В’язниця заборонених дарів

Овочі, хліб і молоко для кота. Зазирнула до списку, щоб перевірити, чи не забула щось купити? Метелик пролетів повз мене до п’ятої каси. Значить моя улюблена касирка там. Дійсно, дівчина сиділа за робочим місцем, а величезний вирій метеликів кружляв над нею, переливаючись різними кольорами. Дуже красиво, мало хто може похизуватися таким ефектним даром. Але не тільки мені подобались метелики:

 — Мамо, мамо! — дівчинка застрибала від захвату, — Диви, як гарно! Ходімо до тьоті!

— Але там черга, — простогнала жінка.

— Я хочу подивитись на метеликів!

— У твоїй бабусі дар ілюзій. Прийдемо додому, попросиш її показати. Хоч метеликів, хоч пташок.

— Але то будуть несправжні, а я хочу справжні! — дівчинка тупнула ногою.

Жінка важко зітхнула і почала викладати покупки на стрічку. Діти такі капризні. Дивно, що люди частіше заводять дітей, ніж котів. Чого черга не рухається? Я подивилася на дідуся, що розмовляв з касиркою. Монетки з його гаманця підлітали догори і кружляли, разом з метеликами.

— Пробачте, старий вже став. Важко контролювати левітацію, — гаманець вистрибнув з рук старого і долучився до монет, — От біда, ловіть його.

Ну ні, це надовго. Метелики звісно гарні, але того не варті. Я перейшла на сусідню касу. Тут не так видовищно, зате швидко. Розплатившись, я вийшла з магазину, тримаючи в руках важкі пакети. Треба було взяти з собою Кота, щоб допоміг.

Дівчина з кавою в руках збила мене з ніг. Щось дуже гаряче доторкнулося до мого плеча.

— Ау, обережніше! — здається на мене пролився напій. Я повернула голову і скрикнула ще раз. Моя улюблена сорочка горіла яскравим полум’ям. Дівчина швидко бризнула на нього кавою, і тепер окрім підпалин на одежі красувалися коричневі плями.

— Вибачте, я розігрівала, — дівчина потрясла рукою, натякаючи на свою здатність контролювати температуру.

— Вам місце у В’язниці заборонених дарів! — ця дурепа безповоротно зіпсувала мою улюблену сорочку, а тепер усміхалась, ніби вона тут ні до чого.

Додому я прийшла брудна і зла. Ще і плече болить, напевно опік. Треба буде піти до лікарні, або зазирнути до сусідки з шостого поверху. Здається вона говорила, що поліпшує стан шкіри. Оце я розумію дар, а не контроль температури, чи левітація. Чому вони досі не заборонені, як вбивання поглядом, чи харчування кров’ю людей?

Від сумних дум мене відволік запах смаженої риби. Значить, Кіт вже приготував обід, оце добре. Зараз поставлю пакети на підлогу, сяду і наїмся досхочу! Я зайшла в квартиру, на кухні щось апетитно шкабарчало і шкварилось. Біля плити стояв високий, широкоплечий чоловік у білому фартуку.

— Ти ж мій хазяйновитий, — посміхнулась я Коту. Той повернувся і презирливо блимнув своїми жовтими очима.

— Хто приперся! А я мріяв, що встигну змінити замки поки ти десь вештаєшся, — чоловік витер обличчя від муки, через що стали помітні чорні смужки, схожі на котячі вуса.

— У мене поганий настрій. Будеш вередувати, заберу у тебе людську подобу.

— Хіба воно мені треба? Ходити на задніх кінцівках, готувати їжу, прибиратися, який в цьому кайф?

— Кайф у тому, що у людській подобі я не можу тебе втопити чи каструвати.

— Аргумент, — Кіт перевернув рибу на пательні і вийшов із кімнати. Почувся шурхіт пакету, — Ти молока купила!

— Все для тебе, а ти не цінуєш, — треба поставити воду кип’ятитися, — Так розумію, чай тобі не наливати?

— Звісно ні.

Переодягнувшись, я повернулася до кухні. Тут вже стояла повна миска риби і Кіт активно спустошував її, хрумкаючи кістками. Над губою виднілася біла смужка молока, напевно вже все вилакав. А там був літр. Ключ повернувся у замку — це прийшла Ариця. Дівчина зайшла на кухню, намагаючись витрусити гілки зі свого довгого кучерявого волосся. Довжина волосся — єдине чим я відрізнялася від своєї сестри-близнючки, бо сама носила каре.

