі могла працювати поки спала? Дитина мовчить. Вибігаю на двір та захлинаючись сльозами, лечу до повитухи. Бігти дуже боляче, але я не звертаю уваги.

Повитуха заводить мене в хату.

– Боже, дитино, що ти наробила.

Її очі повні жаху, коли вона роздивляється вишивку. Вухом доторкається до животу. Я намагаюсь не ридати, щоб вона могла щось почути і завмираю.

– Я не чую дитини, люба.

Здається, що в грудях щось луснуло і горе накриває з головою. Крізь сльози кричу на стару жінку і вона намагається мене втішити.

– Що тепер зі мною буде. Як я повернуся до дому?

– Нічого, все буде добре. – Вона щось сказала про зілля і я немов прокинулась.

– Зілля?

Я підскочила та вибігла з хати. Жінка щось кричить у слід, але я вже не чую. Ноги самі мене ведуть. Я знову в лісі, шукаю знайому тропу. Чи ще жива ця стара відьма? Майже непритомнію біля її хати. Двері повільно відчиняються без мого стукоту.

Здається, вона не змінилась. Чаклунка дожила до тих літ, коли час перестав змінювати її обличчя.

– Будь ласка. – Шепочу я.

***

Її сірі пальці блукають по моєму тілу. Чи це реальність, або я знову сплю. Чи я з’їхала з глузду.

– Чому сни повернулися до мене?

– Вони не повернулися до тебе. – Тихо відповіла вона. – Вони прийшли до нього.

Гострий ніс кивнув на мій живіт.

– Дитина… – Відчуваю як сльози знов набігають.

– Я не вмію повертати мерців. – Вона заливає мені в рот теплий гострий напій.

– Будь ласка…– Відьма дивиться мені в очі, але заглядає в саме нутро. – Я нікого не маю. Поверни моє дитя.

– Це можливо. Якщо пощастить… але це не буде твоє дитя. – Палець надавив на живіт. – Дитя тих, хто живе в лісі. Тих, хто віддасть своє…

Я чула власне дихання.

– І що це буде за дитина?

– Мало чим відрізнятись від тебе. Можливо, шкіра сіріша. Буде багато їсти.

Я шалено роздивляюсь її темні очі та великий ніс.

– Одмінка? Чортова підміна?

Вона мовчить. Кладу долоні на живіт і сльози знов набігають до очей.

– Я згодна.

Стара закриває всі вікна так, що стає темно як у льоху. Я знов п’ю її зілля та майже нічого не відчуваю. Чую її шепотіння та співи, відчуваю, як вона доторкається до мене, але все це ніби не зі мною.

Темрява така, що не видно відьминого обличчя. Не знаю скільки пройшло часу, коли стара поклала мені на руки щось завернуте у сорочку. Зовсім легке, наче там нічого і нема, ледь тепле. Доторкаюсь щокою до холодного лоба і забираю голову назад. Слава богу, що я нічого не бачу. Сльози такі пекучі, що роз’їдають мене зсередини.

– Молись дитино. Молись, щоб впізнали.

Я не питаю що вона має на увазі. Молюсь, як ніколи. Стискаю в руках згорток та дрібно тремчу від ридань. Хіба це можливо пережити. Марно я сюди прийшла. На що сподівалась? Закриваю очі та чую, як по підлозі шуршить миша. На щоці ніби чийсь подих та шепіт у саме вухо. Це відьма?

Мене ніби марить. Я бачу жінку. Мабуть це жінка, її шкіра сіра, як розтертий попіл, в волосся вплетені лози. Її погляд дикий, але щось в обличчі мені дуже знайоме. Навіть знайомий цей вогонь в зіницях. Вона схожа на мене. Ми з нею схожі. Жінка тримає на руках немовля. Воно тягне до неї свої крихітні пухкі ручки і я починаю плакати.

Жінка нахиляється до мене і я точно бачу ті самі очі, що і в мене. Той самий ніс. Я згадую ранковий туман, що стелиться лісом, м’яку подушку з моху. Що так мене тягне до цієї вологої тиші та спокою? Ніби хтось кличе у лісі.

– Я впізнала тебе. – Шепочу. Або мені так здається. Вона приходила у мої сни. Гарні сни повні спокою. Жінка усміхнулась і доторкнулась до мольфи на моїй шиї. Поглянула в очі. Вона доторкається до моєї голови і схоже, що цілує. Чи це все реально?

Щось торкається моїх рук і мені ввижається, що я роняю дитину. Швидко стискаю згорток назад, та він став більше. Тепліше. Відьма відчиняє вікна.

– Згадала, дитино? – Вона дивиться на мене своїми смолистими очима в мої такі ж чорні. – Тебе впізнали по знаку. Сестри тебе не покинули. Ти одна з нас…

Відьма піднімає з підлоги темний знак, мов зроблений з чорнозему і надягає на дитину.

– Людське сім’я слабке. Ми ніколи не могли родити від людей. Я дам цій дитині знак. Бо воно теж одне з нас.

Я нахиляюсь до немовлячої голови. Дитя пахне літніми жнивами, лісовими грибами та липовим цвітом. Цей запах нагадує найтепліші спогади дитинства. Пригортаю до грудей сіру істоту.

– Ти моя любов.

Хату пронизує дзвінкий дитячий крик.