В Маріупольському драматичному театрі давав «Аїду» Metropolitan Opera. Одна-однісінька вистава, тож квитки було розпродано десь за два місяці до запланованої дати. Звісно, різні театри приїздили сюди на гастролі і до війни, і після, адже власного оперного в Маріуполі не було, проте таких поважних гостей зустрічали вперше.
Театровий за ці два місяці ледь не посивів. Він безжально ганяв театральних бісів, довів до сліз гардеробного — а гардеробного не могли змусити заплакати навіть російські «екскурсії» тоді ще розбомбленим театром: він лишень гарчав і намагавсь обвалити на голови «екскурсантів» понівечені балки, — люто полаявсь із водяником, що слідкував за фонтаном у Центральному сквері, та й взагалі поводився, наче справжній тиран з античної п’єси. Принаймні, так йому відказав один із театральних бісів, коли гойдався на темно-червоній оксамитовій завісі, а театровий це побачив і ледь не вигнав сіромаху за колони. Усі біси знали: як опинишся за колонами театру — все, назад вороття нема. Хіба що тоді, коли фронтон був почорнів, а одна з колон потріскалася, але те швидко минулося, й згадувати про ті часи не любили. Зачувши про тирана, театровий трохи оговтався, однак прочухана біс усе ж таки отримав.
— Та заспокойся ж ти, — не витримав якось партеровий, водночас уважно слідкуючи за хлопами, що змінювали десь та якось подерті спинки крісел. — Все буде добре, все минеться.
— Що минеться — те минеться, але ж стільки справ, ти що, не бачиш? За мармуром слідкуй, щоб ніхто перед візитом панів-гостей його не опоганив дурними написами; екранів тих клятих чекай, звичайні вистави теж мають проходити на відмінно… Чи ото є стільки часу на добу, щоб усе встигнути зробити? — театровий, як справжній мешканець театру, зробив потрібну паузу в репліці, а потім патетично вигукнув: — Та стільки клопоту ні в кого і ніколи ще не було!
Нагадувати партеровий йому нічого не став. Тільки відійшов, бурмочучи щось на кшталт: «Йой, та без цього Гриця й вода не освятиться…» Театровий зробив вигляд, ніби не почув.
Ох, ці екрани! Їх мали встановити на площі перед театром, щоб усі, кому не вистачило коштів або часу купити квитка, могли побачити й почути шанованих у світі співаків та співачок, та ще й у 3D якості! Задля цього великі екрани вирішили привезти з самого Києва, але щось там пішло шкереберть, і вантаж запізнювавсь на дві доби. На цілих дві нескінченних доби! От як тут не заламувати руки, раз у раз плутаючи їх з ногами?
Коли проклятущі екрани нарешті прибули, театровий від полегшення ледь не розридався. Але ж постала інша проблема: хто, де та яким чином встановлюватиме ці велетенські приблуди, та ще й так, щоб і глядачі могли гарно розгледіти виставу, і фасад театру можна було побачити у всій красі?
Театровий намагався підказати дурним людиськам, як треба розгорнути екрани, де розмістити електричне устаткування, але добився лишень того, що одна з конструкцій похилилася та ледь не впала.
— Відійди, — буркнув йому Той, Хто з Будівельниками Їздить — кремезний та зазвичай мовчазний хлоп, з голови до ніг покритий темною вовною, розфарбованою місцями у жовтий, а місцями у блакитний кольори. — Як не тямиш у справі — то відійди. Без тебе руки трусяться.
У Тому, Хто з Будівельниками Їздить, театровий вмить побачив споріднену душу — тож декілька хвилин вони бідкалися один одному про тупих людисьок. Точніше, бідкався театровий, а його співрозмовник все більше щось мугикав та схвально хитав головою. Театральні біси із заздрістю на нього дивились, заховавшись поза колонами. Про всяк випадок, театровий ще раз попередив їх про повну неприпустимість — так, саме неприпустимість! — їхніх звичайних витівок під час такої важливої вистави.