— Невже пташки вирішила звити гніздечко на твоїй голові?

— Дуже смішно, — слідом зайшов Сірко. Він почав допомагати господарці з зачіскою, — Нас з Арицею ледь не вбили!

— Що ж сталося?

— Ходили на мітинг проти заборони дарів, — ми з Котом перезирнулися: ні, ну ти бачив цих йолопів?

— Ой, от не треба тут! — Ариця струснула головою і гілки розлетілись по кімнаті. Кіт поквапився сховати рибу, — Ми за свободу і рівність. Чому дехто має сидіти у В’язниці через невдалий дар?!

— Знаєш, що мене найбільше дивує? Що ти за свободу, але маєш власного раба.

— Я не раб! — обурено скрикнув Сірко, — Я її друг і домашній улюбленець!

— Хто хороший хлопчик? Ти хороший хлопчик, — передражнив Кіт.

— А знаєш, що дивує мене? — Ариця схрестила руки, — Що ти ненавидиш дари, але своїм активно користуєшся!

— У власних корисних цілях! — додав Кіт.

— Гей, ти взагалі за кого?

— Я проти всіх, — цю гидоту все ж таки треба було каструвати.

Коли волосся Ариці було врятовано, а Кіт заслужено отримав дозу лупцювання капцем, всі нарешті зібралися за одним столом. Сірко не дуже полюбляв рибу, але чемно подякував Коту за приготовану їжу. Хоча дякувати треба було мені, бо саме я господарка цього ледаря.

— Ти хотіла влаштуватися на роботу, хіба ні? — я зробила вигляд, що не чую, — Іриця, я тебе питаю! Ти ж подавала заяву на дизайнера?

— Подавала, але мене не взяли. Там був конкурс на місце, виграв інший хлопець.

— Чого не ти?

— Бо в мене немає дару збільшувати речі. Роботодавцям, бачите, дуже сподобалась ідея величезних півоній, на яких можна сидіти.

— То може і ти використаєш свій дар?

— Як? Поставити замість полиці людину-кота, щоб він тримав речі? З таким даром можна працювати хіба що в зоопарку.

— То влаштуйся вже куди завгодно, я не можу тебе все життя забезпечувати.

— Якби у людей не було дарів, було б набагато простіше.

— Ти знову за своє? — сестра закотила очі. Настрій був зіпсований.

***
Я сфотографувала оголошення «Потрібен кур’єр». Звісно я не збиралась заробляти цим на життя, але нещодавно клянчила в Ариці гроші на права. Якщо сестра дізнається, що то не для роботи, знову почнеться істерика. Треба написати, хоча скоріш за все їм потрібна людина з супер-швидкістю.

Мене оббризкало холодною водою. Двоє літаючих хлопців так поспішали, що зіштовхнулися і впали у фонтан біля мене. Їм повезло, що потрапили у воду, а не нанизались на металеві пелюстки величезної квітки, з бутону якої бив фонтан. Хоча хлопцям повезло ще раніше, коли вони отримали такий крутий дар.

Чомусь саме літаючі люди дуже популярні. Навіть у серіалах головний герой найчастіше з крилами. Я ніколи не бачила кіно, де у головної героїні вдома є кіт-напівлюдина, що готує сніданки. Клята дискримінація!

— Пробачте, Ви не могли б мені допомогти? — бабуся поплескала мене по плечі, — Можете донести мої сумки, якщо не важко.

— Важко. У мене власні справи, я спішу.

— Тут недалеко, ідіть за мною, — бабуся схопила мене за руку і потягнула у невідомому напрямку.

— Бабусю! Бабця, ти що, сказилась? — загорлала я.

З-за кущів визирнувся кремезний чоловік. Він недобре посміхнувся і схопив за іншу руку. Я впала на землю. Чоловік перекинув мене через плече і побіг. Я намагалася вирватись, гамселила його по спині, дригала ногами, та все було марно.

— Що ви від мене хочете? У мене немає грошей! — але чоловік ніс мене далі. Мене вб’ють, продадуть у рабство, зґвалтують?

Тут я побачила її. Чорна кішка сиділа на паркані і облизувалась. Хто казав, що чорні коти приносять невдачу? Він був неправий. Я напружила свій мозок, треба сконцентруватися. Мені потрібно, щоб ти вкусила цього покидька за ногу, чи за руку, неважливо. Відволічи його!

Дико волаючи, кішка кинулась на чоловіка. Той точно такого не чекав, тому втратив пильність і випустив мене з рук. Боляче гепнулась на сідниці, але нити було ніколи. Треба тікати! Серце стукотіло в скронях, а взуття підступно ковзало по піску. Ще трошки, трошечки!

Позаду почулося нявкання — моя рятівниця бігла поряд. Добре що ти ціла, але не кричи так гучно, нас почують. А краще, біжи в іншу сторону, ховайся. Чорна тінь стрибнула у розщелину під будинком. Нажаль я туди не влізу, доведеться бігти далі.

До дома було недалеко. Я зможу! Можливо він вже не біжить за мною? Подивитися не було часу. Руки намацали у кишені ключі: треба швидко відкрити двері, не втрачаючи ні секунди. І ось нарешті мене зустрів знайомий сморід рідного під’їзду. Я його ненавиділа, але зараз готова була вдихати знову і знову. Безпека!

— Ти швидко, — у квартирі мене зустрічав голос сестри, — Щось забула?

—Ні, — тільки і змогла вимовити я. Повітря не вистачало.

— Проблеми? Що з тобою? — сестра вибігла в коридор. Судячи з її обличчя, виглядала я так-собі.

— Бабуся хотіла, щоб я донесла сумки, я відмовилась. Вона схопила мене за руку. Потім підійшов чоловік, вони потягли мене кудись. Якби не кішка, то все!

— Тобто тебе хотіли викрасти?

— Напевно, я не знаю. Але було страшно.

— Що за кішка? — Кіт визирнув з кухні, — Гарна?

— Яка різниця?

— Скоро весна!

— Через півроку.

— Я ж кажу, скоро. Мені потрібна самка, чи як Ви там називаєте? Коханка.

— Збоченець!

— Досить! Кіт пробач, але ти тут зайвий, — сестра запхала мене у ванну кімнату, — Прийми душ, а я подивлюся, чи є щось в аптечці.

Вода перемішувалася з піском і стікала униз. Стегно боліло і пульсувало. Адреналін скінчився, тепер я ледь трималася на ногах. Кров майже спинилася, але червона цівка все ще текла у злив. Хоч би не замарати рушник.

Вийшовши з ванни, я одразу впала на диван — стояти більше не було сил. Сестра виглядала дуже схвильованою. Вона ще раз і ще раз просила мене повторити історію. Коли подзвонили у двері, Ариця майже підстрибнула.

— Сподіваюсь, ти не викликала мені швидку?

— Ні, — захитала головою сестра, — Піду подивлюся, хто там.

— Якщо там кремезний чоловік чи бабка, не відчиняй!

— Все нормально, це наш сусід з четвертого.

Ариця вийшла в коридор і я не могла розчути, про що говорять. Неважливо, мені треба заспокоїтись. Я ж не буду тепер сидіти вдома і тремтіти від жаху. Це лише поодинокий випадок, нічого такого.

Сірко вскочив і стрімголов побіг до дверей. Почувся шум, крики і звуки бійки, двері билися об стіну. Я встала з дивану, але не змогла ступити і кроку: стегно боліло, немов скажене. Ноги підкосилися, і я впала на підлогу. Що там відбувається? Ариці потрібна моя допомога? Я не бачила і не в змозі була навіть підвестися.

— Кіт, подивись, що там. Негайно!

Тепер я лишилася одна в кімнаті. Годинник рахував секунди. Одна, дві, три… Я намагалася розчути крики сестри. Шістдесят вісім, шістдесят дев’ять… На сто дев’ятій секунді я побачила знайому кучеряву макітру сестри і полегшено видихнула.

— Що таке?

— Він хотів відвести мене, показати свою нову машину. Я попросила зачекати, але він накинувся на мене. Кричав, що я маю піти з ним негайно. І сусідка з шостого, пам’ятаєш?

— Та, що поліпшує стан шкіри?

— Так. Вона йшла повз, я крикнула, мовляв допоможіть. Але вона також почала мене кудись тягнути. А потім прибігли ще люди. Якби не Сірко з Котом, не знаю, що б сталося!