— …тож із смартфонами бавитися людей не підштрикуйте, з ямного тільки-но мені спробуйте якось поглузувати — з Одеси істота приїхала, спеціально, щоб майданчик для оркестру облаштувати, — і… Агов! Гей, там, на даху! Скажи своїй біозброї, щоб чемно поводилася!
— Та ти про це вже п’ятий тиждень торочиш, — похмуро відповіли згори. Даховий позирнув униз одним темним оком — друге він віддав за теє, щоб фігури з фронтону не впали під час бомбардування. Із ким та угода була укладена та як йому це вдалося, не знав ніхто — подробиць даховий не видавав, — однак із тих пір він був чи не єдиною істотою в театрі, яка не боялася самого театрового. Надто вже він став спорідненим із цим фронтоном, і витурити дахового можна було тільки понівечивши чи скинувши униз усіх античних героїв. На це, звісно, ні в кого б не піднялася рука.
— Ну то й що, що п’ятий тиждень? Та хоч п’ятий рік, хоч п’ятий вік — твої всі такі само невиховані залишаються, — не вгавав театровий. — Як зроблять свої справи на американців — пір’я з дупи повидираю та головному костюмеру здам, якраз костюми для «Ватажка червоношкірих» зробить.
Даховий у відповідь показав непристойний жест і трохи притримав голубеня, що намагалося випасти з гніздечка. Голуби — постійні супутники Маріупольського драмтеатру — повернулися відразу ж після війни, і навіть капітальний ремонт будівлі їх не змусив кудись відлетіти. Товсті й нахабні, вони неспішно прогулювалися площею, чіплялися до людей і вимагали їх годувати, хоча вже мали луснути від їжі.
От ніякого зладу нема із тим даховим! Театровий закотив очі, а тоді ще раз гримнув на бісів, які почали хихотіти:
— Вижену! Усіх вижену!
Леле, а якщо з панами-гостями приїде їхній привид? Побачить отих дурних бісів, які ще й образити його можуть… Сорому-то буде, на вісь білий світ!
Галерковий, коли ці думки вилили на нього як на першого, що під гарячу руку втрапив, заспокоїв:
— Перш за все, привид у Паризькій опері, а до нас із Нью-Йорку приїздять. І в них своїх бісів вистачає, гремлінами звуться, щоразу під Різдво таке учиняють, що тільки-но тримайсь…
— А ти звідки знаєш? — театровий дивився підозріло.
— Тю на тебе, чи ти забув? Я під час війни до Туреччини перебрався, а звідти думав аж до самої Америки дременути, але… от, повернувся, — галерковий ніяково знизав плечима, проте за мить знову пожвавішав: — От тоді й наводив містки. Досі переписуюсь з одним хлопом у Вашингтоні, його господар — той ще театрал, жодної нової вистави не пропускає, у Нью-Йорк заради цього їздить. На машині. А той хлоп — двигунник, він на тамтешній підземній стоянці усі театральні новини чує!
— Правильно ти повернувся, — театровий полегшено видихнув. — Тут в тебе робота нічогенька, та й поруч усі свої, рідні.
І пішов далі командувати, залишивши галеркового із роззявленим ротом. Нічого собі! Це як статуя Командора замість потрібних реплік узялася б казати: «Доброго вечора, я з України». Хоча… якщо б вона це русні відказала, а потім свою справу зробила — може, й добре б вийшло.
Театровий про роздуми галеркового нічого не знав, а то б, мабуть, знайшов, до чого поприскіпуватись. Але на нього навалилися оті останні клопоти перед виставою, коли все йде шкереберть та хочеться чи то у куток забитися і вити, чи то вже починати вбивати, як під час війни робив.
— Гардеробниці зле! Бабусі Софії Леонтіївні погано стало! — прошелестіло театром. Так, бідна гардеробниця усю війну пережила у заблокованому місті, половину сусідів переховала у дворі, але все ж у неї для кожного маріупольця знаходилася усмішка та тепле слово. А от зараз перенервувала й сполохано хапала ротом повітря, осівши поруч з гардеробною стійкою. І ніхто з людей не бачив, бо усі були або у глядацькій залі, перевіряли обладнання, або у підземних гримерках — чепурили кімнати до приїзду гостей.