У кімнату зайшли гордий Сірко і незадоволений Кіт. У Сірка під правим оком з’явився синець. Навколо лівого ока була родима пляма, що повторювала окрас його собачої подоби. Тепер він був схожий на панду. У Кота розпухла нижня губа, або він просто скривився, як завжди незважаючи всіх і вся.

— Що ж це коїться? Можливо щось з нами не так?

— Або щось не так з ними, — я спробувала підвестися, — Може мені допоможеш, ні?

— Так звісно, — сестра швидко підбігла до мене.

— Взагалі-то я зверталася до Кота, але хай буде. Подивись новини, може там щось про це говорять?

— Нічого.

— Добре. Тоді сьогодні сидімо вдома, назовні не виходимо.

— Але моя робота, — Ариця розгублено розвела руками.

— Ти хочеш знову вийти в коридор до сусідів?

— Ні, — сестра злякано захитала головою.

Весь день ми сиділи вдома. На щастя, вчора я ходила до магазину, тому ми мали, що їсти. Ариця дзвонила своїм друзям. Вони казали, що все добре і кликали на прогулянку. Можливо це вже параноя, але здавалось, що вони також хочуть нас кудись затягнути. Кожну годину дивились новини, але там нічого не казали. Про всяк випадок, підперли двері стільцями і подякували вдаче, що через вікно до нас точно ніхто не забереться.

Настав вечір, а по телевізору досі ніхто не казав про дивні напади. Ариця запропонувала завтра випустити когось з наших тварин на вулицю для розвідки місцевості. Кіт з Сірком підкинули монетку: назовні мав йти Кіт. Ця паскуда спеціально програла. Мріє перетворитися назад на тварину і залицятися до кицьок.

Ми вже готувалися спати, коли телевізійний серіал обірвався і на весь екран висвітився напис «Термінові новини».

— Біжіть сюди!

— Шановні громадяни, — віщав голос з телевізора, — З В’язниці заборонених дарів втік небезпечний злочинець. Він має дар гіпнозу: всі хто хоч раз чув голос ув’язненого, підкоряються йому. Якщо Ви досі у свідомості, будь ласка, перейдіть у найближчий центр Спротиву, від цього залежить ваше життя. Адреси центрів Спротиву Ви зараз бачите на екранах. З собою візьміть документи, засоби гігієни, змінну білизну. Під час евакуації пересувайтесь великими групами, це вбереже Вас від загіпнотизованих. Не спілкуйтеся з друзями чи знайомими, доки не впевнитися в їх адекватності. За можливості, надягайте звуконепроникні навушники. Для допомоги у пересуванні людей з обмеженими можливостями звертайтеся за телефоном…

— Капець, — констатувала я. Ніби підтверджуючи мої слова, в двері постукали.

— Не відчиняй, — я швидко зробила фотографію адрес і вимкнула телевізор.

— Дівчата, я знаю, що ви там, — почувся голос сусіда, — Впустіть будь ласочка.

— Тихо, —прошепотіла я, — Збираймо речі, ідемо до центру Спротиву.

— Як? У нас за дверима гість.

— Через вікно. Сірко, неси ковдри, будемо плести мотузку.

— Дівчат! — чоловік почав виламувати двері. Здається, він був не один.

— А як же твоя нога? — Ариця витягнула з шафи здоровезну сумку для подорожей і тепер скидала туди документи, зубні щітки, вологі серветки, ключі та інші важливі речі.

— Прив’яжи сумку до мотузки, я сяду на неї, а ви будете повільно опускати.

— Думаєш, витримає? — з коридору почувся скрип і тріск. Двері ледве тримались.

— Може і ні, але інших варіантів не бачу.

Я витягнула із скарбнички ошийники Кота і Сірка: якщо на вході провіряють документи, краще прийти з тваринами, ніж з незрозумілими чоловіками без паспортів. Ариця вже стояла напоготові, тримаючи в руках мотузку. Крики стали голосніше. Напевне замок вже зламався, але стільці ще підпирали двері, не даючи відкрити повністю.

Сівши на сумку, я з усіх сил вхопилася руками за ковдру. Ремінь впився в ранене стегно і я зморщилася від болі. Нічого, головне, щоб витримав. Замруживши очі, я намагалася не дивитися униз. Одне вікно, інше… Гілка дерева боляче вдарила мені в потилицю. Нарешті я відчула ногами землю.

— Все добре, хутчіше донизу!

Спочатку до мене приєдналася Ариця, потім Сірко. Кіт вже збирався спускатись, але озирнувся. Схопив вазу з квітами і жбурнув в когось. Відв’язавши мотузку, Кіт кинув її униз. Тепер загіпнотизовані не могли спуститись тим же шляхом, що і ми.

— А як же ти? — Кіт показав рукою на дерево. Я зрозуміла його без слів. Мить, і сірий хвостатий стрибнув з вікна прямо на гілку.

— Біжимо! — Сірко схопив мене на руки і ми побігли в невідомому напрямку.

Здається, пройшла вічність, коли ми нарешті зупинились. Кіт, який тепер не міг розмовляти, обурено нявчав. Можливо він хотів, щоб це його несли на руках. Сірко посадив мене на лавку, сам він за звичкою висунув язика, але в людському тілі це не допомагало.

— Куди тепер? — Ариця важко дихала.

— У мене тут є адреси, — я витягнула з кишені телефон.

— Добре, а ти впевнена, що це не пастка?

— В якому сенсі?

— Всі, хто на нас нападав, хотіли кудись нас відвести. Може саме туди?

— Можливо, — погодилась я, — Але тоді наше становище зовсім безвихідне. У нас немає дому, по вулицях ходять загіпнотизовані, ночі зараз прохолодні, а ковдри ми залишили біля дому.

— Окрім того, — Сірко нарешті відхекався, — Краще ми туди самі прийдем, ніж нас туди приведуть, зв’язаних.

Кіт теж нявкнув, але мені було лінь перетворювати його на людину, щоб слухати. У лівій кишені я намацала ошийник, треба його надіти, щоб ця сволота не загубилась і не втекла.

— Я знаю це місце, — Ариця ткнула пальцем в смартфон, —Тут недалеко, у Кварталі літаючих майданчиків.

***

Квартал літаючих майданчиків був одним з найпрестижніших місць. Скупчення платформ ширялися над заповідником за допомогою дару левітації. Працівників з цим даром тут називали «тримаючі» і платили купу грошей.

З платформ відкривався чудовий краєвид: тут були водоспади, зграї диких тварин пробігали поміж дерев, а екзотичні пташки часом залітали і на самі майданчики. На платформах знаходилися шикарні котеджи і вілли, жити в них не кожен міг собі дозволити. Шанувальники екзотики та адреналіну мріяли хоч раз потрапити сюди, щоб прогулятись по хитких містках поміж платформами. Ті, хто мав гроші, міг дозволити переміщатися на скляному ліфті.

Квартал добре охоронявся, його оточувала висока стіна з колючого дроту, а вздовж неї ходили вартові, не даючи пройти нікому, особливо загіпнотизованому. Біля входу стояв натовп людей з сумками та валізами. Жінки тримали на руках плачучих дітей, старі тремтячими кінцівками вчепилися в поручні, чоловіки обіймали своїх дружин, домашні тварини тулилися до господарів, щоб не загубитись. Біля входу стояли люди у синій формі, іноді вони пропускали групу людей всередину, а потім знову зачиняли ворота на ключ.

Черга здавалася нескінченною. Люди навколо розповідали один одному, як дізналися про втікача і центр Супротиву. Хтось почув по телевізору, хтось на роботі, комусь розповіли родичі чи знайомі. Одна з жінок почала битися в істериці, до неї підійшли люди в синій формі і провели всередину. Дід, що спілкувався з жінкою, розповів, що її чоловік став загіпнотизованим і майже не вбив, намагаючись кудись увести.

Нарешті підійшла наша черга. Ариця перетворила Сірка на собаку, тому проблем з документами не виникло. Після перевірки особистих речей треба було заповнити анкету, де вказати своє ім’я, вік, стать і дар. Я передала свою жінці в синій формі. Та ще раз звірила анкету з паспортом, а потім повела мене за двері.

— Іриця, для входу у цент Супротиву треба перевірити, чи Ви не загіпнотизовані.

— Це як? — перепитала я. Жінка нічого не відповіла.

Вона завела мене у маленьку кімнату червоного кольору. Посередині стояв стілець, до якого був прив’язаний парубок. Рот був заклеєний, але хлопець щось відчайдушно мугикав.