Пізніше бабуся розповідала, що бачила потойбічних істот: чорти стрибали біля неї, розводячи у воді краплі від серця, а найголовніший чорт, дуже поважний, у червоній мантії з білою лиштвою та козацьких шароварах, з жерстяною театральною короною на голові, з-під якої стирчали невеличкі кручені роги, — відібрав в неї смартфона та викликав «Швидку». Але чого тільки не побачиш під час серцевого нападу!
Вистава ж пройшла напрочуд гладко. Гості були дуже задоволені, а глядачі й поготів. Що ж до театрового, то він сидів поруч із тітонькою-квиткаркою, суворо спостерігав за вдивовижу чемними та тихими бісами, інколи посміхався партеровому, що влаштувався поруч, і насолоджувався співом та багатими декораціями.
А на фронтоні театру курлюкали голуби, розповідаючи один одному про неймовірні пригоди, котрі трапилися із ними під час ремонту театру. Проте розуміти їх міг лише даховий, який не квапився ділитись чиїмось таємницями.
Сюжет цікавий, тільки я не зрозуміла яким саме чином театровий і решта істот допомагають організувати виставу. Бо люди ж цим теж займаються.
Удачі на конкурсі!
Дякую дуже за коментар!
Так, люди займаються, але ж їх треба надихати, нагадувати пошепки (щоб відчували це ніби власні думки), куди що краще покласти, де що лежить та й взагалі, як все зробити найліпше ))
Дуже мила і щемна історія, дякую!
З одного боку, тут ніби й сильного сюжету немає, але є на що подивитися, є чисельні маленькі історії, які хочеться з цікавістю слухати. Ну і так, хочеться, щоб все це справдилося!
Бажаю успіху (і реалізації вашого оповідання)!
Дякую дуже.
Щодо сюжету… ну от знаєте, дуже хотілося Маріуполю такого майбутнього, в якому місце буде маленьким щасливим історіям, і якщо трагедіям – то також маленьким. Спокійного життя, де найбільше хвилювання – через те, чи приїде отой Привид опери… о, не приїде? – так гарно! ))
Дякую і сподіваюся, що усе таки відбудеться так або ще краще ))
Гарна оповідь, мені сподобалось.
Дякую ))
Вітаю, авторе!
Мило. Легко і невимушено вийди всі оці тетровички, ніби на власні очі побачив. Особливо даховий сподобався, котрий око віддав 🙂
Успіхів та наснаги!
Дуже дякую!
Даховий і мені подобається – він дещо несхожий на інших вийшов ))
Вітаю, Авторе!
Дуже гарне оповідання! Справді, організаційна робота – клопітка справа, навіть для хтоні. ))) Всі істотки вийшли дуже виразними, і “чортики” довкола недужої гардеробниці – це чудова сцена ))). Хотілося б сподіватися, що такі вистави в Маріуполі будуть знову.
Удачі на конкурсі! )))
Дякую!
Так, не кожний домовик перелетить через організаційну справу, тут ви цілком праві )) Окремо дякую за сцену з гардеробницею – я за неї хвилювалась ))
Мені теж дуже, дуже хочеться сподіватись. І я буду! ))
Вітаю, прочитала ваш твір залюбки! Достатньо цікавих деталей (як от про заламування рук, а часом і ніг)), приємна мова, уявила цю метушливу театральну атмосферу. Гарна задумка і реалізація, удачі на конкурсі!
Дуже-дуже дякую! Рада, що сподобалося! І за детальки – особливе спасибі, бо не знала, чи сподобається читачам.
Дуже мило!
Сподіваюся оті всі істоти якомога швидше почнуть переживати за те, як найкраще прийняти гостей, а не як втекти з окупації…
Я теж бажаю цього всім серцем!
Яке ж класне оповідання! Дуже тепле і затишне. Успіху на конкурсі! Вболіватиму за вас.
Дуже дякую! Так, я хочу, щоб моє рідне місто стало саме таким – теплим, затишним, щоб усе, що його хвилювало – це як знайти квитки у Драмтеатр, і щоб голуби біля театру стали нахабними та нагодованими. Сподіваюсь, мрії здійсняться (за допомогою ЗСУ, звісно).