— Вдарте його, — жінка легенько підштовхнула мене.

— Що? Нащо?

— Щоб пройти перевірку, треба вдарити цю людину.

— Добре, — я розмахнулася і лупонула хлопця по щелепі. Кулак пройшов наскрізь, — Це що, ілюзія?

— Так, — посміхнулася жінка, — Це зображення того самого втікача. Загіпнотизовані не в змозі спричинити шкоду своєму господарю.

Я уважніше придивилася до ілюзії. У парубка було коротке, чорне волосся і сині-сині очі. Можлива через те, що хлопець був прив’язаний, він не був схожий на злочинця. Навіть не вірилось, що у цьому хиткому тілі ховається один з наймогутніших і найнебезпечніших дарів.

— Вітаємо, Ви успішно пройшли перевірку. До речі, зазвичай мені доводиться довше вмовляти.

Я нервово посміхнулася: доба у стресі давала взнаки. Сестру довелося довго чекати. Коли вона нарешті вийшла з кімнати з речами, котом і собакою, люди у синій формі повели нас по хитким місткам до самого центру кварталу — палацу Птахів. Раніше це був один з найвидатніших музеїв світу, але зараз замість стародавніх скульптур у залах стояли розкладні ліжка та матраци. Люди розміщали свої речі у відділення різьблених шаф та скриньок, що розташовувались біля стін і раніше слугували прикладами мистецтва давнини.

Тепер я буду спати у найдорожчому пам’ятнику архітектури, стеля якого до сих пір заворожує відвідувачів малюнками неба, заповненого зграями птахів. Раніше бачила його лише раз, коли була на шкільній екскурсії. Вдома навіть лежить фотографія нас з сестрою на фоні фрески людини, оточеної ластівками.

— Тут в кутку беріть два матраци, дві подушки і займайте собі місце, — дівчинка в синій формі простягнула нам два набори постільної білизни, — Сподіваюсь, тварини не агресивні?

— Ні, вони в нас розумні, — сестра глянула на Сірка. Той чемно сидів поруч, виляючи хвостом.

— Добре, якщо будуть скарги, доведеться помістити їх в спеціальне приміщення.

— Не буде, — я попереджаючи блимнула на Кота. Тільки посмій щось утнути! Той терся об ніжку стародавнього крісла, роблячи вигляд, що взагалі не розуміє, про що я.

Наступні кілька днів ми жили у палаці Птахів. Більшість часу проводили на першому поверсі, де спали, грали з домашніми улюбленцями та читали новини про кількість загіпнотизованих. Іноді наші сусіди, що мали дар ілюзій, пропонували зіграти з ними в уявні шахи. Краще було б взяти звичайні шахи, бо сусіди грали нечесно, за допомогою дару змінюючи фігурки. Але звичайні шахи були лише у групи підлітків з гітарою, а ті не бажали ділитися.

На другому поверсі знаходилась кухня. На кожного переселенця видавалась певна кількість продуктів, які треба було ще приготувати. Зазвичай, на кухні була черга. Тут я зустріла дівчину, що розлила на мене каву, і щиро позаздрила її здатності підігрівати їжу без мікрохвильовки.

На дні кишені я знайшла жувальну гумку і виміняла її на записну книжку. Власниця цієї книги була фанаткою популярного серіалу, тому з блискучої обкладинки на мене дивився головний злодій у масці. Який несмак!

Дні перетворились в нудну послідовність дій. Ми просиналися, Ариця гуляла з собакою, потім я готувала сніданок, чого ненавиділа робити, ми читали новини, грали у шахи, слухали голосіння пенсіонерів, що в їх часи такого не було… Один Кіт відчував себе щасливим, адже в образі тварини можна було цілими днями спати.

***

Одного звичайного, нічим не примітного дня, до нас підійшов чоловік у синій формі, привітався і попрохав прослідувати за ним.

 — Щось трапилось? — Ариця вхопила Сірка за ошийник і потягла за собою, — Якісь проблеми? Скарги на собаку?

— Не хвилюйтесь, з вашим песиком все добре, — чоловік відкрив двері скляного ліфту, запрошуючи нас всередину.

Подорож літаючим ліфтом — це щось нереально круте. Хоча, здається, Сірко так не вважав. Він відчайдушно намагався стрибнути Ариці на руки, і боязко лаяв на стадо бізонів, що проходили заповідником. Добре, що Кіт залишився в палаці, він би оглушив нас своїми криками.

Нарешті ми зупинилися біля однієї з високих металевих веж. За час польоту я нарахувала мінімум шість таких самих. Дивно, що я не помітила їх у перший день.

— Ми маємо поговорити з кожною окремо, — чоловік відкрив двері, — Пані Ариця, можете проходити. І собаку візьміть з собою.

Чекаючи, поки мене теж запросять, я почала роздивлятися вежу. Вона була дуже вузька і висока, конічної форми, з дивними візерунками. Здавалося, що хтось капав зверху чимось в’язким, а воно потім застигло і перетворилося на тверді стіни. Фактично, так і було, я вивчала цей метод, коли вчилась в університеті.

Кожен архітектор знав про «металеві гори» — тип будинків, що створювалися трьома людьми: з даром левітації, даром зміни температури і даром захисного куполу. Шматок метала піднімався догори, розплавлявся і капав на захисні сфери. Застигнувши, він утворював конічну споруду з круглими кімнатами всередині.

Винахідники цього методу здійснили глобальний переворот в архітектурі, адже «металеві гори» створювалися за лічені години. Але згодом виявився ряд недоліків: всередині було темно і смерділо, через проблеми з каналізацією. Після винайдення електрики і удосконалення системи водопостачання, проблеми зникли, але винахід так і не набув популярності. Та коли треба було щось швидко збудувати, «металеві гори» ставали в нагоді.

— Іриця, прошу заходьте, — звісно, тут були круглі кімнати, як я і думала. Високий, кремезний чоловік сидів за столом і перекладав папери. Він був одягнений в затерту синю майку. Восени, коли північні вітри робили повітря все  холоднішим, виглядало дивно. Окрім того, чоловік був лисий, і на обличчі не вистачало брів.

— Добрий день, сподіваюся Ви задоволені нашою роботою. Звісно ми не можемо забезпечити житлом кожного переселенця, але намагаємося вчасно підвозити продукти і засоби гігієни. Останнім часом не виникали проблеми з поставками?

— Ні, все добре, — я розгледіла папір в руках у чоловіка — це була моя анкета, — Здається, мене сюди запросили не для опитування. Можна одразу до справи?

— Гаразд, — чоловік підняв те місце, де раніше були брови, — Ваш дар може бути корисним для нас. Особливо, якщо на ваших котів не діє голос Гіпнозу.

— Чого?

— Гіпноз — це прізвисько втікача. У В’язниці не використовують звичайні імена, щоб не кидати тінь на родичів ув’язнених, — чоловік провів рукою, ніби поправляючи невидиму зачіску, — Ми пропонуємо Вам, пані Іриця, приєднатись до армії Супротиву. Треба буде виконувати наші накази: охороняти базу, робити вилазки в тил супротивника, звільняти стратегічні об’єкти від гіпнотизованих. Робота ризикова, але Ви внесете свій вклад до нашої перемоги.

— Якщо це робота, має бути заробітна плата.

— Ви дуже не схожі на сестру, — посміхнувся чоловік, — Виділення окремої кімнати, доступ до їдальні, а також грошова винагорода після нашої перемоги. Цього достатньо?

— Грошова винагорода?

— Буде залежати від Ваших досягнень.

— Добре, я згодна.

— Тоді такий момент. Ми маємо знати, на що здатні ваші коти. Ариця сказала, що Ви привели в центр Супротиву тваринку.

— Це проблема?

— Навпаки, її можна використати для перевірки. Думаю, Ви не знаєте, чи впливає голос Гіпнозу на ваших… улюбленців.

— Якщо не впливає, вони будуть брати участь у… виконанні наказів?

— Звісно, то єдина Ваша зброя. Чи волієте бігати з автоматом? — я захитала головою, — Добре, тоді несіть сюди свого улюбленця.

— Кота не чіпайте. Я два роки вчила його готувати, а ще два — не їсти те, що приготував! Хіба не можна використовувати тварин з вулиці?

— Гаразд, я не наполягаю, — чоловік підняв догори руки, — З нас коти, з Вас — керування ними?

— Так.

— Тоді збирайте речі, ввечері за Вами заїдуть.

Синопсис